Світові релігії. Виникнення світових релігій. Буддизм. Християнство:( Православ’я. Католицизм. Протестантизм). Іслам

Важливою віхою в історії релігії стало виникнення світових релігій, що на відміну від релігій етнічних та регіональних набрали міжнаціонального характеру. Буддизм, християнство та іслам — це підсумок тривалого розвитку політичних, економічних та культурних контактів між різними країнами та народами. Ці релігії принесли уявлення про рівність єдиновірців перед Богом або Абсолютом, про можливість виходу за межі певних традиційних культур, пов’язаних з національно-державними ідеологіями. Космополітичний характер світових релігій дав їм змогу перетнути державні кордони. На першому етапі вони стали осно­вою об’єднання поліетнічних за складом імперій — Римської, Візантійської, Арабського халіфату, Османської імперії та ін. Пізніше подекуди сформувалися навіть особливі теократичні держави: Ватикан, Тибет, Іран та ін.

 Буддизм. Ця найдавніша зі світових релігій виникла в
VI—V ст. до н. е. в долині ріки Ганг у північній частині півострова Індостан. Її засновником був Сідхартха Гаутама, Будда Шак’я­муні (Шак’я та Гаутама — родові імена, муні — мудрець).

Будда (за ним закрі­пилася ця ознака просвітлення як власне ім’я) вирішив сповістити людям істини, які нещодавно відкрилися йому. Під час першої проповіді в «Парку оленів» у Бенаресі перед п’ятьма учнями він проголосив чотири Шляхетні істини:

1. Життя — це страждання.

2. Причиною страждання є бажання.

3. Аби звільнитися від страждань, слід позбутися бажань.

4. Є можливість звільнення від страждань — це серединний, або восьмиричний, шлях спасіння.

Сходинки цього шляху: 1) правильне розуміння (що ґрунтується на шляхетних істинах); 2) праведне прагнення (готовність до подвигу задля ствердження істини); 3) праведна мова; 4) правед­на поведінка (утримання від злого); 5) праведний (миролюбний, чесний) спосіб життя; 6) праведне зусилля (самовиховання, стри­маність); 7) праведна увага (активність свідомості); 8) праведна концентрація (правильні методи зосередження та медитації).

Серединним цей шлях називається тому, що уникає як прагнення до задоволення бажань, так і крайнощів аскези.

Будда проповідував своє вчення 40 років у князівствах долини Гангу, поки його душа не перейшла в нірвану (вічне блаженство). Будді тоді виповнилося 80 років.

Найбільші свята буддійського календаря відзначаються в травні — вони присвячені народженню Будди, його просвітленню та зануренню в нірвану.

Християнство. Християнство виникло в I ст. н. е. в Палестині. Нині кількість віруючих різних християнських конфесій становить близько 2 мільярдів осіб на всіх континентах. Проте більшість із них живе в Європі та Америці.

Ісус Христос, який вважається засновником цієї релігії, шанується в християнстві як Син Божий, уособлення другої іпостасі єдиносущного і триіпостасного Бога, як Бог і людина одночасно.

Канонічним текстом усіх гілок християнства є Біблія, що складається зі Старого й Нового Завітів.

Загальними рисами християнства вважають:

1) універсальність проповіді, що не пов’язана з будь-якими політичними чи етнічними рамками; 2) звернення до особистості як до носія відповідальності перед Богом (Абсолютом); 3) ідея «спасіння людини».

Християнство ґрунтується на розрізненні земного та небесного світів, двох «градів»; віруючі мають розв’язати складне зав­дання: «бути у світі та не від світу цього». Це положення має два аспекти: прагнення досягти Царства Небесного — особистого спасіння, а також ідею спасіння самого світу. Вирішення цієї проблеми християнські теологи шукали, протиставляючи тимчасові земні форми влади й соціального ладу формам ідеальним. Одним із можливих способів її розв’язання був устрій церкви як організації або громади людей, що керуються в земному житті небесними, божественними законами.

Протягом історичного розвитку християнства виникало багато різних тлумачень основних положень його віровчення та організації (церкви). Найпоширенішими є три християнські конфесії (віросповідання) — православ’я, католицизм і протестантизм. Незважаючи на певні розбіжності в догматиці, культі та соціальній практиці, їх віровчення спираються на дві євангельські заповіді Христа і є, власне, варіантами тлумачення цих заповідей:

«Люби Господа Бога свого усім серцем твоїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!»

«Люби свого ближнього, як самого себе».

