Дискусія у вищому партійному керівництві з приводу визначення майбутньої форми об’єднання

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 6Следующая ⇒

В попередньому розділі ми визначили бачення дореволюційної української культурної та політичної еліти шляхів українського державотворення, вказавши, що головною метою, у більшості випадків, ставилось не завдання досягнення незалежності, а збереження економічних політичних, культурних зв’язків з іншими народами, які входили до складу Російської імперії, на основі створення федеративної держави, в якій Україна буде користуватись рівними з усіма іншими членами об’єднання правами. Проте наше дослідження виявилось би не повним, якби ми не розглянули ставлення до ідеї федералізації тієї політичної сили, що на початку 20-х рр. ХХ ст. остаточно закріпила свій контроль за більшістю територій, які перебували під скіпетром російських монархів – більшовиків .

Одразу необхідно відзначити, що тут, як і випадку з більшістю важливих соціально-економічних та політичних питань, більшовицькі лідери на словах виявили певну непослідовність, змінюючи своє ставлення в залежності від конкретних проблем, що поставали перед ними. Так особливо це проявилось у позиції керівника цієї партії – В.І.Леніна. Ще у 1903 році він у статті „Национальный вопрос в нашей программе”, заявив, що більшовики стоять безкомпромісно за „політичну єдність держави” і проти того, щоб замінити велику політично-централізовану державу „слабшою федеративною єдністю” [4, 29]. В цьому ж році, на кануні ІІ з’їзду соціал-демократичної партії він критикував вірменів за їх вимоги „федеративної республіки ” для Росії в цілому та „автономії відносно культурного життя” – для кавказьких народів. „Не діло пролетаріату, – писав він, – проповідуючи федерацію і національну автономію , не діло пролетаріату виставляти подібні вимоги, що неминуче збігаються з вимогою створити автономну класову державу ” [3, 333; 4, 29].

Проте же з початком війни і пожвавленням національно-визвольних рухів дослідники відмічають поступове пом’якшення жорсткої централістської позиція лідера більшовиків. Г.Костюк зазначає з цього приводу: „Якщо ж ідеться про поборюваний досі федералізм, то в цих тезах Ленін посів вельми обережне становище. Навіть більше, він був згодний його визнати, якщо політичні обставини будуть відповідні для цього ” [4, 53]. Робити подібний висновок автору дозволяє аналіз листів та статей В.Леніна, в одній з яких, зокрема, зазначалось: „Визнання самовизначення не рівнозначне з визнанням федерації як принципу. Можна бути рішучим противником цього принципу і прибічником демократичного централізму, але воліти федерацію супроти національного нерівноправства” [4, 53]. Дійсно, як ми бачимо, обережність висловлювань може бути свідченням переоцінки власних позицій, яка продовжилась після лютневих подій в Петрограді. Розмах національно-визвольних рухів на окраїнах Російської імперії та масовість гасел про необхідність „федералізації” держави, спонукало керівництво партії до визнання можливості федеративного устрою нової країни, оскільки це забезпечувало масову підтримку представників пригнічених національностей.

Разом з тим революція і практика національно-державного будівництва „знизу” у період 1917-1918 р. показали, що значення національного питання для Росії більшовиками було явно недооцінене. Одним з перших це констатував Ленін при аналізі даних про вибори в Установчі збори [5, 4 ].

У 1918-1921 р. відбувалось створення більшості автономій у складі РСФСР, визначення їхніх границь і статусу. Відповідав за національну політику Наркомнац. У 1918 р. була утворена Трудова комуна німців Поволжя, у 1919 р. – Башкирська автономна радянська соціалістична республіка (АРСР). У 1920 р. були створені Татарська АРСР, Карельська трудова комуна, Чуваська автономна область (АО), Киргизька (згодом Казахська) АРСР, Вотська (Удмуртська) АО, Марійська і Калмицька АО, Дагестанська і Горянська АРСР (на її основі пізніше був створений ще ряд автономій); у 1921 р. – Кабардинська АО, Кримська АРСР [ 11, 134-135].

