Релігійні уявлення Стародавнього Світу
Релігії стародавнього світу, як правило, були політеїстичними, тобто багатобожними. У політеїзмі кожний бог виступає як уособлення певного явища, властивого природі, суспільству або людській психіці, причому уособлення більш високого порядку, ніж у первісних народів. У фантастичних образах божеств знайшли відображення уявлення про те спільне, що характерне для групи однорідних предметів. Так, з уявлень про душу окремого дерева поступово формувались уявлення про духів окремих дібров та лісів, а потім уже склався образ бога лісу. Згодом відбувається процес персоніфікації божеств — вони набувають власних імен та «біографій».
У державах Стародавнього Сходу (Єгипті, Шумері, Вавилоні, Ассирії, Ірані та ін.) релігія та жрецтво відігравали велику роль. Вони допомагали утримувати в покорі різні категорії вільного і залежного населення. Характерною рисою релігій Стародавнього Сходу було обожнення монарха та монархічної влади. Образ могутнього земного владики став прототипом для формування уявлення про єдиного, всемогутнього, всюдисущого бога. Саме тому тенденція до монотеїзму (єдинобожжя) виникла в деяких народів Сходу й остаточно сформувалась в іудаїзмі.
У Стародавньому Єгипті верховними божествами були бог сонця Ра і бог-творець Пта, що створив світ богів і людей своїм божественним словом. Найвідомішими богами були Осіріс (бог, який помирав і воскресав, символізуючи цикли розлиття Нілу), Ісіда, Гор, Амон, Атон та ін. Існував також культ тварин: лева, дикого бика, крокодила, кішки. Особливо пошанованим був священний жук-скарабей. За віруваннями єгиптян, долею людей розпоряджаються боги. У кінці життя людину чекає перехід у загробне царство, але попередньо вона має постати перед Страшним судом, де боги тримають у руках сувій із записом добрих і злих учинків людини, котрій надається право на самозахист.
|
|
|
Скотарські племена Палестини, семітські за походженням, дотримувалися норм іудаїзму, першої послідовно монотеїстичної релігії, котра, однак, так і не стала світовою, хоч вона не містить заборон щодо прийняття її не євреями. З-поміж інших народів, що з часом прийняли іудаїзм, слід назвати тюркський народ хозарів, ефіопські племена фалаша та ін.
У давнину євреями (від давньоєврейського «Ібрім» — ті, що походять із-за Євфрату) первісно називалася група західносемітських племен, що, імовірно, переселилися в ХVІ—ХІV ст. до н. е. з північномесопотамських степів у Сирійсько-Аравійську напівпустелю. Частина з них (біблійні «коліна ізраїлеві»), відокремившись від інших, не пізніше початку ХІІІ ст. до н. е. осіла на сході й на півдні від Мертвого моря і, змішавшись із місцевим населенням, створила кілька дрібних держав. Серед нащадків цих племен міцно утримувався переказ про те, що їхні предки переселилися з Месопотамії через Палестину до Єгипту, де повинні були виконувати будівельні та інші повинності в рабстві, аж доки не були виведені в Синайську пустелю пророком Мойсеєм. З єврейських скотарських племен утворився племінний союз зі спільним культом бога Ягве. Він прийняв назву «Ізраїль», (у перекладі з давньоєврейської «Бог у битві») і розпочав боротьбу за землю, що її заповів євреям згідно з Торою Бог. Найсвятішою книгою іудеїв є Тора (Закон) — книга, яку згідно з легендою Бог дав Мойсею. Вона існує лише у вигляді сувою, бо тут усе — кожна літера, її місце, відстань між літерами, розміщення тексту, — вважається священним і має зберігати початковий вигляд. Датою остаточного оформлення Тори Єздрою вважають 444 р. до н. е. Текст Тори включає і перші книги Біблії, відомі як П’ятикнижжя Мойсеєве. Сюжети Тори — це створення світу, людини, вигнання Адама та Єви з Едему, всесвітній потоп, життя праотців єврейського народу — Авраама, Ісаака та Якова, єгипетське рабство та вихід із нього під проводом пророка Мойсея, отримання скрижалей заповіту (угоди між Богом та його народом). В усіх цих та в інших описаних подіях ідеться про постійну присутність Бога в історії стародавнього людства та нащадків Авраама — єврейського народу. «Без Бога, Тори та євреїв іудаїзм неможливій» — так можна визначити специфіку цієї релігії.
