Політика ЄС щодо окремих видів злочинів
Останніми роками в європейських наукових колах часто порушується питання про необхідність формування й утвердження концепції європейського кримінально-правового простору шляхом "просування правового розвитку на європейському рівні", що, у свою чергу, чинить, і буде чинити, вплив на механізми застосування матеріального й процесуального права усередині правових систем держав-членів ЄС. Незважаючи на різні думки з цього питання, значна кількість голосів віддана на користь ідеї європейського кримінально-правового простору як необхідного елементу протидії транснаціональній злочинності в загальноєвропейському контексті[22]. Починаючи з 1995 р. в рамках ЄС здійснюється робота зі створення загальних положень кримінального права і процесу ЄС, що стосуються захисту фінансових інтересів ЄС, в рамках проекту Corpus Juris [23].
26 липня 1995 р. Радою ЄС було прийнято Конвенцію про захист фінансових інтересів Європейських Співтовариств, розроблену на основі тодішньої ст. К-3 ДЄС (нині ст.ст. 82-83, 85 ДФЄС), яка спрямована на протидію шахрайським операціям, що завдають збитків бюджетам Європейських Співтовариств. У ній міститься заклик забезпечити кримінальне переслідування за шахрайські дії, що завдають збитків фінансовим інтересам Європейських Співтовариств, і передбачається для цих цілей прийняття єдиного визначення таких дій. Серед іншого, Конвенція містить концепцію «кримінальної відповідальності керівників підприємств» і встановлює, що кожна держава-член повинна вжити необхідних заходів для забезпечення того, щоб керівники підприємств або будь-які особи, що мають право приймати рішення або здійснювати контроль у межах підприємства, несли кримінальну відповідальність відповідно до принципів, визначених її національним законодавством у випадках, коли шахрайство, що зачіпає інтереси Європейського Співтовариства, скоєне підлеглою їм особою, що діє від імені підприємства (ст. 3).
|
|
|
Перший протокол до Конвенції Європейського Союзу про захист фінансових інтересів, прийнятий Радою Європейського Союзу 27 вересня 1996 р. (набув чинності 17 жовтня 2002 р.), визначає злочини, що відносяться до корупції, і передбачає гармонізовані санкції за ці злочини[24]. Його було розроблено як документ, що доповнює Конвенцію.
26 травня 1997 р. Рада ЄС прийняла Конвенцію про боротьбу з корупцією серед посадових осіб Європейських Співтовариств або посадових осіб держав-членів Європейського Союзу[25]. Конвенція спрямована на забезпечення криміналізації всіх діянь, пов'язаних з корупцією серед посадових осіб ЄС або посадових осіб держав-членів, а не тільки діянь, які пов'язані із шахрайством, що завдає збитків фінансовим інтересам ЄС.
|
|
|
19 червня 1997 р. Радою ЄС було прийнято Другий протокол до Конвенції про захист фінансових інтересів Європейських Співтовариств. Він присвячений, зокрема, питанням відповідальності юридичних осіб, конфіскації, відмивання грошей і співробітництву між державами-членами і Європейською комісією з метою захисту фінансових інтересів ЄС.
Держави-члени Європейського Союзу надають особливого значення боротьбі з корупцією як у публічному, так і в приватному секторі, оскільки корупція у обох секторах ставить під загрозу правову державу, викликає перекручення конкуренції, порушує принципи функціонування ринкової економіки, звужує перспективи для інвестицій в економіку та дискредитує норми ділової етики. Спільна дія стосовно корупції в приватному секторі від 22 грудня 1998 р., прийнята Радою ЄС, передбачала зобов'язання по криміналізації діянь, пов'язаних з пасивною й активною корупцією у приватному секторі (ст.ст. 2 і 3). Спільна дія стала першим кроком на рівні Європейського Союзу у боротьбі із цим типом корупції. Згодом її було скасовано Рамковим рішенням Ради 2002/946/ JHA від 22 липня 2003 р. про боротьбу з корупцією в приватному секторі[26].
|
|
|
Серед злочинів, що посягають на фінансові інтереси ЄС, особливе місце займає відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом. Терміном «відмивання грошей» (money laundering) позначають процес, який дозволяє маскувати незаконне походження доходів від злочинів. Відмивання кримінальних доходів є системоутворюючим елементом та, одночасно, умовою і наслідком організованої злочинності. Будучи головною сполучною ланкою між усіма видами злочинної діяльності, «відмивання» дозволяє легалізувати ці доходи в законній фінансовій системі й виконує функції своєрідного механізму, що створює умови для всього спектру транснаціональної злочинності.
