Утворення СРСР та зміни у правовому статусі українських земель
Юридичне оформлення утворення Союзу
Прийняті на І з’їзді рад Декларація про утворення СРСР і Союзний договір визначили основні принципи на яких повинна була розбудовуватись майбутня союзна держава і відображають погляди партійного керівництва на форму майбутньої держави. З огляду на вищевказане необхідним виявляється дати аналіз основних положень цих документів і визначити відповідність задекларованих положень з практикою тогочасного державного будівництва.
Декларація про утворення СРСР визначала причини утворення Союзу та принципи на яких базуватиметься союзне об’єднання.
Перша частина цього документу присвячена обґрунтуванню необхідності виникнення нової держави. Партійні лідери намагались показати, що її створення було викликано не прагненням Москви посилити свій контроль над незалежними республіками, а наявністю низки об’єктивних факторів, які зумовлювали появу Союзу. Аналіз тесту Декларації дає нам можливість виділити три головні причини створення Союзу РСР – економічну, військову та ідеологічну.
Економічна, за словами авторів декларації, полягала в необхідності кооперації зусиль усіх „братерних республік” задля подолання розрухи , яка була викликана Першою світовою та громадянською війнами: „Розорені поля, припинивши свою роботу заводи, зруйновані виробничі сили та виснажені господарські ресурси, які залишились у спадок від війни, роблять недостатніми зусилля окремих республік по господарському будівництву. Відновлення народного господарства виявилось неможливим при окремому існуванні республік” [7, 115].
|
|
|
Військова, полягала в наявності ворожого капіталістичного оточення, що зумовлювало об’єднання віх наявних сил республік – „хиткість міжнародного становища та небезпека нових нападів роблять необхідним створення єдиного фронту радянських республік перед обличчям капіталістичного оточення” [7, 115].
Ідеологічна, визначалась спільністю ідей та цілей, які відстоювали представники означених держав – „сама будова радянської влади, інтернаціональна по своїй класовій природі, штовхає трудящі маси на шлях об’єднання в одну соціалістичну сім’ю” [7, 115].
Між рядків також можна прочитати, що окрім прямо задекларованих, в Декларації містилась і вказівка на приховану причину утворення Союзу – необхідність експорту комуністичної ідеології в інші країни світу, що зумовлювало потребу в сильній державі, яка може привернути до себе „нові соціалістичні республіки” та забезпечити їх надійний захист.
В другій частині Декларації визначались основні принципи утворення союзної держави. „Союз цей, – читаємо ми в тексті, – є добровільним об’єднанням народів, за кожною республікою забезпечено право вільного виходу з складу Союзу, що доступ в Союз відкритий для кожної з соціалістичних республік, як існуючої нині так і тих, які виникнуть у майбутньому” [7, 115]. Таким чином, основними принципами виступали :добровільність вступу в союз, рівність республік, право виходу та інтернаціоналізм. Розглянемо кожен з зазначених нами принципів окремо.
|
|
|
Перший принципом виступала добровільність входження до складу союзної держави. Тобто кожна з республік повинна була дати власну добровільну згоду на входження до СРСР, користуючись при цьому правом вибору – вступати в об’єднання чи залишитись поза його межами. Відсутність реалізації цього положення ми можемо спостерігати як під час утворення СРСР так і в процесі його подальшого розвитку. Зокрема, входження прибалтійських держав до складу союзної держави відбулось внаслідок окупації їх території радянськими військовими частинами, спираючись на які місцеві комуністи змогли захопити владу і провести рішення про вступ до Союзу. Сильний тиск на початку 1922 року відчували і керівництво Грузії та України, коли вище партійне керівництво фактично змусило їх пристати на невигідні для них умови об’єднання. Прикладом такого тиску може лужити вже згадувана нами директива ЦК направлена Сталіним українським партійним лідерам під час проходження VII Всеукраїнського з’їзду рад.
|
|
|
Говорячи про рівність республік, одразу слід відмітити, що, за умови зосередження всіх центральних органів управління, установ та відомств у Москві та подальшому ігноруванню потреб національних окраїн на користь РСФСР, вона носила суто декларативний характер. Крім того, в Союзному договорі визначалась, що верховна влада в СРСР належить з’їзду Рад Союзу РСР, який повинен був формуватись ”пропорційно населенню кожної республіки” [7, 113]. Звісно, що подібне положення значно обмежувала можливість невеличких республік впливати на внутрішню та зовнішню політику держави. І хоча в подальшому, детально про йтиме мова нижче, був запроваджений такий орган як Рада Національностей, що повинен був забезпечити рівність можливостей всіх підписантів договору, насправді за умови панування в країн однієї партії, яка здійснювала своє керівництво з центру про жодну рівність мову йти не може. Провідний сучасний дослідник історії радянської України С.Кульчицький зазначає з цього приводу, що: „Союзними органами починаючи від очолюваним самим Леніним Рад наркому, стали органи російські. А це означало, що вони не тільки фактично, а й юридично підвищились над органами влади в республіках” [5, 5]
|
|
|
Так само популістський характер носив і задеклароване право виходу з складу Союзу [7, 114]. По-перше в Союзному договорі не було передбачено механізму подібного виходу, а по-друге, навряд чи можна було очікувати щоб місцеве партійне керівництво могло піти проти волі ЦК і взяти курс на відокремлення. Трагічна доля керівників національних республік, які відстоювали ідеї збереження ними широкого кола повноважень, результати спроб Чехословаччини, Польщі, Угорщини йти власним шляхом і відстоювати інтереси власного народу, чітко демонструють нам готовність центру застосувати всі можливі засоби задля збереження цілісності союзу. І логіка в цьому певно була, бо якщо взяти до уваги головну ціль утворення союзу, – забезпечення панування комуністичної ідеології в усьому світі, яка не могла пройти без етапу серйозної боротьби з „ворожим капіталістичним оточенням”, стане зрозумілим необхідність максимальної концентрації сил, що унеможливлювало надання реального права на відокремлення кожної з республік.
