Ідея федерації в українській суспільно-політичній думці
Дев’ятнадцяте століття ввійшло в українську історію як період „національного відродження”, період початку нового національного-визвольного руху, що був обумовлений піднесенням національної, суспільно-політичної свідомості української еліти. Відсталість та консервативність монархічного режиму, переслідування та заборона національної культури, освіти і науки штовхали українських патріотів на боротьбу з царатом. Її методи були різноманітними, від культурно-просвітницької діяльності серед простого населення і до створення таємних гуртки і влаштовування змов, проте мета – єдина – ліквідація Російської імперії, як „тюрми народів” і забезпечення широких можливостей для самореалізації народів, що проживають на її територіях. В цьому плані, перед лідерами українського національно-визвольного руху поставало важливе питання на яке вони мусили обов’язково знайти відповідь – яким повинен бути майбутній державний статус України і на яких засадах розбудовуватиметься відносини з сусідніми державами.
Першими хто висунув власну концепцію майбутнього розвитку України стали члени Кирило-Мефодіївського товариства. На жаль обсяги роботи не дозволяють провести грунтовний аналізі їх ідей, тому ми лише побіжно викладемо основні положення розроблених ними програм. Одним з головних ідеологів кирило-мефодіївців був Микола Костомаров. Його програма українського державного розвитку знайшла своє втілення у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства, а також в окремих статтях і працях: „Думки про федеративний принцип у старій Русі”, „Дві руські народності”, „Книги буття українського народу” та ін.
|
|
|
Програма передбачала побудову слов’янської федерації християнських республік, яка мала складатися з незалежних держав, побудованих на демократичних засадах, на чолі з президентом, який репрезентує виконавчу владу, і соймом — законодавчим органом. В автономних республіках мали бути однакові основні закони, однакова грошова система, координовані зносини з іншими державами, а також спільне військо. Програмою передбачалося утворення спільних керівних органів слов’янської федерації, обрання президента і конгресу на чотирирічний термін. Складовою такого союзу мала бути незалежна Україна, яка підтримувала б ідейно-культурні та релігійні зв’язки з іншими республіками за принципами християнської моралі [14, 195].
Ідея федералізму висунута М.Костомаровим була підтримана іншим членом Кирило-Мефодіївського товариства – юристом Георгієм Андрузьким, який у „Начерках конституції республіки” запропонував проект створення на уламках Російської та Австрійської імперій нової держави, яка мала об’єднати сім автономних штатів на чолі зі своїми президентами (Україну з Причорномор’ям, Кримом і Галичиною, Польщу, Литву, Бессарабію, Сербію, Болгарію, Дон) [14, 196].
|
|
|
Незважаючи на нетривалий період існування самого товариства, означені положення, висунуті братчиками, знайшли значну підтримку в середині української інтелігенції. І в цьому не було нічого дивного. Ідея утворення федеративної держави слов’янських народів викликала в середині ХІХ ст. жваву підтримку і навіть мала в своїх прихильниках осіб цілком протилежних за своєю політичною, національно-культурною орієнтацією. Зокрема, одним з її апологетів був видатний російський мислитель того часу Н.Я. Данілевський, який, щоправда, ввжав за необхідне забезпечити в цьому об’єднані домінантне становище Росії.
На українських землях подібні ідеї не могли знайти належного відклику в середовищі місцевої еліти, яка вже й так потерпала від зверхнього ставлення до себе „старшого брата”. Саме тому в теоретичних розробках українських мислителів превалюючим залишався демократичний принцип побудови майбутнього федеративного союзу. Прикладом такої позиції може слугувати спадщина залишена видатним українським філософом, публіцистом, істориком і вченим Михайлом Драгомановим. Він розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання [14, 198].
|
|
|
Ідея федералізму знайшла своє втілення не лише серед теоретичних розробок українських мислителів, а й була відповідним чином оформлена і закріплена в програмних документах провідних українських політичних партій, які розпочали свою діяльність на початку ХХ ст. Так, положення про створення федерації демократичних республік куди на правах автономії в повинна війти Україна значилась в програмі Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціал-революціонерів (УПСР), Української радикальної партії соціалістів-федералістів [13, 199-200].
