Проблемы правосубьектности наций, борящихся за независимость
Концепция такой правосубъектности была выдвинута социалистическими и развивающимися странами. Постепенно она нашла определенное признание. В документах ООН в таких случаях используется выражение "национально-освободительное движение". Представляется, что такое выражение более точно. Вопрос об особом статусе борющейся нации возникает, лишь когда борьба достигает уровня национально-освободительного движения. В таких случаях имеются органы власти, осуществляющие контроль на определенной территории. По существу, речь идет о государстве в процессе становления.
Правосубъектность в этом случае носит временный и ограниченный характер. Ее задача сделать возможными правоотношения с властью, контролирующей определенную территорию. Другая задача - поставить движение под покровительство международного права, прежде всего международного гуманитарного права.
Нації і народи, що борються за національне визволення, як суб'єкт міжнародного права набули актуальності в 60-ті роках XX століття в період розпаду колоніальної системи. Народ, який в процесі визвольної боротьби набуває елементи державності, створює органи,
цивільні або військові, що здатні його представляти на міжнародній І арені, стає суб'єктом міжнародного права і трактується як держава in statu nascendi.
Сучасним прикладом народу, що бореться за свою незалежністьі як суб'єкт міжнародного права, є палестинський народ. У 1964 р. було І створено його представництво в особі Організації Визволення Палести ни (ОВП). У1974 р. ОВП було визнано ООН офіційним представникоя Палестинського народу. ОВП отримала статус спостерігача в ООН. В березні 1993 р. ОВП було визнано представником палестинської! народу ізраїльським урядом. В даний час статус спостерігача в ООН має не ОВП, а Палестина, яка має право участі в сесіях ГА ООН (беї права голосу). Палестинський народ як суб'єкт міжнародного праві має: право посольства (наприклад, Палестина утримує постійну місію спостерігачів при ООН), право укладати двосторонні угоди (наприклад^ ізраїльсько-палестинські домовленості 1993 p.), право участі в робот| міжнародних організацій (наприклад, статус спостерігача в ООН членство в Лізі Арабських Держав).
|
|
|
До створення палестинської держави палестинський народ залишатиметься суб'єктом міжнародного права.
Институт признания в мп. Теория признания. Виды и формы признания.
Визнання - це односторонній політико-правовий акт, яким суб'єкт визнання (держава, що визнає, або міжнародна організація) стверджує свою обізнаність про певний факт та позитивне ставлення щодо нього.
Таке визначення визнання вказує, по-перше, на те, що це є акт політичний, який залежить від політичних інтересів держави, що визнає, та, по-друге, це є акт правовий, тобто такий, що тягне за собою правові наслідки (встановлення дипломатичних, консульських відносин,укладення договорів та ін.).
|
|
|
Інститут визнання відноситься (відповідно, дестинаторами визнання є) до визнання держави, уряду, повсталої сторони, нації, що бореться за свою незалежність. В ширшому розумінні, визнання відноситься до будь-якої правової ситуації, наприклад, визнання територіальних змін, що стають предметом визнання.
З огляду на те, що визнання є актом політичним, стає зрозумілою відсутність у міжнародному праві обов'язку визнання. Проте, існує обов'язок невизнання ситуації, що суперечить праву.
Теории
У доктрині міжнародного права склалися дві теорії визнання: кон-ститутивна та декларативна, які відрізняються між собою моментом,* яким пов'язують настання правових наслідків фактів, що підлягають визнанню.
Згідно з конститутивною теорією визнання, лише визнання породжує відповідні правові наслідки та надає відповідні правові, консти-туюючі (правовстановлюючі) якості дестинатору визнання: державі -міжнародну правосуб'єктність,уряду - здатність представляти державу у міжнародних відносинах. Відповідно, без визнання держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.
|
|
|
Серед недоліків конститутивної теорії визнання потрібно зазначити, по-перше, відсутність визначеної кількості актів визнання, необхідних для надання дестинатору зазначених якостей; по-друге, конститутивною теорією порушується засада суверенної рівності держав, оскільки наявність міжнародної правосуб'єктності суверенної (а тому - рівноправної) держави ставиться в залежність від її визнання з боку інших суверенних держав; по-третє, держава може ефективно існувати та реалізовувати міжнародні угоди і за відсутності будь-якого міжнародного визнання (наприклад, Придністровська Молдавська Республіканка існує без офіційного визнання протягом тривалого часу).
Згідно з декларативною теорією, визнання не впливає на існування дестинатора визнання та не надає йому відповідних властивостей, а лише констатує його появу та сприяє реалізації контактів з ним. Визнання передбачає об'єктивне існування та внутрішню незалежність нової держави, проте не породжує її. Як зазначав Ф.Ф. Мартене, «держава виникає та існує самостійно. Визнанням лише констатується її народження».
|
|
|
Незважаючи на прогресивність та більшу відповідність су масному міжнародному праву декларативної теорії, відсутність визнання з боку інших держав значною мірою перешкоджає реалізації її міжнародної правосуб'єктності. Але головним недоліком декларативної теорії є те, що вона розглядає виникнення нової держави як очевидний факт. Проте, якщо виникнення держави є сумнівним - сумнівним є також її міжнародна правосуб'єктність. Тому визнання буде не лише актом констатації, але й правової оцінки.
