Огляд інтерпретацій у історіографії

ЕТНОПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ УКРАЇНСЬКОГО НЕОЯЗИЧНИЦТВА

 

 

Виконав:

студент ІІІ курсу д/в

Долгочуб В.А.

 

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент

Петрова Н.О.

Одеса – 2013

ЗМІСТ

Вступ ………………………………………………………………………………. 3

Розділ 1. Неоязичництво в Україні як етнологічна проблема: огляд інтерпретацій у історіографії …………………………………………………….. 7

Розділ 2. Етнополітична позиція українських неоязичників …………………...19

2.1. Тотожність етнічної (національної) та релігійної ідентичностей у неоязичників ……………………………………………………………. 19

2.2. Ставлення до інших (неукраїнських) етнічних груп та націй..………. 22

2.3. Зв`язок із ультраправими політичними рухами (історія та сучасність) 26

2.4. Політичні ідеали українських неоязичників …………………………… 29

Розділ 3. Спроби конструювання нової національної ідеї у неоязичницькому русі України ………………………………………………………………………. 36

3.1. Мета, джерела конструювання і готові варіанти ………………………. 36

3.2. Практичне втілення конструктів ………………………………………... 40

3.2.1. Громадська діяльність ……………………………………………… 40

3.2.2. Мистецтво неоязичницької субкультури ………………………….. 42

Висновки ……………………………………………………………………………46

Список використаних джерел...………………………………………………..... 49

Список використаної літератури ………………………………………………… 53

Список опитаних респондентів ………………………………………………….. 58

Додатки

Додаток №1. Зразок анкети-питальника, присвяченого етнополітичним аспектам картини світу (неоязичницька аудиторія).

Додаток №2. Фото із неоязичницького свята Перуна (до проблеми расової толерантності).

Додаток №3. Анкети-питальники, заповнені одеськими неоязичниками (х 5).

Додаток №4. Агітаційна листівка «Характерного козацтва».

 

 

ВСТУП

 

Дана робота є органічним продовженням досліджень попередніх років, які були присвячені історичному розвитку українського варіанту неоязичництва (сучасного язичництва, рідновір`я) і його сучасному стану з релігієзнавчої точки зору, а також спробі порівняльного аналізу між обрядовістю українського неоязичнцитва і традиційною українською обрядовістю. Тепер ми спробуємо проаналізувати етнополітичні аспекти українського неоязичництва, котрі є надзвичайно важливими для розуміння самої сутності даного явища, його цілей та практик.

Актуальність теми зумовлена поширенням неоязичництва і загостренням міжконфесійної та міжетнічної напруги в Україні в останні роки. Багатьма дослідниками, про яких мова піде у розділі 1, констатують наявність і відносну розвиненість етнополітичних аспектів у загальному неоязичницькому дискурсі Східної Європи.

Зважаючи на неоднорідність і багатовекторність останнього, в даному випадку ми розглядаємо неоязичництво як комплекс світоглядних проектів (реалізованих чи нереалізованих у організаційних формах), автори і послідовники яких ідентифікують себе у якості продовжувачів або спадкоємців релігійної (і ширше – духовної, культурної) традиції дохристиянської Русі та засновують свої практики, конструювання теорії на відомостях про слов`янське язичництво у історичних та інших («Велесова книга», фолк-хісторі та ін.) джерелах і на безпосередніх його пережитках в українській традиційній культурі. Під дане визначення підпадає і РУН-Віра, яку ряд релігієзнавців категорично відділяє від неоязичництва і відносить до категорії неорелігій, а також «ягновіра» В.Рубана, яка не вийшла за межі авторського ідеологічного проекту, і «ладовіра», яка моделюється дискурсом журналу «Український світ».

Отже, об`єктом дослідження даної курсової роботи є українські неоязичницькі світоглядні проекти (які можуть втілюватись у релігійних організаціях, громадах, неформальних об`єднаннях тощо), які позначені маркерами української етнічності.

Предметом роботи є ті аспекти означених вище світоглядних проектів, які несуть в собі інформацію етнополітичного характеру (самоідентифікація в рамках уявної опозиції «Ми»-«Вони», відношення до представників інших етнічних спільнот, зв`язки із правими політичними доктринами, конструювання варіантів нової «національної ідеї» тощо).

Визначення ваги та ролі цих аспектів у загальному дискурсі українських неоязичницьких проектів, а також їхнього ідеологічного спрямування є метою дослідження.

