Поняття і значення позбавлення волі
Згідно ч.1 статті 50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від Імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Покарання характеризується наступними ознаками:
1) покарання є заходом примусу;
2) покарання застосовується від імені держави;
3) покарання застосовується лише за вироком суду;
4) покарання застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;
5) покарання полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого [13, с.40].
Покарання поділяються на три групи:
1) основні:
- громадські роботи;
- виправні роботи;
- службові обмеження для військовослужбовців; -
- арешт;
- обмеження волі;
- тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
- позбавлення волі на певний строк;
- довічне позбавлення волі.
2) додаткові:
- позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.
3) такі, що можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові:
- штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (cт. 52 КК України).
Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК України. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів громадян, якщо статтями Особливої частини КК України не передбачено вищого розміру штрафу. Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК України [21, с.211].
|
|
|
У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковувані мінімуми доходів громадян, але на строк не більше двох років.
Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. У відповідності до ст. 54 КК України засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. У відповідності до ч. 1 ст. 55 КК України позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.
|
|
|
Громадські роботи у відповідності до ч. 1 ст. 56 КК України полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і тривають не більше як чотири години на день. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.
Виправні роботи у відповідності до ст. 57 КК України встановлюються на строк від шести місяців до двох років і відбуваються за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт здійснюється відрахування у дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Виправні роботи не застосовуються: до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування [21, с.234].
|
|
|
Довічне позбавлення волі згідно із ст. 64 КК України встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також: до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.
Службове обмеження для військовослужбовців згідно із ст. 58 КК України проявляється у позбавленні майнового характеру: в дохід держави проводиться відрахування у розмірі, встановленому вироком суду, у межах від десяти до двадцяти відсотків із суми грошового забезпечення засудженого; засуджений не може бути підвищений на посаді, у військовому званні, строк покарання не зараховується йому у строк вислуги років для присвоєння чергового звання. Воно застосовується на строк від шести місяців до двох років [29, с.102].
|
|
|
Покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього майна або його частини, що є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або вказати предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК України (ст. 59 КК України). Перелік майна, що не підлягає конфіскації за вироком суду, визначений в додатку до КК України.
Арешт є новим видом основних покарань. За своєю природою він є різновидністю позбавлення волі на короткий строк (від одного до шести місяців), що полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції, яке має провести на нього шоковий виправний вплив. Арешт допустимо застосовувати до всіх засуджених, в тому числі і до непрацездатних осіб, осіб пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби. Не можна застосовувати це покарання до осіб віком до шістнадцяти років, до вагітних жінок та жінок, котрі мають дітей віком до семи років (ст. 60 КК України) [29, с.87].
Обмеження волі справляє двоякий вплив на засудженого:
а) він обмежується в свободі пересування і виборі місця проживання;
б) він обов'язково залучає до праці.
Засуджені відбувають це покарання у кримінально-виправних установах відкритого типу без ізоляції від суспільства. За ними у встановленому порядку здійснюється нагляд. Обмеження волі є строковим покаранням - воно може призначатися судом на строк від одного до п'яти років.
Даний вид покарання не може застосовуватися до:
а) неповнолітніх;
б) вагітних жінок;
в) жінок, котрі мають дітей віком до чотирнадцяти років;
г) осіб пенсійного віку;
д) військовослужбовців строкової служби;
є) інвалідів першої і другої групи (ст. 61 КК України) [29, с.90].
Тримання в дисциплінарному батальйоні застосовується виключно до військовослужбовців строкової служби. Таке покарання є одним із видів основних покарань, що застосовується на строк від шести місяців до двох років. Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні застосовується судом у випадках, передбачених чинним КК України, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років тримання у дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ст. 62 КК України).
Позбавлення волі - полягає в примусовій ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Це основне покарання може застосовуватися на строк від одного року до п'ятнадцяти років виключно тоді, коли воно вказане в санкціях норми КК України, яке передбачає відповідальність за вчинений злочин, а також у порядку амністії чи помилування при заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк. Також воно може застосовуватися, коли суд прийде до висновку про можливість незастосування довічного позбавлення волі [38, с.43].
Позбавлення волі найбільш поширений в судовій практиці вид покарання - полягає в ізоляції засудженого від суспільства у спеціальних установах, де він перебуває під постійними озброєною охороною і наглядом, в умовах жорсткої регламентації всього життя засуджених встановлених для цих установ режимом.
Під час відбування покарання засуджений притягається до обов'язкової праці, піддається виправно-виховного впливу і забезпечується можливістю загальноосвітнього та професійного навчання.
Питання відбування і виконання цього покарання регулюється кримінально-виконавчим законодавством.
