Принцип заборони застосування сили або загрози силою
Поняття та система міжнародного права. «Сучасне міжнародне право». МПП та МПП. Міжнародне право — це сукупність юридичних норм, згода між державами, система юридичних принципів та норм, які виникають між суб’єктами міжнародного права та регулюють відносини між ними заради миру та безпеки. Система міжнародного права - це сукупність принципів і норм міжнародного права, що становлять єдине ціле і які впорядковані на відносно самостійні компоненти: інститути і галузі міжнародного права. Система норм міжнародного права структурована в багатьох площинах, в тому числі в площині ієрархії його норм. В ієрархічній структурі міжнародного права основні принципи міжнародного права (ОПМП) є головними системоутворюючими засадами цієї системи. ОПМП є індикатором відповідності норм міжнародного права потребам і засадам функціонування системи права. Поза ОПМП не може функціонувати жоден інститут чи галузь і навіть система міжнародного права в цілому. Загальносистемні інститути міжнародного права - це сукупність норм, яка забезпечує стійкість системи права та не входить структурно до жодної галузі МП. В системі міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого формулюються галузі міжнародного права. Такі інститути: - інститут міжнародної правосуб'єктності; - інститут міжнародної правотворчості; - інститут застосування норм міжнародного права; - інститут міжнародно-правової відповідальності; - інститут відновлення порушених правовідносин. Галузь міжнародного права є особливою підсистемою системи міжнародного права, найбільшим компонентом його структури. Галузь міжнародного права - комплекс однорідних норм певного функціонального призначення. В міжнародному праві існує певна система поділу на галузі – основна, традиційна, комплексна, профілююча. Для комплексних галузей міжнародного права характерне "міжгалузеве" регулювання складноструктурованих міжнародних відносин. Комплексні галузі є особливими асоціаціями норм права, які можуть функціонувати в сфері суміжних об'єктів правового регулювання. Компонентами галузей міжнародного права є інститути права. Інститут регулює певний вид міжнародних відносин відповідної галузі. Інколи інститути регулюють міжгалузеву сферу відносин. В таких випадках вони функціонують як міжгалузеві, прикордонні інститути. Елементарний поділ системи міжнародного права здійснюється на рівні норми права. Види галузей МП, їх місце в системі МП та взаємодія обумовлені як об' єктивними, так і суб'єктивними факторами. В систему МП, яка має об'єктивний характер входять основні принципи та галузі МП. Єдиного офіційного переліку таких галузей не існує, але можна запропонувати перелік галузей права, що визнається більшістю юристів-міжнародників: Правовий режим території в МП; Право міжнародних договорів; Міжнародне морське право; Міжнародне повітряне право; Міжнародне космічне право; Дипломатичне та консульське право; Право міжнародних організацій; Право міжнародної безпеки; Гуманітарне право; Міжнародно-правова відповідальність. Система МП є системою відкритого типу. Постійно розширюється коло суб' єктів, а також об'єктів регулювання. Це пов'язано із розвитком вже існуючих галузей права, а також з появою нових. Серед відносно нових галузей права необхідно назвати: - міжнародне право захисту прав людини; міжнародне економічне право; міжнародне екологічне право; міжнародне атомне право; міжнародне кримінальне право. Характерні риси сучасного міжнародного права: · заборона застосування сили і загрози силою; · мирне вирішення міжнародних конфліктів; · відмова від концепції "міжнародне право - право цивілізованих народів"; · гнучке поєднання універсального, загального, регіонального, локального і партикулярного регулювання міжнародних відносин; · наявність ефективних механізмів створення, забезпечення і застосування міжнародного права; · зростання питомої ваги норм, що стосуються прав і свобод людини; · перерозподіл ряду класичних функцій і повноважень держав за рахунок відповідних міждержавних організацій; · гуманізація міжнародного права; · зростання ролі процесуальних, процедурних компонентів міжнародного права; · динамізм і взаємодія з іншими системами управління в процесі регулювання міжнародних відносин; · розширення сфери міжнародно-правового регулювання. Спочатку МПрП вважалося загальним правом