Смертна кара — пункт 1 статті 2 додаткового Протоколу № 6 і додатковий Протокол № 13
У пункті 1 статті 2 записано, що «Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання». Слід зазначити про відсутність будь-якого застереження про введення національним законодавством положень щодо застосування смертної кари до особливо тяжких злочинів, таких як убивство3.
Тому нині статтю 2 слід читати разом з прийнятим додатковим Протоколом № 6 до Конвенції, у якому йдеться про скасування смертної кари4. Підписав-і шись під Протоколом № 6, держави-учасниці погодилися скасувати смертну ка-І ру і нікого не засуджувати до неї або не страчувати, хоча ці держави можуть зберігати за собою право застосовувати смертну кару «за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни».
Протокол № 6 ратифікувала й Україна.
Протокол № 13 — це наступний крок на шляху до того, щоб зробити Європу «зоною, вільною від виняткової міри покарання». Цей Протокол був відкритий для підписання 3 травня 2002 року; він забороняє смертну кару за будь-яких обставин шляхом скасування винятку, передбаченого в Протоколі № 6 на час' війни або її загрози.
Частковий відступ [від зобов'язань]
Стаття 15 Конвенції передбачає, що держава може відступити від своїх зобов'язань щодо гарантування певних прав «під час війни або іншої надзвичайної ситуації у державі, яка загрожує життю нації». Стаття 15 проголошує право, передбачене статтею 2, таким, від якого не допускається ніякий відступ. Проте є один виняток. Допускається відступ стосовно «випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій».
|
|
|
Перш за все слід зазначити, що відступ від права за статтею 2 може допускатися тільки у випадку правомірних воєнних дій. Це означає вбивства, які є правомірними під час міжнародного або неміжнародного збройного конфлікту. Тут починає діяти міжнародне законодавство з гуманітарних питань. Пункт 1 статті 15 також обмежує можливість відступу у випадку війни вимогою про те, що будь-яка дія відбувається виключно:
«... в тих межах, яких вимагає гострота становища, — за умови, якщо такі заходи не суперечать іншим її міжнародно-правовим зобов'язанням».
Інші зазначені зобов'язання, що діють під час війни, включають чотири Женевські конвенції 1949 року і Протоколи до них, разом з іншими нормами звичаєвого права, що стосуються правового
______________
3 Див. подібне положення у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, зокрема у статті 6, яка вимагає від держав-учасниць звести застосування смертної кари до «особливо тяжких злочинів».
4 Протокол № 6 було відкрито для підписання 28 квітня 1983 року, а набув чинності він 1 листопада 1998року. регулювання збройних конфліктів, та іншими відповідними договірними зобов'язаннями5. Таким чином, Європейський суд має юрисдикцію щодо визначення на підставі міжнародного гуманітарного права того, чи є воєнні дії правомірними. [Наголосимо також, що у воєнний час можна змінювати, але не скасовувати зобов'язання держави за статтею 2].
|
|
|
Однак донині Європейський суд у своїй судовій практиці безпосередньо не розглядав тлумачення поняття війни або «правомірних воєнних дій». Разом з тим Суд визначив, що надзвичайною ситуацією в суспільстві, «яка загрожує життю
нації», є:
«виняткова ситуація кризового чи надзвичайного характеру, яка впливає на все населення і становить загрозу для організованого життя суспільства, з якого складається держава» (рішення у справі «Лолесс проти Ірландії» (Lawless v. Ireland) від 1 липня 1961 року, п. 28).
Отже, повномасштабний захист права на життя за статтею 2 поширюється на період будь-якої такої надзвичайної ситуації в державі. Всі питання щодо фактичних обставин справи і питання права, які можуть виникнути при застосуванні статті 15, в тому числі щодо [правомірності] застосування сили, мають остаточно визначатися Судом 6.
|
|
|
Обов'язки держави згідно зі статтею 2 Конвенції: негативні, позитивні та процесуальні
Протягом багатьох років поширеним було тлумачення статті 2, згідно з яким, окрім дозволу на застосування смертної кари, вона визначає інші обставини, за яких представники держави мають або не мають права на легітимне вбивство. Інакше кажучи, вона дає відповідь на запитання про те, за яких обставин представники держави, наприклад, поліція, можуть застосовувати силу, що призводить до смертельних наслідків при забезпеченні правопорядку. І стаття 2 справді дає відповідь на це запитання — відповідь, у якій ідеться про негативний обов'язок не вбивати. Але впродовж останнього десятиліття новітнє прецедентне право Суду дало поштовх для розвитку ідеї позитивного обов'язку держави захищати право людини на життя. Окрім цього, з огляду на особливий статус статті 2, Суд розробив так звані процесуальні обов'язки щодо слідства, які має нести держава у будь-якому випадку смерті. Характер цих зобов'язань розглядається нижче.
