Загальні положення кримінального права ЄС
Терміном «кримінальне право ЄС» позначають систему правових норм, які регламентують співробітництво держав-членів ЄС у боротьбі зі злочинністю. Існують різні точки зору відносно його юридичної природи. Вчені, розглядаючи кримінальне право ЄС крізь призму національного права, звертають увагу на незрілість цієї кримінально-правової системи та її невідповідність уявленням і вимогам внутрішньодержавного права. Дійсно, якщо, ґрунтуючись на національно-правовому підході, пов’язувати поняття «кримінальне право ЄС» виключно з охоронними кримінально-правовими відносинами, використання цього терміну може викликати істотні заперечення. Кримінального права ЄС у традиційному розумінні (як системи юридичних норм, якими встановлюються засади кримінальної відповідальності, види злочинів та покарання за їх вчинення[4]) на цей момент не існує. У цьому значенні використання поняття «кримінальне право ЄС» є умовним. Якщо ж розглядати його в широкій інтерпретації, то до кримінального права ЄС слід віднести всі норми, зосереджені навколо поняття " crimen ", а це великий масив норм, що регламентують взаємодію кримінально-правових систем у реагуванні на злочин і попередженні злочинності.
ЄС перебуває у стадії формування свого кримінального права. Зростаюча небезпека злочинів, що посягають на інтереси й цінності ЄС, приводить до формування кримінально-правових конструкцій, які істотно відрізняються від традиційного кримінального права.
|
|
|
У своєму розвитку кримінальне право ЄС пройшло ряд етапів:
- досоюзний (попередній) етап, який охоплює період 1951 – 1993 рр. (від створення Європейських Співтовариств до утворення Європейського Союзу) та характеризується спробами встановити обов’язок держав з забезпечення виконання вторинного законодавства Співтовариств кримінально-правовими та кримінально-процесуальними засобами;
- етап становлення кримінального права ЄС у межах так званої «третьої опори», який охоплює період 1993-1997 рр. (між укладаннями Маастрихтського і Амстердамського договорів);
- етап формування «простору свободи, безпеки і правосуддя», який охоплює період з 1999 р. до 1 грудня 2009 р. (з моменту укладання Амстердамського договору до набуття чинності Лісабонським договором («Договором про реформу ЄС») та характеризується посиленням співпраці поліцій і судів у кримінально-правовій сфері, ствердженням принципу взаємного визнання судових рішень у кримінальних справах;
- сучасний етап (з моменту набуття чинності Лісабонським договором).
Для розуміння процесу становлення кримінального права ЄС та його сучасного стану слід звернути на попередні сучасному два етапи розвитку права ЄС.
|
|
|
Значною мірою кримінальне право ЄС слід віднести до транснаціонального кримінального права[5], в якому держава залишається осереддям кримінальної влади. Однак, транснаціональне кримінальне право – дуже могутня система. Транснаціональна злочинність – феномен, що стрімко розвивається. Відповідаючи на його зростання, транснаціональне кримінальне право стає найбільш суттєвим механізмом глобалізації національних кримінально-правових норм[6].
Транснаціональне кримінальне право включає в себе матеріально-правові, процедурно-організаційні і превентивні аспекти. Транснаціональне матеріальне кримінальне право є системою міжнародно-правових норм, спрямованих на гармонізацію криміналізації найбільш важливих в міжнародному плані правопорушень і встановлення домірних і ефективних кримінальних санкцій. Транснаціональне процесуальне кримінальне право складається, як мінімум, з двох частин: а) міжнародно-правових норм, що регламентують взаємодію національних правоохоронних і судових органів з метою притягнення до відповідальності винних осіб; б) міжнародно-правових норм, спрямованих на оптимізацію функціонування національних правоохоронних і судових систем і забезпечення гарантій прав людини у кримінальному судочинстві. Транснаціональне кримінально-превентивне право регламентує взаємодію держав з попередження злочинності.
|
|
|
Таким чином, кримінальне право ЄС не є внутрішньодержавним кримінальним правом, а виступає одним з видів регіонального транснаціонального кримінального права в матеріально-правовому та процесуальному сенсі.
Кримінальне право ЄС є відносно новою концепцією, але, безсумнівно, має велике майбутнє. Багато фахівців говорять про «європеїзацію» кримінального права, посилення впливу ЄС на розвиток кримінального права держав- членів[7].