В межах третьої опори Радою ухвалено 3 грудня 1998 р. Спільну дію для реалізації Директиви 91/308/ЄЕС на рівні ЄС[27] та Рамкове рішення від 26 червня 2001 р.[28] (яким уніфікується система покарань за злочини, пов’язані з відмиванням грошей).
Директива від 10 червня 1991 р. щодо запобігання використанню фінансової системи з метою відмивання грошей (91/308/ЄЕС)[29] розглядалась як основоположний документ, якій поклав на держави-члени Співтовариства обов’язок встановити заборону відмивання грошей та визначив перелік заходів, які мають застосовувати фінансові установи з метою попередження вчинення цього злочину[30]. Згодом Директива 91/308/ЄЕС була замінена Директивою Європейського Парламенту та Ради 2005/60/ЄС від 26 жовтня 2005 р. про запобігання використанню фінансової системи з метою відмивання коштів та фінансування тероризму[31].
|
|
|
У Директиві підкреслюється, що «значні потоки брудних коштів можуть зашкодити стабільності та репутації фінансового сектору та бути загрозою для єдиного ринку, а тероризм може підірвати засади нашого суспільства». Хоча спочатку відмивання коштів було обмежене тільки злочинами, пов'язаними з наркотиками, в останні роки з'явилася тенденція до значного розширення визначення відмивання коштів на основі ширшого спектра предикатних злочинів. Широкий спектр інструментів предикатних злочинів сприяє звітуванню про підозрілі операції та міжнародному співробітництву в цій галузі. Тому визначення серйозного злочину має бути узгоджене з визначенням, що наведене в Рамковому Рішенні Ради 2001/500/JHA від 26 червня 2001 року щодо відмивання коштів, ідентифікації, відслідковування, заморожування, арешту та конфіскації засобів і доходів від злочину. Використання фінансової системи для спрямування кримінальних або навіть законних грошей на терористичні цілі створює ризик цілісності, належному функціонуванню, репутації та стабільності фінансової системи. Важливість боротьби з відмиванням коштів та фінансуванням тероризму повинна схилити держави-члени до створення ефективних, пропорційних та переконливих засобів покарання у національному законодавстві за порушення положень національного законодавства, прийнятих відповідно до цієї Директиви. Положення повинні бути розроблені для покарання фізичних та юридичних осіб. Оскільки юридичні особи часто використовуються для комплексного відмивання коштів або фінансування тероризму, санкції також повинні застосовуватися відповідно до діяльності, яку здійснює юридична особа.
Відповідно до Директиви, держави-члени забезпечують заборону відмивання коштів та фінансування тероризму. Для цілей цієї Директиви відмиванням коштів вважаються вчинені умисно такі дії: a) обмін або передача власності, якщо відомо, що така власність виникла в результаті кримінальної діяльності чи участі в подібній діяльності з метою приховування або маскування незаконного походження власності чи сприяння будь-якій особі, яка здійснює подібну діяльність і прагне ухилитися від юридичних наслідків своїх дій; b) приховування або маскування справжньої природи, джерела, місцезнаходження, розміщення, руху, прав щодо власності чи прав на власність, якщо відомо, що така власність виникла в результаті кримінальної діяльності або участі в подібній діяльності; c) придбання, володіння або використання власності, якщо на момент отримання було відомо, що подібна власність виникла в результаті кримінальної діяльності чи участі в подібній діяльності; d) участь у будь-яких діях, об'єднання з метою здійснення, спроби здійснення і надання допомоги, співучасть, сприяння і консультування здійснення будь-яких дій, зазначених у попередніх підпунктах. Відмивання грошей повинно розглядатись як таке, навіть коли діяльність, у результаті якої створювалася власність для відмивання, здійснювалася на території іншої держави-члена або на території третьої країни. У Директиві сформульоване поняття «фінансування тероризму» як надання або збирання коштів будь-яким шляхом, прямо або опосередковано із наміром використання або за обізнаності, що вона буде повністю чи частково використовуватися з метою вчинення будь-якого злочину в рамках ст.ст. 1 - 4 Рамкового рішення Ради 2002/475/JHA від 13 червня 2002 р. Для цілей цієї Директиви поняття «кримінальна діяльність» означає будь-який вид кримінальної участі у здійсненні серйозного злочину. Особливої уваги заслуговує поняття «серйозні злочини», яке в означає, принаймні: 1) діяння, як їх визначено у статтях 1 - 4 Рамкового рішення 2002/475/JHA; 2) будь-які правопорушення, визначені у ст. 3 (1) (a) Конвенції ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.; 3) діяльність злочинних організацій згідно зі ст. 1 Спільної дії 98/733/JHA від 21 грудня 1998 р. щодо віднесення до кримінального злочину участі у кримінальній організації, розташованій на територій держави - члена ЄС; 4) шахрайство, принаймні серйозне, відповідно до ст.