Позбавлення волі найбільш тяжке покарання з тих, що не позбавляють людину права на життя. [38, с.45].
Покарання у вигляді позбавлення волі містить у собі ряд суперечностей, з яких можна вказати на найбільш суттєві:
Прагнучи з допомогою певних поневірянь і страждань примусити людину до законослухняної поведінки, держава заподіює йому одночасно зайвих страждань, у засудженого повинен прагнути до виправлення;
Прагнучи до ресоціалізації, тобто до відновлення його соціально корисних зв'язків, засудженого поміщають в такі умови, які сприяють ослаблення і розриву цих зв'язків;
Прагнучи створити у людини впевненість у собі, вміння самостійно орієнтуватися в мінливих умовах навколишнього життя, самостійно вирішувати питання свого пристрою в цьому житті, його поміщають в умови, де від нього не потрібно ніякої самостійності: до їдальні, на роботу його поведуть строєм по команді, покладуть спати і збудять вранці по команді, визначать, коли що треба робити і чого робити взагалі не можна, і т.д.
З урахуванням тяжкості цього покарання і його внутрішніх протиріч і слід вирішувати питання його застосування (призначення і виконання). З одного боку, обійтися без нього протягом ще досить тривалого часу не вдається, тому що при всіх недоліках і протиріччях позбавлення волі є дієвий, ефективний засіб попередження злочинів. Отже, продовжуючи користуватися ним для цієї мети, необхідно вживати заходів для пом'якшення його недоліків і згладжування протиріч. Тут, як ні в одному випадку застосування інших покарань, необхідно постійно пам'ятати про економію репресії. Позбавлення волі має застосовуватися лише тоді, коли за допомогою інших покарань не представляється можливим досягти бажаного ефекту, його застосування вимагає найбільш зваженого обліку особистості засудженої людини. Разом з тим, відмовитися від застосування позбавлення волі - кримінального покарання - людство поки що не має можливості. Отже, постійною необхідністю є ослаблення негативних властивостей цього покарання, підвищення його ефективності. У всіх випадках за змістом воно повинно обмежуватися тими основними вимогами, про які йшлося вище, - позбавлення свободи пересування і вибору місця проживання, але не позбавленням нормальних гігієнічних умов, нормальної їжі, можливостей інтелектуальних та естетичного розвитку. З цього покарання повинні бути усунені зайві обмеження, в тому числі пов'язані з зв'язками із зовнішнім світом - листування, побачення, телефонних переговорів і т.п. Повинні бути повністю вжиті випадки жорстокого поводження з засудженими, байдужості співробітників виправних установ до доль людей, що опинилися в їх владі, приниження і розправ із засудженими з боку інших засуджених [15, с.25].
В зв'язку з широким застосуванням позбавлення волі в судовій практиці і в літературі протягом тривалого часу активно обговорювалася проблема ефективності цього покарання, зокрема, в залежності від його терміну, визначеного вироком суду.
Дослідження показують, що ефективність покарання у вигляді позбавлення волі розподіляється по всьому діапазону його термінів нерівномірно. У зв'язку з цим у науковій літературі виділяється дві проблеми:
- ефективність короткострокового позбавлення волі;
- ефективність тривалого позбавлення волі.
Обидві вони обговорюються в перебігу багатьох років.
Короткостроковим визнається, як правило, позбавлення волі на строк до одного року. Численними дослідженнями доведено, що ефективність позбавлення волі на строк від трьох місяців до одного - півтора років дуже низька: Рецидив злочинів з боку осіб, які відбули покарання такої невеликої тривалості, значно перевищує середню величину рецидиву злочинів у країні. Причина в тому, що значну частину цього короткого терміну покарання займає час попереднього ув'язнення; іншу, не менш тривалу, - час етапування засудженого до місця відбування покарання. У перебігу цих двох періодів виправно-виховний вплив на людину не виявляється, тому що тут перед відповідними органами стоять інші завдання. Нарешті, засуджені на короткі терміни позбавлення волі, як правило, звільняються умовно-достроково, і це відбувається невдовзі після прибуття їх до виправної установи. Таким чином, час для ефективного впливу покарання на засудженого практично не залишається [15, с.27].
Проаналізувавши вище викладене можна зробити висновок:
Перш за все, позбавлення волі застосовується в інтересах слідства для того, щоб особа, яка підозрюється у скоєнні злочину, не заважало його проведення або не сховалося від слідства і суду.
Держава, застосовуючи різні види позбавлення волі, ставить перед ними специфічні цілі.