Важливим напрямом розвитку кримінального права ЄС є гармонізація національних кримінально-правових систем, розробка й прийняття оптимальних стандартів криміналізації й пеналізації правопорушень
Внутрішньодержавне право європейських держав, в цілому, має значний рівень подібності щодо кваліфікації більшості традиційних видів транснаціональних злочинів. Разом із тим у кримінальному праві різних держав існують суттєві відмінності, які мають чи можуть мати негативний вплив на протидію злочинності. Отже, зростання небезпеки злочинності підвищує потребу в гармонізації кримінально-правової заборони правопорушень і встановлення домірних, ефективних і таких, що викликають стримуючий вплив, кримінальних санкцій. Але держави далеко не завжди проявляють готовність гармонізувати свої кримінально-правові системи з європейськими стандартами, що містять сторонні для них елементи.
|
|
|
На момент свого заснування Європейські Співтовариства переслідували економічні цілі, у зв'язку із чим питання кримінально-правового характеру не обговорювалися[8]. Проте ситуація суттево змінилася з утворенням спільного ринку і необхідністю його захисту від злочинних посягань та особливо ускладнилася з утворенням ЄС як наднаціонального суб’єкта. Незважаючи на те, що традиційної кримінальної юрисдикції (ані законодавчої, ані судової, ані виконавчої) до набуття чинності Лісабонським договором Союз не мав, він не був позбавлений можливості непрямого регулювання кримінально-правових відносин та здатності визначати у зв'язку з цим певні зобов’язання держав-членів ЄС.
Варто відзначити, що непереборної межі між кримінально-правовою політикою ЄС і його держав-членів, по суті, ніколи не існувало. І de-jure, і de-facto, процес непрямої гармонізації національного кримінального права під впливом ЄС триває протягом десятиліть. Питання про співвідношення національного й наднаціонального компонентів у цій сфері піддається фундаментальному обговоренню[9].
У політичних колах ЄС довгий час точилися дискусії про розмежування компетенції ЄС з питань кримінального права в першій та третій так званих «опорах» ЄС (перша – Співтовариство, третя – співробітництво поліцій та судів в крімінальних справах). Іноді суперечки набували такого гострого характеру, що їх називали «битвами двох опор». Проблема залишилася й після припинення діяльності Європейського Співтовариства та дії «трьох опор». Європейська Комісія і Європейський парламент протягом багатьох років наполягають на тому, що ЄС може накладати на держави-члени пряме зобов'язання змінити своє національне кримінальне законодавство. Прихильники такої гармонізації вважають її необхідною та адекватною відповіддю на зростаючий рівень загроз безпеці й інтересам ЄС. Учені й політики, які заперечують правомірність прямої гармонізації, вбачають у ній «ерозію національного кримінального права». Вони вважають, що ЄC не має повноважень безпосередньо гармонізувати кримінальне право.
Комісія неодноразово раніше відзначала істотну різницю в питаннях кримінального права, які відносяться до першої та третьої опори. На думку Комісії, принцип одноголосності при прийнятті рамкових рішень блокує співробітництво у кримінальній сфері. Введення голосування кваліфікованою більшістю й процедури спільного прийняття рішень, на думку багатьох фахівців, стануть стимулом до інтенсивного розвитку співробітництва.
На думку Комісії, повноваження повинні були бути розподіленими між першою й третьою опорами в такий спосіб: положення кримінального права, необхідні для ефективного виконання законодавства Співтовариства, установлюються в рамках першої опори, у той час як «горизонтальні» положення кримінального права (поліцейське й судове співробітництво, заходи з гармонізації кримінального права у зв'язку з простором свободи, безпеки й правосуддя) відносяться до третьої опори. Рада ж продовжувала вимагати виключних прав гармонізації кримінального права для третьої опори.
Спір має принципове значення. Як відомо, право ЄС превалює над національним правом (принцип верховенства права ЄС). Держави-члени ЄС передали частину свого суверенітету інституціям ЄС. Ці інституції діють незалежно від країн-членів ЄС. Вони мають законодавчі повноваження, тобто право приймати нормативні акти, які стають обов'язковими для країн-членів та їх громадян. При цьому рішення може вступити в силу без підтримки усіх держав-членів ЄС.
Комісія здійснює право законодавчої ініціативи щодо актів, які мають загальноєвропейський інтерес. ЄС має виключну компетенцію у деяких сферах – у цих сферах рішення можуть прийматися лише на рівні ЄС.
