Тема 1.1. Поняття психології, її предмет та завдання

Методичні рекомендації

При вивченні даного питання слід звернути увагу на те що предметом психології є психіка (від грец. psychikos — душевний) людини і тварини, тобто психічні явища, притаманні людині і тварині. Факти психології — це не предметні речі, а різні за змістом, інтенсивністю, тривалістю, пов'язані між собою процеси, що перебувають у розвитку та належать певній людині.

Психологія як наука розвинулась із філософії. Перші психологи з’явились у середовищі філософів які досліджували психологічні проблеми та займались питанням душі.

Роком виокремлення психології як самостійної науки вважають 1879р. – час відкриття видатним німецьким психологом В. Вундтом у Лейпцигу першої психологічної лабораторії , тобто початок використання експерименту як методу отримання психологічного знання.

Слід звернути увагу на чотири основні етапи становлення психології як науки:

· I етап – психологія як наука про душу: існувала ще до нашої ери. Усі незрозумілі явища в житті людина намагалась пояснити існуванням душі ( Арістотель, Платон,Сократ);

· II етап – психологія як наука про свідомість: Виникає у XVII ст. у зв’язку із розвитком природничих наук. Свідомість розуміли як здатність мислити ,відчувати,бажати  (Р. Дакарт, Г. Гетьмгольц,В. Вундт).

· III етап – психологія як наука про поведінку: викає на початку XX ст.Завдання психогології – спостереження та аналіз поведінки,вчинків, реакції індивідів. Внутрішній світ людини як предмет дослідження ігнорується (Дж. Уотсон, Е. Торндайк, Б. Скіннер);

• IV етап - психологія як наука, що вивчає факти, зако­номірності та механізми психіки і поведінки: сучасний етап розвитку психологічної науки (Л. Виготський, Е. Берн, Д. Келлі та ін.).

Дохристиянські часи — XVIII cm.

  Досліджуючи уявлення українців про душу в дохристи­янські часи, І. Огієнко зазначав, що ці уявлення пос­тупово змінювалися. Спочатку наші предки вважали, що по смерті душа не розлучається з тілом, тільки людина переходить до іншого світу. З цих причин клали до могили все необхідне для життя. Зго­дом почало переважати нове розуміння душі, згідно з яким по смерті душа відокремлюється від тіла і живе окремим життям вічно, тобто є безсмертною. Поширене в ті часи порівняння душі з перли­ною дістало своє відображення і в "Слові о полку Ігоревім".

     У ті часи українці виводили своє розуміння душі з порівняння сну і смерті. Сон вони пояснювали як тимчасовий відхід душі від тіла, завдяки чому душа на короткий час зустрічається з потойбічним світом. Під час цих зустрічей душа дізнається, що станеться з люди­ною. На основі таких уявлень постали віра у пророчі сни й воро­жіння снами. Коли душа відлітає від тіла назавжди, настає смерть. Але смерть — це тільки тривалий сон. Тому померлий — це тільки сплячий, і хоч цей сон дуже довгий, але колись може припинитися. Український народ уявляв собі душу як пару, хмаринку, дихан­ня, дим, вітерець або як пташку, чи метелика, бджолу, мушку. Вва­жали, що спочатку по смерті душа відлітає від тіла й перебуває не­далеко від дому аж до закінчення похоронного обряду. Тому перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставили посудину з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися, а то й пити.

Про вмістище душі в тілі були різні уявлення. Найчастіше вва­жалося, що душа перебуває на шиї, в ямці під адамовим яблуком. Таке розуміння відображене в "Слові о полку Ігоревім". Втім, умістищем душі також називали й печінку, груди, живіт, а то й людську кров. Саме тому вважали кров святою і закликали її шану­вати ("людська кров не водиця, проливати не годиться").

Вивчаючи народні казки та інші джерела, І. Огієнко дійшов вис­новку, що в давнину українці також вірили у переселення душ (метампсихоз). За його гіпотезою, ці уявлення сягають глибокої дав­нини, часів Дунайсько-Чорноморської доби. Предки вважали, шо душа може переселитись у тварину або рослину, тому говорили: не вбивай одиноку мушку зимою в хаті — то, може, душа померлого близького твого родича.

Для українців, вважав І. Огієнко, з давніх часів душа була свя­тою, а тіло грішним. Ще в дохристиянський період побутувало уяв­лення про те, що сорок днів після смерті людини душа, вийшовши з тіла, блукає, а потім іде на той світ. Люди вважали, що подорож душі на той світ дуже довга й небезпечна. Згідно з одними віруван­нями, душа, покинувши тіло, стає зіркою і дивиться згори на зем­лю, тому зорі — це душі померлих. За іншими віруваннями, кожна людина одержує свою зірку, яка її охороняє впродовж життя.

Про рівень знань праукраїнців можна судити з ідей Анахарсіса Скіфського (638—559 до н.е.), чиї наукові надбання, за свідченням дослідників, належать до культурної спадщини українства. Мається на увазі його положення про предмет судження і роль у цьому знань та мислення людини. Про ці думки Анахарсіса Скіфського згадує давньогрецький мислитель Платон (427—347 до н. є.). Ідеї самого Платона, як і іншого давньогрецького філософа — Арістотеля (384— 322 до н. є.), були поширені серед українських мислителів. Зокрема про те, що душа після смерті залишає тіло і переселяється у "світ ідей" (Платон), про те, що душі притаманна цілеспрямованість, що душу слід розглядати як рушійну силу, як активне начало, яке пе­ретворює можливості у дійсність (Арістотель). Згідно з вченням Арістотеля, душа шукає і орієнтується на майбутнє, якого ще немає, і сама душа набуває контурів майбутніх подій.