ст. 1 (1) і 2 Конвенції щодо захисту фінансових інтересів Європейських Співтовариств; 5) корупцію; 6) усі правопорушення, за які встановлюється відповідальність у вигляді позбавлення волі або затримання на максимальний строк більш як один рік, або, для тих держав, що мають мінімальний поріг для правопорушень відповідно до своїх юридичних систем, всі правопорушення, за які встановлюється відповідальність у вигляді позбавлення волі або затримання на мінімальний строк більш як шість місяців.Одним із найвищих пріоритетів ЄС і його держав-членів завжди була і залишається боротьба з тероризмом. ЄС розглядає тероризм як реальну загрозу для Європи і вживає заходів для протидії цьому явищу. 3 грудня 1998 р. Рада ЄС прийняла «План дій Ради і Комісії, що стосується оптимальних способів реалізації положень Амстердамського договору про формування простору свободи, безпеки і правосуддя». Серед документів, спрямованих на підвищення ефективності протидії тероризму, можуть бути названі: Рішення Ради Європейського Союзу від 3 грудня 1998 р. «Про надання Європолу повноважень розглядати справи стосовно злочинів, які вчинені або можуть бути вчинені в рамках терористичної діяльності, що посягають на життя, здоров’я, свободу людей, а також на майно»; Спільна дія 96/610/JAI Ради від 15 жовтня 1996 р. «Про створення і ведення з метою полегшити антитерористичну співпрацю між державами-членами Європейського Союзу реєстру даних стосовно особливих професійних навичок, спеціальних знань і спеціалізованої експертної інформації у сфері боротьби з тероризмом»; Спільна дія 98/428/JAI Ради від 29 червня 1998 р. «Про створення Європейської інформаційної мережі у сфері правосуддя», що наділена повноваженнями у сфері терористичних злочинів (передбачені, зокрема, ст. 2 документа); Спільна дія 98/733/JAI Ради від 21 грудня 1998 р. «Про визнання кримінально-караним діяння участі у злочинній організації на території держав-членів Європейського Союзу», Рекомендація Ради від 9 грудня 1999 р. «Про співпрацю в сфері боротьби проти тероризму», висновки Ради від 20 вересня 2001 р., «План дій у сфері боротьби з тероризмом», схвалений на надзвичайному засіданні Європейської ради 21 вересня 2001 р. Європейський Парламент прийняв 5 вересня 2001 р. Рекомендацію «Про боротьбу з тероризмом». 19 жовтня 2001 р. Європейська рада заявила про те, що вона твердо має намір боротися з тероризмом у всьому світі і в будь-яких його проявах, і що вона продовжить робити кроки для зміцнення коаліції міжнародного співтовариства з метою боротьби з тероризмом у всіх його проявах, зокрема, шляхом посилення співробітництва між оперативними службами, які відповідають за питання боротьби з тероризмом: Європолом, Євроюстом, розвідувальними, поліцейськими службами і судовими органами.
На заморожування активів і застосування інших фінансових санкцій проти суб’єктів терористичної діяльності, спрямовані, зокрема: Загальна позиція Ради від 27 грудня 2001 р. «Про введення спеціальних заходів з метою боротьби з тероризмом» (2001/931/PESC) і регламент Ради ЄС №2580/2001 від 27 грудня 2001 р. «Про встановлення спеціальних обмежувальних заходів стосовно окремих осіб і утворень в рамках боротьби з тероризмом»[32].
Важливі програмні, організаційні і фінансові приписи містить Загальна позиція Ради «Про боротьбу з тероризмом» від 27 грудня 2001 р. (2001/930/PESC) – правовий акт, покликаний зафіксувати програму дій ЄС у сфері боротьби з терористичною діяльністю та її суб’єктами в масштабах всієї Європи і на міжнародній арені в цілому[33]. На розвиток положень цього документа 13 червня 2002 р. Радою було прийнято Рамкове рішення про боротьбу з тероризмом (2002/475/JHA)[34], до якого включені важливі матеріально-правові положення.
Рамкове рішення про боротьбу з тероризмом було прийнято в рамках колишньої «третьої опори» ЄС. Воно спрямоване на гармонізацію правових систем його держав-членів ЄС. Держави, які входять до Союзу, зобов’язані у тому чи іншому вигляді інкорпорувати норми Рамкового рішення до свого національного права. Поняттям «тероризм» для цілей цього документа охоплюються три види злочинів: власне «терористичні злочини» (у ст. 1 наводяться їх перелік і загальна характеристика), «злочини, пов’язані з функціонуванням терористичної групи” (ст. 2), “злочини, пов’язані з терористичною діяльністю» (ст. 3), включаючи підбурювання, пособництво, замах на їх вчинення, а також діяння, що тягнуть за собою корпоративну відповідальність юридичних осіб (ст. 7).
