Етнополітична позиція українських неоязичників

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 7Следующая ⇒

Для того, щоб виявити вагу етнополітичних аспектів у світоглядних конструктах українського неоязичництва, необхідно передовсім детально проаналізувати їх самих. Зокрема, нас цікавлять такі моменти, як тотожність етнічної (національної) та релігійної ідентичностей у неоязичників (тобто збіг етнічного і політичного у власній самоідентифікації), ставлення неоязичницьких вчень та окремих вірян до представників неукраїнських етносів та націй (етнічний фактор у мобілізації категорій «Ми» та «Вони» у картині світу неоязичників), а також два політичних – власне політичні ідеали та співпраця із ультраправими рухами.

2.1. Тотожність етнічної (національної) та релігійної ідентичностей у неоязичників. Вивчаючи самоідентифікацію українських рідновірів у суспільному просторі, неможливо не звернутися до такої наукової категорії, як ідентичність. Оскільки головними актуалізованими аспектами світогляду неоязичників є етнічність та релігія, нас відповідно будуть цікавити етнічна та релігійна ідентичності.

При визначенні терміну «етнічна ідентичність» (далі ЕТ) у різних етнологів та етнополітологів існують розбіжності, зумовлені здебільшого оцінкою ваги суб`єктивних та об`єктивних факторів віднесення себе до певної етнічної спільноти. Зав. кафедрою соціальної психології МДУ ім.М.В.Ломоносова Т.Г.Стефаненко розглядає етнічну ідентичність як складову частину соціальної ідентичності особистості, котра відноситься до усвідомлення своєї належності до певної етнічної спільноти¹. В її структурі зазвичай виділяють два основні компоненти: когнітивний (знання, уявлення про особливості власної спільноти та усвідомлення себе як її члена на основі певних характеристик) та афективний (оцінка якостей власної групи, відношення до членства в ній, значимість цього членства). Дослідниця також розрізняє поняття ЕТ та етнічності, котра визначає, на її думку, етнічну приналежність за об`єктивними ознаками (етнічною належністю батьків, мовою, культурою)². З огляду на це, декларована за самоназвою етнічна ідентичність може відрізнятися від фактичної.

Західні науковці намагаються співставити або визначити критерії розмежування етнічної та національної ідентичностей. Дж. де Вос, наприклад, стверджує, що для більшості громадян правових демократичних держав, особливо моноетнічних, ці дві ідентичності існують у нерозривній єдності, не відрізняються³. Оминаючи дискусію про моно- чи поліетнічний характер України, зазначимо, що, оскільки представники українських течій рідновір`я позиціонують себе як члени титульної української нації, для нашого дослідження їхня етнічна та національна ідентичності можуть вважатися апріорі тотожними.

Релігійна ідентичність у сучасному науковому просторі Східної Європи визначається як категорія релігійної свідомості, змістом якої виступає усвідомлення відданості певним ідеям та цінностям, котрі в даній культурі прийнято називати релігійними, а також усвідомлення приналежності до конкретної форми релігії та релігійної групи⁴. У контексті нашої теми виникає спокуса обмовитись про етноконфесійну групу, однак П.І.Пучков у теоретичному вступі до статті енциклопедичного характеру про етноконфесійні спільноти світу зазначає, що «конфесійні групи перетворюються на етноконфесійні тільки в тих випадках, коли вони набувають особливі, тільки їм властиві етнічні (а не тільки конфесійні!) властивості»⁵. Рідновіри ж у своєму побутовому житті практично не відрізняються від решти етнічних українців. Однак всередині самого рідновірського руху наприкінці 2010 р. виникла ініціатива проголошення етноконфесійної окремішності: Всеукраїнська громадська організація рідновірів України (ВГОРУ) поставила на порядок денний свого IV з`їзду питання про «визнання рідновірів споконвічною корінною етнонаціональною спільнотою України» і розповсюдила серед неоязичників відповідний опитувальний листок⁶. Ця пропозиція, втім, зазнала різкої критики збоку більшості українських рідновірських течій⁷.

Уявлення про етнос у рідновірів укладаються, звичайно, в межі примордіалістського підходу з ухилом до біологізації етносу⁸. Поняття нації та національного чітко не виокремлюється, часто вживається як синонімічне до етносу та етнічного. У програмних та інших офіційних документах українських рідновірських течій фігурує базова самоідентифікація «українці», припустимими вважаються також «руська» (як похідна від назви Київської держави⁹), «русинська» (як тотожна «руській»¹⁰) та «слов`янська» ідентичності. Щодо останньої потрібно зробити уточнення, що вона застосовується до означення суперетнічного рівня «спорідненості» зі збереженням чіткої диференціації на дрібнішому таксономічному рівні¹¹. Тим не менш, у рамках РВ СРВ з кінця 2000-х рр. існують спроби утворення етнічної ідентичності на базі уніфікованої слов`янської¹², про що детальніше піде мова у п.п. 3.2.