Для стародавніх уявлень про душу був властивий аніматизм (від лат. animatus — одушевлении), тобто люди того часу переносили свої психічні властивості на природу, ставилися до природи як до живої істоти. Первісна людина вважала, що всі предмети навколо неї жи­вуть таким самим життям, як і вона, і всі вони мають бажання, по­чуття, тому до оточуючих предметів можна звертатись з проханнями.

На думку Роберта Маретта, аніматизм був попередником ані­мізму (від лат. anima — душа) — світосприймання, що ґрунтується на вірі в існування душ та духів як першооснови всього сущого, на уявленні про природу як живу істоту. Тобто погляду на картину світу, у якій не тільки живі, а й неживі об'єкти мають душу. Англійський антрополог Е. Б. Тайлор вважав аніматизм найпрос­тішою і первинною формою релігійної свідомості, яка з'явилася у епоху первісного суспільства.

Дослідники звернули увагу на те, що аніматизм має дещо спіль­не з гілозоїзмом (від грец. hyle — речовина і zog — життя) — античним філософським ученням про всезагальну одухотвореність матерії, із ученням, яке приписує всім формам матерії чутливість і життєдіяльність, здатність відчувати і мислити.

Пізніше набула поширення ідея поєднання душі з тілом люди­ни, але вони не ототожнювалися. Вважалося, що душа користуєть­ся тілом, як житлом.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняної психологічної думки працею "Трактат про душу" зробив Касіян Сакович(бл. 1578—1647). Душу людини він розглядав як мікрокосмос, як складову макрокосмосу. Найвищою мудрістю Касіян Сакович вважав досконале само­пізнання, мета якого в тому, щоб пізнати закони і властивості своєї природи і уникнути того, що шкодить природі людини. За Саковичем, душа є формою тіла, вона не вмирає. Так, на його думку, людина не може бути подібною до Бога тілом, бо Бог тіла не має. Але людина може бути подібна до Бога душею, безкінечною, вічною і безсмертною, як Бог. Водночас, розглядаючи проблеми, пов'язані з відчуттям, Сакович намагався керуватися природничо-науковими даними. Він також зробив спробу типологізувати людей, взявши за основу самовизначення і самовиховання. Розум людини він поділяв на інтелектуально-активний, пасивно-спекулятивний, практичний і терплячий. Виступав за свободу волі, зокрема за вільне волевияв­лення. Сакович працював над удосконаленням філософської і, зок­рема, психологічної термінології.

Наукова революція XVI — XVII ст. справила вплив на філософію і її складову — психологію. Провідною стала ідея про перетворення світу на об'єкти, а людини на суб'єкт пізнання. Замість серед­ньовічної концепції "внутрішньої особи" в науку увійшло поняття "свідомість", якій приписувались насамперед пізнавальні (гносео­логічні) властивості. Свідомість намагались "очистити" від усього, що викривляло процес пізнання — авторитетів, неперевірених ду­мок, недостовірних фактів тощо.

У переході від умоглядної метафізичної психології душі до емпіричної психології свідомості відіграв важливу роль англійський філософ Френсіс Бекон(1561 — 1626).

Джерелом будь-якого знання, за Беконом, є відчуття, предметом дослідження — природа, матерія.

Значний внесок у розвиток психолого-педагогічної думки зро­бив Петро Могила(1596—1647). Він орієнтував учених заснованої ним Києво-Могилянської академії на вивчення, осмислення і зас­воєння здобутків вітчизняних попередників і західноєвропейської науки на користь розбудови духовної єдності українського народу. При цьому він вважав, що провідним принципом Бога, світу і лю­дини має бути любов, милосердя і терпимість. Він розвивав "ідею серця" як осередку душевного і духовного життя та ідею діяльної любові, або доброчинства, як основи соціальної злагоди і єдності.

У психології XIX—XX ст. існували різні підходи, нап­рями, теорії, які ґрунтувались на різних філософських системах з різним понятійним апаратом, різними пояснювальними принципа­ми. Розглянемо деякі з них.

♦ Емпіризм (від грец. empeiria — досвід) — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід, применшує значен­ня логічного аналізу і теоретичних узагальнень. Фундаторами емпіризму були Ф. Бекон, Р. Декарт та ін.

♦ Раціоналізм (від лат. rationalis — розумний) — філософський нап­рям, який визнає центральну роль розуму, мислення у пізнанні за­конів розвитку і суспільства. Його представники вважають, що розум є вирішальним джерелом істинного знання.

♦  Натуралізм (від лат. natura — природа) — філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом пояснення усього сущого.

♦ Суб'єктивізм (від лат. subjectivus — підметовий) — філософський напрям, який заперечує об'єктивні закони розвитку і обстоює головну роль суб'єкта, його свідомості та волі в процесі пізнання. (Суб'єкт — людина, яка пізнає зовнішній світ (об'єкт) і впливає на нього своєю практичною діяльністю).

♦ Деякі психологи намагалися пояснити психологічні явища, вихо­дячи з діалектичного матеріалізму — філософії К. Маркса (1818—1883). Діалектика Г. Гегеля була ідеалістична, а матеріалізм Л. Фей-єрбаха (1804—1872) — недіалектичним. К. Маркс поєднав матеріа­лізм з діалектикою. Представники цього філософського вчення виз­нають матеріалістичне пояснення світу, способів його пізнання і перетворення на основі розкриття загальних діалектичних законів. Вони розглядають свідомість не як пасивне відображення дійсності, а як засіб активного впливу на світ.