Для концептуального обґрунтування поняття терористичних правопорушень надзвичайно важливим є опис другої групи злочинів, який міститься в Рамковому рішенні – «злочинів, пов’язаних з функціонуванням терористичної групи». Стаття 2 (1) Рамкового рішення передбачає, що під «терористичною групою» розуміється організоване співтовариство, яке включає більше ніж 2 особи, створене на тривалий строк і діє узгоджено з метою вчинення терористичних злочинів. Термін «організоване співтовариство» означає співтовариство, стійке за своїм складом або наділене розвинутою структурою, створення якого не є результатом прагнення негайно скоїти злочин, що виникло за випадкового збігу обставин, і в якому не обов’язково існують формально-визначені ролі для його учасників. Відповідно до ст. 2 (2), кожна держава-член повинна вжити заходів з метою криміналізації наступних умисних діянь: а) пособництво терористичній групі; б) участь у діяльності терористичної групи, у тому числі шляхом надання їй інформації чи матеріальних засобів або шляхом фінансування у будь-який спосіб її діяльності, коли особа знає про те, що така участь буде сприяти злочинній діяльності терористичної групи.
Широка концепція кримінально-караного тероризму, що міститься в Рамковому рішенні, охоплює різні ступені причетності винної особи (як фізичної, так і юридичної) до терористичної діяльності. Таким чином, відповідно до Рамкового рішення, кримінально-правове поняття «тероризм» включає до себе: а) терористичні злочини (терористичні акції); б) злочини, пов’язані з функціонуванням терористичної групи; в) злочини, пов’язані з терористичною діяльністю; г) терористичні правопорушення, що тягнуть відповідальність юридичних осіб.
Поняття терористичних злочинів сформульовано з використанням «синтетичного методу»: у ст. 1 надається перелік діянь, які є терористичними у випадках, коли: 1) діяння за своїм характером (у німецькій версії – за способом скоєння) чи за своїм контекстом можуть завдати серйозної шкоди країні чи міжнародній організації (об’єктивний критерій); 2) діяння вчиняються з метою серйозно залякати населення, чи неправомірним чином примусити публічну владу чи міжнародну організацію вчинити будь-яку дію або утриматися від її здійснення, чи серйозно дестабілізувати або зруйнувати основоположні політичні, конституційні, економічні чи соціальні структури країни або міжнародної організації (суб’єктивний критерій). Суть тероризму як групового феномена відображена у другій групі його кримінально караних проявів: пособництво терористичній групі або участь у діяльності терористичної групи, включаючи її фінансування. Важливо підкреслити, що Рамкове рішення вимагає спеціальної криміналізації участі в діяльності саме терористичної групи, а не злочинної групи будь-якої спрямованості. Третя група – злочини, пов’язані з терористичною діяльністю (крадіжка з обтяжуючими обставинами, вимагання, складання підроблених адміністративних документів) – здійснюються з метою вчинити терористичний злочин", тобто злочин першої групи. Ця категорія суттєво розширює поняття тероризму як виду кримінально-караної діяльності, відображаючи іманентно притаманний терористичній активності зв'язок з традиційними формами загальнокримінальної злочинності.
Рамкове рішення 2002/475/JHA про боротьбу з тероризмом було змінено Рамковим рішенням Ради 2008/919/JHA від 28 листопада 2008 р.[35], відповідно до якого були введені три нових види злочинів: публічні провокації до вчинення терористичного злочину; вербування терористів і готування до тероризму. Таким чином, у праві Європейського Союзу сформувалася досить конкретна кримінально- правова модель терористичних злочинів.
У контексті реалізації Антинаркотичної стратегії Європейського Союзу й Плану дій Європейського Союзу в сфері боротьби з наркотиками, серед інших, було прийнято Рамкове рішення 2004/757/JHA Ради Європейського Союзу від 25 жовтня 2004 р. «Про встановлення мінімальних положень відносно складених елементів кримінальних злочинів і санкцій, що підлягають застосуванню в сфері торгівлі наркотиками»[36]. Рамкове рішення було прийнято відповідно до принципу субсидіарності, за яким діяльність ЄС концентрується на найбільш тяжких формах злочинів відносно наркотичних засобів. У рішенні говориться, що відносно таких злочинів як торгівля наркотиками й прекурсорами необхідно прийняти мінімальні правила, які дозволять визначити на рівні ЄС загальний підхід у боротьбі з торгівлею наркотиками.