Задля досягнення цієї мети ми ставимо перед собою такі завдання:

1) дослідити історіографічний масив літератури стосовно неоязичнцитва як етнологічної (і зокрема етнополітичної) проблеми, визначити основні підходи та погляди (розділ 1);

2) визначити найбільш типові для українських неоязичників етнополітичні позиції у таких компонентах: етноконфесійна ідентичність; відношення до представників інших етноспільнот; зв`язок із правими політичними доктринами, націоналістичними угрупованнями; політичні ідеали (розділ 2);

3) здійснити аналіз конструктів національної ідеї, які були вироблені українськими неоязичниками, а також їхнього практичного втілення в рамках громадської діяльності та субкультурного мистецтва (розділ 3).

В ході дослідження ми будемо користуватися, окрім загальногуманітарних, трьома методами:

1. Критичним аналізом літератури. У рамках даного методу будуть задіяні праці дослідників (В.Шнірельмана, О.Гуцуляка, О.Кавикіна тощо), твори провідників неоязичницького руху (В.Шаяна, Г.Лозко, В.Куровського), інші наративні тексти рідновірського походження.

2. Контент-аналізом – якісно-кількісним методом аналізу текстових масивів з метою інтерпретації виявлених закономірностей; метою його є визначення не стільки частоти згадувань певних понять, скільки соціальних настанов (рос. установок), вимірювання соціальний тенденцій, котрі цей текстовий масив представляє¹.

3. Польовими опитуваннями, задля чого ми склали анкету-питальник (див. дод. 1) і розповсюдили її серед ряду українських рідновірів; до цього ж методу відноситься інтерв`ювання провідників сучасних язичницьких течій, керівників громад тощо.

Джерельна база даної роботи складається здебільшого з письмових та усних текстів, які репрезентують етнополітичні погляди різних неоязичницьких угруповань та проектів. Означені тексти здебільшого продукуються активними учасниками, часто – лідерами неоязичницького дискурсу, головним чином і формуючи останній. При аналізі текстів відчувається різниця між тими, які були складені в діаспорі, і створеними вже у незалежній Україні, проте їхня інформативність як джерела від цього не страждає. Окрім власне неоязичницьких текстів, у роботі задіяні джерела «другого порядку» - відомості, подані у працях попередніх дослідників явища.

У останньому розділі, при аналізі втілень неоязичницьких конструктів у мистецтві відповідної субкультури, ми будемо послуговуватись також звуковими (творчість музичних колективів рідновірського спрямування) та графічними (рідновірський живопис та графічний Інтернет-фольклор) джерелами.

Протягом трьох років дослідження автором даної теми ним було написано 10 статей та доповідей, 9 з яких було апробовано на наукових конференціях різного рівня: Міжнародних, Всеукраїнських та звітних студентських. Означені матеріали охоплюють аналітичним полем історичні, релігійні, етнокультурні (обрядові, мистецькі), етнополітичні аспекти українського неоязичництва як феномену, а також джерелознавчі та методологічні особливості його дослідження. Серед наукових досягнень можемо назвати укладання звідної таблиці, що систематизує відомості про рідновірський рух в Україні на початку ХХІ ст., а також порівняльну таблицю свят, відомих з української традиційної культури та з календарних систем українських неоязичників. Крім того, у одній з опублікованих статей ми подали свої міркування щодо основних методологічних принципів, котрі потрібно враховувати досліднику даного явища².

Ряд назв рідновірських течій (організацій) вживатимемо у абревіатурах: Об`єднання рідновірів України – ОРУ; Родове вогнище Слов`янської рідної віри (РВ СРВ, до 2012 р. – РВ РПВ); Руське православне коло – РПК.

 

¹ Харитонова Е.В., Усачева В.В. Перспективы применения контент- и интент-анализа для диагностики признаков толерантности – ксенофобии // Скрытое эмоциональное содержание текстов СМИ и методы его объективной диагностики. – М., 2004. – С. 132.

² Кузнецов В.А. Методики і особливості дослідження неоязичницького руху // Матеріали 68-ї звітної студентської наукової конференції історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова – Одеса, 2012. – С. 64-68.