В інших сферах рішення може бути прийняте або ЄС, або державами-членами в порядку спільної компетенції. У цих випадках діє принцип субсидіарності. На практиці цей принцип означає, що за винятком сфер, у яких ЄС має виключну компетенцію, такий принцип буде діяти лише в тих випадках, коли його заходи є більш ефективними, аніж заходи, прийняті на національному рівні. Окрім захисту фінансових інтересів, законодавство ЄС має значний вплив на національне кримінальне право держав-членів та гармонізує його шляхом надання рекомендацій, застосування принципу лояльної співпраці та за допомогою регламентів та директив. Разом із тим, оскільки ЄС з самого початку був і досі є організацію з переважно економічними цілями та компетенцією, він не мав правових повноважень у галузі кримінального права у вузькому значенні, тобто законодавства, яке передбачає ув'язнення та неадміністративні санкції.
Структура ЄС припускала, що в межах другої та третьої опор не можуть бути застосовані принципи верховенства і прямої дії права ЄС. У 2005 році рішення Суду ЄС у справі Марії Пупіно[10] змінило це уявлення. Принцип верховенства права ЄС з питань, що відносяться до третьої опори, було сформульовано у цій справі як вимога тлумачення національного законодавства відповідно до цілей, на досягнення яких спрямовані норми європейських законодавчих актів. Так, п 41 рішення встановлено: «Застосовуючи національне право, національний суд, наскільки можливо, повинен тлумачити його у світлі букви і мети рамкового рішення, з тим, щоб досягти результату, передбаченого цим рішенням...». Весь процес повинен бути гарантованим лояльним співробітництвом в рамках ЄС (п 42).
Було встановлено два можливих випадки виключення з вказаного правила:
1. Національний суд залишається «пов’язаним загальними принципами права, зокрема правової визначеності і заборони зворотної сили закону» (п. 44).
2. Зобов’язання з тлумачення відповідно з європейським правом в жодному випадку не може примусити до contra legem тлумачення національного законодавства з метою реалізації положень Рамкового рішення (п. 47)[11].
Зближення стандартів кримінальної відповідальності в державах-членах здійснюється за допомогою методу «мінімальної гармонізації», а саме, шляхом установлення верхньої межі кримінально-правової санкції, яку повинна закріпити кожна держава-член у своєму національному законодавстві. При цьому держави-члени не втрачають можливості встановлювати більш суворі покарання.
Дотримання нормативних актів ЄС залежить від національного права держав-членів. У зв'язку з цим на них покладено обов’язок імплементувати законодавство ЄС також і засобами кримінального права. Так, відповідно до п. 3 ст. 4 ДЄС згідно з принципом лояльного співробітництва Союз та держави-члени сприяють один одному у виконання завдань, що випливають з засновницьких договорів. Держави-члени мають вдаватися до будь-яких заходів загального чи спеціального характеру, що здатні забезпечити виконання обов’язків, які випливають з засновницьких договорів або з актів інститутів Союзу.
Вперше таке зобов’язання забезпечити виконання вимог законодавства ЄС у тому числі і засобами кримінального права було визнане у рішенні Суду ЄС у т.зв. «Грецький кукурудзяній справі»[12].
Суд ЄС дійшов висновку, що вибір покарання залишається в межах розсуду держав-членів, але вони повинні забезпечувати, зокрема, щоб порушення законодавства ЄС були караними відповідно до умов, як процедурних, так і істотних (матеріально-правових), які аналогічні тим, що застосовуються при порушенні національного законодавства аналогічного характеру та значення, і що в будь-якому випадку покарання має бути ефективним, пропорційним і таким, що справляє стримуючий вплив. Крім того, національні органи влади повинні діяти в зв'язку з порушеннями законодавства ЄС з тією ж старанністю, яку вони показують при реалізації відповідних національних законів (п.п. 23-25 рішення). Таким чином, виконання вторинного законодавства ЄС вимагає від держав-членів відповідного його забезпечення кримінально-правовими та кримінально-процесуальними засобами.
Як підкреслює С. Кареклас, гармонізацію національного законодавства потрібно відрізняти від зобов'язання його асиміляції, покладеного на держави-члени ЄС (відповідно до коментаря Суду ЄС) статтею 10 ДЗЄС (нині ст. 4 ДЄС). Принцип асиміляції передбачає, що національне законодавство захищає інтереси ЄС так само, як національні інтереси[13].