Одним з пріоритетних напрямків діяльності ЄС є вироблення узгодженої європейської політики і ефективного правового механізму протидії торгівлі людьми. Торгівля людьми – одна з найбільш болючих і гострих проблем сучасної Європи. Вона перебуває в центрі уваги ЄС. 14 квітня 1989 р. Європейський парламент прийняв Резолюцію про експлуатацію проституції і торгівлі людьми, 16 серпня 1993 р. – Резолюцію про торгівлю жінками, 18 січня 1996 р. – Резолюцію про торгівлю людьми. Проблемі торгівлі людьми присвячено ряд документів, зокрема: Спільна дія 96/700/JAI Ради від 29 листопада 1996 р. «Про затвердження програми з метою заохочення діяльності осіб, відповідальних за заходи по боротьбі з торгівлею людьми і сексуальною експлуатацією дітей, і обміном цими особами (програма STOP)»[37]; Спільна дія Ради 97/154/JAI від 24 лютого 1997 р. «Про боротьбу з торгівлею людьми і сексуальною експлуатацією дітей»[38]; Спільна дія Ради 98/427/JAI від 29 червня 1998 р. „Про використання належних практичних методів у сфері взаємної правової допомоги у кримінальних справах”; Спільна дія Ради 96/748/JAI від 16 грудня 1998 р. «Про розширення сфери повноважень відділу з наркотиків Європол»[39]; Загальна стратегія Ради 98/428/JAI від 29 червня 1998 р. «Про створення Європейської інформаційної мережі у галузі правосуддя»[40]; Рішення №96/748/СЕ Європейського парламенту і Ради від 24 січня 2000 р. «Про прийняття на період 2000-2003 рр. програми дій у сфері заходів для попередження насилля проти дітей, юнацтва та жінок (програма Daphné)»[41]; Резолюція Європейського парламенту від 19 травня 2000 р. за адресованим Комісією Раді та Європейському Парламенту повідомленням «Про нові заходи у сфері боротьби з торгівлею жінками»; План дій Ради ЄС і Комісії, присвячений оптимальним способам реалізації положень Амстердамського договору про формування простору свободи, безпеки і правосуддя[42]; прийнята за результатами засідань у Тампере 15 - 16 жовтня 1999 р. і в Санта Марія де Фейра 19 – 20 червня 2000 р., Директива 2001/51/ЕС Ради від 28 червня 2001 р., що доповнює положення ст. 26 Конвенції про реалізацію Шенгенської угоди від 14 червня 1985 р.[43], Дванадцять зобов’язань по боротьбі з торгівлею людьми, прийнятих на нараді Ради міністрів юстиції та внутрішніх справ держав-членів ЄС і держав-кандидатів на вступ до Союзу (Брюссель 28 вересня 2001 р.), Рішення Ради Європейського Союзу 2002/187/JHA від 28 лютого 2002 р. про створення Євроюсту з метою посилення боротьби з серйозними злочинами[44], Рамкове рішення Ради 2002/584/JHA від 13 червня 2002 р. про визнання європейського ордеру на арешт і процедури передачі між державами-членами[45], Рамкове рішення Ради 2002/629/JHA від 19 липня 2002 р. про боротьбу з торгівлею людьми[46]; Пропозиція 2002/C 142/02 про всеохоплюючий план боротьби з незаконною імміграцією і торгівлею людьми у Європейському Союзі, прийнята Радою міністрів юстиції і внутрішніх справ ЄС[47], та інші документи.
Стандарт криміналізації злочинів, які полягають у торгівлі людьми, міститься у Рамковому рішенні Ради від 19 липня 2002 р. про боротьбу з торгівлею людьми (2002/629/JHA)[48]. Ст. 1 Рамкового рішення формулює поняття «злочини, пов’язані з торгівлею людьми з метою експлуатації їх праці чи сексуальної експлуатації». Проблема торгівлі людьми знайшла своє відображення і в прийнятому 22 грудня 2003 р. Рамковому рішенні Ради «Про боротьбу з сексуальною експлуатацією дітей та дитячою порнографією», яке спрямоване на те, щоб за допомогою засобів кримінальної відповідальності посилити захист дітей і суспільства в цілому від злочинних діянь, які пов’язані з «сексуальною експлуатацією» дитини (ст. 2) чи «дитячою порнографією» (ст. 3). Зазначені статті містять опис ознак відповідних злочинів і передбачають санкції, які повинні служити мінімальним стандартом кримінальної відповідальності на всій території Європейського Союзу.