1. Негативні обов'язки: забезпечення правопорядку та застосування сили, що призводить до смертельних наслідків*
|
|
|
На державі лежить обов'язок, згідно з яким державні органи та посадовці не можуть позбавляти людину життя, за винятком ситуації, коли це є «абсолютно необхідним». Це означає обов'язок не вбивати свавільно, як про це сказано в статті 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Але тимчасом як стаття 6 Міжнародного пакту передбачає загальну заборону свавільного позбавлення
_______________________
5 Див. справу „Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey), доповідь від 10 липня 1996 року, п. 509, 510.
6 Рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. (he United kingdom) від 18 січня 1978 року, серія А, № 25, с. 78, 79 п 207
* Далі за текстом – „летальна сила” – Прим. наук. ред.
життя, пунктом 2 статті 2 уточнюються цілі, для яких можна застосовувати силу, зокрема й летальну. Стаття 2 також встановлює стандарт виключної необхідності, до якого потрібно звертатися при визначенні того, наскільки застосування сили було виправданим за Конвенцією.
Основний контекст, у якому виникає питання правомірності застосування сили, стосується сфери забезпечення правопорядку. Застосування надмірної сили, включаючи невиправдане застосування летальної сили (використання поліцією та іншими правоохоронними органами вогнепальної зброї), у багатьох країнах світу є фактом грубого порушення права на життя. Воно становить одну з головних причин випадків свавільних убивств, які вже багато років перебувають під контролем спеціального доповідача ООН з позасудових, спрощених і свавільних страт7. Приписані Конвенцією стандарти є суворими і мають важливе значення для підготовки кадрів та контролю за роботою правоохоронних органів.
У трьох підпунктах пункту 2 статті 2 описуються ситуації, в яких застосування сили може бути виправданим за умови, що за конкретних фактичних обставин застосування сили, у тому числі летальної, було «виключно необхідним». Ці підпункти стосуються самооборони або захисту інших осіб від незаконного на-| сильства; арешту або запобігання втечі особи під час затримання на законни підставах; правомірного придушення заворушення або повстання.
Цей перелік обставин за призначенням є вичерпним, тобто якщо застосовану силу не можна буде виправдати як таку, що було вжито в одній з перелічеч них ситуацій, і вона призведе до смерті особи, то це становитиме порушення Конвенції. У Конвенції передбачено три різні види обставин, за яких допускається застосування сили, але якщо йдеться про летальну силу, то в кожномі випадку потрібна ретельна перевірка на «виключну необхідність». Коли можна сказати, що вбивати «виключно необхідно»? Припускається, що умисне застосуй вання летальної сили в принципі може бути виправдане тільки тоді, коли існуй серйозна небезпека для життя або небезпека травмування, загрозливого для життя, представника влади, який застосовує силу, чи іншої особи. Отже, ніко-І ли не може бути «виключно необхідним» застосування летальної сили для того, щоб запобігти якимось невизначеним злочинам у майбутньому8. Згідно з Коні венцією, не може бути виправдане вбивство з метою захисту власності. Зали] шається невисвітленим, чи можна вважати виправданим умисне вбивство особи, яка має намір вчинити зґвалтування чи інший злочин на сексуальному ґрунті стосовно іншої особи. Найімовірніше, відповідь залежатиме від конкрет них обставин Інциденту.
Умисне та иеумисне вбивство
У статті 2 йдеться про контроль за застосуванням сили, а отже, як про умисне, так і неумисне вбивство.
___________________________
7 Див. звіт спеціального доповідача Асми Джаханґіра (Asma Jahangir) Комісії з п людини на 59-й сесії 2003 року в Женеві, E/CN.4/2003/3, 13 січня 2003 року.
8 Див. критичні зауваження в ухвалі колишньої Комісії щодо прийнятності у справ «Келлі проти Сполученого Королівства» (Kelly v. the United Kingdom), № 17579/90 (в включено у доповіді за 1990 рік), які наводяться у: Harris Wardbrick and O'Boyle, Law ofth European Convention on Human Rights, Butterworth, 1995, 1st ed., pp. 50—52.
