Тема 2.2. Психологічна характеристика діяльності

Методичні рекомендації

Вивчаючи питання зверніть увагу, що діяльність — усвідомлена і цілеспрямована активність людини, І зумовлена потребами і спрямована на пізнання та перетворення І світу.

Отже, діяльність — це внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична ) активність людини, яка регулюється усвідомленою метою.

У науці немає єдиного підходу до розкриття поняття структури людської діяльності. Основний внесок у методологічне і психологічне розв'язання зазначеної проблеми зроби традиційна психологія.

Діяльність — це специфічна форма суспільного буття людей, що полягає в цілеспрямованому перетворенні природної і соціальної дійсності. Перетворювальний і цілеспрямований характер діяльності дає змогу її суб'єкту вийти за межі будь-якої ситуації, вписуючи діяльність у широкий контекст суспільно-історичного буття. Все це підкреслює відкритість і універ­сальність діяльності. її потрібно розуміти з позицій історичного і культурного розвитку як форму творчості. Побудова або творення людиною своєї діяльності є неодмінною умовою формування її особистості.

Проблема діяльності органічно пов'язана з проблемою особистості та свідомості. Особистість формується і виявляєть­ся в діяльності. Діяльність визначає особистість, але особистість обирає ту діяльність, яка визначає її розвиток (О. Г. Асмолов). Під час діяльності людина взаємодіє з навколишнім світом, і цей процес не пасивний, а активний і керований свідомістю.

У конкретному науковому вивченні особистості різні загальнопсихологічні напрями дотримуються принципів діяльнісного підходу. У широкому розумінні це означає, що в основу мето­дології досліджень покладено категорію діяльності. У вужчому розумінні "діяльнісний підхід" — теорія, що розглядає психо­логію як науку про функціонування і структуру психічного відоб­раження в процесах діяльності індивідів.

Психологічну теорію діяльності розробляли вітчизняні та за­рубіжні психологи. Л. С. Виготський підготував ґрунт для форму­вання психологічної теорії діяльності. Створення ним культурно-історичної теорії вищих психічних функцій, а також його внесок у розроблення історичного підходу до розвитку людської психіки, у вивчення проблем свідомості, мислення і мови дали змогу іншим ученим підійти до витоків діяльності. Загалом Л. С. готський висунув ідею про вирішальну роль діяльності в психічному розвитку дитини.

Згідно з уявленнями О. М. Леонтьєва, до структури діяль­ності входять такі компоненти: потреби, мотиви, завдання, дії та операції. Він зазначав, що діяльність містить три мікрострук­тури! блоки: перший пов'язаний з мотивами, другий — з метою, третій — з операціями.

Загалом у традиційній психології проблема діяльності роз­глядалася в межах діалектико-матеріалістичних ідей (М. Я. Ба-сов, С. Л. Рубінштейн).

С. Л. Рубінштейн та його учні тривалий час розробляли ме­тодологічний принцип єдності свідомості й діяльності. Цей прин­цип проголошує: психіка людини не тільки виявляється, а й фор­мується в діяльності. Конкретно це означає, що різні рівні і типи свідомості, взагалі психіка, виявляються і розвиваються через різні види діяльності й поведінки — рух, дію, вчинок. Сам факт усвідомлення індивідом своєї діяльності — її мети та умов — змінює її характер та перебіг.

Усю систему своїх ідей С. Л. Рубінштейн спрямував на розкриття діалектики психологічної діяльності. Насамперед, у діяльності він виявив суттєві компоненти і конкретні взаємозв'язки між ними. Зрештою структура діяльності суб'єкта становить складне співвідношення її різнопланових компонентів (рух — дія — операція — вчинок) у їх взаємозв'яз­ку з метою, мотивами та умовами діяльності. Центром цієї структури є дія. Саме дія, на думку С. Л. Рубінштейна, — вихідна "клітинка", "одиниця" розвитку психіки. Втім, це не оз­начає, що в дії за допомогою психологічного аналізу можуть бути "знайдені" і вивчені витоки всіх елементів психіки, тобто спонукань, мотивів, здібностей тощо.