|
|
|
|
|
|
У Торі вміщено 613 заповідей (заборон і повелінь). Крім Тори, священними книгами іудаїзму вважаються також Талмуд і Танах (до І ст. н. е.), знаний у перекладі як Старий Завіт. Талмуд (від давньоєвр. ламейд — вивчення, вчення) — складається з двох розділів: Мішни та Гемари. Спершу Талмуд передавався іудейськими законовчителями в усній формі (до ІІІ ст. н. е.), а остаточно був записаний близько V ст. н. е.
У Торі й Талмуді викладено основні положення іудаїзму: віра в єдиного Бога, який створив світ і людину (за образом та подобою Своєю), в ангелів і демонів, у першородний гріх, праведність, потойбічний світ, відплату, богообраність єврейського народу, прихід месії, майбутнє воскресіння мертвих.
Головні ідеї іудаїзму було сприйнято й адаптовано християнством.
Релігійні свята в іудаїзмі пов’язані з історією євреїв та їхніми есхатологічними уявленнями. Шабат — субота (спокій). Згідно із заповідями Мойсеєвими цей день присвячується Богові із забороною будь-якої праці. Песах (Пасха) — свято звільнення від єгипетського рабства, відзначається за місячним календарем навесні. Шебуот — (Седмиця), святкується на 50-й день після другого дня Песаха; того дня, за легендою, Мойсеєві було надано Тору. Рош Ашана (Новий рік) відзначається у вересні — жовтні. Йом Кіпур — свято Судного дня, коли Бог виносить вирок кожній людині; того дня віруючі дотримуються суворого посту.
|
|
|
Давньогрецька релігія є класичним взірцем багатобожжя. Верховним божеством древньогрецького пантеону вважався володар неба Зевс, його брат Посейдон був повелителем морів, інший брат — Аїд — повелителем підземного царства, дружина Зевса — Гера — покровителькою шлюбу, Афродіта — богинею кохання і краси, Арес — богом війни, Афіна — богинею мудрості, Аполон — богом Сонця і покровителем мистецтва, Артеміда — богинею Місяця і покровителькою мисливства, Гермес — покровителем стад і пасовищ та торгівлі, Діоніс — богом виноградарства, виноробства та невгамовних веселощів і т. д.
Релігійні уявлення стародавніх греків будувались за зразком їхнього власного життя. Спосіб життя богів мало чим відрізнявся від людського. Головна відмінність небожителів полягала в їхньому безсмерті та надприродній могутності. Доля людей, їх життя і смерть повністю перебували в руках тих чи інших богів. Від волі або примхи богів залежали також могутність або загибель народів та держав. Тому на честь окремих богів будувались розкішні храми, прикрашені їх статуями, золотим або срібним оздобленням. Небесним володарям робились жертвоприношення.
Релігія стародавніх римлян багато в чому нагадувала давньогрецьку. Очолював пантеон римських божеств Юпітер — римський аналог Зевса. До найбільш шанованих божеств належали Юнона — дружина Юпітера, Мінерва — богиня мудрості, Марс — бог війни та ін. У римському культі значне місце належало поклонінню ларам — духам предків і покровителям домашнього вогнища. Після створення могутньої Римської імперії римляни нерідко включали тих чи інших богів підкорених ними народів до свого пантеону. Саме так в імперії поширився культ іранського бога Мітри, єгипетської богині Ісіди, малоазійської богині Кібели тощо.