За існуючими класифікаціями ЕТ можемо визначити її характер у українських неоязичників наступним чином: максимальна етнічність (за Дж.Маккейєм та Ф.Льюінсом); етноцентричний, етнодомінуючий, іноді також етнофанатичний типи, за О.Садохіним; ідентичність обертається навколо конкретних речей із символічною цінністю, пов`язана зі звичаями та культурою етнічної спільноти, підтримкою потреб та цілей останньої, базується на етнічній мові (за Р.Бретоном).

Суттєва особливість рідновірської соціальної ідентичності, на яку ми хотіли б звернути увагу, - це тотожність її етнічного та релігійного елементів із тенденцією до підпорядкування другого першому. Переважна більшість лідерів рідновірського руху у своїх текстах засвідчують таку точку зору, за якою релігія, належність себе до якої вони декларують, була вироблена, започаткована самим (слов`янським, руським, давньоукраїнським) народом в процесі його «багатотисячолітнього побутування на рідній землі, засобами рідної мови, рідної символічно-образної системи»¹³. Таким чином, релігійна ідентичність, яку неоязичники розуміють значно ширше за конфесійну (наближено до «світогляду»), уявляється іманентним компонентом етнічності. Досить показовою у цьому плані є самоідентифікація одного із наших респондентів – прихильників ОРУ: «Я все ж більше патріот, ніж релігійна людина» ¹⁴. Його однодумець, розповідаючи про становлення свого світогляду, типово вказує на те, що спершу було звертання до етнонаціоналістичних поглядів, а вже потім – до рідновірських¹⁵. Сама релігійна ідентичність отримує назву від етнічної: намагаючись з`ясувати самоназву «української автохтонної релігії», вона згадує наведену В.Гнатюком гуцульську приказку, у якій згадується «руська віра»¹⁶. Злиття релігійної ідентичності із етнічною має і зворотний вплив: у рідновірському середовищі поширене провокаційне запитання-гасло: «Ти українець чи ти християнин?»¹⁷.

РВ СРВ знову виступає тут особняком: у текстах даної течії¹⁸ також наявна тотожність етнічної та релігійної ідентичності, однак друга виявляється домінуючою. Сам спосіб появи релігії, що сповідується, є поданим інакше: «Родовая (Родная) Вера является вечным и несокрушимым Божьим даром, указателем к высшему бытию» ¹⁹. Якщо дискурс розглянутих вище течій орієнтується передовсім на збереження етнічної ідентичності та, принаймні декларованої, етнокультурною самобутності, то дискурс РВ СРВ спонукає радше до індивідуальних містичних переживань, різноманітних психологічних практик у дусі західного New Age²⁰.

Висловимо гіпотезу, що така диференціація РВ СРВ з одного боку та ОРУ, РПК, РУН-Віри та ін. з другого зумовлена різною соціальною базою цих течій та метою їхньої діяльності: серед прибічників РВ СРВ домінують індиферентні до політики молоді індивідуалісти, орієнтовані більше на надбання «духовного досвіду», ніж на протистояння глобалізацій ним процесам, яке проголошується другими²¹. Дана гіпотеза, на нашу думку, потребує подальшого розгляду та доведення, тим більше, що питання соціального складу прибічників рідновірства торкаються одиничні дослідники²².

Нагадаємо, що російський етнолог О.Кавикін у своїй дисертації розглядає етнічності, які пропонуються ідеологами рідновірства як етнічні і (відносно російських рідновірських течій) як окремий випадок російської самоідентифікації²³. З огляду на вищенаведені роздуми, а також на той факт, що рідновіри відрізняються від решти українців переважно тільки віросповіданням, ми пропонуємо розуміти рідновірство як етнорелігійну ідентичність. Це поняття категорично не варто плутати із етноконфесійною ідентичністю, оскільки рідновіри як ціле не відповідають критеріям етноконфесійної спільноти.

2.2. Відношення до інших (неукраїнських) етнічних груп та націй. Згаданий вище О.Кавикін у своїй монографії, присвяченій картині світу російських неоязичників, планомірно розподіляє рідновірів на «толерантних» та «ксенофобів»²⁴ (виділення першої групи безперечно можна вважати його заслугою, адже російські дослідники де-факто полюбляють акцентувати увагу на нетолерантних неоязичницьких текстах). По відношенню до українських рідновірів ми не ризикуємо проводити подібну диференціацію, оскільки представники неоязичницьких течій демонструють досить великий спектр ставлень до «чужих» (цей термін застосовуємо як поширений ідентифікаційний маркер, бінарну опозицію «своїм). Вагомими факторами, що впливають на означене ставлення є також т.зв. «постколоніальний синдром» українців із максимальною етнічністю, підтримка теорії змови, етнічні (національні) стереотипи. Пам`ятаючи про ці особливості, спробуємо проаналізувати означене ставлення за тими матеріалами, що є у нас в наявності.