 

 

Розділ 1

НЕОЯЗИЧНИЦТВО В УКРАЇНІ ЯК ЕТНОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА:

ОГЛЯД ІНТЕРПРЕТАЦІЙ У ІСТОРІОГРАФІЇ

Неоязичництво як соціокультурне явище із досить довгим рядом історичних передумов з`являється паралельно у фокусі громадського життя багатьох країн Європи починаючи з середини ХХ ст. Будучи явищем досить неоднозначним і багатоаспектним, воно поступово привернуло увагу дослідників різних профілів – релігієзнавців, філософів, культурних антропологів, етнологів тощо. До нашого часу утворилась досить велика історіографічна база, присвячена неоязичництву в Європі, на пострадянському просторі, в Україні зокрема. Найбільш повний історіографічний огляд із загальнофілософських позицій здійснила І.Б.Міхєєва у статті «Феномен неоязичництва: проблеми концептуалізації (огляд основних дослідницьких парадигм)»¹, численні дисертаційних студії, про які мова піде нижче, акцентували увагу на окремих аспектах вивчення.

Згідно з дослідженнями Р.Д.Шиженського, термін неоязичництво (Neopaganism) вперше використали у ХІХ ст. стосовно художників прерафаелітського напряму², еллінофільства епох ренесансу і романтизму. На східнослов`янському мовному ґрунті термін «новоязичництво» одним із перших вжив літератор Л.М.Гомолицький³, у 1980-х рр. «неоязичниками» стали себе іменувати самі представники тоді ще екзотичного руху в РРФСР⁴.

І.Б.Міхеєва виділяє 3 сучасні парадигмальні транскрипції цього терміну: релігієзнавчу (з апологетичною і критичною тональностями), політологічну (полісемантичну) і культурфілософську (культурологічний, науковий і філософський пласти)⁵. Проте оскільки, за твердженням О.Б.Гуцуляка, в Україні спостерігається поки спалах лише релігійних форм неоязичництва (із політичними претензіями)⁶, зазвичай цей термін вживається здебільшого у релігієзнавчому, політологічному та етнологічному (співвідносно із проблемами націоналізму, трансформацій етнокультури, міжетнічних відносин) контекстах. З відповідних точок зору вивчається і сам феномен.

Український неязичницький (рідновірський, за самоназвою) проект до середини 1980-х рр. розвивався переважно у діаспорі, де сприймався як актуальний ідеологічний фактор, однак самими діаспорянами не вивчався. Усі подробиці цього періоду його розвитку стали відомими завдяки дисертаційній роботі Т.Р.Беднарчика, захищеній у 2007 році, і монографії Г.С.Лозко, яку ми розглянемо далі. Підходячи до вивчення неоязичництва загалом із релігієзнавчих позицій, Т.Р.Беднарчик акцентував увагу також на спільній для всіх діаспорних течій «сакралізації України, українського етносу та його мови», виробленні певного етнічного міфу⁷.

Релігієзнавчу школу вивчення українського неоязичництва наприкінці 1990-х рр. започаткував доктор філософських наук А.М.Колодний. У своїй монографії «Україна в її релігійних виявах» він сформулював її основні позиції: поширені вказівки на 1) неоднорідний характер руху; 2) поширення його серед міської національно свідомої інтелігенції; 3) штучність реконструкції неоязичницького світогляду через перерваність віросповідної традиції⁸. Дослідники школи коливаються між віднесенням рідновірства до нових релігійних течій (далі НРТ)⁹ і визнанням його як етнічної релігії (таку позицію, зокрема, відображає колонка «Етнічні релігії» у журналі Української асоціації релігієзнавців «Релігйна панорама»¹⁰) або ж навіть прийняттям неоязичницького концепту «природних» і «штучних» релігій¹¹. В рамках даної школи розробляється типологія неоязичницьких течій, концептуальна диференціація рідновірства (як ширшого релігійного феномену) і власне неоязичництва (як вужчого)¹². Для етнолога є цікавою загальна позиція даної школи відносно того, що рідновірство є позитивним світоглядом для актуалізації національної свідомості, збереження української етнічності тощо. Глибокий зв`язок конфесійної та етнічної ідентичностей у українських рідновірів проаналізований у статтях Д.Базика¹³. Основні досягнення школи з вивчення феномену українського неоязичництва були опубліковані у томі восьмому видання «Історія релігії в Україні», присвяченому НРТ. Загалом рідновірство українськими релігієзнавцями сприймається як духовна даність, без упередженості.