Колишня Комісія у справі Стюарта (Stewart) дала з цього приводу такі роз'яснення:
«Текст статті 2, взятий в цілому, вказує на те, що у пункті 2 відсутнє конкретне визначення ситуацій, у яких дозволяється умисно вбивати людину, але визначаються ситуації, в яких допускається "застосування сили", що може призвести до результату, який не мався на меті [при застосуванні відповідного засобу], — неумисного насильницького позбавлення життя»9.
Приклад неумисного вбивства міститься у самій справі Стюарта (Stewart).
«Стюарт проти Сполученого Королівства» (Stewart v. the United Kingdom)10
У цій справі, де патрульний загін сил безпеки у Белфасті протистояв групі бунтівників, які жбурляли різні предмети, один хлопець з натовпу загинув у результаті пострілу зі зброї. Проте куля була спрямована не в нього, і не було наміру вбити його. Питання полягало в тому, чи застосування такої сили, яка потенційно могла вбивати, було виправданим з огляду на небезпеку, яка загрожувала патрулю, та необхідність виконання ним обов'язку з придушення заворушення. Спочатку Комісія ухвалила, що за фактичних обставин справи солдати не отримували команди відступати. Далі ж вона визначила, що постріл гумовою кулею був виправданим. На відміну від цієї справи, у справі «X. проти Бельгії» (X. v. Belgium) випадковий постріл поліцейського у перехожого, котрий не брав участі у заворушенні, яке намагався подолати поліцейський, було визнано невиправданим, оскільки, за законами Бельгії, використання зброї має бути санкціоноване. А на момент пострілу такого дозволу не було11.
Проте пункт 2 статті 2 також поширюється на обставини, коли намір убити людину є, але при цьому стверджується, що умисне застосування летальної сили є виправданим. За останні роки Європейський суд розглянув чимало таких справ. Деякі з них наводяться нижче, для того щоб проілюструвати ставлення Суду до вирішення питання про застосування летальної сили правоохоронними органами12.
«МакКан та інші проти Сполученого Королівства»
(McCann and Others v. the United Kingdom)13
Першою найважливішою справою, в якій Суд розглядав питання умисного застосування летальної сили, був інцидент за участю членів ІРА в Гібралтарі — справа МакКана (МсСапп).
Тоді представники британського спецназу (SAS) убили трьох визнаних членів активно діючого воєнізованого угруповання Ірландської республіканської армії на території Гібралтару. Ці троє прибули до міста як терористи-підривники. Служба безпеки Сполученого Королівства дізналася про їхнє завдання завчасно, і троє підозрюваних постійно перебували під посиленим наглядом британських і місцевих сил боротьби з повстаннями упродовж усієї їхньої подорожі з Ірландії до Гібралтару. Суд погодився з тим, що терористам було дозволено ступити на територію Гібралтару з тією метою, щоб їх захопила група
_________________________
9 Справа „Стюарт проти Сполученого Королівства” (Stewart v. the United Kingdom)
10 Заява № 2758/66, Yearbook (1969).
11 Заява № 2758/66, 12 Yearbook 174 (1969).
12 Див. також рішення у справі Orypa (Ogur) від 20 травня 1999 року
13 Рішення від 27 вересня 1995 року, серія А, № 324.
спостереження. Представники служби безпеки заявили на слуханнях у ґібралтарському суді, що, за їхньою інформацією, бойовики планували здійснити [терористичний] акт, підклавши вибухівку в машину. Коли ті троє запаркували машину і пішли звідти, за словами бійців SAS, один з терористів хотів покласти руку в кишеню, і ш створило враження, що він збирається ввімкнути дистанційний детонатор нібип схованої у машині бомби. Тому спецназівці відкрили вогонь по трьох бойовиках. Але бомби в машині не виявилося. Суд спершу ухвалив, що солдати широ, але помилково вважали, нібито бомбу планувалося підірвати за допомогою дистанційного пристрою. Начальство проінструктувало бійців так, що вони не припускали жодної іншої можливості. Отже, в їхніх діях не було порушення статті 2. Однак більшістю голосів Суд визнав, що порушення пункту 2 статті 2 випливало зі [специфіки] планування операції. Ретельніша підготовка дала б можливість заарештувати трьох підозрюваних до того, як вони прибули до пункту призначення, а отже, запобігти ризику терористичного акту, внаслідок якого могли загинути люди, та обставинам, які майже неминуче вели до загибелі трьох підозрюваних. У своєму рішенні Суд врахував особливості підготовки та інструктажу особового складу SAS щодо застосування вогнепальної зброї. їхньою рефлекторною дією було вбивство, але така підготовка була несумісною з пересторогою, необхідною для правоохоронців у демократичному суспільстві. На відміну від цього, при підготовці поліцейських наголошується юридична відповідальність під час зіткнення з правопорушниками.