Джерелами для даного пункту дослідження були: а) неоязичницькі тексти; б) матеріали польового опитування, що проводилось нами за представленими у додатках анкетами. Зокрема, у цьому контексті нас цікавлять відповіді на питання IV, V, IX (див. дод. 1).

В.Шаян та Л.Силенко у своїх основних творах («Віра предків наших» та «Мага віра» відповідно) не раз згадують зневажливі етноніми «москалі», «московіти», однак ототожнюють їх переважно із державою (Московським царством, Російською імперією, СРСР – типовий ланцюг історичних «ворогів») в літературному дусі. Євреї у цих роботах представлені без негативізму, в контексті аналізу ідей «Старого заповіту» радше з релігієзнавчої та культурологічної точки зору. Іншим етносам та націям особлива увага не приділяється.

Іншу позицію демонструє «Трипільське братство» - маловідомий неоязичницький проект, що виник у 1985 р. на хвилі Перебудови і відобразився у низці де-факто анонімних текстів, відомих як «Записки Доброслав`я (віра, вчення і спосіб життя самостійної України)», третє видання яких, доповнене новітніми нарисами, відбулося у 2008 р. Категоричну і досить вульгарну позицію автора (чи авторів) можна виразити у двох характерних цитатах: «Знищити нас духовно і фізично жидам і їх поплічникам москалям, ляхам, французам, англійцям, а також своїм зрадникам на протязі тисячоліть не вдалося і дай бог не вдасться» ²⁵, «в державі Доброслав`я жидів не буде» ²⁶. Таке ставлення можна охарактеризувати як типове в умовах соціальної, економічної, політичної кризи явище персоніфікації причин суспільних негараздів в образі певних національних меншин або зовнішнього «ворога» (позначеного етнічністю), на яких і скидається головна провина. Таке ставлення, однак, не набуло поширення у рідновірському середовищі, як і самі «Записки».

У доктрині ОРУ може привернути гостру увагу наявність серед етичного кодексу «Орійських заповітів» позиції «не май справи з жидом», проте, за словами Г.Лозко²⁷, це є виразом національного диференціалізму, «покликаного зберегти енергію нації», а не ксенофобії. Втім, доводиться констатувати актуалізованість абстрактного образу ворога та опозиції «Ми»-«Вони» («Свої»-«Чужі») у іншому етичному кодексі ОРУ – «Засторогах нащадкам»²⁸. У своєму підручнику «Етнологія України» Г.Лозко наводить міфологізовану теорію про велику вагу угро-фінів, монголів, татар у етногенезі росіян (хоча й визнає наявність слов`янського субстрату)²⁹, а в посібнику «Етнодержавознавство» пропонує ввести у наукову термінологію поняття «ксенофілії» як «любов до чужих, невідомих людей або речей, невипробуваних відчуттів»³⁰.

Одну з основ віровчення РВ СРВ складають «Карбы веданья Покона Рода Всевышнего» - тео- і космологічні, етичні положення у тезовому викладі. У «Суті [частині] 2» є в наявності «Карб веданья Крови и Расы», тлумачення якого для нас цікаве у двох моментах: «люди все являются кровными родичами, но роды имеют разные. Есть роды, кои для роду нашего добром известны, а есть, кои злыми считаются», «принадлежность к роду определяется Кровью и Верой» ³¹. Таким чином, розвивається відносно толерантний підхід до означеного ставлення, опозиція «Ми»-«Вони» зводиться до абстрактних понять, а не конкретних відносин. Толерантне ставлення засвідчують фотографії з фестивалю слов`янських бойових мистецтв «Перунів полк», що організовується РВ СРВ щорічно, на яких серед команди «козаків» можна побачити представника негроїдної раси³² (див. дод. 2).

Інші течії та світоглядні проекти не мають текстів, які достеменно свідчили б про позицію їхніх прихильників, однак навряд чи можна стверджувати їхній індиферентизм у цьому питанні, оскільки опозиція «Ми»-«Вони» є однією зі структурних характеристик етнічності, вагу якої для рідновірів ми окреслили у п.п. 2.1. Тому загальні риси означеного ставлення рідновірів спробуємо визначити за польовими матеріалами (див. дод. 3).

Серед запропонованих відповідей питання «Чим відрізняються від українців представники різних народів у Вашому оточенні?» більшість опитаних обрали категорію «Традиції (культура)», трохи менше значення віддали «Зовнішності» та «Мові». Цікаво, що «Історичне походження» серед визначальних ознак «інших» не відзначив жоден.