Глобальним бізнесом, що приносить організованим злочинним групам величезні прибутки, стало незаконне ввезення мігрантів. На сьогоднішній день близько 175 млн. чоловік, тобто майже 3% населення планети, проживають у країнах, що не є їх батьківщиною. Злочинні організації, що займаються незаконним ввезенням мігрантів, діють по всьому світі практично безкарно.
Транскордонний характер злочинної діяльності, пов'язаної з міграцією, визначає значну роль регіональних механізмів її стримування. Протидія незаконному ввезення мігрантів перебуває в центрі уваги Європейського Союзу. Після укладення в 1997 році Амстердамського договору, у якому вперше була визначена компетенція Співтовариства в питаннях імміграції й надання притулку, Європейський Союз на своїй нараді в Тампере 15 - 16 жовтня 1999 р. закликав до розробки загальної політики у сфері імміграції й надання притулку. За підсумками засідань був прийнятий «План дій Ради й Комісії, присвячений оптимальним способам реалізації положень Амстердамського договору про формування простору свободи, безпеки й правосуддя» [49], що містив основні принципи діяльності, спрямованої на досягнення цієї мети. У грудні 2002 року Європейська комісія прийняла документ «Про облік питань міграції у відносинах Європейського Союзу із третіми країнами» [50]. 28 листопада 2002 р. Рада Європейського Союзу в єдиному «пакеті» затвердила два документи, які спрямовані на боротьбу з нелегальною імміграцією до держав Союзу. Відповідно до них держави-члени ЄС повинні внести поправки до свого кримінального законодавства. Перший нормативний акт - Директива № 2002/90/ЄС - містить норми-дефініції. Директива закріплює загальні ознаки злочинних діянь, що полягають у допомозі незаконному проникненню іноземців на територію держав-членів, і зобов'язує ввести адекватні санкції. «Мінімальний» перелік і розмір покарань, у тому числі для юридичних осіб, передбачений Рамковим рішенням № 2002/946/JHA («правосуддя й внутрішні справи»), що видане в рамках третьої опори Європейського Союзу («співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері») [51].
Нелегальна міграція і злочинність тісно взаємозалежні. ЄС досяг прогресу у боротьбі з обома проблемами, прийнявши додаткові заходи усередині Союзу відповідно до Гаазької програми 2004 р. і нової Стратегії зовнішнього виміру юстиції й внутрішніх справ, прийнятої в 2005 р. Зазначені там засоби полегшили розслідування за межами держав і координацію судового переслідування. Стратегія ЄС по боротьбі з тероризмом, що також датується 2005 р., розроблена з урахуванням дотримання прав людини й міжнародного права.
Останніми роками Рада Європейського Союзу прийняла ряд нових важливих заходів у сфері кримінального права. 4 жовтня 2008 р. Радою на підставі пропозиції Комісії й з урахуванням висновку Європейського парламенту було прийнято Рамкове рішення 2008/841/JHA «Про боротьбу з організованою злочинністю»[52]. Рішення є джерелом кримінального права ЄС, що передбачає у якості самостійного складу злочину створення або участь у діяльності «злочинної організації». Прийняття цього документа було обумовлено необхідністю посилити погодженість дій держав-членів і інстанцій Союзу в боротьбі з організованою злочинністю, насамперед, транснаціонального характеру. У пояснювальній записці до проекту Рамкового рішення, представленому Європейською комісією, підкреслюється, що «Національні кордони звичайно не зупиняють злочинні організації, які проявляють усе більше активності на легальних або нелегальних ринках. Вони користуються у своїх інтересах свободою руху капіталів, товарів, осіб і послуг у Європейському Союзі. Зростаюче ускладнення численних злочинних організацій дозволяє їм, використовуючи аномалії різних систем, отримувати вигоду з прогалин у законі і юридичних розходжень між державами-членами»[53].
Рамкове рішення встановлює загальні мінімальні правила, які всі держави-члени ЄС зобов'язані включити до свого законодавства до 11 травня 2010 р. Крім єдиного визначення «злочинної організації» (ст. 1-1 «Визначення») у Рішенні говориться про два різних «типи поведінки», пов'язані з участю в подібній організації, з яких, як мінімум, один повинен каратися кримінальною відповідальністю (ст. 2 «Злочини, що відносяться до участі в злочинній організації»). Як і інші нормативні акти Європейського Союзу в області матеріального кримінального права, Рамкове рішення також передбачає: загальні мінімальні санкції для засновників і учасників злочинної організації (ст. 3 «Санкції»); «особливі обставини», що забезпечують можливість пом'якшення або звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 4 «Особливі обставини»); підстави відповідальності й санкції для юридичних осіб (ст. 5 «Відповідальність юридичних осіб» і ст. 6 «Санкції щодо юридичних осіб»); правила відносно юрисдикції й кримінального переслідування (ст. 7 «Юрисдикція й координація переслідування» і ст. 8 «Відсутність необхідності обов'язкової заяви або обвинувачення з боку потерпілого»).