усіх держав, і лише німецький вчений Вехтер (1797-1880) став першим, хто обґрунтував МПрП як частину національного права, яке є різним у кожній країні. Погляд, відповідно до якого МПрП стосується правових систем суверенних держав вперше з'явився у межах теорії міжнародної ввічливості (comitas gentium), згідно з якою застосування іноземного права визначається в силу міжнародної ввічливості. Інший німецький автор, Савіньї (1779-1861) замість теорії міжнародної ввічливості запропонував концепцію «співтовариства націй», згідно з якою місцеве і іноземне право мають застосовуватися в силу норм МПрП на основі рівності так само, як застосовуються норми права суб'єктів федерації. Теорія, згідно з якою МПрП ґрунтується на МПП знайшла прихильників з-поміж таких вчених, як Цітльман (1852-1923) та Франкенштайн. Причому Цітльман вважав, що МПП допомагає заповнювати прогалини в національному МПрП, а Франкенштайн спирався в своїй концепції на мовні і психологічні аспекти народів. У сучасній доктрині МПрП стосовно місця МПрП в юридичній системі склалося три основних підходи. На думку представників першого підходу, міжнародне право у широкому смислі складається з МПрП та МПП. Так, французький юрист Жорж Сель вважав, що існує єдине міжнародне співтовариство і єдине міжнародне право, а будь-яке виключення окремих осіб з того чи іншого може бути лише свавіллям. Він допускав поділ міжнародного права на публічне та приватне лише за умови, що такий поділ відбувається в рамках єдиного міжнародного права. На думку прихильників другого підходу, МПрП входить у систему внутрішнього права держави. Наприклад, як зазначається в рішенні Постійної палати міжнародного правосуддя, «норми міжнародного приватного права є складовою внутрішньодержавного права», за винятком випадків, коли вони «введені міжнародними угодами або звичаями і носять, відповідно, справжній характер міжнародного права, що регулює відносини між державами». Автори, що дотримуються цього підходу, висувають такі аргументи: 1) джерела МПрП мають в основному внутрішньодержавний характер; 2) виходячи з суверенітету держави, суддя національного суду завжди застосовує національну колізійну норму, не звертаючи при цьому увагу на те, як вирішується дане питання в інших правових системах; 3) закони про громадянство і про правове положення іноземців, що є частиною МПрП, є національними нормами права, які були прийняті державою в односторонньому порядку; 4) метод МПрП має внутрішньодержавний характер і в ньому використовуються категорії національного цивільного права. Таким чином, на думку цих авторів, МПрП є проекцією національного приватного права з необхідними змінами на міжнародну площину. Водночас, деякі з прихильників підходу щодо внутрішньодержавної природи МПрП виходять з його самостійності як галузі права. Професор Г.К. Дмитрієва так узагальнює основні постулати цього підходу, який домінує в пострадянській доктрині МПрП: «1) міжнародне приватне право, безумовно, пов'язано як з міжнародним (публічним) правом, так і з приватним правом, яке є частиною національного права держави; 2) незважаючи на тісний зв'язок з міжнародним (публічним) правом, міжнародне приватне право входить у систему внутрішнього (національного) права держави. Це жорстко визначається предметом правового регулювання – приватноправовими відносинами. Воно регулює відносини між такими суб'єктами (фізичні і юридичні особи), які знаходяться під верховенством держави та, відповідно, під дією його внутрішнього права. Механізм міжнародно-правового регулювання не придатний для регулювання відносин між фізичними та юридичними особами; 3) у системі внутрішнього права міжнародне приватне право не є частиною цивільного права (сімейного, трудового). Воно посідає самостійне місце в цій системі – є самостійною галуззю зі своїми специфічними предметом і методом регулювання; 4) всупереч своїй назві міжнародне приватне право має національно-правову природу. На відміну від міжнародного (публічного) права, єдиного для всіх держав, міжнародне приватне право існує в рамках внутрішнього (національного) права кожної держави: «російське міжнародне приватне право», «українське міжнародне приватне право», «англійське міжнародне приватне право» тощо». Представники третього підходу щодо місця МПрП в юридичній системі розглядають його як «полісистемний комплекс», який складається з двох видів норм МПрП: міжнародно-правових норм і внутрішньодержавних норм (О.