Православ’я.Розділення християнства на православ’я та католицизм пов’язане з історичним поділом Римської імперії на Західну та Східну наприкінці IV ст. н. е. Виникли два релігійні центри — в Константинополі та Римі. Починаючи з VII ст. загострювалися суперечності з догматичних, обрядових та організаційних питань. У 1054 р. папа римський Лев ІХ і патріарх Керуларій оголосили анафему (прокляття) і відлучили один одного від церкви (цю взаємну анафему було проголошено забутою в 1965 р.).

Основу православного віровчення становлять Святе Письмо (Біблія) і Святий Переказ — постанови Вселенських і помісних соборів, творіння отців церкви. На 1-му і 2-му Вселенських соборах було прийнято «Символ віри» — стислий виклад сутності вчення церкви. Головними постулатами «Символу віри» були догмати про Бога Отця — творця неба і землі, про Ісуса Христа як Сина Божого, його втілення, жертовну смерть, воскресіння, вознесіння на небеса, друге пришестя, Страшний суд, про Святого Духа, який сходить від Отця, єдину святу соборну апостольську церкву, воскресіння мертвих та настання Царства Божого.

Центром православного культу є літургія — богослужіння, під час якого відбувається причащання віруючих хлібом і вином, які «перетворюються в тіло та кров Ісуса Христа». Православне розуміння Бога, що поєднує Істину, Добро і Красу, породжує втілення цих ідеалів у церковній обрядовості та в культовому мистецтві. Звідси походить особливо шанобливе ставлення до культу й традиції в православ’ї.

Літургія, як і більшість інших православних обрядів, відбувається в храмі (церкві або соборі), канонічна архітектура якого поєднує в собі традиції іудаїзму та символіку Євангелія. Християнській храм має три частини — вівтар, відділений у православ’ї іконостасом, середній храм і притвор (нартекс), що відповідають трьом частинам Єрусалимського храму: святая святих, святилище, двір. Кожен елемент храму має символічне значення. Так, вівтар символізує і печеру Різдва Христова, і дім Таємної вечері, і печеру поховання.

У храмах відправляються сім таїнств — хрещення, миропомазання, покаяння (сповідь), причастя, шлюб, священство, маслосвяття (соборування).

Право відправляти літургію, обряди й таїнства мають лише священики (ієреї). Духовенство поділяється на чорне (з ченців) та біле (одружені священики). Єпископами, митрополитами та патріархами (архієреями) можуть бути лише представники чорного духовенства.

У православ’ї вшановуються Богородиця та святі (канонізовані церквою мученики за віру або подвижники, тобто ті, хто втілив у своєму житті ідеали праведності за допомогою християнського самовдосконалення). Способи такого самовдосконалення — це молитва, добрі справи та аскетизм (вправи для доброчесно-
го життя) — поміркованість у бажаннях та прагненнях, суворий контроль своїх пристрастей. Різновидами аскетизму є піст, відлюдництво, затворництво, схимництво, стовпництво. Але проблема спасіння хвилювала не тільки ченців, які сповідували крайні форми аскетизму, а й віруючих мирян.

У православ’ї, на відміну від протестантизму, спасіння досягається не лише вірою, а й втіленням віри в добрих ділах. Шляхом до спасіння є праведність, «подвиги та святість життя», що можливі і за звичайних умов, а не тільки в монастирі. Головними рисами праведного життя є розвиток у собі християнських чеснот, перша з яких — любов, і боротьба з гріхами, коренем яких є гордість.

Монастирі в православній традиції — це центри паломництв, подвижництва, освіти, книжництва та друкарства.

Зараз у світі існує кільканадцять автокефальних (незалежних) православних церков: Константинопольська, Олександрійська (Єгипет, деякі країни Африки), Антіохійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська (Палестина), Російська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська (Греція), Албанська, церква Чехії та Словаччини, Польська, Американська. Є й чотири автономні церкви — Синайська, Фінляндська, Критська та Японська. (Ситуація в українському православ’ї розглядатиметься окремо.)

Головні православні свята — Великдень (Воскресіння Христове) та дванадесяті свята: Різдво Христове, Стрітення Господнє, Хрещення Господнє, Вхід Господній в Єрусалим, Вознесіння Господнє, Трійця (П’ятдесятниця), Благовіщення Пресв. Богородиці, Преображення Господнє, Воздвиження хреста Господнього, Різдво Пресв. Богородиці, Введення в храм Пресв. Богородиці, Успіння Пресв. Богородиці.

Католицизм.