У 2002 р. на базі КНУ ім. Т.Шевченка О.О.Тупик захистила першу в Україні дисертація, присвячена в тому числі й рідновірству. Більша частина дослідження стосувалася залишкам дохристиянських світогляду і практик у українців впродовж 1990-х років, однак в останньому розділі аналізувались причини розповсюдження неоязичництва в цей же період. Дослідниця відзначила, що «їхня [неоязичників] діяльність має важливе значення для збирання, класифікації та впровадження в життя стародавніх звичаїв та обрядів, сприяючи таким чином збереженню духовних надбань»¹⁴.

У 2005 р. дисертаційну роботу на тему «Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз)» захистив О.Б.Гуцуляк. Науковець підтримав широке інтегральне розуміння неоязичництва у філософії, зокрема як «парадигми свідомості суб`єкта культурно-цивілізаційного процесу у ХХ столітті»¹⁵, котра здійснює пошук «Великого Стилю» життя через «відродження можливих, але не реалізованих [західною] цивілізацією проектів»¹⁶. Для нашого вектору дослідження важлива його концепція етнопсихологічної актуальності сучасної форми неоязичницького дискурсу для українців, оскільки вона, на думку О.Б.Гуцуляка, відповідає інтровертивному українському менталітету і характерному архетипу «гієрогамії» - «прагненню до священного шлюбу»¹⁷. Автор також пропонує типологізацію проявів українського релігійного неоязичництва як «дослідницьких» та «екзистенційних» (релігії існування).

У 2007 р. дисертацію «Актуалізація української етнорелігії в європейському контексті» на здобуття ступеню доктора філософських наук захистила Г.С.Лозко; пізніше ця ж робота лягла в основу її монографії «Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренесанс». Авторка, будучи сама провідником Об`єднання рідновірів України, розглядає українське неоязичництво у рамках концепції етнічної релігії – «автохтонної системи світогляду, культів та обрядовості певного народу», як її сучасну форму¹⁸. Дослідниця заперечує перерваність язичницької традиції: на її думку, спадкоємність була відновлена рідновірами шляхом 1) пригадування окремими представниками народу колективного досвіду своїх предків і 2) подальшого очищення етнографічної спадщини від християнських нашарувань (збереженості язичницьких елементів у побутовому синкретизмі традиційної культури українців була присвячена її перша дисертація), а також 3) втіленням її у обрядову практику¹⁹. Українське неоязичництво Г.С.Лозко вважає складовою загальноєвропейського «етнорелігійного ренесансу», котрий, на її думкою, є захисною реакцією від процесів глобалізації та розмивання етнічних ідентичностей²⁰.

Досить цікаво в цьому контексті зазначити, що ряд зарубіжних вчених також розглядає неоязичництво як відповідь на глобалізаційні тенденції, однак разом з тим і як діалектичну складову самого глобалізаційного дискурсу²¹. В.П.Крутоус, наприклад, стверджує, що неоязичництво, зароджуючись у єдності протиріч постмодерністської та холістської тенденцій кінця ХХ ст., провокує «етнічний ренесанс» на противагу процесам універсалізації та глобалізації, але одночасно з усвідомленням того, що всіляке «повернення» є необхідною складовою нового синтезу²².

Окрім вже згаданих авторів, до етнологічного прочитання феномену неоязичництва вдавався і Г.Кожолянко²³, однак за межі фактографії його стаття суттєво не вийшла. Був описаний обряд рідновірського весілля, втім, за матеріалами Г.С.Лозко.

У наш час цікавість до українського неоязичництва збоку науковців не зменшується. Про це може свідчити проведена 6 грудня 2011 у Київській православній богословській академії науково-практична «Сучасний стан та основні тенденції українського неоязичництва: критичний огляд»²⁴. У наукових записках НУ «Острозька академія» та матеріалах конференції «Дні науки філософського факультету» КНУ ім. Т.Шевченка (обидва видання за 2012 р.) опубліковані загалом статті трьох аспірантів та одного студента на тему неоязичництва. Окремо можна згадати наукову діяльність І.Г.Окорокової, яка намагається дослідити соціальний, етнічний склад неоязичницьких громад в Україні, а також поставила проблему регіонального розповсюдження неоязичництва у зв`язку в тому числі і з етнічними факторами²⁵.

Автор підручника для студентів ВНЗ «Українська етнологія» Б.Савчук розглядає рідновір`я у якості «своєрідного поєднання етнонаціональних і етнорелігійних течій». Можна зафіксувати при цьому наявність окремих рідновірських кліше, введених у текст підручника (етимологія «православ`я» від «Прави» як найвищої сфери буття та імені богині Слави)²⁶.