У першій половині ІІ тисячоліття до н. е. починається розселення арійців на території Малої Азії, Середньої Азії, Південної Азії, Індостану. Це прискорило розвиток давньоіранської і давньоіндійської цивілізацій і виникнення двох етнічних релігій — зороастризму (парсизму) та індуїзму.
Зороастризм — це релігія, яка виникла на території Стародавнього Ірану (Персії) в VІІ—VІ ст. до н. е. В основі її віровчення лежить маздаїзм, реформований пророком Заратуштрою (Зороастром). Згідно з Авестою — текстом, шанованим і в маздаїзмі, і в зороастризмі, у світі точиться постійна боротьба між синами бога Ервана (Нескінченного часу) — уособленням добра Ахурамаздою і зла — Анхра-Майнью. Людина, завдяки свободі вибору, може стати на той чи інший бік у цій боротьбі та заслужити або посмертне блаженство, або страшні муки.
Індуїзм. Віровчення індуїзму склалося внаслідок еволюції ідей ведизму і брахманізму та остаточно оформилося в середині І тис. до н. е. Назва ж з’явилась у VIII ст. н. е., коли в Індії поширився іслам, — «індусами», «ґінду» стали називати тих, хто його не прийняв.
До індуїстського канону входить кілька груп текстів: Веди (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа; кін. ІІ — поч. І тис. до н. е.) — гімни богам, Упанішади (від VII ст. до н. е. до XV ст. н. е.) — філософські тлумачення Вед; Махабхарата і Рамаяна (серед. І тис. до н. е.) — епічні поеми, героями яких є боги, люди та напівлегендарні аватари (земні втілення богів), насамперед Рама і Крішна.
Зараз індуїзм сповідує понад 80% населення Індії, він також поширений у Непалі, Бангладеш, Шрі-Ланці.
У стародавньому Китаї, як і в інших культурах, існували релігійні міфи про виникнення світу.
На початку світ нагадував величезне куряче яйце, в якому панував хаос, — оповідає давня китайська легенда. У цьому яйці зародився пращур усіх людей — Пань-гу з тілом змії і головою дракона. Якось він розбив скорлупу, і легкі часточки (ян), що сповнювали її, піднялися догори і створили Небо, а важкі (інь) опустилися донизу і стали Землею. Небо, Земля і Людина — три головні сили світу. Людина своєю творчістю поєднує Небо і Землю, а в самій людині, як і у Всесвіті, взаємодіють начала Інь та Ян — жіноче й чоловіче, темне і світле, внутрішнє й зовнішнє, пасивне та активне, холодне та гаряче, вологе й сухе, парне й непарне.
Співвідношення Інь та Ян стали основною темою книги
«І цзин» — класичної «Книги змін» (близько Х ст. до н. е.). На «І цзин» спиралися дві головні китайські релігійно-філософські системи: даосизм і конфуціанство. Даоси вбачали в постійних змінах прояв дії Дао, а конфуціанці — певну впорядкованість світу й Піднебесної.
Конфуціанство. Конфуцій [латинізоване ім’я Кун фу цзи (551—479 до н.е.)] твердив, що він не створював нової релігії, а лише вчив дотримуватися давніх традицій, бо це єдине, що могло, на його думку, забезпечити порядок у сім’ї та державі.
І справді, конфуціанство взагалі більше схоже не на релігію, а на етико-політичне вчення. У ньому немає духів, від початку воно негативно ставилося до різних форм містицизму, підкреслюючи, що перейматися треба земним, а не небесним.
Окрім найдавніших текстів, що їх упорядковував сам Кун фу цзи, до канону конфуціанства входить «Лунь-юй» («Бесіди та судження») — записи розмов з Конфуцієм, зібрані його учнями.
