Державно-правовий статус УРСР після прийняття Конституції СРСР 1924 р

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 6Следующая ⇒

Утворення СРСР, входження до його складу України в історичній та юридичній літературі оцінюються неоднозначно. Історик О. Бойко вважає, що утворення СРСР призвело до „остаточної втрати Україною незалежності”. Автори книги „Історія України”, виданої у Львові в 1996 р., стверджують: „Зберігаючи унітарний характер більшовицької партії, лідери РКП(б) робили саму програму федерації держави ілюзією”. І доходять висновку: „Незабаром союзні республіки перетворилися у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави”. Автори книги „Історія держави і права України” вважають, що уже з моменту підписання союзного договору розпочався процес все більшого обмеження, а потім – й ліквідації державного суверенітету УСРР” [13, 342].

Подібне ставлення сучасних дослідників є цілком зрозумілим, адже аналіз положень Союзного договору, який був проведени1й нами в попередньому розділі, показав, що їх реалізація призводила до значного обмеження суверенітету української держави. Зокрема, з утворенням СРСР Всеукраїнський з’їзд рад змушений був керуватися постановами всесоюзних з’їздів рад, директивами РКП(б). У свою чергу, змінювався і склад учасників Всеукраїнських з’їздів. Якщо раніше в них брали участь (бодай і в обмеженій кількості) представники інших партій (УКП, лівих есерів, Бунду тощо), то, починаючи з VII з’їзду рад (грудень 1922 р.), представницький орган України стає суто однопартійним – більшовицьким. Плюралістична політична система ліквідується, утверджується монополістичне становище більшовицької парти. Змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з’їздів рад: вони стали збиратися не щорічно, а один раз на два роки.

Утворення СРСР на основі Союзного Договору призводило і до суттєвих змін у діяльності Ради Народних Комісарів і народних комісаріатів УСРР. Згідно з чинним законодавством Раднарком визнавався вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади в Україні. Разом з тим він мусив звітувати перед відповідними союзними структурами. Обмежувалась кількість наркоматів, що знаходились в підпорядкуванні республіки, натомість найголовніші галузі державного життя (армія, фінанси, торгівля, зовнішні відносини і т.інш.) опинялись під цілковитим королем центру. Президія ЦВК СРСР мала право скасовувати рішення українських установ. В Україні зростав центральний апарат державного управління, запроваджувалася практика безпосереднього підпорядкування директивам вищих органів, поступово формувалися елементи адміністративно-командної системи.

Не дивно, що подібне „випаровування” суверенітету української республіки викликало невдоволення у багатьох представників місцевої партійної еліти, які прагнули реалізувати власне бачення майбутнього державного устрою СРСР та місця в ньому України. Так, М.Фрунзе, виступаючи на VII з’їзді Рад України, підкреслював, що взаємовідносини між республіками „повинні виходити з моменту повної рівності всіх республік ... У цьому відношенні не повинно бути навіть найменшої різниці між нами та нашою старшою сестрою, найсильнішою з радянських республік – Російською Радянською Республікою ... Принципи рівності повинні панувати у всіх сферах наших державних правових відносин і повинні бути покладені в основу майбутнього союзного договору ” [1, 42 ]. Відповідно не бажання „автономістів” врахувати прагнення української сторони при розробці Союзного Договору і його подальше винесення І з’їздом Рад на доопрацювання спонукали українських „федералістів” дол. Вироблення власного проекту союзної угоди.