У питанні про рівень допуску представників інших етносів та націй до свого оточення більшість опитаних «Взагалі не допускає» такі категорії: «Араби», «Євреї», «Китайці», «Негри», «Турки», «Цигани». Достатньо сильно вар`юються показники категорій кавказьких (переважно допуск на периферію) та неслов`янських європейських (переважно ближчий допуск) народів. Слов`янські народи (категорії «Білоруси», «Болгари», «Поляки», «Росіяни») більшістю допускаються до рівнів «Близьких друзів» та «Членів родини». Таким чином, категорії, що припускають найбільшу відмінність за фенотипом (зовнішністю), сприймаються відсторонено, тоді як мовнокультурна близькість слов`ян дозволяє інкорпорувати їх до сфери «своїх».

Відповіді на питання V свідчать про те, що більшість опитаних негативно ставиться до т.зв. «змішаних шлюбів», однак деякі підкреслюють і позитивні їхні риси на кшталт: «Люди стають терплячішими», «Люди можуть знайти свою половину деінде».

Можемо зробити висновок, що опозиція категорій «Ми»-«Вони» у українських неоязичників є відносно сильно акцентованою, що зумовлене в тому числі і максимальною етнічністю, властивою для більшості з них. Ставлення до представників інших етносів та націй є різноманітним, часто заснованим на індивідуальних факторах. У конфесійних текстах відчувається, втім, вплив історичних, політичних, міфологічних факторів. Етностереотипи, переважно по відношенню до євреїв та росіян, продовжують відігравати певну роль у ряді варіантів рідновірської ідентичності. Яскраво відмінні ознаки фенотипу сприяють віднесенню до сфери «чужих», а мовнокультурна близькість (простежується передовсім на прикладі слов`ян) – до сфери «своїх».

2.3. Зв`язок із ультраправими політичними рухами (історія та сучасність). Як було показано у розділі 1, дослідники неоязичництва, особливо російські, досить часто звертають увагу на його націоналістичність, деякі (В.Шнірельман, В.Прибиловський) навіть розуміють її у якості структуроутворюючого компонента неоязичницьких світоглядних проектів. Маємо нагоду прослідкувати, чи дійсно це твердження справедливе відносно українського неоязичництва у процесі його історичного розвитку і сучасного стану.

У даному розділі ми будемо притримуватися прийнятого у науці типологічного віднесення націоналізму до ультраправих ідеологій³³, розуміючи, втім, спрощеність такого підходу.

Вже на початку ХХ ст. в умовах поширення народознавчих студій, піднесення національної свідомості чи, як зараз модно казати, зародження українського національного проекту, почали з`являтися люди, яким недостатньо було автокефальної церкви і які прагнули до відтворення самобутньої слов`янської релігії, самі його започатковуючи. Якою саме вони уявляли цю релігію та її відтворення, нам, на жаль, невідомо, проте факт їх існування задокументований: Петро Войновський, наприклад, писав, що провідник похідної групи ОУН у Донецьку Орест Зибачинський «став відступником від віри Христової, а навернувся до язичництва, до Дажбога і Перуна»³⁴. Тим не менш, можемо припустити, що духовні пошуки згодом привели О.Зибачинського назад: вже в еміграції він написав та видав декілька творів філософсько-релігійного змісту із яскравим християнським забарвленням³⁵.

У 1932 р. у Львові почав виходити журнал «Дажбог», одним з редакторів якого був досить відомий поет Богдан-Ігор Антонич. «Дажбог» був додатком до «Літературно-наукового вісника», видання якого організовував, зокрема, Дмитро Донцов³⁶.

Як стверджує Р.Беднарчик у своїй розвідці, у 1930-х рр. основоположник українського рідновірського проекту Володимир Шаян був членом Комуністичної партії Західної України³⁷, проте під час війни створює нелегальну військово-релігійну організацію «Орден лицарів Бога Сонця». У своєму зверненні до Проводу ОУН («бандерівського» спрямування, як це випливає з тексту) В.Шаян зазначає: «Орден не творить окремої мілітарної одиниці, але включається в політичну і революційну ОУН. Домагається, одначе, свободи релігійного визнання, як теж (про)голошення ідей і віри Ордену»³⁸. Не маємо виразних свідчень про співпрацю В.Шаяна із націоналістичними організаціями після еміграції у 1945 р., хоча якраз на цей період його життя припадає пік громадської та наукової діяльності. Тим не менш, вірогідно, саме його учні, що залишились на території України, створили у рамках УПА Повстанську групу імені Перуна, про яку згадує «Літопис Української Повстанської Армії»³⁹.