Розкриваючи різні аспекти принципу активності, С. Л. Ру­бінштейн сформулював розуміння активності, згідно з яким зовнішні принципи діють через внутрішні умови. Розроблений ученим принцип детермінізму (зовнішнє через внутрішнє) поля­гає в тому, що дія зовнішнього через внутрішнє є необхідною, дуже суттєвою позитивною умовою адекватного пізнання об'єкта. Така дія опосередковано характеризує активну  до  суб'єкта, який пізнає світ, а також його як людину, що певним чином діє, спілкується.

Наприкінці 80-х років у науці розгорнулась дискусія по статус поняття діяльності, його полідисциплінарний характер» та місце серед інших гуманітарних понять (суспільні відносин тощо).

На думку сучасного психолога В. П. Зінченка, свідоме жит­тя людини складається з двох типів відносин: вільні відносини (незалежні від свідомості) і відносини як "перетворені форми" свідомості (енергія, сила). Діяльність і свідомість не можна ото­тожнювати, свідомість вільна і не залежить від діяльності, хоч нею породжується. Вченим розроблено схему психічного роз­витку — це ланцюг "перетворених форм" свідомості: "живий" рух та недиференційовані форми активності породжують по­ведінку, діяльність; поведінка і діяльність породжують свідомість; свідомість породжує вільні дії та вчинки і, зрештою, дії та вчинки породжують особистість. У свою чергу осо­бистість породжує нові форми діяльності, розширюючи власну свідомість.

Інший сучасний психолог — В. В. Давидов — має свої погля­ди на розвиток психологічної теорії діяльності. Він вважає, що ключові проблеми діяльності ще лишаються далекими від адек­ватного розв'язання. Так, до основних проблем, що потребу­ють поглибленого дослідження, В. В. Давидов відносить такі: необхідність визначення ключового поняття теорії діяльності — поняття "перетворення", яке пояснювало б не тільки зовнішні, а й внутрішні зміни образу об'єкта; виявлення співвідношення ко­лективної та індивідуальної діяльності; класифікацію різних видів діяльності; з'ясування співвідношення психологічної теорії діяль­ності з іншими підходами до вивчення людини.

Діяльність передбачає наявність в активності людини усвідомленої мети. Мета — те, що реалізує людські потреби і виступає як образ кінцевого результату діяльності. Мета в психологічному розумінні — це те, чого намагаються досягнути, намір, який має бути здійсне­ним. Мета діяльності є своєрідним передбаченням її результату, об­раз можливого як прообраз дійсного. Важливо відрізняти мету від мотивів діяльності.

Мотиви — це пов 'язані із задоволенням певних потреб спонукання до діяльності. У мотивах, як і в меті, передбачається можливе май­бутнє. В мотивах начебто записано, чим є активність для суб'єкта, що повинно статися з ним самим. Мета орієнтована назовні, в ній передбачається результат, який має існувати як об'єктивно-художнє полотно, виготовлена деталь, доведена теорема тощо. Мета, втілена в продукти діяльності, не втрачає своєї належності до світу суб'єкта: вона суб'єктивна за формою, але об'єктивна за своїм змістом. Як­що в мотивах ідеально постає сам суб'єкт, у меті діяльності постає її об'єкт, а саме: що необхідно здійснити, щоб мотиви активності були реалізовані.

Потреби становлять сутність, основну рушійну силу різних видів людської активності, а мотиви є конкретними різноманітними вия­вами цієї сутності. Мотиви та мотивація розглядаються в психологи як причини, шо визначають вибір спрямованості поведінки і діяль­ності суб'єкта.

На відміну від мотивів мета людської діяльності завжди усвідомлена. Мета завжди зрозуміла самому суб'єкту, а також іншим  людям. Мотиви — це надбання насамперед самого суб'єкта, вони можуть виявлятися як унікальні та глибинні його переживання і завжди є зрозумілими для інших.