Питання розмежування юрисдикції ЄС та держав-членів з регулювання кримінально-правових відносин було предметом ще декількох справ Суду ЄС[14]. Особливе значення набуло рішення у справі C- 176/03, відомій як справа про санкції за забруднення навколишнього середовища[15]. Комісія звернулася до Суду ЄС з проханням уточнити розподіл повноважень у сфері кримінального правосуддя для врахування в майбутньому при здійсненні Комісією права законодавчої ініціативи. Комісія вважала, що правова основа прийняття Радою оскаржуваного Рамкового рішення Ради 2003/80/JHA від 27 січня 2003 року про захист навколишнього середовища за допомогою кримінального законодавства[16] - статті 29 ДЄС (нині ст.67 ДФЄС) для покладення на держав-членів обов'язку встановлювати кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини проти навколишнього середовища, є неправильною. На думку Комісії, належною правовою основою мала бути ч. 1 ст. 175 ДзЄС (нині п. 1 ст. 192 ДФЄС), що має на увазі право виняткової законодавчої ініціативи Комісії, кваліфіковане голосування й активну участь Європарламенту. Рада заперечила проти доводів Комісії, відзначивши, що Співтовариство не має компетенції в сфері кримінального права й не може зобов'язати держави-члени вводити кримінальні санкції за ті або інші злочини.
13 вересня 2005 р. Суд ЄС прийняв рішення, що широко інтерпретувало повноваження Співтовариства в сфері кримінального права. Суд підкреслив, що захист навколишнього середовища є однією з головних цілей Співтовариства в рамках ДзЄС, ст.ст. 174 до 176 якого (нині ст.ст. 191-103 ДФЄС) визначають межі здійснення Співтовариством екологічної політики (п. 43 рішення); вибір правової основи для заходів, що вживаються Співтовариством, повинні ґрунтуватися на об'єктивних чинниках, які піддаються судовому розгляду, зокрема, меті і змісту цих заходів (п. 45 рішення). Враховуючи мету, з якою було прийнято оскаржуване Рамкове рішення, а також його зміст, Суд ЄС задовольнив прохання Комісії про скасування Рамкового рішення.
Суд зазначив, що основною метою рамкового рішення є охорона навколишнього середовища, і більшість його положень можуть і повинні бути прийняті на основі ДзЄС. Суд підтвердив, що, за загальним правилом, ні кримінальне законодавство, ні кримінально-процесуальні норми не відносяться до компетенції Співтовариства (п. 47 рішення)[17]. Разом з тим, Суд постановив, що коли застосування компетентними національними органами ефективних, пропорційних і таких, що справляють стримуючий вплив, кримінальних санкцій компетентними національними органами влади є важливим засобом боротьби із серйозними екологічними злочинами, відсутність компетенції Співтовариства не перешкоджає Співтовариству приймати законодавчі заходи, що впливають на кримінальне право держав-членів, які Співтовариство вважає необхідними для забезпечення виконання встановлених ним норм у сфері охорони навколишнього середовища (п. 48 рішення).
Як бачимо, Суд ЄС виходив з того, що охорона навколишнього середовища є однією з найважливіших цілей Співтовариства. Оскільки оспорюване Рамкове рішення стосується питань, компетенція в яких передана Співтовариству, його прийняття в рамках третьої «опори» визнано неправомірним. При виборі юридичної бази рішення й процедури його прийняття пріоритет мав ДзЄС та «комунітарний метод».
На підставі цього рішення багато фахівців обґрунтували висновок, що положення кримінального права, необхідні для ефективної реалізації законодавства Співтовариства, відносяться до компетенції першої «опори» (зокрема щодо висунення вимоги із встановлення кримінальної відповідальності за певні категорії злочинів, визначення елементів конкретних складів злочинів та видів і міри покарання за їх вчинення), а до третьої «опори» належать питання щодо розвитку поліцейського та судового співробітництва, а також уніфікації кримінального права, пов’язані зі встановленням загальних норм кримінального права і кримінального процесу, а також норм, що регулюють поліцейське та судове співробітництво у кримінальних справах.