Наприкінці січня 1923 р. Всеукраїнський ЦВК та Раднарком УСРР створили ряд комісій для підготовки питань, пов’язаних з утворенням СРСР (розподілу компетенції між урядом Союзу РСР, урядами республік, взаємовідносин загальносоюзних та республіканських наркоматів, побудови загальносоюзного та республіканських бюджетів, структури Верховного суду СРСР, відносин ЦВК СРСР і ЦВК республік тощо). Результати роботи комісій розглядалися і ухвалювалися на засіданнях ВУЦВК та Раднаркому [12, 7]. 16 лютого Раднарком УСРР схвалив проект Договору про створення СРСР, поданий на його розгляд. Було внесено близько 30 поправок і доповнень. Більшість з них торкалася уточнення прав Союзу і забезпечення суверенітету республік. Серед .них були, наприклад, такі пропозиції: 1) визнати, що питання про межі компетенції союзних республік по пунктах, де Союзу надавалося право встановлювати основи або загальні начала, встановлюються окремими положеннями про наркомати, які додаються до проекту; 2) надати республікам право укладати зовнішні позики і концесійні договори; 3) щорічно скликати конференції ЦВК союзних республік для розв’язання невідкладних питань, які входять до компетенції з’їзду Рад СРСР і вносяться на його розгляд; 4) попередньо обговорювати порядок денний сесій ЦВК на сесіях ЦВК союзних республік; 5} доповнити право Союзу на зміну зовнішніх кордонів СРСР приміткою, що зміни внутрісоюзних кордонів окремих республік можуть провадитися лише зі згоди відповідних республік; 6) передбачити, що постанови наркомів СРСР можуть бути зупинені ЦВК або Президіями республік також і при їх явному протиріччі союзному договору, законодавству Союзу, законодавству республік і явному порушенні інтересів республік; 7) доповнити договір правилами складання, проходження і виконання бюджету СРСР та розширити права республік у фінансово-кредитній галузі; 8) вважати, що стаття договору про державний прапор, державний герб і печатку СРСР разом з тим залишає право за кожною союзною республікою мати свій прапор, герб і печатку; 9) доручити представникові УСРР заявити, що написи на прапорі, гербі і печатці Союзу не повинні означати введення тої чи іншої державної мови [12, 7-8].

Що ж стосується Декларації, то вона була прийнята в редакції, запропонованій І з’їздом Рад СРСР, і одночасно РНК постановив уповноважити представника УСРР в Конституційній комісії РСФРР заявити, що Україна пропонує ніяких змін і доповнень в Декларацію не вводити.

Таким чином, вже на цьому етапі ми можемо відзначити прагнення української сторони розширити сферу впливу союзних республік, наділивши їх більшою, ніж це було передбачено у Союзному Договорі, свободою у визначені напрямків власної діяльності та забезпечивши механізм контролю за діяльністю центральних органів.

17 лютого 1923 р. Президія ВУЦВК затвердила проекти необхідних доповнень і змін до Союзного договору, які прийняв РНК УСРР, і постановила внести їх на розгляд Конституційної комісії ЦВК СРСР. Планувалося затвердити проекти Декларації і Договору з поправками і доповненнями на II сесії ВУЦВК. Але на цей час зовнішня і внутрішня обстановка дещо змінилася. Тому московське партійне керівництво змушене було тимчасово відступити від жорсткого централізму у проведенні своєї внутрішньої політики. В національному питанні це вилилося в запровадженні курсу на коренізацію. Так, на початку лютого 1923 р. з урахуванням побажань республік ЦК РКП(б) висловився за двопалатну структуру ЦВК СРСР. Було вирішено обговорити детальніше це питання в республіках. Національні моменти в партійному і державному будівництві, зокрема, стали предметом дискусії на VII-й конференції КП(б)У (4-10 квітня 1923 р.). У своїй резолюції партконференція визнала за небхідне точно розмежувати функції Союзу і окремих республік, що мало допомогти ліквідувати існуючу в радянському апараті бюрократично-централізаторську тенденцію. Засадами будівництва радянської федерації проголошувалась повна рівність прав та обов’язків членів Союзу як у взаєминах між собою, так і щодо центральної союзної влади, забезпечення за республіками права безпосередньої участі в роботі союзних органів і можливості їх контролю, надання республікам досить широких фінансових, зокрема бюджетних прав і повноти прав в усіх питаннях національно-культурного розвитку, побуту і адміністративного управління [1, 44]. Всі ці пункти були включені також у резолюцію ХІІ-го з’їзду РКП(б), яка в цілому спрямовувалась на розширення гарантій прав республік, забезпечення за ними більш широких прав в питаннях, які були віднесені до відання Союзу та збереження їх незалежності в усіх інших.