Слід розрізняти кінцеву і проміжну мету. Досягнення кінцевої  мети рівнозначне задоволенню потреби. Проміжною є мета, поставлена людиною як умова досягнення кінцевої мети. Наприклад, художник, роблячи ескізи майбутньої картини, досягає проміжної мети, парашутист, готуючись до стрибка, ретельно складає парашут, під час цього досягає не однієї проміжної мети, а кількох, хоча кінцевою метою є сам стрибок.

Процес постановки, вибору мети називається цілеутворенням. Особливу психологічну проблему становить народження нової мети, що розпочинається з проміжної. Така мета називається "надситуативною", шо начебто перебуває вище, над вихідними вимогами ситуації. Пропонуючи обстежуваним низку однотипних завдань, можна побачити, як деякі учасники експерименту замість того, щоб знайти загальний принцип розв'язання їх, кожного разу знову розв'язують завдання, утворюючи нову мету. Висунення нової мети ще не означає, що формується нова мотивація діяльності. Мова йде лише про розширення або поглиблення цільової перспективи ак­тивності за збереження загальної її спрямованості.

Отже, найважливіше в діяльності людини — усвідомлена мета. Інші аспекти діяльності — її мотиви, способи виконання, відбір і опрацювання необхідної інформації — можуть усвідомлюватися або ні. Вони можуть також усвідомлюватися не сповна й навіть непра­вильно. Наприклад, дошкільник не завжди усвідомлює потреби, які спонукають його гратись, а молодший школяр — мотиви своєї нав­чальної діяльності. Не повністю, а найчастіше хибно, усвідомлює справжні мотиви своїх вчинків недисциплінований підліток. Іноді й дорослі люди вірять у "замасковані" мотиви, які "підкидає" їм свідомість, щоб виправдати помилкові дії або вчинки.

Не тільки мотиви, а й розумові процеси, які привели до вибору тих чи інших планів діяльності, не завжди усвідомлюються люди­ною. Що стосується способів виконання діяльності, певна частина ³ них, як правило, регулюється неусвідомлено. Прикладом цього можуть бути звичні дії: ходіння, мовлення, письмо, керування авто­мобілем, гра на музичному інструменті тощо.

Для позна­чення інструментальної основи діяльності досить часто використо­вується слово "компетентність", а цей термін можна розкрити через такі важливі поняття, як "знання" , "уміння", "навички".

Знання — це не лише сукупність відомостей про навколишній світ, а й здатність людей орієнтуватись у системі соціальних взаємин, діяти відповідно до обставин у різних життєвих ситуаціях. Знання як частина інструментальної основи діяльності тісно пов'язані з на­вичками.

Навички — це опанування до автоматизму способами використання певних засобів діяльності. Навичкою називають іще спосіб виконанні дій, який у результаті вправляння став автоматичним. Навички, вияв­ляючись у діях, справляють враження, що людина в деяких випадку діє "машинально". Такі автоматичні елементи трапляються в різних  сферах діяльності. За ознакою автоматичності до навичок можуть У ти віднесені різні операції в трудовій, навчальній, побутовій, спортивній, художній діяльності. Але автоматизованості підлягає не діяльність, а лише окремі и елементи. Так, автоматизуються дотримання орфографічних правил, способи написання і поєднання літер у лові, але сам процес письма залишається цілеспрямованою, навмис­ною .

На основі знань та навичок складається фонд умінь людини. До

умінь належить система свідомої побудови результативної дії. На відміну від навичок, кожна з яких утворена серією автоматизованих елементів діяльності, уміння — це здатність людини усвідомлено за­стосовувати набуті знання адекватно новим обставинам діяльності. Якщо навички людина застосовує у знайомих їй ситуаціях, уміння відповідають ширшому класу ситуацій. Наприклад, людина може ви­являти свої уміння за нових обставин діяльності. Адекватність умінь обставинам, у які людина ще не потрапляла і які не входять до її досвіду, базується на усвідомленому застосуванні знань, а також на досвіді певним чином діяти. Уміння становлять основу майстерності особистості.