Рамкове рішення передбачає, що вчинення інших злочинів у рамках злочинної організації повинне вважатися обтяжуючою обставиною або, як мінімум, ураховувалося при призначенні покарання.
Згідно зі ст. 1 Рамкового рішення під «злочинною організацією» розуміється об'єднання, що має певну структуру, (структуроване об'єднання), засноване двома або більше узгоджено діючими особами з наміром вчиняти правопорушення, які караються позбавленням волі на строк не менш, ніж чотири роки, або більш серйозним покаранням, з метою одержання, прямо або опосередковано, фінансової або іншої матеріальної вигоди. Під «структурованим об'єднанням» розуміється об'єднання, що не утворилося випадковим чином для негайного вчинення злочину і яке не обов'язково має формально визначені ролі для своїх членів, сталість у своєму складі або продуману структуру.
Кожна держава-член повинна прийняти необхідні заходи до того, щоб один із двох охарактеризованих нижче типів поведінки або обидва типи поведінки, пов'язаної зі злочинною організацією, визнавалися як злочин: а) активна участь будь-якої особи, навмисно й з усвідомленням або мети й загального характеру діяльності злочинної організації, або її наміри вчиняти відповідні злочини, у її злочинній діяльності, у тому числі шляхом надання інформації або матеріальних засобів, шляхом вербування нових членів, а також за допомогою фінансування її діяльності в будь-якій формі, знаючи про те, що така участь буде сприяти здійсненню злочинної діяльності цієї організації; b) укладення будь-якою особою з однією або декількома особами угоди, спрямованої на здійснення діяльності, яка, якщо вона буде доведена до кінця, виразиться у вчиненні зазначених у статті 1 злочинів, навіть коли ця особа не бере участь у самому здійсненні діяльності.
У Рамковому рішенні підкреслюється, що відповідно до пункту 3.3.2 Гаазькі програми зближення матеріального кримінального права ставить за мету полегшити взаємне визнання вироків і судових рішень, а також поліцейське й судове співробітництво у кримінальних справах, і стосується сфери, які відносяться до особливо тяжкої злочинності із транскордонними масштабами; відповідно до того ж пункту варто віддавати пріоритет тим сферам злочинності, які спеціально згадуються в Договорах. Визначення злочинів, що відносяться до участі в злочинній організації, повинно бути, отже, гармонізованим в державах-членах. Оскільки цілі Рамкового рішення можуть бути краще досягнуті на рівні Союзу, останній має право прийняти заходи відповідно до принципу субсидіарності, закріпленого у ст. 5 ДзЄС (нині ст. 5 ДЄС) відповідно до абз. 2 ст. 2 ДЄС. Відповідно до принципу пропорційності, Рамкове рішення не виходить за рамки того, що необхідно для досягнення заявлених цілей [54].
Рамкове Рішення 2008/913/JHA Ради від 28 листопада 2008 р. «Про боротьбу з окремими формами й проявами расизму й ксенофобії за допомогою кримінального права»[55] є черговим кроком у гармонізації (зближенні) кримінального права держав-членів ЄС. Воно передбачає загальні ознаки злочинів і мінімальні санкції відносно злочинних діянь, вчинених з мотивів національної, расової, релігійної ненависті й ворожнечі. До числа цих злочинних діянь (ст. 1 «Злочини, що відносяться до расизму й ксенофобії») належать, зокрема, публічне підбурювання до насильства або ненависті стосовно людей або груп осіб за вищевказаними або аналогічними мотивами, виправдання або вихваляння («апологія»), а також публічне невизнання самого факту («заперечення») або серйозної суспільної небезпеки («брутальна баналізація») злочинів проти миру й безпеки людства, що підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду ООН і, раніше, Міжнародного військового трибуналу для суду над нацистськими злочинцями (Нюрнберзького трибуналу).
Відповідно до Рамкового рішення, кримінальній відповідальності у всіх державах-членах ЄС також підлягають пособництво й підбурювання до вчинення згаданих діянь (ст. 2 «Підбурювання й пособництво»), а расові й ксенофобські мотиви при вчиненні інших злочинів повинні визнаватися обтяжуючою обставиною або, як мінімум, ураховуватися судами при призначенні покарання (ст. 4 «Расові й ксенофобські мотиви»).