З урахуванням цього, а також зважаючи на те, що ІІ-га сесія ЦВК СРСР у зв’язку зі змінами, які пропонувалося внести в Союзний договір, відкладалася, на ІІ-гій сесія ВУЦВК 7 скликання (11-12 квітня 1923 р.) замість обговорення старого проекту союзного договору, було прийнято рішення про його переробку у відповідності до рішень ХІІ-го з’їзду РКП(б).

В резолюції „Про союзний договір СРСР” сесія постановила продовжити роботу над проектом союзного договору та проектів положення про союзні наркомати і наркомати України, і за основу розроблюваних проектів взяти поруч з принципами, встановленими на 1-му з’їзді Рад, ще й принципи, що забезпечують достатньо міцне виявлення самостійності державної господарської ініціативи окремих республік - членів Союзу, шляхом поширення їхніх прав. Сесія підтримала позицію уряду, зайняту в питанні про способи додаткових гарантій інтересів окремих республік -членів Союзу, щодо утворення в системі органів найвищого управління додаткового представництва [12, 9]. Цікаво, що на сесії була викладена позиція уряду стосовно формування другої палати ЦВК СРСР; вона зводилася до того, що Україна відстоює принцип паритетності, тобто рівності членів Союзу незалежних республік, які уклали між собою договір. Отже, уряд республіки виступив за представництво у другій палаті лише РСФРР, України, Білорусії та ЗСФРР, вважаючи, що надання такого права автономним республікам та областям може надати одній з договірних республік безпідставну перевагу.

Протягом першої половини травня 1923 р. комісії РНК УСРР, які були створені наприкінці січня 1923 р. на спільних засіданнях 3, 7 та 19 травня 1923 р, обговорили нові підходи до проекту союзного договору [1, 46]. 11 травня 1923 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У було затверджено протоколи цих засідань з рядом змін, спрямованих на розширення і зміцнення прав України як незалежної республіки. Слід відзначити, що в розробці нового проекту участь приймали провідні партійні та державні діячі української республіки: Х.Г.Раковський, Г.І.Петровськнй, М.В.Фрунзе, В.Я.Чубар, М.Ф.Владимирський, В.П.Затонськийта, М.О. Скрипник та інш. . Результатом їх спільної роботи став український проект договору про утворення Союзу РСР, прийнятий на об’єднаному засіданні комісії Раднаркому України 19 травня 1923 р. Він був розглянутий на об’єднаному засіданні Президії ВУЦВК і РНК УСРР 23 травня 1923 р., на якому були присутні 33 особи - члени Президії ВУЦВК, наркоми, їх заступники, члени колегій. Основні пункти проекту були розглянуті і з поправками прийняті, а ті, що залишилися нерозглянутими, доручалось членам союзної Конституційної комісії захищати в Москві на їх розсуд [12, 11].

На жаль обсяг дослідницької не дозволяють нам детально зупинитись на всіх положеннях цього цікавого документу, тим паче, що його аналіз неодноразово подавався як в монографічних дослідженнях присвячених радянському періоду історії України так і в спеціальних розвідках на вказану тему. В зв’язку з цим автор вважає за необхідне лише окреслити його основні положення.

Автори проекту запропонували теоретичну модель держави, яка значною мірою відрізнялася від варіанта, що примусово запроваджувався тогочасним московським керівництвом. Зазначена модель базувалася на принципах демократизму, врівноваження суверенітету союзу і республік, обмеження влади центру та надання широких прав суб’єктам федерації з вирішення державно-адміністративних, культурних і господарських питань, гарантування правового простору в регулюванні всіх сфер внутрішнього життя.

Передбачалося, що інтереси окремих республік повинна захищати Рада Національностей – одна з двох палат верховного органу Союзу, якій надавалося б право вивчення і навіть скасування всіх рішень владних інституцій Союзу.