«Трипільське братство», про яке вже йшла мова у попередньому розділі, яскраво демонструє приклади вульгарного націоналізму, далекого від тих його інтелектуальних форм, що демонструються рідновірами нині. Для автора (чи авторів) «Записок Доброслав`я» «прогниле партійне і державне керівництво УРСР» - це «окупаційна сіоністська більшовицька диктатура»⁴⁰. Наприкінці 1980-х рр., судячи з ранніх текстів, Доброслав`я пропонувалося як альтернативна модель побудови держави та суспільних відносин із акцентом на відстоюванні інтересів української нації. Із плином часу патетика визвольного націоналізму змінилась на революційно-ізоляціоністську, спрямована на «протидію» інтеграції до ЄС та НАТО, підрив «окупаційної сіоністської “демократичної” диктатури» (під якою розуміється період президентства і Л.Кучми, і В.Ющенка)⁴¹. Пропонується силовий варіант ліквідації останньої «під оперативним командуванням Генерального Штабу Армії, з участю відродженої УПА, козацтва, патріотів»⁴². Втім, реальних відомостей про яку-небудь співпрацю «Трипільського братства» із націоналістичними організаціями ми не маємо.

ОРУ, виводячи свою конфесійну генеалогію безпосередньо від В.Шаяна, продовжує його позицію: у №21 журналу «Сварог» (2007 р.) були опублікувані фрагменти творів «правих» класиків ХХ ст.: Ю.Еволи, Г.Фая, П.Кребса⁴³. Не маючи власного приміщення для проведення конфесійних заходів, керівництво даної течії співпрацює також із Конгресом українських націоналістів (далі КУН). Зокрема, на початку 2012 р. у центральному офісі КУНу в м. Київ рідновіри провели збір керівників громад та сесію своєї духовної академії⁴⁴. Одеська громада ОРУ також відзначала у місцевому офісі КУНу свято Калити⁴⁵. Тим не менш, ми не маємо свідчень про участь ОРУ як організації у яких-небудь політичних акціях, хоча не виключаємо націоналістичну активність окремих його прихильників.

У Програмі «Характерного козацтва» (далі ХК, засновано у 2001 р.), на базі якого згодом постало РВ РПВ, значаться засади націоналістичної, ієрархічної, органіцистичної («нація – біосоціальний організм») ідеології⁴⁶. Подібно до парамілітарних націоналістичних утворень, основною сферою діяльності ХК стала організація молодіжних таборів із ідеологічним і психофізичним вишколом, а також інші спортивні та меморіальні заходи. З різким ідеологічним поворотом даної течії у 2010 р. ХК занепадає (останні офіційні збори датуються січнем 2011 р.); сучасні ж тексти РВ СРВ ніякої націоналістичної забарвленості не несуть.

Позицію РПК, що виникло внаслідок відділення Запорізького крайового вогнища від РВ РПВ (причому голова РПК С.Пашник причиною розколу назвав «космополітичну політику, приниження української (руської) культури керівниками» Родового Вогнища⁴⁷), у цьому питанні вдається визначити за рядом публікацій на офіційному сайті течії: інформаційними повідомленнями щодо декількох акцій запорізьких осередків ВО «Свобода» та НЕБО⁴⁸ (висвітлені схвально), статтями О.Однороженка⁴⁹, який є ідеологічним референтом Соціал-Національної Асамблеї та ВГО «Патріот України» (далі ПУ). Влітку 2012 р. запорізький осередок ПУ став співорганізатором свята Перуна на Хортиці⁵⁰, що більше десяти років поспіль проводиться РПК. Таким чином, бачимо приклади організаційної співпраці рідновірів та українських націоналістів і на обрядово-святковому рівні. Показово, що РПК віддзеркалює у своїй діяльності саме східноукраїнський варіант націоналістичного дискурсу.

Вже згадана ВГО «ПУ», орієнтуючись на «військові» рідновірські культи (передовсім пов`язані із Перуном), долучає й інші свої осередки до неоязичницьких свят⁵¹.

Можемо зробити висновок, що українські рідновіри мають досить тривалий досвід співпраці із українськими ж націоналістами (починаючи від В.Шаяна та ОУН), який носить не випадковий, а систематичний і стратегічний характер. Українські дослідники рідновірства, на відміну від російських, не надто акцентують увагу на цьому, вочевидь, через менш негативне ставлення до націоналізму та національного руху. Зрештою, продукти даної співпраці далекі від агресивних та шовіністичних форм, котрі приписуються їм В.Прибиловським, В.Шнірельман, Б.Фаліковим тощо.

2.4. Політичні ідеали українських неоязичників. Під політичним ідеалом у цьому пункті плану ми розумітимемо уявлення політичного суб`єкта (в даному випадку – творців і прибічників українських рідновірських проектів) про досконалий політичний устрій суспільства⁵². Ці уявлення потрібно відрізняти від національної ідеї як сукупності положень («мрій», «устремлінь» всієї спільноти), що якнайкраще забезпечили б розвиток та єдність нації на майбутнє, а також підкреслили б її унікальність (акцентували б уявний «кордон»). Політичний ідеал де-факто покликаний визначити умови, в яких національна ідея могла б бути реалізована.