Цілий ряд територій, керованих національними урядами, узагалі відпав від Росії. На територіях під більшовицьким контролем затвердився принцип федеративного устрою, хоча в бурхливих подіях воєнного часу не завжди було до рішення національних справ. Проте взаємини „незалежних” республік, створених на території колишньої Російської імперії, оформлялися шляхом спеціальних договорів і угод (в області військової, господарської, дипломатичної й ін.). У 1919-1921 р. була підписана ціла серія таких договорів, що передбачали спільні заходи щодо оборони, у сфері господарської діяльності, дипломатії. Відповідно до договорів відбувалося часткове об’єднання органів керування, що не передбачало, однак, підпорядкування вищих і центральних органів радянських республік єдиному центру і єдиній політиці [ 2, 159-164]. Однак в умовах твердої централізації, властивій періоду воєнного комунізму, постійно виникали конфлікти і тертя між центральною і місцевою владою. Проблема полягала ще й у тім, що в рядах самих комуністів, особливо на місцях, дуже помітними були націоналістичні і сепаратистські настрої, і місцеві керівники постійно прагнули „підняти планку” у статусі своїх національно-державних утворень, що остаточно не були заффіксовані. Усі ці протиріччя, боротьба об’єднавчих і сепаратистських тенденцій не могли не позначитися, коли більшовики з переходом до мирного будівництва взялися за визначення національно-державного устрою.

Під час його визначення партійне керівництво мусило враховувати цілий ряд факторів етнічного, соціально-економічного, політичного та військового характеру. На території, де до 1922 р. була установлена влада Рад, етнічний склад, незважаючи на зміну кордонів, залишався дуже строкатим. Тут проживало 185 націй і народностей (за переписом населення 1926 р.) [11, 138]. Правда, багато хто з них представляли або „розсіяні” національні спільноти, або недостатньо визначені етнічні утворення, або специфічні відгалуження інших етносів. Для об’єднання цих народів у єдину державу, безперечно, існували об’єктивні передумови, що мають глибокі історичні, економічні, політичні і культурні підстави. Утворення СРСР не було тільки нав’язаним зверху актом більшовицького керівництва. Це одночасно був процес об’єднання, підтримуваний „знизу”.

З моменту входження різних народів у склад російської держави і приєднання до неї нових територій їх об’єктивно починала пов’язувати спільність історичних доль, відбувалися міграції, перемішування населення, складалася єдина господарча система країни, заснована на поділі праці між територіями, створювалася загальна транспортна мережа, поштово-телеграфна служба, формувався загальноросійський ринок, налагоджувалися культурні, мовні й інші контакти. Були фактори і перешкоджаючі об’єднанню: русифікаторська політика старого режиму, обмеження прав окремих національностей. Співвідношення доцентрових і відцентрових тенденцій, що сьогодні з новою силою борють на території колишнього СРСР, визначаються сукупністю багатьох обставин: тривалістю спільного „проживання” різних народів, наявністю компактно заселеної території, чисельністю націй, міцністю „зчеплення” їхніх зв’язків, наявністю чи відсутністю в минулому своєї державності, традиціями, своєрідністю укладу, національним духом і т.д.

Утворення СРСР мало і своє політичне підґрунтя – необхідність спільного виживання створених політичних режимів перед обличчям ворожого зовнішнього оточення. Так, хоча сьогодні гасла типу „вороже оточення”, фортеця в облозі в більшості людей викликають лише презирливу посмішку, насправді зовнішньополітична ситуація першої половини 20-х років ХХ ст. була дуже несприятливою. Політична криза 1924 року, що була зумовлена напруженням відносин між Англією та радянською державою, показали, що війна була набагато реальніша, аніж це уявляли в світі.