Уміння і навички поділяють на кілька типів: рухові, пізнавальні, теоретичні та практичні. До рухових належать різні рухи, складні та прості, які стосуються зовнішніх, моторних аспектів діяльності. Пізнавальні уміння охоплюють здібності, пов'язані з пошуком, сприйманням, запам'ятовуванням і обробкою інформації. Вони співвідносяться з основними психічними процесами і передбачають формування знань. Теоретичні уміння і навички пов'язані з абстрак­тним інтелектом, виявляються у здатності людини аналізувати, уза­гальнювати матеріал, будувати гіпотези, теорії тощо.

Важливе значення для формування всіх типів умінь і навичок ма­ють вправи. Завдяки їм відбуваються автоматизація навичок, удоско­налення умінь, діяльності загалом. Без постійного, систематичного вправляння уміння та навички втрачаються.

Засвоєння діяльності

Діяльність людини реалізується в її діях. Дія — це відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної промів ної усвідомленої мети. Дія може бути як зовнішньою, яка виконується за участі рухового апарату та органів чуття, так і внутрішньою — розумовою. Терміном "дія" описують процеси поведінки що відповідають меті, яку ставить суб'єкт. Дії усвідомлені, бо усві­домлена їх мета. Усвідомлюється й об'єкт, на який спрямована дія Дія є цільовим актом поведінки суб'єкта.

Дія у складі активності є меншою одиницею її аналізу, ніж діяль­ність, тому її можна уявити як поєднання дрібніших фрагментів по­ведінки — операцій. Коли поведінка розглядається у взаємозв'язку з інструментальною основою діяльності, то вона виступає як послі­довність операцій. Одна й та сама дія може виконуватися за допомо­гою зовсім не схожих одна на одну операцій. Наприклад, при зобра­женні одного й того самого предмета, але при виконанні дії пером, пензлем, голкою, використовуються різні рухи, тобто способи вико­нання дій. Ще виразнішою є відмінність в операціях, які здійснюють­ся під час гри на різних музичних інструментах: фортепіано, гітарі, трубі, флейті. Виконання одного й того ж музичного твору (рівень дії) реалізується через зовсім несхожі рухи (рівень операцій). Розглядаю­чи будь-які дії, можна вирізнити їх моторні (рухові), сенсорні (чут­ливі) і центральні компоненти. Відповідно і функції цих компонентів під час дій можуть бути визначені як виконання, контроль і регулюван­ня. Способи виконання, контролю і регулювання дій, якими корис­тується людина під час діяльності, називають прийомами діяльності.

Кожна з перелічених функцій може бути реалізована людиною як свідомо, так і несвідомо. Наприклад, система рухів гортані, не­обхідна для вимовляння слів, зовсім не усвідомлюється людиною. Хоча граматичні форми і зміст фрази, яку людина збирається вимо­вити, завжди попередньо усвідомлюються.

Можливе і зворотне явище, коли певні сторони дії вимагають спочатку детального свідомого регулювання, а надалі починають ви­конуватися з меншою участю свідомості — автоматизуються. Саме таку часткову автоматизованість виконання і регулювання доціль­них рухів людини називають навичкою.

Формування окремої навички ніколи не буває самостійним, ізольованим процесом. На нього впливає, у ньому бере участь увесь попередній досвід людини. Кожна навичка функціонує в системі навичок, якими вже володіє людина. Одні з них допома­гають новій навичці сформуватися й функціонувати, інші заважа­ють або видозмінюють її тощо. Це явище назване у психології взаємодією навичок.

Взаємодія навичок — це вплив попередніх навичок на утворення нових.

Як відомо, дія визначається її метою, об'єктом та умовами (си­туацією). Реалізується вона як система певних прийомів рухового виконання, сенсорного контролю і центрального регулювання.

Ще одним елементом діяльності є звичка. Від умінь і навичок во­на відрізняється тим, що являє собою непродуктивний елемент діяль­ності. Звичка — негнучка (іноді й нерозумна) частина діяльності, ш° не має свідомої мети. На відміну від простої навички звичка може цілком свідомо контролюватися. Від уміння вона відрізняється тим, шо не завжди є розумною і корисною (негативні звички).