Католицизм (від грец. kaJolikoV — «загальний, вселенський») — один із трьох основних напрямків християнства. Остаточно сформувався як віровчення та церковна організація після розділення церков 1054 р. Католицизм має низку особливостей у віровченні, культі та структурі релігійних організацій, що пов’я­зано з особливостями розвитку західноєвропейської культури. Католицька церква має єдиний світовий центр у державі Ватикан, що географічно знаходиться в Римі. Папа Римський, перший єпископ церкви, вінчає її ієрархію, обирається конклавом кардиналів на все життя і шанується як намісник Ісуса Христа на землі.

Джерелом віри католики вважають не тільки Святе Письмо (Біблію), а й Святий Переказ, до якого долучаються й судження пап. На відміну від православ’я в католицизмі визнаються догмати про сходження Святого Духа «і від Сина» (filioque), про непорочне зачаття Богородиці, про чистилище, про непогрішність Папи у справах віри та деякі інші.

Католики, як і православні, визнають сім таїнств (із незначними розбіжностями). Особливостями католицького культу є використання музичних інструментів (орган) під час богослужіння, скорочена літургія (меса), можливість причащання лише хлібом та деякі інші.

Протягом століть богослужіння в католицьких храмах відправлялося латинською мовою і лише на ІІ Ватиканському соборі (1962—1965 рр.) було дозволено користуватися національними мовами.

Католицький культ відрізняється від православного намаганням зробити таїнства та обряди зрозумілішими для сучасної широкої аудиторії.

У католицизмі, як і в православ’ї, існує культ святих, ікон, мо­щей, реліквій, але на відміну від інших конфесій дозволені скульп­турні зображення Христа і святих, а також специфічні культи — Серця Ісуса, Серця Марії. Особливо шанується Богородиця.

Подвижництво, аскетизм, молитовна практика, добрі вчинки, паломництва визнаються шляхами до праведності та святості.

У католицизмі існує целібат — дотримання обітниці безшлюбності — для всіх священиків; для дияконів целібат не обов’яз­ковий.

Чернецтво в католицизмі репрезентоване багатьма орденами, кожен із яких, наслідуючи Христа в певному аспекті його особистості, діяльності або проповіді, намагається втілити в життя ідеали святості та праведності. Найбільш відомі чернечі ордени: бернардинці — наступники св. Бернарда Клервоського, кармеліти й кармелітки (ходять босоніж, як Христос), бенедиктинці, францисканці [(жебрущий орден послідовників св. Франціска Ассізького (бл. 1181—1226)], домініканці (орден проповідників), єзуїти [засновником цього ордену був Ігнатій Лойола (1491—1556)], пауліни, клариски та ін.

Найбільші центри паломництв католиків — Єрусалим, Рим, Лурд, Шартр, Фатіма Календар у католицизмі включає основні свята (їх три — Різдво, Пасха, Зішестя Святого Духа), а також Вознесіння, Успіння Богородиці, Богоявлення, Непорочне зачаття Богородиці, дні св. Апостолів Петра і Павла, Усіх Святих, Свято Євхаристії, Новий рік, дні пам’яті святих. Як і в православ’ї, у католицькому літургійному році є пости, найбільший з яких, Великий піст, триває сім тижнів перед святом Великодня. На кожному тижні віруючі постяться в п’ятницю.

Певні періоди історії католицизму залишили по собі сумну пам’ять: хрестові походи, переслідування «єретиків», суди інквізиції, аутодафе та ін.

Під егідою католицької церкви діють численні організації світських католиків (спілки католицької сім’ї, католицькі професійні товариства, молодіжні організації), які розробляють і здійснюють соціальні програми, ведуть благодійну діяльність, організують паломництва, євангелізацію молоді, екуменічні контакти. Окреме місце посідають політичні партії, чия ідеологія спирається на соціальну доктрину католицької церкви: християнські демократи, християнські соціалісти та деякі інші.

Католицизм поширився в країнах Південної та Центральної Європи: Італії, Іспанії, Франції, Ірландії, Португалії, Бельгії, Австрії, Хорватії, Словенії, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Литві, а також в країнах Латинської Америки. У США, Канаді, Австралії та в частині європейських країн — у Німеччині, Швейцарії, Нідерландах — католики становлять приблизно половину віруючої громади. Католицькі місії діють в Африці, Азії, Океанії.