М. Макаров, Р.А. Мюллерсон, К.Л. Разумов, В.Г. Храбсков). 2. Співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права. Імплементація норм міжнародного права. Співвідношення міжнародного права (МП) і внутрішньодержавного права (ВП) є однією з актуальних проблем теорії міжнародного права. Інтерес фахівців до цього питання пояснюється складністю в теоретичному визначенні, його дослідження дозволяє розкрити сутність МП як своєрідної правової системи, показати взаємозв'язки, взаємодію і взаємовплив норм міжнародної і внутрішньодержавної правових систем, забезпечити їх узгодження і реалізацію, з'ясувати роль норм національного права в рішеннях міжнародних судів і арбітражів, можливість застосування національними судами міжнародно-правових норм. В МП є 2теорії співвідношення МП і ВП: дуалістична і моністична, у межах яких розрізняють 5 основних концепцій співвідношення, а саме: • верховенства однієї системи над іншою (дуалістична); • примата ВП над міжнародним (моністична); • примата МП над внутрішньодержавним (моністична); • верховенства кожної із двох систем у своїй сфері з урахуванням складності взаємовідносин між ними (теорія координації); • існування двох самостійних, рівноправних, взаємозалежних міжнародної і внутрішньодержавної правових систем (радянська дуалістична). В другій половині ХІХ в. виниклатеорія примату ВП над МП. Соціальні зміни в суспільстві в наслідок буржуазних революцій викликали в державах бажання відмовитись від тих міжнародних угод, які обтяжували їх своїми зобов'язаннями. З'явилась необхідність закріпити інститут державного суверенітету, обмеживши зовнішній вплив інших суверенів. Теорія примату ВП проголошує єдність досліджуваних систем права та вважає МП галуззю національного права. МП цілком залежить від держави, яка бере участь у міжнародних взаєминах і яка його застосовує, тобто МП є частиною її державного правопорядку. Ця теорія не набула широкої популярності в міжнародно-правовій науці і практиці. Внаслідок відносної соціально-політичної стабільності в країнах Західної Європи наприкінці ХІХ сторіччя міжнародно-правова наука висуває новудуалістичну теоріюспіввідношення МП і ВП. Сутність теорії (за Г.Тріпелем): "МП і ВП - це дві різноманітні системи, кожній із них притаманні свої внутрішні відносини. Істотні розбіжності між ними полягають насамперед у тому, що ці дві системи мають різний предмет регулювання. МП - право, яке регулює стосунки між суверенними державами, а ВП діє в межах держави і регулює взаємини між його громадянами, громадянами і державною владою. Жодний правопорядок не здатен створювати змінювати норми іншого правопорядку." Дві системи права також мають різні джерела. Дуалістична теорія заперечує примат будь-якого права та підкреслює їх взаємодію в процесі нормозастосування. Теорія і зараз має прихильників у міжнародній-правовій науці. Радянські юристи-міжнародникі (Г.В.Ігнатенко, Д.Б.Левін, Г.І.Тункін та інш.) визнавали основні положення дуалістичної доктрини, але не поділяли точку зору щодо самостійності та обмеженої взаємодії та впливу цих двох систем права, спираюсь на принцип державного суверенітету і суверенної рівності держав. МП і ВП розглядались як дві самостійні системи права, які тісно пов'язані між собою. Загальними тезами радянських вчених з цього питання є: - основою взаємодії є принцип державного суверенітету і необхідності найсуворішої поваги внутрішньої компетенції держави; - обидві системи є самостійними явищами зі своєю специфікою і не підпорядковані одне одному; - взаємостосунки між правовими системами будуються на засадах узгодження і координації; - системи перебувають в процесі активної взаємодії і взаємовпливу, що забезпечує їх існування і функціонування. Західній науці притаманнатеорія примату МП над ВП (зараз впроваджується в законодавство країн СНД- Росії, в певній мірі України). На початку ХХ сторіччя сформувалася теорія поділу на цивілізовані народи і нецивілізовані народи, що розвиваються. МП виступає регулятором якісно нових міжнародних відносин, формується інструмент втручання більш розвинутих, цивілізованих держав у національно-правові системи інших держав з метою залучення їх у нове міжнародне співтовариство. Теорія примату МП над ВП задовольняє ці потреби. Основними тезами цієї теорії є (за