Як бачимо наявність об’єктивних передумов сприяло об’єднанню радянських республік, проте залишалось відкритим питання про те яким повинен бути сам характер цього об’єднання. В середині більшовицького керівництва з цього приводу не було єдиної думки ще з часів дореволюційних партійних дискусій по національному питанню. Практично всі партійні лідери вважали його другорядним, залежним від головної задачі – здійснення пролетарської революції. Але в рамках цього підходу малися і свої політичні нюанси, що так чи інакше повинні були позначитися на національному будівництві після революції.

Так, значна частина більшовиків взагалі ігнорувала проблему національного самовизначення, цілком покладаючись на „пролетарський інтернаціоналізм” і виступала прихильниками унітарної держави, що фактично означало повернення до передреволюційного адміністративно-територіального поділу. Їхнім гасло задеклароване Г.Л. Пятаковим звучало наступним чином – „Геть кордони !” [ 13, 338].

Інші вважали, що: „необхідно провести ліквідацію самостійних республік і заміни їх широкою реальною автономією” [ 1, 35]. Ідейним натхненником цього кола партійців виступав Й.В.Сталін. У своїй праці „Марксизм і національне питання” він аналізуючи можливі шляхи розв’язання національного питання прийшов до однозначного висновку про необхідність обласної автономії в Росії для Польщі, Фінляндії, України, Литви, Кавказу [3, 334-335]. Очоливши після революції Народний комісаріат зі справ національностей (Наркомнац), Сталін, по суті, мало змінив свою позицію.

Навпаки, керівні діячі партії у республіках з незалежним статусом бажали для себе більшої свободи дій. Х.Раковського хвилювало, зокрема, становище, коли центральні наркомати оминали республіканський рівень управління і напрямки зв’язувалися з підвідомчими підприємствами та установами в губерніях. Це ставило під сумнів доцільність харківського партійно-радянського центру [6, 283].

Позиція самого лідера парті, як ми визначили попередньо, зазнала суттєвих змін і визначалась більшою поміркованістю. Відкидаючи ідею „культурно-національної автономії”, прийняту в програмах ряду соціал-демократичних партій Заходу, В.І.Ленін порушував питання про бажану для більшовиків форму національного самовизначення в залежності від конкретно-історичних умов і від того, як буде розвиватися „революційна боротьба пролетаріату” [4, 5].

Подібне різноманіття поглядів як серед лідерів парті так і рядових партійців яскраво проявилось під час роботи комісії, яка повинна була скласти проект нового союзного договору, що врегульовував „взаємовідносини між РСФСР та незалежними республіками”. До цієї комісії увійшли члени ЦК РКП(б) В. В. Куйбишев (голова), Г, К. Орджонікыдзе, X. Г. Раковський, Г. Я. Сокольников, Й.В.Сталін, а також представники від національних республік. Україну репрезентував голова ВУЦВК Г.І.Петровський.

Сталін усунув від роботи представників республік і фактично відсторонив від головування свого найближчого соратника по Оргбюро ЦК Куйбишева. Він власноручно підготував проект рішення ЦК РКП(б) під назвою „Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками, де, зокрема, в пункті першому зазначалось наступне: „Визнати доцільним формальний вступ незалежних республік до складу РСФСР” [1, 35]. Тобто, цим самим передбачалося входження республік у Російську Федерацію на правах автономних утворень.

У другій половині серпня 1922 року сталінський проект був розісланий в ЦК компартій республік, для його схвалення. Проте на місцях він зустрів не лише підтримку прихильників, а й протидію противників „автономізації”. Ми вже згадували, що всередині партійного керівництво не було єдності щодо форми майбутнього державного утворення тож не дивно, що вказаний проект не дістав цілковитого схвалення в республіках. Зокрема в Україні на його підтримку висловились перший секретар ЦК КП(б)У Д.З.Мануїльського, який навіть, без погодження з ЦК КП(б)У, 4 вересня 1922 р. надіслав листа Сталіну, де повністю підтримав ідею „автономізації”, та другого секретаря Д.З.Лебедя [8, 9].