♦ Частина психологів підтримували ідеї волюнтаризму (від лат. volun­
tas — воля) — філософський напрям, який проголошує основою
світу волю, протиставляючи її розуму. Волюнтаризм абсолютизує
свободу людського цілеспрямування. Волевиявлення і дії розглядає
як спонтанні, непізнаванні, сліпі сили. Психологи, які ґрунтують
свої висновки на волюнтаризмі, визнають волю, а не розум вирі­шальним фактором психічного життя. Основоположник волюнта­ризму у психології В. Вундт.

♦ "Філософія життя" — напрям у філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя в біологічних і пси­хічних формах основним предметом психології.

♦ Позитивізм (від лат. positivus — умовний, позитивний) — напрям у філософії, представники якого проголошують єдиним джерелом істинного знання емпіричні дані і заперечують пізнавальну цінність теоретичного мислення в цілому. Виник у 30-х роках XIX ст. Нео­позитивізм — сучасна форма позитивізму, один з основних нап­рямів філософії XX ст. Його представники розбудовують метод логічного або лінгвістичного аналізу знання.

♦ Ірраціоналізм (від. лат. irrationalis — несвідомий, нерозумний) — філософський напрям, згідно з яким основою світу є воля, віра, інстинкт, а джерелом пізнання — інтуїція, почуття. При цьому за­перечується роль розуму у пізнавальній діяльності.

♦ Прагматизм (від грец. pragma — справа, дія) — напрям у філо­софії, який зводить суть понять, ідей, теорій до практичних опе­рацій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істини. Прагматики істинним вва­жають не те, що відповідає об'єктивній дійсності, а те, що дає ко­рисні результати. Прагматизм виник у США наприкінці XIX ст. і набув поширення у філософії і психології у першій чверті XX ст..

♦ Феноменологія (від грец. phainomenon — me, що з'являється; явище, у якому спостерігається суть чого-небудь) — вчення про фе­номен, даний людині у досвіді чуттєвого пізнання. Феноменологія по-різному трактується у філософії і психології: як наука, що кри­тикує чуттєве пізнання; як частина психології, що описує психічні феномени, або як духовна сутність свідомості, що не залежить від реального існування та чуттєвого досвіду.

♦ Екзистенціалізм (від лат. existentia — існування) — суб'єктивне вчення ірраціонального напряму, предметом дослідження якого є існування людини, переважно у ситуаціях боротьби, страждання; вчення, в якому вихідні значення сущого виводяться з існування людини. Екзистенціалізм своїм корінням сягає XIX ст., але сформу­вався як вчення після Другої світової війни. На його формування мало вплив виживання особи в умовах тоталітарних режимів та в період Першої і Другої світових війн. На ґрунті цього філософсько­го напряму виникла екзистенціальна психологія. її представники виходять з того, що в кожної людини виникають базові проблеми, стреси і тривоги. Зріла особистість може успішно розв'язати ці проблеми. Неспроможність долати перешкоди призводить до пси­хічних порушень. Представники цього напряму виділяють чотири групи проблем:

1) проблеми часу, життя і смерті;

2) проблеми спілкування, любові й самотності;

3) проблеми свободи, відповідальності і вибору;

4) проблеми сенсу існування.

Загальні філософські напрями мали вплив на виникнення у XIX — XX ст. численних психологічних течій. Розглянемо деякі з них.

♦ Біхевіоризм — психологічний напрям, що виник у США на базі філософії позитивізму і прагматизму. Представники цього напряму запропонували вважати предметом психології поведінку як су­купність фізіологічних реакцій на зовнішні чинники, а не свідомість людини.

♦ На початку XX ст. виникла Вюрцбурзька школа, філософські ос­нови цієї школи еволюціонували від позитивізму до феноменології. Тут уперше експериментально досліджувалось мислення. З'явилось гносеологічне вчення Ж. Піаже, яке охоплювало велике коло проб­лем, пов'язаних із дослідженням психологічних механізмів, що обу­мовлюють структуру знання і його розвиток.

♦ Англо-американський вчений У. Мак-Дугалл (1871 — 1938) засну­вав теорію гормічної психології. Згідно з цією теорією психіка і поведінка детермінуються особливою нематеріальною силою — гор-ме, що проявляється у формі інстинктів.

♦ Швейцарський психолог К. Г. Юнг заснував аналітичну психо­логію, базовану на вченні про несвідоме, за допомогою якого пояс­нював причини виникнення особливостей психіки людини. В Англії діяла антропологічна школа, в якій розвивались ідеї еволюції людської свідомості. У 20—30-х роках XX ст. виник неофройдизм. Цей напрям спирався на психоаналіз 3. Фройда, але підкреслював роль впливу соціальних умов на цільову установку, формування по­чуття спільності, виникнення невротичних розладів тощо.

♦ У 50—60 роках XX ст. у США виникла теорія психосоціального розвитку, її фундатор Е. Еріксон розглядав психосоціальний розви­ток як епігенетичний ланцюг критичних періодів, криз, конфліктів, проблем.

♦ В Україні та Росії у 1920 р. започаткувався діяльнісний підхід до психології як сукупність теоретико-методологічних і конкретно-емпіричних досліджень, у яких психіка і свідомість, їх формування і розвиток були предметом вивчення у різних формах діяльності суб'єкта.