Протиріччя між конститутивною та декларативною теоріями ви-знання може бути вирішено шляхом розрізнення визнання з точки зору держави, що визнає,та держави, що визнається (дестинатора визнання). З погляду держави, що визнає, - визнання є конститутивним актом, з погляду дестинатора визнання - є декларативним актом ствердження її існування. Справедливим є також бачення визнання як акта конститутивного характеру на ранніх етапах становлення держави, коли ще е сумніви щодо її існування, та декларативного - на більш пізніх етапах, коли держава вже відбулася як суб'єкт міжнародного права.
Види визнання
Види визнання розрізняють в залежності від дестинатора визна-ння: держави, уряду, уряду у вигнанні, воюючої та повсталої сторони, орі^зації опору та національного визволення.
Визнання держави має місце у випадках появи нової незалежної держави, революційних та інших соціальних перетворень, територіальних змін, об'єднання та розділу держав і т.д. Основним критерієм визнання держави є її незалежність та самостійність у реалізації ефективної та легітимної державної влади, що означає законність її встановлення та шдтримку з боку населення встановленого режиму.
Визнання уряду означає визнання його здатності здійснювати ефективну державну владу в країні та представляти її на міжнародній арені Питання про визнання уряду виникає лише при неконституційному приході до влади. У міжнародній практиці поширення отримали дві доктрини визнання урядів, названі іменами міністрів іноземних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Тобара) та Мексики Хенара Естради (доктрина Естради).
Доктрина Тобара приписує утримуватися від визнання урядів, що прийшли до влади у результаті державного перевороту або іншим неконституційним шляхом,поки не буде сформовано конституційним шляхом вільно обраний уряд.
Доктрина Естради виступає проти «образливої практики, що посягає на суверенітет інших націй... та веде до того, що внутрішні справи останніх можуть ставати предметом оцінки з боку інших урядів...». Інакше кажучи, дана доктрина виходить з того, що законність або незаконність приходу до влади уряду не має бути предметом оцінки з боку іноземних країн.
Сучасна міжнародна практика виходить також з теорії «ефективного контролю», згідно з якою ефективний контроль уряду, за умови його стабільності та тривалості, над певною територією є основною вимогою у прийнятті рішення щодо його визнання.
Особливим видом визнання є визнання уряду у вигнанні, що отримало широке поширення під час Другої світової війни, коли уряди низки окупованих країн (Польщі, Франції, Чехословаччини та ін.) були вигнані зі своїх держав та знайшли притулок в інших країнах або були в них сформовані. Таке визнання має місце за умов тісного зв'язку уряду зі своїм народом, а також наявності військових формувань, які продовжують активну боротьбу за визволення своєї країни і підлеглі своєму уряду.
Визнання воюючої сторони означає визнання учасником міжнародних відносин, що регулюються законами та звичаями війни. Характерного такий суб'єкт добровільно приймає на себе статус воюючої сторони, вступаючи до міжнародного збройного конфлікту з іншим суб'єктом міжнародного права. Визнання повсталої сторони надається внутрішньодержавному суб'єкту у збройному конфлікті неміжнарод-ного характеру - визнання повстанців, організацій опору, учасників національно-визвольної війни та ін. Визнання воюючої та повсталої сторони породжують права та обов'язки, що витікають з законів та звичаїв війни (надання статусу комбатанта, право притулку, тощо).
Форми визнання
Існують наступні форми визнання:
- de-jure;
- de-facto;
-ad hoc.
Найбільш поширеним є визнання de-jure, яке є офіційним, повним та остаточним. Воно передбачає встановлення між суо єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязы и проводжується,як правило, заявою про офіційне визнання та встанов-ленням дипломатичних відносин. Визнання де-юре носить безумовний
характер та, як правило, не може буди відкликане.
У разі наявності сумнівів щодо відповідності міжнародному праву виникнення нових держав та урядів, використовується визнання de-facto, яке є офіційним, але не повним. Воно може супроводжуватись встановленням консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de-facto трактується з політичних причин як проміжне між невизнанням держави та повним визнанням. Визнання de-facto може бути відкликане.
Особливою формою є визнання ad hoc (визнання на даний випадок), яке має місце, коли держава вступає з іншою державою у разові відносини для здійснення конкретних дій, проведення мирних пере-говорів, підготовки мирних угод, тощо. Прикладом можуть служити неодноразові переговори між Організацією Визволення Палестини та Ізраїлем.
Визнання може бути як явно вираженим, так і у формі дій, що свідчать про визнання (так зване «мовчазне визнання»). Прикладами можуть служити встановлення дипломатичних відносин, укладення двосторонньої угоди з новою державою, продовження відносин з новим урядом, що прийшов до влади неконституційним шляхом. Проте не є визнанням факт участі суб'єктів міжнародного права, що не визнають один одного, у одному багатосторонньому договорі або міжнародній організації (див. ст. 82 Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 p.).
Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 232; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!