Покарання за злочини, що відносяться до расизму й ксенофобії, повинні містити в собі ефективні й пропорційні кримінально-правові санкції, які мають якісь загальної й приватної превенції («попереджувального ефекту»). До переліку цих покарань обов'язково має входити позбавлення волі строком від 1 до 3 років (ст. 3 «Кримінально-правові санкції»). Відповідальності також підлягають юридичні особи, якщо злочини вчинені їх посадовими особами; найбільш серйозною мірою відповідальності в цьому випадку виступає примусова ліквідація («розпуск») юридичної особи в судовому порядку (ст. 5 «Відповідальність юридичних осіб» і ст. 6 «Санкції щодо юридичних осіб»). При цьому Рамкове рішення, будучи актом мінімальної гармонізації, не позбавляє держави-члени можливості передбачати караність інших видів злочинних діянь, що належать до расизму й ксенофобії, а також встановлювати більш суворі санкції, ніж ті, які передбачені в його статтях.
Парламентом і Радою Євросоюзу 29 квітня 2004 року була прийнята Директива № 2004/48/ЄС «Про захист прав інтелектуальної власності»[56]. У Директиві передбачена можливість установлення кримінального покарання за правопорушення у сфері інтелектуальної власності. Дана норма викликала бурхливе обговорення й була прийнята в уточненій редакції. Євросоюз передбачливо залишив питання кримінального захисту прав на розсуд держав-членів, оскільки кримінальне право традиційно вважається «останнім оплотом суверенітету». У Директиві продекларовано, що кримінальна відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності може бути передбачена державами-учасницями. Однак вважається, що кримінальну відповідальність слід застосовувати лише за навмисні діяння з порушення прав інтелектуальної власності, коли їх захист у цивільно-правовому порядку ускладнений. Як випливає з Директиви, ефективні цивільно-правові засоби захисту прав інтелектуальної власності дозволяють значною мірою виключити застосування кримінальних засобів, що відповідає загальним принципам мінімізації каральних видів відповідальності до порушень приватних прав, до яких відносяться права інтелектуальної власності.
З набуттям чинності Лісабонським договором повноваження Європейського Союзу у сфері криміналізації суспільно-небезпечних діянь значно розширилися. Згідно зі ст. 83 ДФЄС Європейський парламент і Рада відповідно до звичайної законодавчої процедури шляхом ухвалення директиви можуть встановлювати мінімальні правила, якими визначати кримінальні правопорушення і санкції у сферах особливо тяжкої злочинності з транскордонними масштабами, що випливають з характеру або наслідків цих правопорушень або з особливої необхідності боротися з ними на загальних засадах. Цими сферами злочинності є тероризм, торгівля людьми та сексуальна експлуатація жінок і дітей, незаконна торгівля наркотичними засобами, незаконна торгівля зброєю, відмивання грошей, корупція, підробка засобів платежу, злочини у сфері комп'ютерної інформації та організована злочинність.
Виходячи з розвитку злочинності, Рада (після схвалення Європейського парламенту) може прийняти рішення, яким охопити і інші сфери злочинності, якщо вони відповідають вищеназваним критеріям[57].
Крім того, частина друга ст. 83 ДФЄС передбачає для зближення законодавчих та регламентарних положень держав-членів у галузі кримінального права з метою забезпечити ефективну реалізацію політики Союзу в будь-якій зі сфер, що стали об'єктом заходів з гармонізації, встановлення директивами відповідно до звичайної або спеціальної законодавчої процедур мінімальних правил, що відносяться до визначення кримінальних правопорушень і санкцій в зацікавленій сфері.
Якщо ж на думку члена Ради ЄС проект директиви з встановлення мінімальних правил здатний завдати шкоди основоположним аспектам його національної системи кримінального правосуддя, він може вимагати передачі питання на розгляд Європейської ради. У такому випадку звичайна законодавча процедура припиняється. Після обговорення і, за наявності консенсусу, протягом чотирьох місяців з моменту даного призупинення Європейська рада відправляє проект назад до Ради ЄС, чим завершує призупинення звичайної законодавчої процедури. Якщо ж згода не була досягнута і при цьому не менш як дев’ять держав-членів бажають на базі відповідного проекту директиви встановити просунуте співробітництво, вони про це інформують Європейський парламент, Раду ЄС і Комісію. Таким чином, забезпечується різношвидкісне зближення національних кримінально-правових систем.
Лісабонський договір передбачає і запровадження кримінально-превентивних заходів. Так, ст. 84 ДФЄС передбачає, що Європейський парламент і Рада шляхом ухвалення відповідно до звичайної законодавчої процедури регламентів можуть встановлювати заходи щодо сприяння та підтримки діяльності держав-членів у сфері запобігання злочинності – виключаючи при цьому будь-яку гармонізацію законодавчих та регламентарних положень держав-членів.
Дата добавления: 2015-12-21; просмотров: 30; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!