Протестантизм. Протестантизм [від лат. protestants, (pro­testantis) — той, хто проголошує прилюдно] — назва християнської конфесії, яка генетично пов’язана з епохою Реформації. Термін виник у зв’язку з «Протестанцією 20 імперських чинів» від 19 квітня 1629 р., з якою гурт німецьких князів і міст виступив проти антилютеранської постанови імперського сейму в Шпайєрі.

Засновниками протестантизму вважаються католицький священик Мартін Лютер (1483—1546), Жан Кальвін (1509—1564), автор французького перекладу Біблії, та ідеолог швейцарської реформації Ульріх Цвінглі (1484—1531).

У протестантизмі релігія, з одного боку, зводиться тільки до віри, а з другого — замість обмеження лише діяльністю, пов’я­заною з церквою, вона охоплює все життя людини: щоденне життя набуває релігійного змісту. Якщо для середньовічного християнства релігія — це або культ, або аскеза, що потребують особливого посвячення (вступити у спілкування з Богом міг лише наділений апостольською благодаттю священик, а виконати до кінця вимоги релігійної моралі здатний лише чернець-подвиж­ник), то для протестантизму такою посвятою є хрещення, за допомогою якого, згідно зі словами Лютера, усі хрещені посвячуються в священство. Кожен християнин стає спадкоємцем всієї повноти благодаті, заповіданої Христом, і протестантський пастор відрізняється від мирянина не принципово, а лише своїми обо­в’язками. Лютер твердив: «Служити Богу — це не що інше, як служити ближньому — дитині, жінці, служникові... — кожному, хто тілесно або душевно відчуває потребу в тобі: це і є богослужіння».

Із семи церковних таїнств (сакраментів) протестантами різних напрямків визнаються два (хрещення, зазвичай у дорослому віці, та причастя), або й вони вважаються лише символічними обрядами, що не відрізняються від усіх інших.

Крім Великодня, у протестантських церквах майже немає спільних свят: деякі — відзначають Різдво; деякі — мають свої, специфічні свята, наприклад, у євангельських християн-баптистів — «свято жнив».

Головними процесами в історії протестантського руху є його поширення та утворення нових течій. Попервах, у XVI ст. виокремилися лютеранство, реформатське віросповідання (цвінгліанство й кальвінізм) та англіканство. У XVI—XVII ст. точилася боротьба з контрреформацією — політикою католицької церкви, спрямованою проти реформаторів. У дальшому (з XVII по XX ст.) розвиток протестантизму був пов’язаний з ідеями конгрегаціоналізму, що визнавав за кожною окремою громадою право конституювати свою віру. Найбільш знаними з протестантських церков є нині лютеранська, англіканська, кальвіністська, пресвітеріанська церкви, а також квакери, адвентисти, методисти, п’ятидесят­ники, меноніти, мормони, анабаптисти, баптисти, євангельські християни-баптисти, свідки Єгови. Щоправда, належність останніх до протестантизму багато хто з дослідників піддає сумніву.

Протестантизм поширився в Північній Європі та Америці, а також у країнах із традиційними католицизмом і православ’ям. Так, в Україні протестанти становлять близько 20% віруючих. Протестантські церкви беруть участь в екуменічному русі, що спрямований на об’єднання християнських церков і конфесій. Цей рух керується Всесвітньою радою церков (створена 1948 р.) та іншими організаціями.

Іслам. Іслам є другою за кількістю послідовників світовою релігією. Його сповідують майже 860 млн. осіб більш ніж у 120 країнах світу. У 28 країнах іслам визнано державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати та ін.). Переважна більшість мусульман проживає в країнах Західної, Південної, Південно-Східної Азії та Північної Америки. Іслам — відносно молода релігія. Він виник на початку VII ст. н. е. на Аравійському півострові. Терени півострова населяли арабські племена, заняттям яких було в основному скотарство. Територією Західної Африки проходив торговельний шлях, що привело до появи там таких великих міст, як Мекка і Ясріб (колишня назва Медини). Тісні торговельні зв’язки зумовлювали активне спілкування з різними народами і релігіями.

Виникнення ісламу підпорядковувалося загальним закономірностям появи світових релігій. Іслам формувався на ґрунті родоплемінного культу найвпливовішого племені Західної Аравії — курайшитів, релігійний та адміністративний центр якого був у Мецці. Племінним богом меккських курайшитів був Аллах (араб. аль-Іллах). Курайшитське плем’я набувало дедалі більшої економічної та політичної ваги серед інших племен, і сусідні боги витіснялися курайшитським Аллахом. У цілому соціокультурна ситуація того часу створювала всі умови для формування монотеїзму. Географічно іслам виник і поширився приблизно там, де виникли і поширилися за кілька століть до нього іудаїзм і християнство. Ця обставина не проминула для ісламу безслідно. Багато ідей і положень цих релігій було сприйнято ісламом. Жителі великих міст Західної Аравії завдяки діяльності іудейських та християнських проповідників були знайомі з ідеєю єдинобожжя — центральною в новій релігії, яка відрізняла її від традиційних язичницьких культів.