Необхідно зазначити, що у текстах не всіх українських рідновірських проектів можна знайти обриси політичного ідеалу. Причому, тут можна знайти приклади досить цікавих тенденцій: послідовники Шаяна, маючи розроблені конструки національної ідеї (про них мова піде у п.п. 3.2) та організаційне оформлення, дуже розмито подають свій політичний ідеал; РПК і «Великий вогонь», будучи оформленими організаціями, не мають розроблених вчень про політичний ідеал та національну ідею; «Бережа» В.Рубана і «Трипільське братство», залишаючись «паперовими» неоязичницькими проектами, подають розгорнуте бачення досконалих політичних принципів.

Одним із наріжних елементів політичного ідеалу є уявлення про належну організацію влади (у конфесії, державі тощо). Практично всі українські неоязичницькі течії декларують необхідність етноцентризму у побудові державного апарату та визначенні ролі українців у ньому. Різняться, тим не менш, погляди на те, хто в соціальному плані має бути носієм верховної влади. Причому, погляди ці досить чітко співвідносяться з історичними обставинами, в яких вони складалися і, зрештою, є ними обумовлені.

Так, Л.Силенко у «Мага Вірі»⁵³ обстоює думку, що великі держави тримаються на культі провідника (живого чи померлого і перетвореного на символ, як у випадку з Леніним). В українській політичній традиції він також «вбачає» цю лінію, виводячи її з культу міфологічного «Родоначальника» (обожненого першопредка) і через гетьманів та «отамана Петлюру» доводить її до власної конфесії. Л.Силенко розуміє роль провідника як не стільки адміністративну, скільки надихаючу на досягнення мети (реалізацію національної ідеї). Причому, «Мага Віра» засуджує будь-який тиск на провідника «знизу». Такий автократичний погляд, вочевидь, сформувався під впливом світових і національно-визвольних змагань 1930-1950-х рр. (в українському русі – символізація постатей Є.Коновальця та С.Бандери), а також популярності «сильних» політичних лідерів того часу – Д.Ейзенхауера, Шарля де Голля, Р.Ніксона тощо.

Зовсім інший напрямок неоязичницьких етнополітичних ідеалів ми бачимо у «Записках Доброслав`я», перші тексти яких з`явилися із початком Перебудови в СРСР. У тих, що були видані до 1991 р., чітко простежується відбиток нагальних політичних, соціальних та економічних питань: критика партійної номенклатури, альтернативна модель побудови держави та суспільних відносин, заснована на формуванні держапарату «знизу вверх» шляхом демократичних виборів у півавтономних громадських осередках – «розселеннях», єдиним органом влади при кожній з яких проголошується Рада⁵⁴. Зовсім не дивними у відомому історичному контексті здаються вимоги «безпартійності» до кервників майбутньої держави, переважання «принципа народності над принципом партійності», тез на кшталт «слово “партія” можа усунути» тощо⁵⁵. У текстах 2000-х років спостерігається відхід від позицій прямої демократії: «вибраний народом Голова Держави має “монархічні” повноваження в межах ідеології Доброслав`я»⁵⁶. Так само замість ідеї «створення життєвого Трипільського Поясу: Європа-Україна-Індія» (1985 р.) акцентується увага на необхідності державної протидії геополітичному впливу НАТО та ЄС на Україну, збільшується вага теорії змови («сіоністи», «масони»), расової ідеології («ми маємо зберегти Білу Расу»⁵⁷). «Церква» (неоязичницька) не повинна відмежовуватись від держави⁵⁸. Разом з тим, «Доброслав`я» і в пізніх текстах зберігає демократичну патетику.

У схожих умовах і на схожих позиціях сформувалось вчення «Бережа» («ягновіра») В.Рубана. Цей неоязичницький проект є маловідомим; укладений він, по суті, в одну книгу, що написана в дусі етногенетичних пошуків українських інтелектуалів-патріотів кінця 1980-1990-х рр. Політичний ідеал у «Бережі» обігрується кілька разів: 1) у адаптованій формі фрагменту оповідання М.Горького «Старуха Изергиль» подається дихотомія «Влади і Ради» як двух протилежних способів організації суспільного ладу; 2) у проповіді «Про вождя, весі і храм» викладається бачення автором досконалої політії на «напівдемократичних засадах»⁵⁹. Вона, на думку В.Рубана, має корпоративний устрій (автономними суспільними та економічними одиницями є села, що, в свою чергу, об`єднуються у «весі»). Державний апарат будується «знизу» шляхом виборів голів сіл, весей і, вочевидь, територіального представництва у «цивільному уряді». Функція інституту держави вбачається лише у захисті від «зовнішніх ворогів».