♦  У США виникла теорія самодетермінації. Представники цієї те­орії вважають, що людина здатна відчувати і реалізувати у своїй по­ведінці свободу вибору, незважаючи на об'єктивне обмеження фак­торів середовища чи впливу неусвідомлених внутрішніх процесів.

♦ У 1957 р. була започаткована теорія колективного дисонансу для пояснення зміни думок, переконань як способу запобігання конфліктним ситуаціям. Ця теорія поєднує афект і інтелект, емоційний і когнітивний компоненти установок.

♦ У 50-х роках XX ст. виникла "Я-концепція" — розвиваюча сис­тема уявлень людини про саму себе. "Я-концепція" передбачає: усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних, характерологічних, соціальних та інших властивостей; самооцінку; суб'єктивні сприй­мання, які впливають на особистість.

♦ У 60-х роках переважно в американській психології сформувався гуманістичний напрям — гуманістична психологія. її представники вважали, що необхідно вивчати цілісну людину у її вищих, спе­цифічних тільки для людини проявах, до яких вони включали само-актуалізацію особистості, її вищі цінності — любов, творчість, сво­боду, відповідальність тощо.

Отже, у психології XIX — XX ст. не було єдиної парадигми, тоб­то найголовнішої теоретичної і практичної системи, яка б визначала психологічну науку в цілому. Психологи та інші мислителі користу­валися згаданими філософськими і психологічними теоретичними положеннями.

Німецький фізик, філософ і психолог Густав Теодор Фехнер(1801 — 1887) є основоположником психофізики як науки про зако­номірність зв'язку фізичних і психічних явищ.

Німецький філософ, психолог і перекладач Іоган Гербарт(1778— 1841) розробив учення про "Статику і динаміку" уявлень як первин­них елементів індивідуальної душі. Він вважав, що психологія має базуватися на досвіді, метафізиці і математиці.

Український мислитель Петро Дмитрович Лодій(1764—1829) роз­робив філософську термінологію, частина якої пізніше була викорис­тана і у психології. П. Лодій надавав особливого значення логіці у процесі засвоєння знань, оскільки логіка, на його думку, є засобом для "просвіти розуму", "просвіти серця", розвитку пізнавальних мож­ливостей людини. Засуджував спроби підпорядкувати науку церкві.

Філософ, педагог, психолог, фольклорист, історик Михайло Олек­сандрович Максимович(1804—1873) вважав, що душа людська наділена трьома основними способами виражати своє внутрішнє, особисте життя: в образах, що мають просторове визначення, у зву­ках, якими володіє муза, у слові — найповнішому способі виражен­ня, який долає обмеженість образу й звуку, зливаючи їх у цілісність. М. Максимовичу належить ідея індивідуальної творчості як непов­торного вираження психіки людини, що підносить "душу" і "слово" до божественних висот.

Письменнику Миколі Васильовичу Гоголю(1809—1852) належать глибокі психолого-педагогічні ідеї. На його думку, світ "мертвих душ" є своєрідним "шифром", до якого необхідно знайти ключ, щоб досягти світу "душ живих". Цей ключ треба шукати у власній душі і хто знайде його, той зможе відкривати ним усі душі. Ці дум­ки М. Гоголя надзвичайно важливі і для сучасних вчителів та вихо­вателів. М. Гоголь вважав, що людина повинна спрямовувати свої зусилля у власний внутрішній світ, у власну живу душу, оскільки тільки у живій душі людина має "порив і натхнення", без чого не­можливі ні навчання, ні праця. Людина, на його думку, повинна Дбати про свою душу, про самовдосконалення.

Серед особливостей характеру українців Гоголь виокремлював європейську обережність і азіатську безтурботність, простодушність і хитрість, активну діяльність і величезні лінощі, прагнення до роз­витку, вдосконалення і водночас бажання здаватися байдужими до будь-якого вдосконалення.

Філософ, психолог, професор Київського університету Орест Маркевич Новицький(1806—1884) виводив філософію із таких психічних явищ, як свідомість, дух людини. Ці психічні явища за­палюють філософію новим баченням. Загальні знання, на його думку, беруться не з досвіду, а з розуму, який споглядає їх у своїх ідеях. Досвід і розум діють спільно, але виконують різні функції. Досвід — дійсність, розум — єдність та необхідність.

До середини XIX ст. душа була предметом не тільки філософсь­ких і теологічних, а й психологічних досліджень. З розвитком експе­риментальної психології, зазначає В. П. Зінченко, душа залишилась лише номінальним предметом, тим, що не виконує своєї функції, яка випливає з назви "душа". При цьому, на думку В. П. Зінченка, тогочасні психологи не заперечували існування душі, але "передава­ли душу і дух у відомство філософії, релігії та мистецтва", а самі зосередили свої дослідження на відчуттях, сприйманнях, пам'яті, мисленні, уяві, емоціях, волі тощо. Отже, у XIX ст. психологія пере­творилася з науки про душу у науку про психіку. Такі зміни мали не тільки позитивні, а й негативні сторони, оскільки зникала цілісність у вивченні психіки. До програм багатьох концепцій XX ст. увійшло цілісне вивчення людини.