В рішенні Суду міститься ціла низка важливих принципових положень:
а) пункт 2 статті 2 необхідно тлумачити жорстко й однозначно, оскільки ця стаття в цілому є однією з найфундаментальніших гарантій, передбачених Конвенцією;
б) застосування сили не повинно бути більшим, ніж це «виключно необхідно», як передбачає пункт 2 статті 2. Виключно необхідна сила — це термін, який має на увазі більший ступінь суворості та відповідальності, ніж формулювання «необхідний у демократичному суспільстві», що використовується в Інших статтях розділу І Конвенції (див., наприклад, статтю 10). Це означає, що застосування сили має бути суворо пропорційним досягненню цілей, викладених у підпунктах (а), (Ь) і (с) пункту 2;
в) Суд піддаватиме надзвичайно ретельному критичному аналізу будь-які факти позбавлення життя, щоб пересвідчитися, що всі вимоги статті 2 виконано. Зокрема, таке ретельне вивчення провадитиметься у кожній справі, де йдеться про умисне застосування летальної сили;
г) критичний аналіз поширюватиметься не тільки на осіб, які застосували летальну силу, наприклад, поліцейських, а й на всі побічні обставини, включаючи такі питання, як планування операцій та контроль за діями тих, хто використовував летальну силу14;
______________________________
14 Питання планування та контролю як такі, що мають з'ясовуватися при оцінюванні ступеня виключної необхідності застосування сили згідно з пунктом 2 статті 2, було вперше порушено у справі «Фаррелл проти Сполученого Королівства» (Farrell v. the United Kingdom), 30 DR 96 (1982), яка завершилася дружнім врегулюванням.
д) обов'язок захищати право на життя має також урівноважуватися тими особами, хто погрожує застосувати летальну силу або може погрожувати її застосуванням;
є) застосування сили представниками держави для цілей, визначених у пункті 2 статті 2, може бути виправдане у випадках, коли вони щиро вважають і мають всі підстави для того, щоб вважати, що на момент застосування сили вони роблять це цілком виправдано і обгрунтовано, але згодом виявляється, шо припустилися помилки. Інше рішення з цього питання означало б покладення нереального тягаря відповідальності на державу та її правоохоронні органи, наражаючи життя правоохоронців чи інших людей на небезпеку15.
Справа Лндроніку та Константину (Andronicou and Contstantinou)
У 1997 році Суд застосував рішення у справі МакКана (МсСапп) при розгляді трагічних наслідків сімейної сварки на Кіпрі, де вже поліція, а не військовослужбовці, вдалася до застосування летальної сили. Наприкінці грудня 1993 року надійшло повідомлення, що молодий кіпріот Лефтерис Андроніку (Lefteris Andronicou) б'є вдома свою наречену Елзе Константину (Else Constantinou). Місцева поліція виявила, що Андроніку силоміць тримає жінку у квартирі. Андроніку був озброєний двоствольною рушницею, І була підозра, що в нього є й інша зброя. Поліцейські оточили будинок і розпочали переговори, які тривали цілий день, намагаючись переконати його відпустити жінку і здатися. Після цього для штурму будинку було викликано спеціально озброєних поліцейських, які увірвалися в приміщення. У квартиру пустили сльозогінний газ. Але один з бійців помилково здійснив два постріли справжніми кулями, а не газовими зарядами. Андроніку вистрелив зі своєї рушниці, і з обох сторін розпочалася перестрілка. В результаті Андроніку й Константину загинули, а одного поліцейського було поранено.
Незначною більшістю голосів Суд ухвалив (як і у справі МакКана (МсСапп)), що в цьому випадку порушення статті 2 не було. Суд уважно вивчив планування рятувальної операції, але дійшов висновку про відсутність доказів того, що це планування не здійснювалось у такий спосіб, щоб звести до мінімуму потенційний ризик для життя. Суд ухвалив, що поліцейські, які застосовували летальну силу, прагнули захистити право на життя жінки та своє власне життя. Тому застосування ними сили було виправданим згідно з положеннями пункту 2(а) статті 2 (при захисті будь-якої особи від незаконного насильства).