Проте спроба Д.Мануїльського видати свою позицію за позицію українського партійного керівництва не досягла успіху. Гострі заперечення, які викликав проект з боку таких впливових українських партійних лідерів, як: X. Раковський, Г.Петровський, М.Фрунзе та М.Скрипника, спонукали політбюро ЦК КП(б)У висловитися проти „автономізації”, за незалежність УСРР у складі союзної держави. В той же час, підкоряючись партійній дисципліні, воно дало згоду на вступ УСРР до складу РСФРР на умовах „автономізації”, у тому випадку, якщо на цьому наполягатиме ЦК РКП(б).

24 вересня 1922 р. комісія Оргбюро прийняла запропонований Сталіним проект резолюції „Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками” і затвердила його в основній редакції. Це рішення, як підкреслювалось у постанові, „не публікується, а передається національним Цека як циркулярна директива, для його проведення в радянському порядку через ЦК або з’їзди Рад згаданих вище республік до скликання Всеросійського з’їзду Рад, на якому декларується воно, як побажання цих республік” [1, 36]. Йшлося про те, щоб суто партійне рішення, прийняте при зачинених дверях, нав’язати представницьким органам національних республік, видати його нібито за їхнє власне бажання.

26 вересня 1922 р. проект резолюції, матеріали його обговорення в ЦК компартій республік і протоколи засідань, комісії Оргбюро ЦК РКП(б) були надіслані в Горки Леніну, який через хворобу не брав участі в роботі комісії. Ознайомившись з усіма документами, Ленін у листі Л. Каменеву для членів політбюро ЦК РКП(б) виступив проти сталінського проекту „автономізації” [9, 182]. Замість включення незалежних республік до складу РСФРР на правах автономних утворень, він пропонував покластив основу державного союзу принцип федерації. Ленін вважав, що обидві федерації – Російська і Закавказька – разом з Україною і Білорусією повинні утворити новий союз. „Ми, – писав Ленін, – визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін.„ і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію... Важливо, щоб ми не давали поживи „незалежникам”, не знищували їх незалежності, а створювали ще новий поверх, федерацію рівноправнихреспублік” [9, 182].

В науковій літературі сьогодення, провідні дослідники історії радянської держави відзначають, що „ленінський проект” виступаючи, за зовнішньою формою, як компромісний щодо сталінської „автономізації” та грузинської і української „федералізації”, насправді, за своїм внутрішнім змістом, більше відповідав інтересам „автономістів” аніж „федералістів”. Зокрема С.Кульчицький пише з цього приводу: „Ленін стояв за те, щоб, висловлюючись словами Сталіна, і далі продовжувати „гру в незалежність”, „демонструвати лібералізм Москви в національному питанні”. Щоб не давати поживи „незалежникам”, під якими Ленін розумів, беручи це слово в лапки, не справжніх незалежників, а Раковського та інших товаришів по партії, він не бачив жертви у тому, що слово „Росія” зникало з назви держави. Справа була не в назві. Суть, тобто статус республіканських компартій як обласних організацій єдиної партії плюс підпорядкованість найважливіших республіканських наркоматів московському центру, залишалася недоторканою за всіх можливих змін у формі, назві, фасаді.” [6, 288].

Жовтневий пленум ЦК РКП(б) прийняв формулу, яку пропонував В. І. Ленін, і утворив конституційну комісію у складі Й.В.Сталіна (голова), М.І.Калініна, Л.Б.Каменева, Г. Л. Пятакова, X. Г. Раковського і Г.В. Чичеріна, а також представників від незалежних республік. Комісія висловилася за утворення наркоматів трьох типів – злитих, об’єднаних і автономних. Злиті наркомати з „безроздільною владою» мали діяти на всій території нової федерації, не розрізняючи республіканських кордонів. Такий статус повинні були мати ДПУ, Держбанк і Верховний суд. Об’єднані наркомати відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали шість наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення. Визнавалося об’єднання радянських республік у „Союз Соціалістичних Радянських Республік”, найвищим органом якого називався Союзний ЦВК, а виконавчим – Союзний Раднарком. У такій редакції резолюцію й подали на пленум ЦК РКП(б), який 6 жовтня 1922 р. прийняв постанову „Про взаємовідносини РСФРР з незалежними радянськими соціалістичними республіками”, де вищим органом Союзу на відміну від попереднього рішення визнавався тепер Всесоюзний з’їзд Рад, який обирає федеральний ЦВК.