Між внутрішньою (психічною) і зовнішньою (фізичною) складо­вими діяльності відбуваються взаємопереходи. Процес переходу від зовнішньої реальної дії до внутрішньої, ідеальної називають інтеріори­зацією (перетворення на внутрішню). Завдяки інтеріоризації психіка людини набуває здатності оперувати образами предметів, яких у цей час немає в полі зору. Людина виходить за межі конкретної миттєвості, вільно подумки переміщується в часі й у просторі.

Психологія поки що детально не знає, як відбувається інтеріори­зація. Проте вже доведено, що важливим знаряддям такого переходу є слово, а засобом переходу — мовленнєва дія. Оперування словами і різними символами дає змогу скористатися інформацією про певні взаємодії за відсутності самих речей, керувати діяльністю і поведін­кою людини на основі досвіду та знань.

Зовнішній бік діяльності — рухи, за допомогою яких людина впливає на навколишній світ, — визначається і регулюється внутрішньою (психічною) діяльністю (мотиваційною, пізнавальною і регуляційною). Водночас внутрішня психічна діяльність спрямо­вується і контролюється зовнішньою, яка виявляє властивості ре­чей, процесів, ступінь збігу одержаних результатів і дій з очікувани­ми.

Як було вже сказано, внутрішню, психічну діяльність можна розглядати як результат інтеріоризації зовнішньої, предметної діяль­ності. Відповідно процес переходу від внутрішньої (психічної) до зовнішньої (предметної) діяльності називають екстеріоризацією (пере­творення на зовнішню). Так, наприклад, обдумавши хід розв'язання задачі, учень починає записувати послідовність дій у зошиті.

Сучасній людині притаманна сукупність численних різновидів Діяльності. Кількість їх відповідає (дещо наближено) кількості потреб. Практично схарактеризувати всі види досить складно, адже кількість ^1Х дуже велика та ще й індивідуально варіюється. Є три основні па­раметри потреб — сила, кількість та якість, за допомогою яких мож­на дати характеристику видам діяльності.

Питання 2. Динаміка і саморегуляція активності особистості

Методичні рекомендації

Вивчаючи дане питання зверніть увагу на те, що активність як діяльнісний стан людини являє собою цілісне утворення, що пов'язує процеси, які відбуваються у внут­рішньому плані (становлення мотивів, мети) і в плані поведінки (діяльність, дії, операції).

Своєрідністю цієї динамічної системи є те, що вона перебуває в русі, поєднуючи в собі велику кількість виявів. Характерною її влас­тивістю є власний рух.

Власна динаміка активності людини виявлена у двох основних формах.

· Однією з них є взаємопереходи між складовими частинами зов­нішніх виявів активності — таких як діяльність, дії, операції. Прик­ладом може бути перетворення мотивів діяльності на її мету. Так, книга, куплена для підготовки до іспитів, може викликати зацікав­лення, і тоді відбувається "зсув мотиву до мети". Трапляються и протилежні перетворення. Те, що зовсім недавно мотивувало актив­ність, втрачає привабливість і стає проміжною метою.

·  Іншою формою виявлення власної динаміки активності людини є "надситуативна активність". Феномен її полягає в тому, ш° ^лЮ~ дина вільно і відповідально ставить перед собою мету, надмірну щодо вихідних вимог ситуації. Прикладом надситуативної актив­ності можуть бути факти з експерименту В. І. Асніна. В кімнаті Д дівчинки, одна — школярка, інша — дошкільного віку. Старші  пропонують виконати просте завдання: дістати предмет, який лежить посеред столу. Дотягнутись до нього рукою неможливо, а на столі, крім предмета, який треба дістати, лежить паличка. Дівчина  ходить навколо столу, робить спроби, але завдання виконати не може... Дівчинка-дошкільниця спочатку спостерігає, а потім дає поради: підстрибнути, скористатися паличкою. Потім сама бере паличку і намагається дістати предмет. Проте старша дівчинка відразу забирає у неї "знаряддя", пояснюючи, що дістати паличкою легко, "так кожний зможе". В цей час до кімнати заходить експе­риментатор, якому школярка повідомляє, що дістати предмет зі столу вона не може. Цікаво те, що дівчинка ігнорує паличку. Пошук неординарного розв'язання завдання, як бачимо на цьому прикладі, виступає як вияв надситуативної активності — діяння над порогом вимог ситуації.