Гансом Кельзеном) : • необмеженість дії МП в часі, у просторі і по предмету; • безумовний примат МП над національним; • заперечення суверенітету держави; • визнання основними суб'єктами МП в першу чергу індивідів і лише потім держав у якості посередників між міжнародним правопорядком і індивідами. Я. Броунлі відхиляє моністичні теорії примату МП. Він зазначає, що ці теорії несумісні з наявністю суверенних держав. За його думкою найбільш прийнятною єтеорія координації,відповідно до якої, дві системи не стикаються у протиборстві, адже вони діють у різних сферах - кожна з них є вищою у своїй власній сфері. У разі нездатності держави на внутрішньодержавному рівні діяти так, як цього потребує МП, ВП не може розглядатися як недійсне, це зумовлює лише міжнародно-правову відповідальність держави. Кожній із двох систем - ВП і МП - належить верховенство в її власній області, і жодна з них не має гегемонії над іншою. Ця теорія близька до дуалістичної теорії та може вважатись її сучасним варіантом з урахуванням складних взаємовідносин між двома системами. Одним із важливих практичних аспектів теорій співвідношення міжнародного і національного права є питання про порядок виконання державою міжнародних договірних і звичаєвих зобов'язань на її території. Моністичні концепції співвідношення двох правопорядків припускають пряму дію норм МП в національній правовій системі. В інших концептуальних напрямках по різному пояснюється суть процесу виконання міжнародно-правових норм у внутрішньодержавній сфері. Концепція імплементації. Імплементація норм МП - є цілеспрямованою організаційно- правовою діяльністю держав, яка здійснюється індивідуально, колективно або в рамках міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації ухвалених ними відповідно до МП зобов'язань. У випадку реалізації міжнародно-правових норм на національному рівні, необхідні додаткові внутрішньодержавні заходи для перетворення цілей, закладених у нормах МП, у реальні дії юридичних осіб і громадян, які знаходяться під державною юрисдикцією. Національне право виступає основним інструментом імплементації норм МП. Перша правова стадія процесу імплементації норм МП - це рецепція національним правом правил міжнародних договорів. Два основних види рецепції: - загальна рецепція; - часткова рецепція. Загальною рецепцією є закріплення в конституціях держав положення, що міжнародні договори є частиною національного права. Часткова (індивідуальна) рецепція може відбуватися у формі: - інкорпорації, - трансформації - конкретного відсилання. Інкорпорація - це включення до національних систем права норм, які зовнішньо цілком ідентичні з нормами акту МП. У більшості випадків зазначений міжнародний-правовий акт зберігає форму, найменування, хоча і виступає в якості закону. Трансформація - не лише відтворення, але і переробка норм міжнародного договору відповідно до загальних принципів національного права. Правовим результатом трансформації, на відмінність від інкорпорації, є не тільки доповнення чинного внутрішнього права, але і зміна норм у зв'язку з вимогами міжнародної угоди. Під терміном відсилання розуміється вказівка у національному законодавстві на те, що певна поведінка державних органів, посадових осіб, громадян регулюється загальними положеннями або конкретними нормами договорів МП. 3. Норми міжнародного права: поняття та види. Міжнародний нормотворчий процес. М’яке право. Юридично обов’язкова сила міжнародного права. Норма міжнародного права — це юридично обов'язкове правило поведінки держав та інших суб'єктів міжнародного права в міжнародних відносинах. Міжнародно-правові норми (МПН) є універсальною формою існування міжнародного права. Норми міжнародного права створюються на засадах добровільних угод між його суб'єктами. Важливою ознакою МПН є те, що більшість із нихне має загальнообов'язкового характеру. Група держав не може створити норми для інших держав. Кожна міжнародна угода або звичаєва норма створює об'єктивне право лише для держав, які висловили на те явну або мовчазну згоду. МПН мають особливувнутрішню структуру: найчастіше вони містять лише диспозицію (правило належної поведінки), рідше - гіпотезу і диспозицію, а санкція – відсутня (визначаються самостійним інститутом міжнародно-правових санкцій). Отже, МПН мають такіособливості: 1) об'єкт регулювання; 2) метод регулювання; 