Англійський психолог Олександр Бен(1818—1903) вважав, що асоціативній психології слід надати фізіологічної орієнтації з тим, щоб тісно пов'язати психічні процеси з діяльністю мозку і органів відчуття. Німецький фізик, фізіолог і психолог Герман Гельмгольц(1821 — 1894) працював над проблемам сприйманні відіграють м'язові відчуття і рухи. Англійський психолог і антрополог Френсіс Гальтон(1822—1911) на основі експеримен­тальних і математичних методик розробив вчення про існування індивідуально-психологічних відмінностей між людьми. Ф. Гальтон вважав, що удосконалення людської природи можливе на основі за­конів спадковості особливо обдарованих, розумово і фізично силь­них людей. Винайшов низку приладів для діагностики психічних якостей особистості.

Костянтин Дмитрович Ушинський(1824—1871) — український і російський педагог та психолог, основоположник педагогічної психології. Особливої уваги заслуговують ідеї антропологічного принципу К. Д. Ушинського у його спробах вивчати цілісну людину, розкривати взаємозв'язок усіх сторін організму і особистості люди­ни, "тіла і душі" та "духу" в єдності з ближчим та далеким оточен­ням людини. Ідеї цілісного вивчення людини справили вплив на погляди російського вченого В. М. Бехтерєва, зокрема щодо комп­лексного вивчення ембріології, анатомії, фізіології і мікрохірургії у експериментальній психології та психофізіологічних досліджень. А згадані ідеї К. Д. Ушинського та В. М. Бехтерєва разом вплинули на праці російського психолога вірменського походження Бориса Гера­симовича Ананьєва(1907—1972), пов'язані з комплексним вивчен­ням людини. Так, його книгу "Людина як предмет пізнання" (1969) спрямовано на створення своєрідного вчення про людину, на син­тез даних комплексного вивчення людини, одержаних не тільки від психологів, а й від представників інших наук. Не відкидаючи стрімко зростаючої диференціації у вивченні окремих психічних функцій, характерної для науковців у XX ст., Б. Г. Ананьєв зробив важливу спробу на шляху інтегрування здобутих знань про люди­ну, бодай у невеликих ланках, що об'єднували кілька окремих функцій (перцепції, уваги) на основі використання кореляційного аналізу та інших методів. Він передбачив період могутньої інтег­рації не тільки в психологічних аспектах дослідження людини, а й Щодо інших наук, пов'язаних з вивченням людини. Створення но­вих напрямів у міждисциплінарних зв'язках наук про людину, підкреслював Б. Г. Ананьєв, необхідно розцінювати як фронталь­ний наступ на непізнані ще явища і закони людського розвитку, як важливий момент у майбутніх великих відкриттях у цій галузі. Комплексне вивчення людини, за Б. Г. Ананьєвим, передбачає дос­лідження її буття і свідомості, онтогенетики людини як індивіда, вивчення людини як особистості.

Питання 2. Школи, напрями, концепції у психології

Методичні рекомендації

       Вивчаючи дане питання слід звернути увагу на те,що наука психологія створила чимало шкіл, напрямів, концепцій. Ставлення до них було різне, аж до заперечення. Так, від радянської психології ідеологічні працівники повсякчас ви­магали моністичного підходу до вивчення та тлумачення психічних явищ. Методологічною основою дослідження психіки мала стати діалектично-матеріалістична філософія. Діалектичний матеріалізм — термін, яким позначалася філософія К. Маркса (1818—1883). Діалектика Г. В. Ф. Гегеля (1770—1831) була ідеалістичною, а матеріалізм Л. А. Фейєрбаха (1804—1872) — недіалектичним (ме­тафізичним). К. Маркс поєднав матеріалізм і діалектику.

Незважаючи на намагання партійних ідеологів зорієнтувати психологію колишнього Радянського Союзу на єдиний підхід до з'ясування суті психіки, все ж у багатьох випадках вітчизняні вчені в конкретних дослідженнях використовували досягнення психо­логів різних напрямів і шкіл. Така творчість у науці виправдана, якщо мати на увазі надзвичайну складність предмета дослідження, численність факторів, що діють на ті чи ті психічні явища.

Інтроспективна психологія охоплює низку напрямів. Спільним у них є те, що всі вони користуються основним методом вивчення психіки — методом самоспостереження, тобто спостереження люди­ни за власною свідомістю.

Одним із напрямів інтроспективної психології є вчення про "внутрішній досвід", з позиції якого психічні явища пізнаються принципово іншим способом, ніж матеріальні (Дж. Локк (1632— 1704), Р. Декарт (1596—1650) та ін.). Інтроспективну психологію слід розглядати як важливий етап у розвитку науки. Зрештою, майже всі сучасні психологи вважають свідомість сукупністю феноменів, частину яких можна вивчати за допомогою самоспос­тереження, тобто інтроспекції (від лат. introspectare — дивлюся всередину).

Асоціативна психологія бере свій початок від стародавньої філо­софії. У межах цього напряму психічні явища пояснювалися переваж­но за допомогою поняття асоціації. Ще Арістотель висловив думку, що психічні явища поєднуються за суттю, подібністю та конт­растністю. Цей напрям у психології існував досить довго. Пізніші дослідження спонукали відмовитися від його абсолютизації, особли­во щодо мислення, психологічного обґрунтування навчання та ін. Так, було доведено, що побудоване на асоціативній теорії навчання дає репродуктивні знання. Але положення представників асоціатив­ної психології плідно використовуються в сучасній психології, нап­риклад, при поясненні деяких механізмів пам'яті у психоаналізі.

Дехто з представників асоціативної психології дотримувався тео­рії "елементаризму", згідно з якою свідомість складається з простих елементів (відчуття, згадування тощо), а ці елементи об'єднуються за законами асоціацій.