Комісія стверджувала, що це судове рішення встановлює «важливий прецедент», що дозволяє їй нарощувати свої зусилля для забезпечення дотримання положень законодавства Співтовариства також за допомогою кримінального права. Комісія спробувала максимально використовувати це рішення Суду ЄС для розширення своїх повноважень і компетенції Співтовариства. У прийнятому 23 листопада 2006 р. повідомленні Комісія відзначила, що значення рішення Суду виходить за рамки політики охорони навколишнього середовища, а за змістом рішення Співтовариство отримує право приймати заходи, пов'язані з кримінальним законодавством, у всіх сферах компетенції Співтовариства, а також при регулюванні встановлених ДзЄС основних свобод. Але, зрозуміло, такі заходи повинні бути мотивовані виправданою необхідністю, і повинні відповідати основам кримінального права держав-членів. При цьому наголошується, що ці заходи повинні прийматися в рамках першої «опори» і з використанням комунітарного методу.
Icнyє думка, що розглянуте вище рішення Суду ЄС не слід розуміти як поширення компетенції ЄС на всю в цілому сферу кримінального права. Про це зайвий раз свідчить рішення Суду ЄС у справі Аттіли Вагнаї - віце-президента Угорської робітничої партії. Стаття 269/У КК Угорщині забороняє використання емблем тоталітаризму: свастики, емблеми СС, серпа й молота та червоної п'ятикутної зірки. Суд Будапешта розглянув обвинувачення проти Аттіли Вагнаї у тому, що він носив червону п'ятикутну зірку на демонстрації 21 лютого 2003 р., і звернувся до Суду ЄС із преюдиційним запитом. Він просив пояснити, чи відповідає стаття 269/У КК Угорщини існуючому у праві ЄС принципу недискримінації (з урахуванням, наприклад, того факту, що червона п'ятикутна зірка є офіційною емблемою лівих партій Італії), статті 6 ДЄС, що гарантує повагу основних свобод і статтям 10-12 Хартії ЄС про основоположні права, що гарантують свободу політичних переконань. Суд ЄС постановив, що кримінальне право Угорщини не входить до сфери права ЄС, а конкретний випадок з угорським політиком «ніяким чином не пов’язаний ні з однією із ситуацій, врегульованих положеннями Договорів»[18].
У рішенні від 23 жовтня 2007 р. у справі 3-440/05 «Комісія проти Ради ЄС» про забруднення з торговельних суден Cуд ЄС ще раз підтвердив, що, як правило, ані матеріальне, ані процесуальне кримінальне право не перебувають у межах компетенції Співтовариства, однак визнав той факт, що в тих випадках, коли застосування ефективних, пропорційних і стримуючих кримінальних покарань компетентною національною владою спрямовано на протидію екологічним злочинам, законодавчий орган Співтовариства може вимагати, щоб держави-члени ввели покарання, які гарантували б ефективність установлюваних у цій сфері правил (п. 66). Разом з тим, Суд категорично заявив, що визначення виду й розміру кримінального покарання перебуває поза межами сфери компетенції Співтовариства (п. 70) [19].
Розглянуті рішення Суду ЄС отримали неоднозначну інтерпретацію і не внесли повної ясності у вирішення питання щодо гармонізації кримінального права. Багато дослідників вважають, що використання ЄС свого права на визначення кримінально-правових засобів для досягнення цілей своєї політики можливе лише за дотримання умов необхідності (будь-яке застосування заходів кримінального права має бути виправдано необхідністю зробити політику ЄС в певному питанні ефективною) та послідовності (в кримінально-правових заходах, прийнятих на галузевому рівні на основі ЄС, повинна дотримуватися загальна послідовність).
Не можна не визнати, що складності в гармонізації кримінального законодавства держав-членів перешкоджають розвитку співробітництва в боротьбі зі злочинністю. Але, на думку експертів, ці розходження мають згладитися в результаті набуття чинності «Договором про реформу ЄС» (Лісабонським договором, що змінює Договір про Європейський Союз та Договір про заснування Європейського Співтовариства)[20]. За Лісабонським договором «оновлений» Європейський Союз являє собою інтеграційну організацію з відносно простою внутрішньою побудовою[21]. З прийняттям Лісабонського договору «триопорна» конструкція ЄС була ліквідована у зв'язку з чим значно розширилася компетенція ЄС з регламентації кримінально-правових та кримінально-процесуальних питань.