Фактично на сьогодні необхідно визнати, що в суспільно-політичній думці того часу ідея „автономної України” за кількістю прихильників цілковито переважала ідею „незалежної України”. Фактично остання була популярна серед радикально налаштованої молоді („Братство тарасівців”) та інтелігенції (Українська народна партія). Тут доречно напевно буде сказати, що подібна ситуація була зумовлена не стільки низьким рівнем політичної культури, патріотизму, а розуміння реальних економічних, соціальних, політичних, релігійних проблем, що виникнуть з розпадом Російської імперії і впевненістю в можливості їх подолання лише завдяки спільним зусиллям.
|
|
|
Зважаючи на вищевказане не дивно, що після початку революції, яка давала можливість українському народу здобути нарешті вистраждану свободу, його лідери не спішили з проголошенням незалежної держави. Навпаки, перші декларації, яки вийшли з під пера поводирів українців – М.Грушевського, В.Винниченка засвідчили відданість їх старим ідеям федералізму. Слід зазначити, що у обох цих державних діячів сталий огляд на характер федеративної держави майбутнього сформувався задовгого до революційних подій в Петрограді. Наприклад М.Грушевський, будучи одним з послідовників М.Драгоманова, вивчаючи т.зв. „українське питання” прийшов до висновку, що основою входження України в Росію була автономія, але цим принципом знехтували. Можливість вирішення цієї проблеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та утворенні федерації, під якою розумів об’єднання в одній державі декількох. Важливим моментом у концепції федерації було те, що її суб’єкти не лише зберігали свою державність, а й мали можливість виходити з її складу.
У федерації, яку пропонував М. Грушевськии, центральні органи повинні були формувати загальні основи державного й суспільного ладу, розпоряджатися ресурсами, необхідними для утримання органів центрального і загальнодержавного управління, відати питаннями війни і миру, міжнародними відносинами, збройними силами, встановлювати митні правила, нагляд за поштою, телеграфом і залізницями. Передбачалися єдина грошова система і система мір і ваги. Федерація наділялася повноваженнями узгоджувати цивільне і кримінальне законодавство, законодавство з питань охорони прав національних меншин тощо. Решта питань устрою та нормування мали вирішуватися на місцевому рівні. Пропонувалося, що в Україні як суб’єкті федерації законодавча влада повинна бути сконцентрована в сеймі, а виконавча — в Раді міністрів.
Автономію України автор концепції розглядав як „самозаконність” — право встановлювати свої закони і керуватися ними в житті. Україна у складі федерації повинна бути демократичною республікою, в якій гарантувалися б політичні свободи: свобода слова, зборів, громадських організацій, совісті, рівне виборче право за таємного голосування. Реалізуючи свою автономію, Україна мала бути вільною у вирішенні політичних, економічних, культурних питань, самостійно розпоряджатися своїми багатствами й ресурсами.
Автономній Україні належало мати свою адміністрацію та судову систему, свою армію, де було б створено такі умови, за яких проходження служби відбувалося б у безпосередній близькості від місця проживання військовослужбовців.
Реалізацію своїх ідей М.Грушевський почав втілювати з моменту оголошення його головою Центральної Раді, і в цьому питанні знайшов підтримку багатьох українських партій, які, як ми зазначали вище, також орієнтувались на перетворення Російської монархій у федеративну республіку. Аналіз перших листів і телеграм до Тимчасового уряду, на думку дослідників засвідчив „остаточне формування нею [Центральною Радою – Авт.]. вимоги автономії України у складі федеративної демократичної Росії” [13, 201]. Навіть відмова російських „демократів” задовольнити вимоги українців, не похитнули курсу на автономізацію, яку проводила Центральна Рада. Свідченням цього є і зміст І та ІІІ Універсалів, а також скликання та проведення З’їзду народів Росії (8-15 вересня 1917 р.). Не відмовилась Центральна Рада від ідеї федерації і навіть тоді коли, в силу причин більше зовнішньополітичного аніж внутріполітичного характеру, проголосила в IV Універсалі про створення самостійної, незалежної вільної Української Народної Республіки. В цьому ж таки документі зазначалось, що за майбутніми Установчими зборами Республіки залишається право „рішити про федеративний зв’язок з народними республіками колишньої Російської держави” [12, 4].
Проаналізувавши викладене вище, можна зробити висновок, що на зламі XIX–XX ст. в українській суспільно-політичній думці чітко окреслилась ідея перетворення Російської імперії у федеративну державу, в склад якої Україна ввійде на правах рівноправного суб’єкта і користуватиметься широкими свободами у визначені характеру та порядку внутрішнього життя на власних територіях.
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 739; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!