3) «погоджувальний», «координаційний» характер МПН; 4) обов'язковість лише для сторін, які її добровільно визнали; 5) форма існування - міжнародний договір, звичай, окремі акти міжнародних організацій; 6) забезпечення реалізації - самими державами або їх об'єднаннями - міжнародними організаціями; 7) структурна особливість - відсутність санкції як структурного елемента норми. Класифікувати МПН можна за такими критеріями: 1 . За місцем в системі:принципи;норми. За сферою дії:універсальні; регіональні; локальні і партикулярні. За юридичною силою:імперативні; диспозитивні; рекомендаційні. За характером нормативного припису:зобов'язуючі;забороняючі;уповноважуючі;відсильні. За функціями в системі:матеріальні;процесуальні За формою і способом утворення:звичаєві;договірні; рішення міжнародних організацій. За строком дії:строкові;безстрокові. Основними ознаками універсальних норм є глобальна дія, загальнообов'язковість, утворення та скасування міжнародним співтовариством в цілому. Основна форма існування - звичай. Регіональні норми - це норми, що регулюють будь-які міждержавні відносини, об'єкт яких має регіональній інтерес і які визнаються усіма або більшістю держав відповідного регіону Універсальні норми історично створювались на базі регіональних. Основна вимога - не повинні суперечити цілям та принципам ООН. Локальні або партикулярні норми регулюють певні галузі міжнародних відносин між обмеженим колом учасників. Можуть мати регіональний характер - між державами певного географічного регіону, частіше за все - між сусідніми державами або нерегіональний характер - між державами, які знаходяться в різних географічних регіонах. Визначення імперативної норми (jus cogens) міститься в ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів: "...імперативна норма загального міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав в цілому як норма, відхилення від якої неприпустиме і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, яка має такий же характер". Будь-який договір є недійсним, якщо в момент укладання він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права. З виникненням нової імперативної норми дія договорів, що суперечать їй, припиняється. Імперативні регулюють найбільш важливі, загальні відносини міжнародного співтовариства в цілому, їх порушення завдає шкоди всьому міжнародному співтовариству. Основна частина МПН є диспозитивними. Такі договірні норми юридично обов'язкові лише для держав, які беруть участь у них. Диспозитивна норма, яка суперечить імперативній є недійсною. Вони припиняють дію та змінюються за взаємної згоди держав, що їх прийняли. Рекомендаційні норми узгоджують відносини між суб'єктами шляхом визначення бажаної, доцільної моделі поведінки, яку не зобов'язують виконувати. Зобов'язуючі норми фіксують обов'язки взаємодіючих суб'єктів та визначають шляхи і засоби реалізації таких обов'язків. Уповноважуючі норми містять права суб'єктів та визначають шляхи і засоби їх реалізації. Забороняючі норми забороняють певні дії або бездії, або приписують стримуватись від певних дій. Відсильні норми визначають загальні засади бажаної поведінки суб'єктів і з метою їх виконання відсилають до конкретних міжнародних угод, або інших норм міжнародного чи національного права. Матеріальні норми містять права й обов'язки держав щодо конкретних об'єктів міжнародно-правового регулювання, впроваджують їх правила поведінки. Вони складають основний масив МПН. Процесуальні норми встановлюють суб'єктивні права і юридичні обов'язки учасників міжнародного юридичного процесу щодо здійснення організаційно-процедурної діяльності в ході створення або реалізації матеріальних норм міжнародного права. Час дії строкових норм визначається у заключній частині договору або завершується з припиненням існування об' єкту договору, після виконання певних умов або незалежно від волі сторін. Міжнародна правотворчість є активно-творчою діяльністю суб'єктів міжнародного права по формуванню правової норми шляхом узгодження державних інтересів, позицій. Держава - головний суб'єкт правотворчого процесу. Основний шлях створення норм міжнародного права - досягнення угоди між суб'єктами міжнародного права. В сфері міждержавних відносин немає спеціалізованого нормотворчого органу. Самі суб'єкти здійснюють правотворчі функції. Сформована державна воля формує відповідну позицію держави для