Нарешті, третій тип рідновірських поглядів на ідеальну політію сформувався вже у незалежній Україні на рубежі 1990-2000-х рр. під впливом частково проблем, з якими зіштовхнулися українці з початком суверенної державної розбудови, частково – ідей західноєвропейських «нових правих». Його репрезентують тексти ОРУ та раннього РВ РПВ (точніше ХК, про яке йшлося у попередньому розділі). Для цього типу характерна ствердження ієрархічності з «аристократією Духу» на чолі⁶⁰, відповідність прав виконанню громадянських обов`язків та суспільному внеску⁶¹, піднесення ваги держави корпоративного типу⁶², мілітаризм⁶³. В данину ОУН-івським традиціям Г.Лозко вживає щодо цього типу термін «націократія», доповнюючи його також поняттям «етнократії»⁶⁴.

Отже, в ідеологічному просторі українських неоязичницьких проектів вимальовуються 3 основні типи політичних ідеалів, тісно пов`язані з історичними реаліями, в котрих вони сформувалися: автократичний (РУН-Віра), демократичний («Трипільське братство», «ягновіра» В.Рубана), аристократичний (ОРУ, раннє РВ РПВ). На відміну від російських⁶⁵, в українських рідновірських текстах, як не дивно, практично не зустрічаються анархістські настрої. Можемо припустити, що це пов`язано з фетишизацією незалежної держави, етатизмом, характерним для українського національного руху з 1920-х рр., а для більшої його частини – і сьогодні.

Отже, для тем, піднятих у розділі 2 ми можемо коротко зробити такі висновки: 1) пропонується розуміти рідновірство як етнорелігійну ідентичність; 2) опозиція категорій «Ми»-«Вони» у картині світу українських неоязичників є сильно акцентованою, однак фактичне ставлення до «інших» залежить від індивідуальних факторів; 3) українські неоязичники мають тривалий досвід систематичної співпраці із українськими націоналістами; 4) в ідеологічному просторі українських неоязичницьких проектів вимальовуються 3 основні типи політичних ідеалів.

¹ Стефаненко Т.Г. Социально-психологические аспекты изучения этнической идентичности [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.sunhome.ru

² Стефаненко Т.Г. Этнопсихология. – М.: Институт психологии РАН, 1999. – С. 197.

³ Картунов О.В. Вступ до етнополітології. – К., 1999. – С. 112.

⁴ Религиоведение. Энциклопедический словарь. – М., 2006. – С. 863.

⁵ Вера. Этнос. Нация. Религиозный компонент этнического сознания / Ред. кол.: М.П.Мчедлов и др. – М., 2007. – С. 63.

⁶ З`їзд ВГОРУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://svit.in.ua/forum

⁷ Офіційна відповідь голови ОРУ на «Опитувальний листок щодо можливості та доцільності легітимізації і легалізації рідновірів в якості споконвічної корінної етнонаціональної спільноти України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oru.org.ua; ВГОРУ за створення окремого рідновірського етносу: провокація? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrvira.org

⁸ Лозко Г.С. Етнодержавознавство. – Тернопіль, 2012. – С. 21.

⁹ Лозко Г.С. Українське народознавство. – К., 2006. – С. 51.

¹⁰ Пашник С.Д. Руська Православна Віра у питаннях і відповідях. – Запоріжжя, 2011. – С. 5.

¹¹ Стратегічна програма розвитку слов`янської Рідної Віри // Слава! Вісник Родового Слов`янського Віча. – К., 2010. - № 7. – С. 10.

¹² Летопись [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://alatyr.org.ua

¹³ Лозко Г.С. Українське народознавство… - С. 119; Пашник С.Д. Руська Православна Віра у питаннях і відповідях… - С. 4-5.

¹⁴ Записано автором у Яценка Г.М., 1954 р. нар., старости одеської рідновірської громади «Мокоша», під час інтерв`ю 23.12.2012.

¹⁵ Записано автором у Сліпоконя В.В., 1980 р. нар., обрядодія одеської рідновірської громади «Мокоша», під час інтерв`ю 23.12.2012.

¹⁶ Лозко Г.С. Етнодержавознавство… – С. 87.

¹⁷ Летський П. Українське відродження: потрібно поспішати! // За рідну віру. – К., 2008. - № 5.

¹⁸ Миколаев Б. Ведическая мудрость Предков. Путь к Свету. – М., 2008; Куровский В. Что нам несёт 2012 и следующий годы? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://radosvet.net

¹⁹ Родная Вера [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://alatyr.org.ua

²⁰ Колодний А. Зросійщене Родове Вогнище Рідної Православної Віри // Релігійна панорама. – К., 2011. - №3. – С. 23.

²¹ Стратегічна програма розвитку слов`янської Рідної Віри… - С. 9.