Процес формування монотеїстичної релігії пов’язаний із діяльністю реальної історичної особи — пророка Мухаммеда (близько 570—632), який походив із племені курайшитів. Він рано став сиротою, був пастухом, потім одружився з багатою вдовою і став купцем у Мецці. У 616 р. Мухаммед виступив із проповіддю нової монотеїстичної релігії, яку назвав ісламом (араб. — покірність). Мухаммед проголосив, що існує один великий Аллах і всі мають підкоритися його волі, служити йому в очікуванні судного дня, кінця світу й утвердження царства справедливості й миру на землі. У його проповідях звучали також вимоги соціальної справедливості, заклики до братерства віруючих, добровільної допомоги бідним; засуджувалося лихварство, підкреслювалася необхідність дотримувати простих норм моральності.

Основні положення віровчення ісламу викладено в головній священній книзі — Корані. Арабською мовою ця книга називається Куран, що в перекладі означає «читання». Коран поділено на 114 розділів — сур, кожна з яких складається з аятів. Слово «аят» означає знак, диво. Сури мають різний розмір і розміщені без логічного зв’язку. Коран написано римованою прозою, у найдавніших його частинах близькою до тієї, якою задовго до появи священної книги користувалися арабські жерці. Незаперечно доведено, що найстаріші рукописи Корану можуть бути датовані VII — початком VIIІ ст. Принцип монотеїзму в ісламі проведено більш послідовно, ніж в інших релігіях. Віра в одного Бога (Аллаха) становить фундамент мусульманського віросповідання. Аллах — це єдиний Бог, що створив усе суще і визначив його долю. Він — вищий і всемогутній, мудрий і милостивий суддя. Поруч із ним немає жодних самостійних істот. Аллаху підвладні явища природи, люди, ангели й демони. Основне положення мусульманського Символу віри: «немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед — посланець Аллаха».

Мусульманський культ базується на таких основних обов’яз­ках мусульманина, так званих «стовпах ісламу»:

1. Повторення формули віри (шахада): «Немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед — посланець Аллаха».

2. Щоденна п’ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о третій дня, із заходом сонця і перед настанням ночі. Перед намазом — обов’язкове ритуальне обмивання водою. П’ятниця є днем колективної молитви. Цей день святий для східних народів, як день, коли було створено людину.

3. Дотримання посту (він називається саум або ураза). Протягом дев’ятого місяця за місячним календарем (місячний рік коротший від сонячного на 11 днів) мусульманин зі світанку і до настання темряви не має права їсти й пити. Це він може робити лише вночі. Від посту звільняються хворі, вагітні жінки, дуже старі люди. Важливим обов’язком мусульманина є сплата податку (зак’ят) на користь бідних.

4. Зак’ят доповнюється садаком — добровільною пожертвою, яка становить 1/40 частину річного доходу.

5. Важливим ритуалом є паломництво в Мекку для каяття в гріхах і прилучення до святих — хадж. Хадж полягає у відвідуванні Мекки, головного храму Кааби (араб. — куб), поклонінні гробниці Мухаммеда в Медині. Паломництво має проходити у 12-й місяць мусульманського календаря.

Характерною особливістю мусульманської релігії є те, що вона активно втручається в усі аспекти життя людей. Іслам не просто релігія, це — спосіб життя. Важливою частиною релігійно-культової системи є шаріат (араб. шарія — належний шлях). Це — сукупність норм моралі, права, культурних приписів, які регулюють життя мусульманина. Шаріат базується на Корані та Суні — священному переказі мусульман.

У сімейній моралі та поглядах ісламу на взаємовідносини чоловіка і жінки відбилися поняття патріархально-родового укладу. Жінка — підлегла істота, яку створено для обслуговування чоловіка та для його насолоди.

Іслам не є єдиним. Уже у другій половині VII ст. виникли три його напрями: хариджизм, сунізм і шиїзм. Більшість сучасних мусульман належать до сунітів (майже 90% ісламського світу) і шиїтів.

 

---

Дата добавления: 2018-02-28; просмотров: 491; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!