«Мехмет Ґуль проти Туреччини» (Mehmet Gul v. Turkey)16
Ця справа може слугувати прикладом убивства людини (працівниками відділу боротьби з тероризмом турецької поліції), щодо якого Європейський суд дійшов висновку, що застосована сила була «абсолютно непропорційною» і що було порушено пункт 2 статті 2. Загін із щонайменше 100 поліцейських, у тому числі ошщв спеціального підрозділу, оточив квартиру, діставши відомості, що в ній переховується кілька бойовиків Робітничої партії Курдистану (РПК). Як часто Оуває у випадках убивств, обставини справи стали предметом спору між сторонами.
_____________________________
15 M.О'Воуlе, «The Development of the Right to Life», Afmaelisritpor Vilhajalmsson Sjotugur, 9 June 2000.
16 Заява № 22676/93, рішення від 14 грудня 2000 року.
Проте після розслідування фактів, проведеного делегатами колишньої Комісії, Суд визнав, що потерпілого було вбито, коли крізь двері квартири, які він намагався відчинити, випустили понад 50 куль з автоматичної зброї. Суд відхилив твердження поліцейських, що проти них вогонь було відкрито раніше і що вони діяли в межах самооборони. У квартирі не знайшли ніяких бойовиків РПК. Суд звернувся до питання про планування операції, яка готувалася чільними поліцейськими та цивільними посадовцями, і послався на всі накази та інструкції, що видавалися відділу боротьби з тероризмом. Але, у зв'язку з відсутністю відповідних письмових документів, Суд не зміг дійти однозначного висновку щодо планування операції. У цьому випадку було визнано, що застосування вогнепальної зброї — на відміну від справи МакКана (МсСапп) — було зовсім необгрунтованим. Але так само, як і у справі МакКана, важливо відзначити, що Суд у принципі розглядав усі можливі обставини вбивства, у тому числі такі питання, як планування, накази, командування та контроль з боку сил безпеки. Родині потерпілого було присуджено значне матеріальне відшкодування як справедливу сатисфакцію за абсолютно невиправдане вбивство17.
«Ергі проти Туреччини» (Ergi v. Turkey)18
Ширший за обсягом і суворіший за вимогами аналіз Судом факту застосування летальної сили, зосереджений на питаннях підготовки та проведення операцій правоохоронними органами, що дістав подальший розвиток після справи МакКана (МсСапп), можна добре проілюструвати на прикладі справи стосовно операції з влаштування засідки поблизу села, в якій сили безпеки Туреччини під час нападу на вояків РПК убили цивільну жінку на балконі її помешкання.
Як визнав Суд, навіть незважаючи на неможливість встановити поза розумними сумнівами, що саме солдати випустили кулю, якою було вбито потерпілу на балконі, порушення статті 2 мало місце, оскільки планування і проведення операції здійснювалося без належного піклування про її безпечність. Зокрема, існувала реальна загроза життю цивільного населення, що опинилося під перехресним вогнем перестрілки між службами безпеки та бойовиками РПК.
Інші міжнародні стандарти застосування сили правоохоронними органами.
Надмірне застосування сили, зокрема й летальної, службами безпеки та іншими правоохоронними органами є однією з поширених причин порушень прав людини у багатьох країнах. Окрім Конвенції, додатковими правовими джерелами, які слід брати до уваги при розгляді скарг на надмірне застосування сили, є відповідні стандарти ООН, Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї представниками правоохоронних органів19, а також Принципи ефективного запобігання та розслідування позасудових свавільних та вчинюваних у спрощеному порядку страт20. Нині увагу ООН та Ради Європи зосереджено на необхідності підготовки поліцейських у дусі поваги до прав людини в таких національних організаціях, як поліційні академії. До цієї підготовки входить вивчення міжнародних стандартів щодо застосування летальної сили в правоохоронної діяльності. Як на національному рівні, так і з посиланням
____________________________________
17 Там само.
18 Рішення від 28 липня 1998 року.
19 Резолюція Генеральної асамблеї ООН № 45/121 від 14 грудня 1990 року.
20 Резолюція Генеральної асамблеї ООН № 34/169 від 17 грудня 1979 року.
на Конвенцію, адвокати можуть досягти успіху при веденні справ про виплати компенсацій [потерпілим] за вбивства, вчинені поліцією, якщо можна довести, що поліцейські не пройшли відповідної підготовки з використання вогнепальної зброї, або якщо у процесі планування чи контролю за проведенням поліційних операцій, які призвели до позбавлення життя, буде виявлено недоліки.
Дата добавления: 2015-12-18; просмотров: 12; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!