Проблему часу появи неоязичництва (одну з найбільш дискусійних у історіографії) в українському варіанті більшість авторів вирішує за фактом постання перших сформульованих ідей (1930-і рр.) або перших віросповідних організацій (1960-1970-і рр.); О.Б.Гуцуляк і Г.С.Лозко, розглядаючи дану проблему у європейському масштабі, відносять початок на кінець ХІХ ст., пов`язуючи із неоромантизмом, ідеями консервативної революції, пізніше – із «новими правими»²⁷.

Російські науковці звертають увагу на неоязичництво приблизно в той же час, що й українські, - у середині 1990-х рр., однак дослідження більшості з них до сьогодні мають кардинальні відмінності у своїй позиції. Справа в тому, що російське неоязичництво від початку свого організаційного оформлення (зазвичай називають товариство «Пам`ять» і угруповання, пов`язані із О.О.Добровольським) тісно перепліталося із російським етнічним націоналізмом, і там, де українські релігієзнавці бачили «позитивний вплив на національну свідомість», ряд російських побачив сумнівну «квазирелигию ксенофобии»²⁸. Характерні формулювання були подані у одній з найбільш відомих статей на дану тематику московського етнолога В.О.Шнірельмана «Неоязичництво і націоналізм (східноєвропейський ареал)»: «Под неоязычеством следует понимать общенациональную религию, искусственно создаваемую городской интеллигенцией из фрагментов древних локальных верований и обрядов с целью “возрождения национальной духовности”», «неоязычество является сферой деятельности городской, сильно секуляризованной интеллигенции, которая воспринимает религию прежде всего как ценное культурное наследие»²⁹. Причому, інтелігенція ця у своїй конструктах виявляє себе «далекой от гуманитарных наук и поэтому незнакомой со спецификой гуманитарного знании»³⁰, хоча А.В.Прокофьєв стверджує, що більшість неоязичників це якраз громадяни з вищою гуманітарною освітою³¹. В.О.Шнірельман звертає основну увагу на історичні та етногенетичні міфи неоязичників, а перспективи неоязичницького руху бачить у перенесенні акценту з «культивирования ксенофобии» на «экологическую безопасность, феминистские идеи и раскрепощение человека от чрезмерного пресса современной массовой культуры»³². Даний дослідник є також упорядником збірки праць «Неоязычество на просторах Евразии», що вийшла друком у 2001 р. У 2012 р. В.О.Шнірельман видав авторську монографію «Русское родноверие: неоязычество и национализм в современной России».

Схожої позиції притримуються В.Прибиловський, розглядаючи російське неоязичництво як складову націоналістичного руху³³, та відомий археолог і культур-антрополог Л.С.Клейн, що включив розділ про неоязичників до своєї монографії «Воскрешение Перуна. К реконструкции восточнославянского язычества»³⁴. Потрібно зазначити, що, будучи авторитетним науковцем у багатьох темах, Л.С.Клейн все ж виявив певну некомпетентність у даному питанні: до розгляду залучені (чи, можливо, спеціально підібрані) найбільш екстравагантні форми та діячі (В.Данілов, В.Істархов, О.Асов тощо), на саркастичне коментування текстів яких дослідник не скупиться.

Релігієзнавець Б.З.Фаліков у 1999 р. здійснив спробу широкого філософського аналізу витоків російського та європейського неоязичництва від доби романтизму, а щодо перспектив його у етнополітичних тенденціях сучасності робить характерний невтішний висновок: «от национально-культурной самобытности один шаг к природно-биологической исключительности (расизм)»³⁵. Вже згаданий В.П.Крутоус різко критикував його за обмеженість джерелознавчої бази³⁶. Втім, у своїх естетико-культурологічних есе і другий дослідник користувався лише одним джерелом з питань релігійної форми російського неоязичництва – твором В.Авдєєва «Преодоление христианства», який чомусь постійно називає «біблією новоязичників»³⁷.

Для етнологів є важливішими дослідження більш поміркованої групи російських дослідників, першим з яких заявив про себе О.В.Асєєв, захистивши у 1999 р. дисертаційну роботу на тему «Язычество в современной России: социальный и этнополитический аспекты». Підхід даного дослідження нагадує дисертацію вищезгаданої О.О.Тупик, оскільки намагається визначити об`єм решток дохристиянських вірувань у менталітеті сучасних росіян і на основі отриманих висновків розглянути неоязичницькі тенденції 1990-х років. Зокрема, науковець вказує на «глубокую укоренённость языческих представлений в сознании россиян», а завданнями неоязичницького руху, як і ряд українських дослідників, вважає актуалізацію етнічності, відстоювання специфіки її культури та менталітету, ідеї «особливого [самобутнього] шляху» нації³⁸.