Серед виявів надситуативної активності особливе місце посідає феномен неадаппшвності людини. В чому його суть? Обставини жит­тя людини такі, що лише в небагатьох випадках можна гарантувати чітку відповідність між метою, до якої людина прагне, і результата­ми, яких вона досягає. Спеціальні дослідження переконують, що ефект непередбачуваності наслідків діяльності характеризується певною протилежністю результатів активності вихідним її мотивам. Тобто, результати активності людини неодмінно неадаптивні.

Інколи людина цілком свідомо (відповідально і вільно) ставить перед собою мету, досягнення якої проблематичне; більше того — вибір мети мотивований самою можливістю недосягнення її. В та­кому разі, хоч як це не парадоксально, людина відчуває себе справжнім суб'єктом того, що відбувається, хоча успіх досягнення мети не гарантований. У цьому суть активної неадаптивності. Прик­ладом тут може прислужитися феномен безкорисливого ризику.

За допомогою експериментів було виявлено, що люди, здатні до ризику заради ризику, найчастіше трапляються серед монтажників висотників, спортсменів-мотоциклістів, каскадерів. Експерименти переконливо свідчать, що особи, здатні до ситуативного ризику, схильні ризикувати заради ризику. Обстежувані, котрі не продемон­стрували під час дослідження безкорисливого ризику, зазвичай не Ризикують в ситуаціях, коли очікуваний виграш не перевищує очікувану невдачу. Установлення рівня схильності до безкорисливого  ризику дає змогу прогнозувати вольові дії людей у ситуаціях справжньої небезпеки. За допомогою ризикометра вдається здійснити оптимальне розміщення людей, наприклад, у пожежній команді.

Становлення особистості як суб'єкта діяльності відбувається нетільки в процесі оволодіння суспільно-історичними формами діяльності, не тільки в її виконанні, айв організації своєї діяльності та активності. Організація особистістю своєї активності зводиться до її мобілізації, узгодження з вимогами діяльності, поєднання з актив­ністю інших людей. Ці риси становлять важливу характеристику особистості як суб'єкта діяльності.

Активність особистості в діяльності виступає в різних конкрет­них формах: працездатності, дієздатності, індивідуальних здібностях. Рівень активності, її тривалість, стійкість тощо залежать як від узгод­женості й оптимальних поєднань різних компонентів (емоційного, мотиваційного тощо), так і від способу, за допомогою якого осо­бистість включається у розв'язання завдань діяльності, від позиції, яку вона займає в цій діяльності.

Організація діяльності передбачає неусвідомлену саморегуляцію активності: послідовність "вмикання" активізації сприймання і мислення, спосіб реалізації здібностей, психічні й особистісні тем­пи діяльності та багато іншого. Кожна особистість, ставши суб'єктом діяльності, певним чином пристосовується і реалізує свої особливості згідно з характером діяльності.

Саморегуляція полягає у спрямованій активізації психічних про­цесів, у підтриманні їх певного характеру та інтенсивності; вона забез­печує безперервність психічної активності впродовж усієї діяльності. Підтримувати певний рівень активності можна двома способами: перенапруженням усіх сил, що призводить до втоми і зниження ак­тивності, або за рахунок емоційно-мотиваційного підкріплення.

 

Запитання для самоперевірки

 

1.Що таке активність?

2.Що таке діяльність?

3.Охарактеризуйте відомі вам теорії діяльності.

4. Назвіть основні види діяльності.

5. Назвіть форми власної динаміки активності людини та дайте їм характеристику.

6.У чому полягає феномен неадаптивності людини?

 

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 225; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

---

Мы поможем в написании ваших работ!