²² Окорокова І.Г. Українське неоязичництво як суспільне явище (1991-2011 рр.): Автореферат дис. канд. історичн. наук: 07.00.01 / ЗНУ. – Запоріжжя, 2012. – С. 10-12.

²³ Кавыкин О.И. Конструирование этнической идентичности в среде русских неоязычников: Автореферат дис. канд. историч. наук: 07.00.07 / Институт Африки РАН. – М., 2006. – С. 7.

²⁴ Кавыкин О.И. «Родноверы». Самоидентификация неоязычников в современной России. – М., 2007. – С. 15.

²⁵ Записки Доброслав`я (віра, вчення і спосіб життя самостійної України). – К., 2008. – С. 8.

²⁶ Там само. – С. 196.

²⁷ Записано автором зі слів Г.Лозко під час інтерв`ю 08.12.2012

²⁸ Застороги нащадкам [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oru.org.ua

²⁹ Лозко Г.С. Етнологія України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://info-library.com.ua

³⁰ Лозко Г.С. Етнодержавознавство… - С. 163-164.

³¹ Карб веданья Крови и Расы [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://alatyr.org.ua

³² Фотографії з фестивалю. 2011 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://perun.in.ua

³³ Афанасьев М.Н. Типология идеологий. Правая идея // Общественные науки и современность. – 2011.– № 4.– C. 29-43.

³⁴ Войновський П. Моє найвище щастя. – К., 1999. - С. 160-165.

³⁵ Зибачинський-Орлан О. Меч Духа. – Вінніпег, 1980. – 111 с. Зибачинський-Орлан Орест. Воля до свободи: Думки про світ, людину й абсолют. – Сідней-Париж: Українське слово, 1988. – 140 с.

³⁶ Лозко Г.С. Розвиток Рідної Віри в Україні в ХХ – ХХІ століттях // Об`єднання Рідновірів України // www.oru.org.ua

³⁷ Беднарчик Т.Р. Формування основ рідновірської релігійної ідеології Володимира Шаяна // Українське релігієзнавство. – К., 2003. – № 27-28. – С. 94.

³⁸ Русич М. Дещо із життєпису Володимира // Світання. – 1974. – № 3. – С. 4.

³⁹ Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто, 1995. – Т. 24. – С. 350.

⁴⁰ Записки Доброслав`я… – К., 2008. – С. 186.

⁴¹ Там само.

⁴² Там само. – С. 201.

⁴³ Сварог. – К., 2007. - № 21.

⁴⁴ У Києві збиралися керівники громад ОРУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oru.org.ua; Зимову сесію склали успішно. – Там само.

⁴⁵ Записано автором у Сліпоконя В.В. під час інтерв`ю 23.12.2012

⁴⁶ Характерне козацтво - Програма [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kozaky.org.ua

⁴⁷ Записано автором у Пашника С.Д. під час інтерв`ю 29.07.2009.

⁴⁸Полювання на привида, або жарт націоналістів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://svit.in.ua; Запорізька «Свобода» провела марш-протест проти політичних репресій. – Там само.

⁴⁹ Однороженко О. Геополітика від Святослава. – Там само; Однороженко О. Русь-Україна. – Там само.

⁵⁰ Запорізький осередок «Патріот України» виступив співорганізатором свята Перуна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sna.in.ua

⁵¹ Спортивне свято до дня Перуна. – Там само.

⁵² Ярош Б.О., Ярош О.Б. Загальна теорія політики. – Луцьк, 2005.

⁵³ Силенко Л. Мага віра. – Гамільтон, 1979. – С. 1011-1028.

⁵⁴ Записки Доброслав`я (віра, вчення і спосіб життя самостійної України). – К., 2008. – С. 17-18.

⁵⁵ Там само. – С. 10.

⁵⁶ Там само. – С. 196.

⁵⁷ Там само. – С. 134.

⁵⁸ Там само. – С. 195.

⁵⁹ Рубан В.Ф. Бережа. – К., 2005. – С. 28-29, 130-132.

⁶⁰ Лозко Г.С. Розвиток Рідної Віри в Україні в ХХ-ХХІ ст. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oru.org.ua; Еліти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kozaky.org.ua

⁶¹ Лозко Г.С. Етнодержавознавство… - С. 211; Святозар. Про права та обов`язки. – Там само.

⁶² Там само. – С. 143; Святозар. Про державу. – Там само.

⁶³ Куртяк В. Молодіжна субкультура: люди з генами кшатрія // Антологія християнства / За ред. Г.С.Лозко. – Тернопіль, 2010. – С. 363-366; Миколаїв Б. Перуничі. – Там само.

⁶⁴ Лозко Г.С. Етнодержавнознавство… - С. 151.

⁶⁵ Кавыкин О.И. «Родноверы». Самоидентификация неоязычников в современной России. – М., 2007. – С. 107-108.

Розділ 3

Дата добавления: 2016-01-05; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!