Невелику наукову школу з вивчення неоязичництва створив у Санкт-Петербурзі О.В.Гайдуков, який захистив у 2000 р. дисертацію на тему «Ідеологія та практика слов`янського неоязичництва», де вказує на основні помилки попередніх (в тому числі перерахованих вище у даній статті) дослідників: відсутність систематизованого підходу і польових напрацювань, вузькість джерельної бази, ототожнення неоязичників із «екстрасенсорикою, уфологією, астрологією» та обов`язково із націоналізмом³⁹. Окремі розділи дисертації присвячені семіотичним аспектам неоязичницької ідеології, обрядовості та культовим місцям, що безпосередньо входить у сферу досліджень етнографії. О.В.Гайдуков також розробив програму спеціального курсу для студентів-релігієзнавців, присвяченого саме неоязичництву у його світових і східноєвропейських проявах. Його учні продовжують заданий підхід у своїх дослідженнях, розглядаючи неоязичництво як одну із сучасних субкультур⁴⁰.

Окремий, суто етнологічний, погляд на дану проблему був розроблений співробітниками Центру цивілізаційних і регіональних досліджень Інституту Африки РАН, зокрема А.Н.Мосейком та О.І.Кавикіним. Перша інтерпретує неоязичництво як фактор етнічної мобілізації, етнічна ідентичність в якому є засобом компенсації кризи ідентичності, викликаної втратою цілісного радянського світогляду⁴¹. Другий у 2006 р. захистив дисертацію на тему «Конструювання етнічної ідентичності у середовищі російських неоязичників», видану роком пізніше у вигляді монографії в серії «Образи світу» Інститутом Афики РАН. О.І.Кавикін, спираючись на методологію конструктивізму, намагається варіанти етнічних ідентичностей, які формуються у прибічників рідновір`я (у висновках такими двома варіантами є відповідно інтолерантна-ксенофобська і толерантна). Заслуговує на увагу досвід інтерпретації образу світу неоязичників у аспектах актуальних опозицій («Ми» і «Вони», зокрема), шляхів сакралізації історії, розуміння простору і часу як таких, аналіз образу Лідера⁴².

Одним із російських дослідників, що займається дослідженням неоязичництва як етнологічної проблеми в останні роки є Р.В.Шиженський. Він досить послідовно обґрунтовує неетичність використання терміну «неоязичництво», замість якого пропонує вживати «indigenous religions» або «нативізм»⁴³. До наукового доробку науковця належать здебільшого аналітичні праці з неоязичницької міфології (її основи, міф про Володимира І, тривимірна система Нава-Ява-Права тощо)⁴⁴.

Нарешті, варто згадати про позицію в даному питанні трохи одіозного, але знаного філософа і культуролога О.Г.Дугіна. У своєму курсі лекцій зі етносоціології він відносить неоязичництво до «етнічних симулякрів», маючи на увазі його імітаційну, вторинну сутність по відношенню до історичного язичництва, з яким воно, втім, не має генетичного і знакового зв`язку⁴⁵. Показово, що О.Б.Гуцуляк і творчість самого О.Г.Дугіна відносить до одного з філософських проявів неоязичництва⁴⁶, що зайвий раз підкреслює варіативність можливих концепцій щодо даного суспільного, релігійного, етнополітичного явища.

Зробивши огляд основних етнологічних інтерпретацій неоязичництва, зроблених українськими, російськими і частково білоруськими науковцями за останні два десятиліття, можемо виділити основні спільні та найбільш дискусійні моменти.

По-перше, спільними положеннями для більшості дослідників є: визнання неоязичництва актуальним явищем для Східної Європи і України зокрема кінця ХХ – початку ХХІ ст.; відзначення провідної чи навіть тотальної ролі інтелігенції (щодо того, гуманітарна вона, технічна чи творча – погляди різняться); вказівка на перерваність реальної язичницької традиції; вказівка на зв`язок рідновір`я із актуалізацією/мобілізацією/конструюванням етнічності.