Наразі Лісабонський договір підтвердив, що ЄС утворює простір свободи, безпеки і правосуддя за поваги основних прав і різних правових систем і традицій держав-членів (п. 1 ст. 67 ДФЄС). У зв’язку з цим Європейський Союз зобов’язався «…забезпечити високий рівень безпеки за допомогою заходів, спрямованих на попередження злочинності, расизму і ксенофобії і на боротьбу з ними, заходів з забезпечення координації і співробітництва поліцейських, судових і інших компетентних органів, а також шляхом взаємного визнання судових рішень у кримінальних справах і, якщо необхідно, через зближення кримінальних законодавств» (п. 3 ст. 67 ДФЄС).
Таким чином, визначено такі основні напрями забезпечення безпеки у межах Європейського Союзу:
- вжиття заходів з попередження злочинності;
- вжиття заходів з боротьби зі злочинністю;
- вжиття заходів з забезпечення координації діяльності поліцейських, судових і інших компетентних органів;
- вжиття заходів з забезпечення співробітництва поліцейських, судових і інших компетентних органів,
- взаємне визнання судових рішень у кримінальних справах;
- зближення кримінальних законодавств.
У зв’язку з цим Розділом V ДФЄС визначені такі форми реалізації вказаних напрямів забезпечення безпеки у межах ЄС:
- визначення Європейською радою стратегічних орієнтирів для складання програм законодавчої і оперативної діяльності у сфері простору свободи, безпеки і правосуддя (ст. 68 ДФЄС);
- вжиття Європейським парламентом та Радою ЄС відповідно до звичайної законодавчої процедури заходів, спрямованих на встановлення правил і процедур з метою забезпечити визнання у всьому Союзі будь-яких форм вироків і судових рішень; попередження і вирішення конфліктів юрисдикцій між державами-членами; підтримання навчання судейського корпусу і судового персоналу; полегшення співробітництва між судовими або еквівалентними органами держав-членів в межах кримінального переслідуванні і виконання рішень (абз. другий п. 1 ст. 82 ДФЄС);
- встановлення Європейським парламентом та Радою з дотриманням принципу субсидіарності (ст. 69 ДФЄС) мінімальних правил з метою полегшення взаємного визнання вироків і судових рішень, а також поліцейського і судового співробітництва (п. 2 ст. 82 ДФЄС);
- встановлення Європейським парламентом та Радою ЄС з дотриманням принципу субсидіарності (ст. 69 ДФЄС) мінімальних правил з визначення кримінальних правопорушень і санкцій у сферах особливо тяжкої злочинності з транскордонними масштабами, що випливають з характеру або наслідків таких правопорушень або з особливої необхідності боротися з ними на загальних засадах (п. 1 ст. 83 ДФЄС);
- вжиття Радою ЄС за ініціативою Комісії заходів з встановлення порядку, відповідно до якого держави-члени у співробітництві з Комісією проводять об’єктивну і безсторонню оцінку втілення в життя органами держав-членів політики Союзу у сфері простору свободи, безпеки і правосуддя (ст. 70 ДФЄС);
- заснування постійного комітету Ради з метою забезпечення розвитку і посилення в Союзі оперативного співробітництва з питань внутрішньої безпеки (ст. 71 ДФЄС);
- організація державами-членами на взаємній основні і під свою відповідальність належних форм співробітництва і координації (ст. 73 ДФЄС);
- визначення Європейським парламентом і Радою через регламенти правових основ адміністративних заходів щодо переміщення капіталів і платежів з метою попередження тероризму і пов’язаної з ним діяльності, а також боротьби з цими явищами (ст. 75 ДФЄС);
- забезпечення діяльності Євроюсту (ст. 85 ДФЄС);
- заснування Європейської прокуратури на основі Євроюсту (ст. 86 ДФЄС);
- встановлення Європейським парламентом та Радою заходів з розвитку поліцейського співробітництва (ст. 87 ДФЄС);
- забезпечення діяльності Європолу (ст. 88 ДФЄС).
Особливого значення набуває права Європейського Союзу шляхом прийняття директив встановлювати мінімальні кримінально-правові та кримінально-процесуальні правила як правові стандарти, які держави-члени не можуть звужувати або погіршувати їх положення, однак ніщо не перешкоджає державам-членам зберігати або встановлювати для осіб більш високий рівень захисту.
Таким чином, компетенція Європейського Союзу щодо утворення простору свободи, безпеки і правосуддя безпосередньо пов’язана з формуванням так званого «кримінального права ЄС» як у матеріальному, так і в процесуальному аспектах, а також поліцейського права ЄС.
Дата добавления: 2015-12-21; просмотров: 17; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!