Психоаналітичний підхід розробив 3. Фройд (1856—1939) нап­рикінці XIX — на початку XX ст. спершу для лікування психічних захворювань, а згодом застосував для побудови гіпотез і теорій з психології, зокрема для пояснення ролі несвідомого в житті люди­ни. Фройд прагнув створити узагальнення не тільки психологічно­го, а й філософського характеру, побудувати оригінальну теорію психоаналітичної психології та філософії. У анатомії особистості Фройд виділяв три взаємодіючі компоненти: "Воно", "Я", "Над-Я". Несвідоме "Воно", за 3. Фройдом, є успадкованим людською орга­нізацією глибинним шаром, "киплячим котлом інстинктів", невга­мовних потягів людини. Свідоме "Я" є посередником між "Воно" і зовнішнім світом. "Я" виконує функцію впливу цього світу на несвідоме "Воно". "Над-Я" — це "інтерналізована версія суспіль­них норм і стандартів поведінки".

За 3. Фройдом, "Я" намагається підкорити собі "Воно", а якщо це не вдається, то "Я" підпорядковується "Воно", створюючи ви­димість своєї зверхності над ним. "Над-Я" теж може панувати над "Я", виступаючи в ролі совісті або несвідомого почуття провини. Отже, за 3. Фройдом, "Я" немовби стиснуте в лещатах багатьох су­перечностей. "Я", зазначає Фройд, перебуває під загрозою з боку зовнішнього світу, з боку "збурення" "Воно" і суверенності "Над-Я". Психоаналіз 3. Фройда з часом зазнав змін — з'явився неофрейдизм. Один із його представників — німецько-американський психолог Е. Фромм (1900—1980) — заперечив біологізм 3. Фройда, переглянув символіку несвідомого, зміщуючи акценти з придушен­ня сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами. Він увів поняття "соціального характеру", трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства.

Об'єктивна психологія — психологічна школа, спрямована на застосування об'єктивних методів аналізу, заснованих на кон­венціальних правилах фіксації психічних явиш. До таких проявів відносять поведінку, реакції, рефлекси тощо. З цієї школи беруть початок інші напрями у психології.

Біхевіоризм (від англ. behaviour — поведінка) — напрям в амери­канській психології, представники якого заперечують свідомість як предмет психології. Засновник цього напряму Дж. Б. Уотсон (1878— 1958) виступив проти розуміння психології як науки про безпосередні суб'єктивні явища. Натомість він запропонував вважати предметом психології поведінку. Поняття про образи,

Уотсон запропонував схему "стимул — реакція" (S — R), яка озна­чає, що в кожній ситуації стимулу S відповідає певна поведінка чи ре­акція R. Він вважав, що за допомогою цієї схеми можна пояснити будь-яку діяльність людини. Стимулом є кожний фізичний, хімічний чи механічний агент, здатний подразнювати рецептори шкіри, ока, вуха, носа чи язика. Проте такі погляди виявилися обмеженими, і на зміну біхевіоризму прийшов необіхевіоризм.

Необіхевіоризм виник у 30-х роках XX ст., сприйняв головне по­ложення біхевіоризму, згідно з яким предметом психології є об'єктивне спостереження реакції організму на стимул зовнішнього середовиша (схема S — R). Проте представники необіхевіоризму ввели до загатьної схеми "проміжну змінну" — сполучну ланку між "стимулом" і "реакцією" (S — О — R), вони вважають, що поняття "проміжна змінна" (О) визначає пізнавальні й мотиваційні компо­ненти поведінки. Прихильники цього напряму обґрунтували "закон ефекту" ("закон вигоди"), розглядаючи поведінку особистості як сукупність "впливів" (реакцій) за певні "винагороди" (стимули), які одержує людина.

Один із представників необіхевіоризму американський психолог Б. Ф. Скіннер (1904—1990) феномени свідомості, самопізнання, моральні цінності й мотиви, суб'єктивність людини намагається пояс­нити мотивацією поведінки. Мета людської діяльності, стверджує він, лежить поза індивідом, у сфері об'єктивованих надособистісних структур.

Гештальтпсихологія (від нім. Gestalt — цілісна форма, образ) — один із напрямів у психології 20—30-х років XX століття, створе­ний М. Вертгеймером (1880—1943), В. Келером (1887-1967), К. Коффкою (1886 — 1941) та іншими німецькими психологами. Вони виходили з примату цілого над частинами, форми над матеріалом. Початковим і основним елементом психіки гештальтисти вважають не відчуття, а цілісні образи — гештальти. Ці образи ви­никають унаслідок прагнення психічного поля свідомості індивіда утворювати прості, урівноважені, симетричні й замкнуті фігури, яким властиві константність і стійкість. Гештальтисти перенесли термін "гештальт" на мисленнєві й культурні утворення як цілісності, елементи яких пов'язані в єдину структуру.

Психологічну школу, пов'язану з діяльнісним підходом, було ство­рено в колишньому Радянському Союзі. Ця школа будувалася на принципах розвитку, предметності та історизму. Представники цієї школи творчо опрацьовували ідеї іноземних вчених, зокрема швейцарського психолога, філософа і логіка Ж. Піаже (1896—1980) про операційну концепцію інтелекту. Чимало розробок цієї школи мають певну наукову цінність.

