Тема 6. Особливості роботи з клієнтом, який потребує допомоги в кримінальній справі
Контрольні питання
1. Порядок захисту прав громадян у кримінальних справах.
2. Особливості роботи з засудженими, що відбувають покарання у місцях обмеження або позбавлення волі.
3.Особливості роботи з засудженими до довічного позбавлення волі.
4. Особливості роботи з неповнолітніми засудженими.
Література: 10 – 13, 16, 17, 33
Загальні рекомендації з вивчення теми:
1. Як правило, види, обсяг та процедура надання правової допомоги, що надається в юридичній клініці, досить істотно відрізняються від тих, що надаються іншими суб’єктами правового консультування. Це пояснюється тим, що в клініках працюють студенти, які ще не мають диплому юриста, а також достатнього практичного рівня. Звідси виходить, що студенти-консультанти можуть виконувати лише ті дії, які вони реально та на законних підставах можуть здійснити на виконання своїх прямих обов’язків в якості працівників юридичних клінік.
Предметом професійної етики працівника юридичної клініки, що надає правову допомогу у кримінальній справі, стає поведінка представника юридичної професії, члена відповідної організації, переважно, в обставинах, де він діє саме як професіонал, або представляє свою організацію, або сприймається оточуючими саме як представник юридичної клініки.
При цьому важливо відразу обумовити, що студент-клініцист як людина може дотримуватися будь-якого етичного вчення, або будь-яких етичних переконань, проте, як для члена організації для нього можлива тільки одна система професійних цінностей, тільки один набір стандартів професійної поведінки.
|
|
|
Зрозуміло, коли ті або інші аспекти діяльності клініциста визначаються загально-правовими нормами, зокрема, процесуальними кодексами, вже йдеться не про суто етичні установки, а про дотримання вимог Закону, що, до речі, для юриста вже саме по собі є однією з етичних норм існування.
Слід враховувати, що великою помилкою було б вважати, що формування системи етичних норм професійної поведінки клініциста, що надає допомогу у кримінальній справі, в тому або іншому ступені може перешкодити виконанню фахівцем його професійних обов’язків. Для того, щоб уникнути такої помилки, достатньо пригадати, що „професійні обов’язки юриста” – це не тільки те, що треба робити, але і те, як це дозволено робити.
2. Пенітенціарну злочинність можна визначити як кримінальні порушення ізольованими від суспільства особами встановлених правил їх утримання та вчинення ними інших злочинів. Злочинність у місцях позбавлення волі являє собою найнебезпечніші відхилення від правових норм.
Низка злочинів, що вчинюються засудженими, властиві лише для цієї категорії осіб, оскільки їх вчинення можливе тільки під час відбування покарання. До них належать: дії, що дезорганізують роботу УВП; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти; ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі; злісна непокора вимогам адміністрації УВП; незаконна передача заборонених предметів особам, яких тримають в УВП, слідчих ізоляторах. Всебічне вивчення особи — необхідна передумова пізнання детермінанти протиправної поведінки засуджених до позбавлення волі, планування та організації процесу їх ресоціалізації. Йдеться про те, яка ймовірність вчинення ними нових злочинів під час відбування покарання.
|
|
|
Щодо загальної характеристики особи злочинців у місцях позбавлення волі, то можна сказати, що цей тип відображає певну цілісність соціально надбаних, відносно стійких криміногенних властивостей, визначальними серед яких є невідповідність їх свідомості та діяльності правовим нормам, що регулюють процес виконання кримінальних покарань. Кримінологічна типологія цих осіб має включати три групи ознак: а) що відображають ступінь їх криміногенного зараження; б) характер особистісних деформацій; в) що розкривають генезис злочинної поведінки під час відбування покарання. Виходячи з цього, можна виокремити п'ять основних типів злочинців: 1) випадкові; 2) ситуаційні; 3) нестійкі; 4) злісні; 5) особливо злісні. В свою чергу, це дає підстави говорити про наявність і таких типів злочинців в УВП, як: послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний і ситуативний.
|
|
|
Послідовно-криміногенний тип ув'язнених злочинців формується в мікросередовищі, де норми права систематично порушуються, і злочин випливає із стійких антисоціальних поглядів, установок та орієнтацій суб'єкта. Ситуація вчинення злочину активно створюється ним самим. Представники цього типу здатні пристосовувати до себе будь-яке мікросередовище, тому їх злочинна поведінка відносно автономна від нього.