Водночас проект державного устрою федерації передбачав, що уряд на союзному рівні має формуватися обома палатами, причому загальносоюзними пропонувалося зробити лише наркомат із військових і морських справ, шляхів, пошт і телеграфів. Наркомати закордонних справ і зовнішньої торгівлі пропонувалося створити як на союзному, так і на республіканському рівнях, а такі відомства виконавчої влади, як наркомати продовольства, праці, робітничо-селянської інспекції мали створюватися лише суб’єктами федерації. Рівночасно у проекті пропонувалося вилучити з повного відання Союзу питання землевпорядкування, а вирішення соціальних питань, зокрема в царині народної освіти і охорони здоров’я, передати республікам.

Зазначений проект уміщував статті, які регулювали питання союзного і республіканського бюджетів, установлення реальної частки республіки в федеральному бюджеті згідно з її економічними можливостями, а також норми, що надавали республікам право встановлювати податки і збори. Крім того, було зроблено сміливу спробу залишити у віданні республік майно і ресурси, що знаходилися на їхній території, в їхньому розпорядженні, користуванні та управлінні [12, 11-15]..

На думку значної частини сучасних дослідників з точки зору сьогоднішнього дня ці пропозиції навряд чи могли надійно забезпечити суверенітет республік [1, 48; 8, 14; 10, 23, 12, 16]. Запропонована Україною концепція союзного будівництва хибувала на половинчастість: вона не виключала тенденції до тієї ступені централізації, яка порушує федеральні принципи. Але навіть така „поміркована модель” була буквально „у багнети” зустрінута на союзному рівні. Ряд керівників республіки, зокрема X. Г. Раковський, М. О. Скрипник, були звинувачені Й. В. Сталіним та його прихильниками у конфедералізмі, що на той час являло собою „великий політичний гріх”. Хоча, і тут не можливо не погодитись з Л.Нагірною, їх навряд чи можна вважати „глашатаями конфедерації” [8, 14]. В українському проекту, на думку науковців, була запропонована теоретична модель держави, котра не вписувалася не лише у конфедеративні, а й навіть у звичні федералістські канони, була, зрештою, новим словом у державно-правовій науці. На це, до речі, у свій час звернув увагу Е. Карр, який зауважив, що „контрпроекти, подані в проектну комісію Союзу ЦК Українським та Білоруським Центральними Комітетами і потім обнародувані, були по суті спрямовані взагалі проти принципу централізованої влади, і їх навряд чи можна було узгодити із принципами Союзу, прийнятими в грудні попереднього року” [3, 316]. Кардинальні для Союзу питання співвідношення централізації і децентралізації пропонувалося розв’язувати демократичним, договірним шляхом. В основі запропонованого українським проектом підходу лежало уявлення про те, що вільне самообмеження може зробити обсяг суверенних прав рухомою категорією, що необхідно так узгодити суверенітет Союзу і суверенітети республік, щоб вони не заперечували і не знищували один одного.

Слід також підкреслити, що пропозиції керівників державних органів УСРР супроводилися гострою критикою тієї моделі управління єдиною державою, яку намагався „протягнути” центр у ході утворення СРСР, тієї юридичної неузгодженості форми і змісту Союзу, які зрештою і призвели через багато років до розпаду СРСР.

Однак, в умовах формування тоталітарної системи і реалізацією центральним партійним керівництва сталінського курсу розбудови СРСР на засадах унітаризму, український проект не міг бути належним чином реалізований. С.Кульчицький, аналізуючи проблеми державного будівництва на українських землях у ХХ ст. зазначав з цього приводу: „В країні існувала диктатура державної партії, замаскована під „диктатуру пролетаріату” у формі робітничо-селянської влади рад. Будь-яка диктатура несумісна з побудовою держави у вигляді федерації, бо останню утворює тільки поділ влади між центром та її суб’єктами. Диктатура ж вимагає ієрархічно побудованої системи влади з максимальною централізацією владних повноважень. На рівні адміністративно-політичного устрою диктатурі відповідає тільки унітарна держава” [6, 291].