Персоналізм (від лат. persona — особа) — напрям у психології та філософії, що виник наприкінці XIX ст. в Росії, Україні та США. Представниками персоналізму були український і російський філо-соф М. О. Бердяєв (1874—1948), американський філософ Б. П. Боун (1847—1910), французький мислитель Е. Муньє (1905—1950) та ін. Вони проголошувати особистість первинною творчою реальністю, а весь світ проявом творчої активності "верховної особистості" — Бога. На думку представників цього напряму, дослідження розвитку особистості — основа для вивчення всіх психічних явищ.

Гуманістична психологія виникла на початку 50-х років XX ст. Представники цього напряму — американські психологи А. X. Маслоу (1908-1970) і К. Роджерс (1902—1982) та ін. зосереджували увагу на автономності, самоактуалізації, самовдосконаленні, свободі вибору, відповідатьності, прагненні людини до вищих цінностей тощо.

У центрі уваги гуманістичної психології — проблеми особистості, її розвиток. На противагу психоаналізу представники гуманістичної психології підкреслюють роль свідомості і самосвідомості в причинній зумовленості людини. Наприклад, К. Роджерс розглядає емпатію як основний метод "центрованої на клієнтів" психотерапії, в якій психолог вступає в глибокий емфатичний контакт із пацієнтом і допомагає йому усвідомити себе повноцінною особистістю, здатною взяти на себе відповідаїьність за розв'язання власних проблем. Психологів цього напряму цікавили провідні мотиви в житті людини, потреби особистості в позитивній оцінці тощо.

Когнітивна психологія (від лат. cognitus — знання, пізнання) — один із напрямів сучасної психології. Дослідження представників когнітивної психології пов'язані з аналізом різних аспектів розумової діяльності індивіда. До принципів когнітивної психології належить трактування людини як діяльної, активно сприймаючої інформацію особистості, яка керується певними планами, правилами стратегіями. Для представників когнітивної психології характерна спрямованість досліджень на перехід від розуміння складного феномена до простого. Значний вплив на розвиток поняттєвого апарату когнітивної психології справила теорія інформації та дослідження в галузі штучного інтелекту.

Екзистенціальна психологія (від лат. existentia — існування) — напрям, що грунтується на принципах гуманістичної психології та розумінні буття людини, пов'язаного із проблемами стресу і тривоги.

 

Представники цього напряму вважають, що основними у психології мають бути проблеми часу, життя і смерті людини; її свободи, від­повідальності та вибору; спілкування, любові й одинокості людини; сенсу життя та пошук цього сенсу.

Екзистенціальний психоаналіз спрямований на розгляд людсько­го буття, на осмислення людської реальності через майбутнє, а не минуле.

Функціональна психологія орієнтує на дослідження присто­сувальних функцій психіки. Вона виникла у США наприкінці XIX ст. Згодом диференціювалася, виділивши декілька течій, очо­люваних Т. А. Рібо (1839—1916) у Франції, М. М. Ланге (1858— 1921) в Україні, та ін. Всі вони визначали психологію як науку про функції свідомості.

Аналітична психологія заснована швейцарським психологом і психіатром К. Г. Юнгом (1875—1961). Він трактував процес психіч­ного розвитку індивіда як асиміляцію свідомістю змісту особистого і колективного несвідомого. За К. Юнгом, центром психіки є архетип Самості (архетип — від грец. — початковий образ, ідея). Поняття Самість у Юнга вживається як архетип колективного несвідомого. Розвиток особистості, у процесі її індивідуалізації йде від свідомості до особистого несвідомого, а від нього — до колективного несвідо­мого, центром якого є Самість. К. Юнг зазначає, що у міфах, каз­ках, сновидіннях символами Самості часто виступають мудрий дідусь, хрест, коло, квадрат та інші символи Цілісності. Він вико­ристовує це поняття для обгрунтування самореалізації, глибини ко­лективного несвідомого. Кінцевою метою індивідуального розвитку є досягнення особистої неповторності. Згідно з К. Юнгом, людська психіка поєднує в собі різноманітні архетипи. Всі вони розгляда­ються як глибинний, початковий образ, який людина сприймає тільки інтуїтивно і який у результаті несвідомої діяльності вияв­ляється "на поверхні свідомості" у формі різноманітних уявлень, символів — важливого підґрунтя уяви, фантазії.

Термін своє використовується в аналітичній психології для оцінки суб'єктивного внутрішнього бачення, яке складається у суб'єкта про самого себе, про свої почуття, помисли тощо. Вжи­вається і поняття своє глибинне. Воно означає сукупність знань людини про свій внутрішній світ, незалежний від зовнішньої реаль­ності.

К. Юнг увів поняття комплекс — сукупність взаємопов'язаних, емоційно заряджених ідей. У психоаналізі комплекс трактується як несвідоме психічне утворення, що виникає внаслідок витіснення зі свідомості ідей, пов'язаних із важливими для індивіда переживаннями. Поширені поняття "комплекс меншовартості", "комплекс переваги" тощо. Комплекс (від англ. complex і лат. complexus — зв'язок, поєднання) — термін, який використовується у психології для позначення хворобливого усвідомлення власної недосконалості.

Структурний психоаналіз — напрям сучасного психоаналізу. Ґрунтується на значенні мови для характеристики несвідомого, підсвідомого та для терапії психоневрологічних захворювань.

Феноменологічний психоаналіз охоплює психоаналітичні погляди й концепції, спрямовані на розширення феноменологічних складових психоаналізу та переосмислювання їх на базі феноменологічної концепції свідомості, тобто концепції, згідно з якою духовна сутність свідомості не залежить від реального існування людини та її життєвого досвіду.