Далі події розвивалися за сценарієм, ретельно опрацьованим в ЦК РКП(б). 10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд рад. У радянській історіографії та працях деяких сучасних вітчизняних істориків наголошується, що делегати з’їду схвалили декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР і звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави і запропонували скликати загальносоюзний з’їзд, на якому передбачалось утворити союзну державу. Проте, в даному разі не вказується, що до проведення самого з’їзду Й.Сталін направив українському партійному керівництву директиву ЦК РКП (б) в якій вимагав проведення в обов’язковому порядку проекту основ Конституції СРСР, що був прийнятий комісією у Москві [1, 39]. Таким чином, прикриваючись „ініціативою з низу” Сталін прокладав шлях для реалізації власних планів.

30 грудня 1922 р. у Москві відкрився І Всесоюзний з’їзд Рад, який ухвалив рішення про утворення Союзу РСР і в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами, чотири радянські республіки – РСФРР, УСРР, ЗСФРР, БСРР – утворюють одну союзну державу. Договір визначав структуру загальносоюзних верховних органів влади та їх повноваження. Встановлювалося, що народні комісаріати поділятимуться на союзні, союзно-республіканські і республіканські. Остаточне затвердження Декларації про утворення СРСР і Союзного договору було перенесено на II Всесоюзний з’їзд Рад. Це викликалося необхідністю перевірки постанов, що приймаються, потребою їх доопрацювання. Цікаво відзначити, що в одній з останніх публікацій присвячених проблемі створення СРСР та входження до його складу України, її автори відштовхуючись від того, що ні на ІІ з’їзді Рад СРСР, ні на наступному, жодні остаточні тексти не були представлені, доходять наступного висновку : „Декларація про утворення СРСР та Договір про утворення СРСР не могли набрати чинності, бо не була дотримана процедура їх прийняття, вони не мали юридичної сили, були недійсними, а тому й легітимність утворення СРСР має сумнівний характер” [1, 43].

І з’їзд Рад обрав Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР у складі 371 члена і 138 кандидатів. 88 членів ЦВК СРСР представляли УСРР. Обрано було також чотирьох голів ЦВК, у тому числі від України — Г. Петровського. Так закріплювалося утворення єдиної союзної держави — Союзу РСР.

Отже, підсумовуючи слід зазначити, що на початок 20-х років склались низка факторів, які вимагали налагодження більш тісного взаємозв’язку між радянськими республіками, ніж той що існував раніше. Проте в середині керівництва РКП(б), яке на той час контролювала процес національно-державного будівництва на українських землях, не склалося єдиного підходу стосовно майбутнього характеру об’єднання радянських республік. Одна частина більшовиків виступала прихильниками унітарної держави, інша вважала за потрібне надати республікам, що увійдуть до складу єдиної держави, автономію. Навпаки, керівні діячі партії у республіках з незалежним статусом вважали за необхідне забезпечити їм можливість самостійно визначати більшість питань внутрішнього та зовнішнього характеру. В результаті склалися три основні підходи до майбутньої форми державного об’єднання – автономістський (Сталіна), федеративний (якій підтримав Ленін) та „конфедеративний” (Х.Раховський). Використавши хворобу Леніна та боротьбу в партії Сталін врешті-решт зумів реалізувати більшість положень свого проекту.

РОЗДІЛ ІІ

Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 321; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!