досягнення результату разом з іншими державами. Процесу міжнародно-правового нормотворення характерні дві стадії: а) досягнення згоди суб'єктів міжнародного права (в першу чергу держав) щодо змісту правил поведінки; б) досягнення згоди стосовно визнання цих правил поведінки в якості норм міжнародного права. Правотворчім стадіям передує доправотворча стадія, коли на основі усвідомлення своїх потреб і інтересів держава формує власну позицію і усвідомлює, що захист її без зусиль інших держав неможливий. Сформована позиція держави, як правило, будується на трьох основних компонентах: а) власного бачення механізму вирішення проблеми; б) прогнозу перспективи її впорядкованого розвитку; в) можливості використання потенціалу інших держав у вирішенні вказаної проблеми. Міжнародна правотворчість починається з договірної ініціативи, яка може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Міжнародна договірна ініціатива може мати наслідки лише в тому випадку, коли вона поступила від суб'єкта міжнародного права, в першу чергу держави, безпосередньо або органу повноважного від його імені виступати з договірними ініціативами. До органів, які можуть виступити від імені держави з договірною ініціативою, відносяться спеціалізовані і неспеціалізовані органи зовнішніх зносин. З ініціативою укладення міжнародних договорів можуть виступати інші органи, громадські організації і навіть фізичні особи. Проте вони не можуть представляти державу в галузі зовнішніх зносин, а тому така ініціатива не породжує для держав зобов'язань, які ініціатива міжнародних неурядових організацій. Безпосереднє створення норм міжнародного права розпочинається з процесу узгодження позицій суб'єктів міжнародного права щодо можливого варіанту норми. Чим більший інтерес держави в новій нормі міжнародного права і чим більша різниця в її позиції з контрагентами, тим більший арсенал поступок, компромісів і допоміжних варіантів буде задіяний в ході узгодження позицій. Держава зацікавлена в кінцевому результаті повинна мати не тільки обґрунтовану позицію, а й попередньо визначитись, на які компроміси вона готова піти для досягнення мети. Процес узгодження позицій за своєю суттю є виробленням прийнятного проекту норми права. Прийнятність визначається збалансованістю прав і обов'язків учасників угоди. Дві стадії міжнародного нормотворчого процесу за часом можуть співпадати, а можуть мати суттєвий розрив інколи до років. Одна стадія правотворчого процесу не відокремлена від іншої у разі, якщо: • Акти міжнародних організацій і конференцій приймаються голосуванням або консенсусом та держави погодились визнати за ними юридичну силу. • Міжнародно-правові акти набирають сили з моменту їх підписання. Розрив між стадіями міжнародного правотворчого процесу закономірний, у разі вступу міжнародно-правового акту в силу на умовах: - ратифікації, - підписання певною кількістю сторін чи певними учасниками, - настання певної події чи ситуації тощо. Організаційно-правову основу нормотворчого механізму міжнародних організацій складають їх установчі акти і правила процедури головних органів організації. Міжнародна нормотворча діяльність міжнародних організацій різноманітна. Вона може: а) виступити з договірною ініціативою, б) запропонувати проект міжнародно-правового акту, в) скликати дипломатичну конференцію для його обговорення, г) провести його узгодження в рамках власних органів, д) стимулювати держави до визнання виробленого міжнародно-правового акту юридично обов'язковим, е) здійснювати функцію реєстратора і депозитарія, є) з допомогою держав готовити офіційні тексти різними мовами, ж) мати повноваження тлумачення, перегляду акту тощо. Міжнародні організації можуть також виконувати допоміжні правотворчі функції при виробленні норм міжнародного права іншими суб'єктами. Таку нормотворчу функцію називають квазінормотворчою. Получил распространение термин «мягкое право». Этот термин используется для обозначения двух различных явлений. В одном случае речь идет об особом виде международно-правовых норм, в другом - о неправовых международных нормах. В первом случае имеются в виду такие нормы, которые в отличие от «традиционного права» не порождают четких прав и обязанностей, а дают лишь общую установку, которой тем не менее субъекты обязаны следовать. Ко второму виду норм "мягкого права" относятся те, что содержатся в неправовых