Педагогічне спілкування. Вимоги до нього
Педагогічне спілкування, як професійно-етичний феномен, потребує від учителя спеціальної підготовки не лише для оволодіння технологією взаємодії, а й для набуття морального досвіду, педагогічної мудрості в організації стосунків з учнями, батьками, колегами у різних сферах навчально-виховного процесу. Як професійне за своїм змістом і сферою функціонування, воно може бути професіональним і не професіональним за якісними ознаками. Професійне педагогічне спілкування на рівні майстерності взаємодії забезпечує через учителя трансляцію учням людської культури, допомагає засвоєнню знань, сприяє становленню ціннісних орієнтацій під час обміну думками, забезпечує формування власної гідності у дитини.
Професійне педагогічне спілкування - комунікативна взаємодія педагога з учнями, батьками, колегами спрямована на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності і стосунків .
Непрофесійне педагогічне спілкування, навпаки, породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення і в результаті появі стереотипних висловлювань у школярів, бо у них зменшується бажання думати і діяти самостійно. Зрештою, виникає стійке негативне ставлення до вчителя, навчання. Почуття пригніченості предметом у школі - насправді ж учителем - у деяких учнів триває впродовж багатьох років. Замість радості пізнання і спілкування з являється відчуженість.
|
|
|
До мовлення педагога сьогодні ставляться високі вимоги, і проблема підвищення культури мовлення розглядається у контексті підвищення якості освіти.
Без сумніву, якість мовлення вчителів є надзвичайно важливим аспектом роботи з дітьми. Трапляється, що у зверненнях до дітей педагоги вживають суржик, жаргонізми, просторічні вислови, елементи молодіжного сленгу. Відтак, діти змушені сприймати запропоновану їм культуру мовлення і стрімко вбирають у себе позитивні і негативні способи спілкування, мовленнєвої поведінки, моральні установки людей свого найближчого оточення.
Тому так важливо формувати культуру мовлення насамперед самих педагогів, зокрема у процесі пошуку кожною людиною власних смислів у будь-якому знанні.. Отже, збагативши мовлення вчтелів, маємо шанс створити висококультурне мовленнєве середовище для дітей.
У сучасних дослідженнях проблем підвищення культури мовлення педагога виділяють вимоги до його професійного мовлення.
Серед вимог до мовлення педагога виділяють: правильність— відповідність мовлення мовним нормам.точність — відповідність змісту мовлення та інформації, яка лежить у його основі.
|
|
|
логічність — вираження у смислових зв’язках компонентів мовлення і відносин між частинами та компонентами думки.чистота — відсутність у мовленні елементів, невластивих літературній мові.виразність — особливість мовлення, що допомагає захоплювати увагу і створювати атмосферу емоційного співпереживання. Виразність мовлення педагога є потужним засобом впливу на дитину.багатство — уміння використовувати всі мовні одиниці з метою оптимального вираження інформації.доцільність — вживання у мовленні одиниць, відповідних ситуації та умовам спілкування;невербальні засоби спілкування.
Акцентуації характеру. Типи акцентуація, їх психологічний зміст.
Акцентуація характеру - перебільшений розвиток окремих властивостей характеру на шкоду іншим, у результаті чого погіршується взаємодія з оточуючими людьми. Вираженість акцентуації може бути різноманітною - від легкої, помітної лише найближчому оточенню, до крайніх варіантів, коли треба замислюватися, чи немає хвороби - психопатії.
Акцентуації характеру – крайні варіанти норми окремих рис характеру.
Хоча окремі риси характеру особистості своєю загостреністю можуть виходити за межі звичайного, їх не можна відносити до патологічних. Проте надмірно складні умови, які викликають акцентуацію рис характеру, частота їх повторення можуть спричинити невротичні, істеричні реакції, спричинити неадекватні дії, вчинки людини.
|
|
|
Акцентуації рис характеру виявляються лише за певних умов.
Вони виробляються під впливом певних умов соціального середовища, але базовими чинниками акцентуації є своєрідні природжені індивідуальні особливості, що і створюють грунт для виникнення акцентуацій за відповідних соціальних умов.
Існують різні типології акцентуацій характеру.
Розглянемо основні типи акцентуацій:
інтровертивний тип – якому властиві замкненість, утруднення у спілкуванні;
екстравертивний тип – якому притаманна жага спілкування та діяльності, балакучість, поверхневість;
невротизований тип – імпульсивний, конфліктний, категоричний, підозрілий;
неврастенічний тип – домінування хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності;
тривожний тип – у всьому вбачає небезпеку, проявляє надмірну чутливість, боязливість, сором’язливість, розгубленість, вразливість;
демонстративний тип – йому притаманний егоцентризм, амбіційність, хизування, зухвалість, лицемірство, прагнення до лідерства, влади і похвали;
|
|
|
застряваючий тип – тривало перебуває в стані збудження чи впертості, недовірливості, нетерпимості до заперечень;
педантичний тип – виявляється у крайньому, нічим не виправданому формалізмі при вирішенні справи, в дотриманні “букви”, хоча це і шкодить справі.
Завдяки правильно організованій виховній роботі, корекційним впливам можливе блокування виявів акцентуації характеру. Знаючи “слабкі місця” в характері дитини, потрібно не допустити, щоб стресогенні ситуації болісно вражали згадані місця її характеру.
35. Основні тенденції розвитку.Основні тенденції розвитку особистості в онтогенезі: перша – це єдиний цілісний процес неперервного підростання; друга – неповторність окремих вікових періодів, що роблять свій специфічний внесок у загальний процес формування особистості.
Опанування людиною духовним досвідом людства у взаємодії з іншимикомпонентами її розвитку є предметом зацікавлення педагогіки як науки. Психологічна і педагогічна науки мають обгрунтувати шляхи, механізми вдосконалення процесу виховання особистості, який, на думку Л. С. Виготського, має сприяти «завтрашньому дню дитячого розвитку», випереджаючи його. Цей розвиток відбувається протягом всього життя людини, але особливо інтенсивно – в дитячому і юнацькому віці. Сукупність змін приводить до переходу індивіда в категорію особистості та набуття нею своєрідної неповторності й оригінальності, тобто індивідуальності. Отже, розвиток людини як особистості має два боки: об'єктивний і суб'єктивний.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 470; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!