По-друге, суперечливими у історіографії залишаються такі моменти:

1) доцільність використання терміну «неоязичництво» (альтернативні варіанти: сучасне язичництво, indigenous religions, нативізм);

2) датування генезису українського чи східноєвропейського неоязичництва загалом (від доби романтизму, кінця ХІХ ст. чи безпосередньо у 1970-1980-х рр.);

3) однорідність (до нівеляції особливостей українського та північноамериканського неоязичництва при аналізі⁴⁷) чи неоднорідність явища;

4) ступінь зв`язку із націоналістичними рухами (питання підіймається здебільшого російськими дослідниками, причому терміни «націоналізм» і «ксенофобія» подекуди вживаються як синоніми).

По-третє, можемо відзначити ряд авторських концепцій розуміння неоязичництва: як «парадигми свідомості культурно-цивілізаційного суб`єкта ХХ ст.» (О.Гуцуляк); складової «етнорелігійного ренесансу» (Г.Лозко); феномену націоналістичного дискурсу (В.Шнірельман, В.Прибиловський, Б.Фаліков); окремої субкультури із релігійними та квазірелігійними рисами (В.Гайдуков); спроби конструювання нових проектів вже існуючих етнічних ідентичностей (О.Кавикін); різновиду indigenous religions (Р.Шиженський); «етнічних симулякрів» (О.Дугін).

Відзначимо також, що загалом етнологічним аспектам неоязичництва на теренах Східної Європи присвячено більше досліджень у Росії, причому більшість із них публікуються у межах 1999-2001 рр., причинам чого можна присвятити окрему історіографічну студію.

 

¹ Михеева И.Б. Феномен неоязычества: обзор основных исследовательских парадигм. – Минск, 2003.

² Шиженский Р.В. К вопросу о терминологии славянских вариаций «indigenous religions» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mesoeurasia.org

³ Гомолицкий Л. В нави зрети [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// russianresources.lt

⁴ Доброслав. Природолюбивая религия будущего. – Киров, 2004. – С. 15.

⁵ Михеева И.Б. Феномен неоязычества: обзор основных исследовательских парадигм… - С. 2-11.

⁶ Гуцуляк О.Б. Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз): Автореферат дис. канд. філософ. наук: 09.00.05 / ЛНУ ім. І.Франка. – Л., 2005. – С. 8.

⁷ Беднарчик Т.Р. Український рідновірський релігійний рух у діаспорі ХХ століття: Автореферат дис. канд. філософ. наук: 09.00.11 / Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАНУ. – К., 2007. – С. 5-6.

⁸ Колодний А.М. Україна в її релігійних виявах. – Львів., 2005. – С. 50, 69.

⁹ Базик Д. Неоязичництво в сучасних релігійних пошуках українців // Релігія – Світ – Україна / За ред. А.Колодного, Л.Филипович. – К., 2011. – С. 257; Нетрадиційні релігійні та містичні культи України / За заг. ред. В.В.Остроухова. – К., 2003. – С. 32; Релігієзнавчий словник / За ред. А.Колодного і Б.Лобовика. – К., 1996. – С. 212.

¹⁰ Етнічні релігії // Релігійна панорама. – К., 2001. - №8-9. – С. 101.

¹¹ Колодний А.М. Рідна Українська Національна Віра. – К., 2002. – С. 7; Колодний А.М. Україна в її релігійних виявах… - С. 53.

¹² Базик Д. Українське рідновірство та неоязичництво: проблеми диференціації та самоідентифікації // Релігія в контексті соціокультурних трансформацій України / За ред. Л.Филипович. – К., 2009. – С. 223.

¹³ Там само. – С. 227.

¹⁴ Тупик О.О. Язичницькі традиції в духовній культурі українців (90-і рр. ХХ ст.): Автореферат дис. канд. філософ. наук: 07.00.01 / КНУ ім. Т.Шевченка. – К., 2002. – С. 12-13.

¹⁵ Гуцуляк О.Б. Неоязичництво другої половини ХХ сторіччя як парадигма свідомості суб’єкта цивілізаційно-культурного процесу // Людина і політика. – К., 2000. – №. 3. – С. 64-68.

¹⁶ Гуцуляк О.Б. Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз)… - С. 9.

¹⁷ Там само. – С. 14-15.

¹⁸ Лозко Г.С. Українське народознавство. – К., 2006. – С. 119.

¹⁹ Лозко Г.С. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренесанс. – Х., 2006. – С. 37, 266-267.

²⁰ Там само. – С. 7-10.

²¹ Buell F. Nationalist Postnationalism: Globalist Discourse In Contemprorary American Culture // American Quarterly. – New-York, 1998. – Т. 50, №3. – С. 579.