Підсумовуючи аналіз проблеми державно-правового статусу УРСР в складі Союзу РСР необхідно відзначити наступне. В результаті реалізації на практиці сталінської ідеї „автономізації”, яка була оформлена Союзним Договором, центральним керівництвом був встановлений безпосередній контроль над багатьма сферами економічного, політичного життя УРСР, що фактично призводило до „випаровування суверенітету”. Спроби українського керівництва відстояти права незалежних республік, що знайшло своє відображення в проекті союзного договору, розробленого Х.Раковським та його однодумцями, який передбачав передачу значно більше державних повноважень на користь суб’єктів новоствореної федерації аніж федерального центру, зазнали поразки. До конструктивної позиції України в союзному будівництві, яка могла стати також основою політики у галузі міжнаціональних відносин того часу, не прислухалися, і був втрачений шанс позбутися негативних суттєвих рис тої федерації, яка була закладена у 20-х роках і яка історично скомпрометувала себе.

ВИСНОВКИ

Отже, підсумовуючи слід зазначити, що сама ідея утворення союзної держави, не була новою для українців. Вона чітко окреслилась в українській суспільно-політичній думці ще на зламі XIX–XX ст., і передбачала перетворення Російської імперії у федеративну державу, до складу якої Україна ввійде на правах рівноправного суб’єкта і користуватиметься широкими свободами у визначені характеру та порядку внутрішнього життя на власних територіях.

Проте в середині керівництва РКП(б), яке на початку 20-х рр. ХХ ст. контролювала процес національно-державного будівництва на українських землях, єдиного підходу стосовно майбутнього характеру об’єднання радянських республік не було ще з часів дореволюційних партійних дискусій по національному питанню. Так, одна частина більшовиків виступала прихильниками унітарної держави, інша вважала за потрібне надати республікам, що увійдуть до складу єдиної держави, автономію. Навпаки, керівні діячі партії у республіках з незалежним статусом вважали за необхідне забезпечити їм можливість самостійно визначати більшість питань внутрішнього та зовнішнього характеру. Означені протиріччя особливо гостро проявились під час обговорення, напередодні утворення СРСР, питання про майбутню форму об’єднання. Аналіз дискусій, які точились в радянському керівництві показують, що там склались три основні підходи – автономістський (Сталіна), федеративний (якій підтримав Ленін, хоча він і не завжди являвся його прихильником) та „конфедеративний” (Х.Раховський). Використавши хворобу Леніна та боротьбу в партії Сталін врешті-решт зумів реалізувати більшість положень свого проекту. Так хоча сама форма державного устрою утвореного СРСР була федерація, яка складалась з рівноправних суверенних республік, однак розподіл реальних важелів влади складався явно на користь центру. Якщо проаналізувати положення Декларації про утворення СРСР та Союзного Договору, що юридично оформили утворення радянської держави, то стане зрозуміло: загальносоюзні органи влади отримали контроль у всіх найбільш важливих сферах економічного та політичного життя країни, а задекларовані в основному законі держави принципи суверенітету окремих радянських республік були просто фікцією. Таким чином СРСР набувши „форми” запропонованої В.Леніним, зберіг „зміст” розроблений І.Сталіним. Країна, яка в конституції задекларувала себе як „федерація”, насправді, за реальним розподілом влади поміж центром та окремими суб’єктами, являлась централізованою унітарною державою.

Спроби українського керівництва відстояти права незалежних республік, що знайшло своє відображення в проекті союзного договору, розробленого Х.Раковським та його однодумцями, який передбачав передачу значно більше державних повноважень на користь суб’єктів новоствореної федерації аніж федерального центру, зазнали поразки. До конструктивної позиції України в союзному будівництві, яка могла стати також основою політики у галузі міжнаціональних відносин того часу, не прислухалися, і був втрачений шанс позбутися негативних суттєвих рис тої федерації, яка була закладена у 20-х роках і яка історично скомпрометувала себе

Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 416; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!