Глибинна психологія — напрям, у якому вирішальне значення надається неусвідомленим компонентам, розташованим у "глибинах" психіки людини, захованим за поверхнею свідомості.

Проективна психологія побудована на положеннях про цілісність особистості як єдиного "організму", невіддільність особистості від соціального середовища; про розгляд особистості як саморегулюючої системи з метою організації суб'єктивного досвіду відповідно до завдань адаптації тощо.

Топологічна психологія — напрям гештальтпсихології, розроблений німецьким та американським психологом К. Левіном (1890— 1947), згідно з яким опис поведінки людини у зовнішньому світі можна зробити за допомогою математичних понять топології, одного з розділів математики, що вивчає ті властивості фігур, які не змінюються при будь-яких деформаціях.

Концепція психології народів — один із напрямів у соціальній психології. Виникла у Німеччині всередині XIX ст. Згідно з цією концепцією головною рушійною силою історії є народ, "дух цілого", що виражає себе в мистецтві, релігії, вихованні, мові, міфах, легендах, звичаях тощо. Представники цієї концепції виходять із того, що індивідуальна психіка, свідомість особистості є продуктом цілого, ланкою в соціально-психологічному зв'язку. Психологію народів вони вважали окремою наукою. До представників цієї концепції належав, зокрема, у Німеччині В. Вундт (1832—1920), в Україні — О. О. Потебня (1835-1891).

Операціональна концепція інтелекту та генетичної епістемології заснована швейцарським вченим Ж. Піаже (1896—1980). Провідним чинником інтелектуального розвитку дитини він вважав процеси соціалізації.

 

Питання 3. Значення знань психології у професійній діяльності

Методичні рекомендації

При вивченні даного питання необхідно звернути увагу на те, що період трансформації суспільства та економіки обтяжений економічною кризою, яку нині переживає Україна. Він характеризується зростанням кількості та глибини проблем, що постають перед фахівцем усіх сфер діяльності. Економічні проблеми та соціальна незахищеність спричиняють виникнення та загост­рення психологічних проблем.

Це викликає серйозні перевантаження психіки представ­ників сфери дизайну, тому майбутнім фахівцям повинна бути відома симптоматика виникнення стресу та дистресу, правила їх нормалізації, елементарні прийоми емоційної саморегуляції, по­кращання власного самопочуття, приклади яких буде наведено.

Розуміння психологічної термінології, знання причин поведінки, потреб та мотивів людини дає змогу ефективно організувати стимулювання працівників, надихнути їх на інтенсивну працю. Без знань особливостей людського сприйняття неможливе проведення ефективної рекламної кампа­нії та виготовлення якісного рекламного продукту.

Розуміння групової динаміки, особливостей взаємодії лю­дей у групі дасть можливість молодому спеціалісту легше вли­тися в робочий колектив, зайняти у ньому позицію лідера. Адже наслідки від невміння поводитися під час службових конфліктів, незнання правил ефективної комунікації виявляються у вигляді поганого настрою, психічних розладів, зіткнень із колегами, непорозумінь із замовниками та партнерами, втрати роботи. Знання психологічних особливостей спілкування дає можливість уникати подібних негативних наслідків.

   Орієнтація у психології особистості, проблемах темпера­менту та характеру дає змогу краще пізнати себе та оточуючих, прогнозувати свою та їхню поведінку, сформувати індивідуаль­ний стиль дизайнерської  діяльності.

Підсумовуючи вищесказане, варто зробити висновок, що майбутнім працівникам сфери дизайну потрібно готуватися до можливих перевантажень, а саме: ознайомитися зі способами ефективного подолання кризових ситуацій, прийомами емоційної саморегуляції, особливостями позиції здорової, самоактуалізованої особистості та її ставлення до світу і оточуючих, оскільки праця у сфері дизайну не лише дає певний статус у суспільстві та матеріальне благополуччя, а й примушує жити в умовах хронічного стресу, що негативно впливає на фі­зичне та психічне здоров'я, ефективність роботи та сімейні сто­сунки. Таким чином, знання психології дасть можливість покра­щати життєдіяльність майбутніх спеціалістів, підвищити рівень їхніх професійних та особистих досягнень, а також задово­леність власним життям.

Запитання для самоперевірки

1. При визначенні науки психології дають такі відповіді:

  а. психологія – наука про душу;

  б. психологія – наука про поведінку людини;

  в. психологія – наука про найскладніше , що відоме людству;

  г. психологія вивчає психічні процеси, стани і властивості.

  д. психологія – наука про закономірності формування психіки.

Які відповіді на вашу думку є вдалими? Об грунтуйте  свій вибір.

2. Назвіть п’ять – шість галузей знання, які набули самостійного статусу,і поясніть, що вони вивчають

3. Назвіть основні етапи становлення психології.

4. Що ви знаєте про перші систематизовані виклади психології в античні часи?

5. Назвіть два - три фактори пов’язані з розвитком психологічної думки 17 ст.

6. Назвіть прізвища вітчизняних мислителів,які працювали в кінці 19ст. – 20 ст. над психологічними проблемами. Розкрийте суть цих проблем.

7. Назвіть прізвиа трьох – чотирьох іноземних мислителів,які працювали над психологічними проблемами в кінці 19 – 20 ст. Розкрийте суть цих проблем.

8. На які питання сучасного людського життя допомагає знайти відповідь психологія?

9. Що впливає на формування індивідуального стилю діяльності?

 

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 297; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

---

Мы поможем в написании ваших работ!