актах, в резолюциях международных органов и организаций, в совместных заявлениях, коммюнике. Примером подобных норм служат документы Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ), которые стали главным инструментом перестройки системы международных отношений в Европе. Такого рода нормы являются не правовыми, а морально-политическими. Особую разновидность этого вида норм "мягкого права" представляют ожидающие вступления в силу договоры. Их положения учитываются при толковании норм международного права, оказывают влияние на практику государств и даже на национальное законодательство. Источником юридически обязательной силы международного права является соглашение государств. Такое соглашение придает юридическую силу не только отдельному договору, но и международному праву в целом. Юридическая сила общепризнанных норм порождается общим соглашением государств, согласием международного сообщества в целом, которое воплощено в принципе добросовестного выполнения обязательств по международному праву. Положение, согласно которому соглашение является источником обязательной силы международного права, находит отражение в международной практике, включая судебную. Проблема обязательной силы международного права связана с самой его природой. Поэтому основные концепции по этому вопросу совпадают с основными школами в международно-правовой доктрине. Сторонники школы естественного права видят источник обязательной силы в законах природы, в человеческом разуме и т.п. Представители позитивной школы считают таковым согласие, соглашение государств. В свое время значительное распространение получила концепция автолимитации, т.е. самоограничения, государства. Ее сторонники утверждали, что международная норма обязывает лишь постольку, поскольку такова воля государства. Будучи "абсолютно свободной", она может меняться. В результате международное право понимается ими скорее как "внешнегосударственное право" (такая концепция также существовала). Концепция автолимитации, по существу, отрицает юридически обязательный характер международного права, как он воплощен в принципе добросовестного выполнения обязательств. Родоначальником концепции был Г. Еллинек. Во второй половине прошлого века он утверждал, что можно пренебречь международным правом, если того требуют интересы государства. 4. Поняття та зміст основних принципів МП. Співвідношення основних принципів МП. Принципи міжнародного права — це юридично узагальнене правило поведінки суб'єктів міжнародного права в певній сфері правовідносин. Основні принципи міжнародного права — це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами і є критерієм правомірності міжнародних правотворчого і правозастосовчого процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм. Не всі принципи міжнародного права є універсальними нормами. Існують також регіональні принципи. При визначенні основних принципів міжнародного права до уваги беруться три джерела:Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. і Заключний акт Хельсінкі 1975 р. Статут і Декларація називають лише сім принципів:
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Незастосування сили або загрози силою; мирного вирішення міжнародних спорів; невтручання; співробітництва; рівноправ'я і самовизначення народів; суверенної рівності держав; добросовісного виконання зобов'язань за міжнародним правом.
Гельсінський акт 1975 року додатково назвав ще три принципи: територіальної цілісності; поваги прав людини; непорушності кордонів (стосується європейського регіону та не може вважитись за універсальний).
Основні міжнародно-правові акти принципово визнають9 універсальних принципів міжнародного права.
Принцип заборони застосування сили або загрози силою
Принцип заборони застосування сили або загрози силою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без винятку. Він покладає на них зобов'язання: утримуватися від застосування сили (прямої чи опосередкованої); утримуватися від загрози силою; утримуватися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав; відмовитися від актів репресії з допомогою сили; відмовитися від сили або загрози силою як засобу врегулювання спорів тощо. Це - нормативний зміст принципу, основні напрями його застосування.
Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 414; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!