²² Крутоус В.П. Эстетика и время. – СПб., 2012. – С. 565-566.

²³ Кожолянко Г. Неоязичництво у світовій та українській практиці // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології / ЧНУ ім. Ю.Федьковича. – Чернівці, 2007. – Том 2 (24). – С. 89-97.

²⁴ Конференція «Сучасний стан та основні тенденції українського неоязичництва: критичний огляд» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cerkva.if.ua

²⁵ Окорокова І. Г., Ігнатуша О. М. Особливості регіонального поширення нетрадиційних релігій та неоязичництва в сучасній Україні // Наукові записки історичного факультету ЗДУ. — Вип. ХХІІ. — Запоріжжя, 2008. – С. 139.

²⁶ Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ, 2004. – С. 479, 489.

²⁷ Гуцуляк О.Б. Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз)… - С. 14; Лозко Г.С. Пробуджена Енея… - С. 103-118.

²⁸ Прибыловский В. Русское неоязычество - квазирелигия национализма и ксенофобии // Политическая ксенофобия. Радикальные группы, представления лидеров, роль Церкви. – М., 1999.

²⁹ Шнирельман В.А. Неоязычество и национализм. Восточноевропейский ареал // Исследования по прикладной и неотложной этнологии. – М.:ИЭА РАН, 1998. - № 114. – С. 3-4.

³⁰ Шнирельман В.А. От «советского народа» к «органической общности»: образ мира русских и украинских неоязычников // Славяноведение. – М., 2005. - №6. – С. 3.

³¹ Прокофьев А.В. Современное славянское неоязычество (обзор) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://avatargroup.ru

³² Шнирельман В.А. От «советского народа» к «органической общности»…- С. 23.

³³ Прибыловский В. Неоязыческое крыло в русском национализме // Панорама. – М., 2002. - № 49.

³⁴ Клейн Л.С. Воскрешение Перуна. К реконструкции восточнославянского язычества. – СПб., 2004. – С. 105-130.

³⁵ Фаликов Б. З. Неоязычество // Новый Мир. – М., 1999. – № 8. – С. 166.

³⁶ Крутоус В.П. Эстетика и время… - С. 574.

³⁷ Там само. – С. 574, 577.

³⁸ Асеев О.В. Язычество в современной России: социальный и политический аспекты: Автореферат дис. канд. философ. наук: 09.00.06 / РАГС при Президенте РФ. – М., 1999. – С. 7.

³⁹ Гайдуков А.В. Идеология и практика славянского неоязычества: Автореферат дис. канд. философ. наук: 09.00.06 / РГПУ им.А.И.Герцена. – СПб., 2000. – С. 6.

⁴⁰ Исакова К.Н. Особенности неоязыческой группы как досугового объединения (на примере Общины экологии сознания «Крина») // Герценовские чтения 2004: Актуальные проблемы социальных наук. – СПб.: ФСН РГПУ им. А.И.Герцена, 2004. – С. 273-274.

⁴¹ Мосейко А.Н. Кризис идентичности: мифологизация процесса (Россия и Африка - сравнительный анализ) // Человек, этнос, культура в ситуациях общественных переломов. Материалы докладов VIII международной конференции африканистов. – М., 2001. – С. 42, 44.

⁴² Кавыкин О.И. «Родноверы». Самоидентификация неоязычников в современной России. – М., 2007.

⁴³ Шиженский Р.В. К вопросу о терминологии славянских вариаций «indigenous religions» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mesoeurasia.org

⁴⁴ Шиженский Р.В. Неоязыческий миф: структура и определение // Религия и общество. – Могилев, 2009. – Ч. 4; Шиженский Р.В. Неоязыческий миф о Владимире І [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mesoeurasia.org; Шиженский Р.В. «Явь, Правь и Навь» как религиозно-философские основы славянского неоязычества [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ogin.in.ua

⁴⁵ Дугин А.Г. Этносоциология. Учебно-методический комплекс. – М.: МГУ, 2010. – С. 34.

⁴⁶ Гуцуляк О.Б. Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз)… - С. 14. – С. 4.

⁴⁷ Рогатін В.М. Модифікації язичництва в сучасному неоязичництві // Історичний архів. Наукові студії / ЧДУ ім. П.Могили. – Миколаїв, 2012. – С. 172.

 

 

Розділ 2

---

Дата добавления: 2016-01-05; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!