Вважають, що вирішальним фактором у генезисі злочинної поведінки ув'язнених є почуття відчуженості і дискомфорту. У зв'язку з цим, основним напрямком індивідуальної профілактики мусить бути діяльність адміністрації в плані щодо адаптації засуджених до умов утримання в УВП. Залежно від того, як особа взаємодіє із середовищем, розрізняють три типи адаптаційного процесу: 1) активний вплив індивідуума на соціальне середовище; 2) пасивне, конформне входження в групу; 3) активний вплив середовища на особу. Це також має враховуватися в індивідуальній профілактиці завдяки поінформованість адміністрації про особу, яка прибула в установу, та її подальшому вивченні.
|
|
|
3. Найсуворішим видом покарання за чинним КК України є довічне позбавлення волі, яке полягає у примусовій безстроковій (до кінця життя, пожиттєвій) ізоляції засудженого від суспільства шляхом тримання його у спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих установах. Відповідно до ст. 64 Кримінально-виконавчого Кодексу таке покарання встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у спеціально передбачених ним випадках, якщо суд не вважає за можливе призначити позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. ©
У даний час довічне позбавлення волі встановлене: за посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112); умисне вбивство за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115); терористичний акт, що призвів до загибелі людини (ч. 3 ст. 258); посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348); посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379); посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400); опір начальникові чи іншій особі, яка виконує покладені на неї обов’язки з військової служби, або примушування їх до порушення цих обов’язків, якщо вони були пов’язані з умисним вбивством начальника або іншої особи, яка виконує обов’язки з військової служби (ч. 4 ст. 404); порушення законів та звичаїв війни, поєднане з умисним вбивством (ч. 2 ст. 438); застосування зброї масового знищення, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 439); геноцид (ч. 1 ст. 442); посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443). В усіх перелічених кримінально-правових нормах це покарання передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк.
4. Злочинність неповнолітніх має свою специфіку, що зумовлюється соціально-психологічними особливостями цієї категорії осіб та їх статусом у суспільстві. Тому і кримінальне законодавство України містить окремі норми, що передбачають відповідальність і покарання осіб у віці від 14 до 18 років.
Поряд із поняттям "злочинність неповнолітніх" у науковій літературі зустрічається термін "підліткова злочинність". Але це не виправдано, оскільки підліток — це дівчинка чи хлопчик у віці від 12 до 16 років. За підлітковим віком настає юність, проте поняття "юнацька злочинність" теж буде неточним, оскільки юнацький вік не закінчується у 18 років. Іноді застосовують термін "дитяча злочинність". Однак таким поняттям можна умовно позначити діяння осіб у віці до 15-16 років, бо злочини, які вчиняють особи у 17—18 років, аж ніяк не назвеш дитячими.
Порівнюючи кількісні показники злочинності неповнолітніх із дорослою, слід виходити з того, що перша охоплює усього чотирирічний період людського життя, а друга — десятиліття, починаючи від 18 років. Відрізняються вони і якісно. Скажімо, неповнолітні не вчиняють посадові злочини у сфері економіки тощо.
Для злочинності неповнолітніх властива підвищена латентність, оскільки багато їх діянь сприймаються як пустощі, викликані недостатньою соціальною зрілістю (крадіжки у сім'ї, сусідів, навчальному закладі; хуліганські бійки, відбирання грошей та речей у молодших тощо). Про такі вчинки, як правило, не повідомляють до органів внутрішніх справ. Тому реальнішим є облік тяжких насильницьких і насильницько-корисливих злочинів, які скоюють неповнолітні — убивства, тяжкі тілесні ушкодження, звалтування, злісне хуліганство, грабежі та розбійні напади.
Особи, які вчиняють протиправні дії у ранньому віці, пізніше важче піддаються виправленню і в результаті складають основний резерв для рецидивної злочинності. І, навпаки, як найраніше вжиття профілактичних заходів до підлітків, які вчиняють дрібні правопорушення, значною мірою дозволяє не допустити формування у них кримінальної спрямованості.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 187; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!