Конфуцій розробив концепцію цзюнь-цзи — ідеальної шляхетної людини, яка наділена рисами: жень (гуманність, людяність), лі (дотримання ритуалу, етикету), і (справедливість), чжі (знання, освіченість), сяо (синівська пошана).
У сучасному Китаї і досі пошановують деякі положення конфуціанства.
Даосизм. Засновником даосизму вважається напівлегендарний Лао-цзи. Основний текст даосизму — «Дао де цзин» («Книга про шлях та доброчесність»).
Дао — природний шлях речей, тобто той, за яким речі народжуються, існують і помирають, доля, закон буття. Це — всеосяжний закон, який сам є творцем Всесвіту.
У даосизмі більше уваги приділялося внутрішньому життю людини. Даоси вважали: щоб осягнути людське життя, слід осягнути життя небесне, а для цього треба пізнати Дао.
Релігійний даосизм виник у середині ІІ ст. н. е. за активної участі Чжан Даоліна. Самого Лао-цзи було визнано богом і в такий спосіб виникає пантеон, у центрі якого були Шан Ді (Яшмовий володар), сам Лао-цзи та першолюдина — Пань-гу.
У даосизмі існують п’ять заповідей: 1) не вбивати, 2) не пити вина, 3) не брехати, 4) не чинити перелюби, 5) не красти; десять чеснот: виконання синівського обов’язку, вірність вищим за тебе, любов, терпіння, утримування від злих вчинків, самопожертва, розведення тварин і висаджування дерев, прокладання доріг і риття колодязів, читання священних книг і дотримання ритуалу.
На створення цього кодексу вплинули як буддизм, так і конфуціанство.
Синтоїзм. Традиційна релігія японців, яка нині співіснує в Японії з буддизмом, конфуціанством та християнством. Син-то (букв. — шлях богів) бере початок у VI—VIII ст. н. е.
У центрі культу — Аматерасу, сонячна богиня, ім’я якої означає «та, що освітлює небо», від неї починали свій родовід японські імператори. Важливою особливістю синтоїзму є специфічний культ предків (камі), яких треба вшановувати не тільки з поваги та вдячності, а й через побоювання, щоб вони не наробили лиха нащадкам.
Також існує культ «чистоти» як фізичної, так і духовної. З цим культом пов’язані обряди очищення.
Тривале співіснування синтоїзму передусім із буддизмом привело до розподілу функцій цих релігій у житті японського суспільства. Домашні обряди, а також ті, що пов’язані зі шлюбом і народженням дитини, — це сфера синтоїзму, а поховальний культ — буддизму.
Релігійна міфологія східних слов’ян є складовою частиною індоєвропейської культури. Дослідники давньослов’янської релігійної міфології підкреслюють існування чотирьох рівнів міфології східних слов’ян. Перший з них характеризується найбільш абстрактними божественними функціями богів. До цього рівня належать Перун і Велес, а також Сварог, Дажбог, Мокоша, Яровіт. До другого рівня належать божества, що уособлюють сезонні господарські цикли та втілюють цілісність замкнених соціальних угруповань, — Род і Чур. Третій рівень становлять персоніфіковані космоетичні поняття, до яких належать Доля, Лихо, Правда, Кривда тощо. Четвертий рівень — це різні групи неіндивідуалізованих істот —
домовики, русалки тощо. Окрема група складається з ге-
роїв міфологізованої історії східних слов’ян — Кий, Щек, Хорив, Либідь.
Не було у східних слов’ян осібних храмів, касти жерців, щоб тим богам служити. Кожний сам справляв жертву або молитву богам за себе і свою сім’ю. Молилися десь в тихім місці, над водою, де людина відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу, ідоли богів були рідкі, мабуть, по більших тільки містах. Про життя людське слов’яни вірили, що воно не кінчиться зі смертю: померлі живуть далі, можуть з’являтися між людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив по смерті.
Дата добавления: 2018-02-28; просмотров: 394; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!