Таким чином, Декларація визначила основні принципи на яких повинно було бути створено союзне об’єднання, сама ж структура розбудови нових органів влади і управління державою знайшла своє втілення в Союзному Договорі.
Новоутворена федеративна держава мала верховний орган влади – З’їзд Рад, вищий орган влади у періоди між з’їздами – Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), вищий орган влади у періоди між сесіями ЦВК – Президію ЦВК. Вищим виконавчим органом визнавалась Рада Народних Комісарів (Раднарком). [7, 112-113].
Аналіз порядку організації центральних органів влади та розподілу повноважень центральними та республіканськими відомствами дає підстави говорити, що укладачі Союзного договору, прагнули максимально обмежити суверенітет союзних республік і забезпечити домінування в представницьких органах влади представників РСФСР. На підтвердження своєї тези наведемо наступні факти.
По-перше, під час визначення порядку представництва в вищих органах влади (З’їзду Рад та ЦВК), за основу була взята практика не рівного (паритетного) представництва для кожної республіки, а пропорційного – в залежності від кількості населення, що проживало на території республіки. Так, З’їзд Рад складався з представників міських Рад (1 депутат на 25 тисяч виборців) та губернських з’їздів Рад (1 депутат на 125 тисяч жителів) [7, 112]. Тим самим, фактично нівелювався закладений в Декларацію принцип рівності республік і ставив останні в залежність від політики РСФСР, представники якої при такій системі комплектації вищих органів влади почали домінувати у них.
По-друге, дуже широкою була визначена компетенція центральних органів влади, до якої, зокрема були віднесені питання зовнішньої політики, зміни границь між союзними республіками, оголошення війни і укладення миру, затвердження зовнішніх і внутрішніх позик, керівництво зовнішньою торгівлею, транспортною і поштово-телеграфною справою, збройними силами, встановлення планів розвитку економіки, податків і доходів і ін. [7, 113]. Крім того, зазначені верховні органи одержали право скасування постанов, що порушують Конституцію СРСР, з’їздів Рад і ЦВК союзних республік і вирішення спірних питань, що виникають між республіками. Затвердження і зміна Конституції також відносилася тільки до компетенції з’їзду Рад СРСР. ЦВК СРСР одержав право видання кодексів, постанов, розпоряджень, об’єднання діяльності по законодавству і керуванню СРСР, визначення компетентності Президії ЦВК, затвердження декретів, що визначають загальні норми політичного й економічного життя СРСР. Подібне розширення компетенції центральних органів влади призводило до відповідного зменшення обсягів владних повноважень, що залишались органам влади союзних республік. Зокрема, у їх віданні залишались питання охорони здоров’я, соцзабезпечення, освіти, внутрішні справи та інш. [7, 113].
По-трете, були обмежені можливості союзних республік відстоювати свої інтереси перед керівним центром. Так, ЦВК союзних республік, у випадку незгоди з прийнятим рішенням Раднаркому СРСР, не могли ані відмінити ані призупинити його дію. Вони лише мали право опротестувати дане рішення у Президії ЦВК СРСР, яке могло як відмінити рішення так і залишити його в силі. В той же час, самому Рад наркому надавалось право відміняти рішення ЦВК союзних республік [7, 113]. Як бачимо, тут явна диспропорція в розподілі владних повноважень на користь керівного центру.
По-четверте, хоча за союзними республіками і зберігалось право вільного виходу з Союзу РСР, але через відсутність правового механізму його реалізації воно зводилося нанівець.
Таким чином, вищенаведені факти дають нам можливість говорити, що реалізація Союзного Договору на практиці мала б своїм наслідком подальше функціонування „федерації республік” за унітарною схемою.
Завершення юридичного оформлення союзу відбулося на II Всесоюзному з’їзді Рад із прийняттям 31 січня 1924 р. Конституції СРСР. Її основу становили Декларація про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР, зміст яких не був суттєво змінений. В Конституції чітко окреслювалося коло питань, що входили до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування народного господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. В результаті, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу.
Таким чином, ми можемо констатувати, що надання Союзу права приймати основи законодавства СРСР і республік спочатку за певним переліком, а потім і без усяких обмежень, систематичне звуження нормотворчих можливостей республік, послідовне переведення багатьох галузей промисловості і будівництва у союзне підпорядкування, встановлення таких сфер державного і суспільного життя, в яких республіки взагалі не брали участі, - всі ці заходи вели до перебільшення ролі союзної державності і перетворення СРСР в унітарну, жорстко централізовану державу. Торжество імперських амбіцій перетворило центр в надфедеральну, адміністративно-бюрократичну систему. Від суверенітету республік залишилася, по суті, лише державна атрибутика (Конституції, вищі державні органи влади та управління, законодавство тощо).
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 455; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!