2.3. Становлення та розвиток зарубіжних пенітенціарних систем
Першим було запроваджено тюремні системи, які базувалися на одиночному ув'язненні та мовчанні засуджених. Системи одиночного ув'язнення ще здавна застосовувалися у Західній Європі до так званих політичних злочинців, проте не як засіб їх виправлення, а як забезпечення безпеки. У XVII ст. французький чернець Бенедиктинського ордену Мабільйон вже пропонував використовувати систему одиночного ув'язнення для виправлення осіб духовного стану, які вчинили злочини. Він вважав, що праця, мовчання та молитви зможуть їх виправити. Думкою Мабільйона скористався папа Климент XI, який у першій половині XVIII ст. влаштував у Римі дім св. Михайла для виправлення неповнолітніх. Поміщених до цього дому на прохання батьків неповнолітніх тримали в одиночних келіях. Проте це були лише поодинокі випадки застосування у теорії або на практиці одиночного ув'язнення. Загальну тюремну систему на базі одиночного ув'язнення запроваджено у Північній Америці. У 1776 р. у Філадельфії (штат Пенсільванія) було створено добродійне тюремне товариство, яке поставило собі завдання полегшувати долю злочинців, засуджених до позбавлення волі. Товариство складалося з квакерів, котрі дивилися на злочинця як на людину, яка згрішила й потребує каяття та виправлення. За найкращий засіб каяття і виправлення вони вважали цілковиту самоту ув'язненого. На думку квакерів, перебуваючи у самоті й читаючи Біблію, злочинець заглибиться у себе, поміркує над минулим, сучасним та майбутнім, покається і дійде висновку, що необхідно спокутувати свій гріх та зійти зі злочинного шляху. У 1786 р. квакери влаштували невелику тюрму за системою одиночного ув'язнення у Філадельфії, у 1817 р. - у Пітсбурзі, а у 1820 р. - у Черрі-Гілле. Ці тюрми назвали пенітенціаріями, тобто домами каяття (від лат. роеnitentia - каяття), а запроваджена система одержала назву пенсільванської, або філадельфійської, системи [1, с. 240].
Систему мовчання, тобто систему спільних робіт з мовчанням та роз'єднанням засуджених на ніч, запроваджено також у Північній Америці, хоча її зародки з'явилися раніше у країнах Західної Європи. Так, ще у 1782 р. у Гентській тюрмі ув'язнені працювали спільно у загальних майстернях, проте під час роботи, а також перебування на обіді, у церкві та школі їм заборонялося розмовляти не тільки голосно, а й пошепки. На ніч в'язнів роз'єднували по одиночних келіях. Видатний реформатор тюремної справи Говард відвідував Гентську тюрму декілька разів і визнав її найкращою з тодішніх тюрем. Він вважав, що мовчання вдень та роз'єднання в'язнів на ніч будуть сприяти каяттю і запобігати втечам. Противники пенсільванської системи у Північній Америці доводили, що головним засобом виправлення є праця, а, враховуючи те, що спільна праця є більш ефективним засобом виправлення, необхідно дозволити ув'язненим працювати разом. Прихильники цієї точки зору вважали, що потрібно виключити повне одиночне ув'язнення, проте слід залишити як необхідний елемент вимогу мовчання - в'язні повинні працювати спільно, але бути у масках і мовчати, щоб виключити шкідливий вплив одних в'язнів на інших. За таким зразком у 1797 р. було влаштовано тюрму в Гринвічі - передмісті Нью - Йорка. У 1816 р. на зразок Гринвічської тюрми для в'язнів штату Нью-Йорк побудована нова тюрма в Оборні, в якій за ініціативою капітана Ліндса були збудовані окремі камери для тримання в'язнів уночі і запроваджено мовчання під час спільних робіт. Система ув'язнення, яка передбачала мовчання в'язнів під час спільних робіт та роз'єднання їх на ніч по окремих камерах, отримала назву оборонської системи. Через декілька років, у 1825 р., за цією ж системою побудовано тюрму Сінг-Сінг біля Нью-Йорка [47, с.12].
У 30-х рр. XIX ст., в ході проведення тюремної реформи у Західній Європі, представники багатьох європейських країн відряджали своїх делегатів до Північної Америки для ознайомлення з пенсільванською та оборнською системами ув'язнення. У подальшому в багатьох європейських країнах були запроваджені, хоча і з деякими змінами та особливостями, тюремні системи, які використовували одиночне ув'язнення та мовчання як основні елементи виправлення [47, с.18].
Незабаром в Англії було запроваджено свою оригінальну тюремну систему, яка отримала у подальшому назву англійської прогресивної, або поступової (висхідної), системи відбування покарання. Родоначальником цієї системи по праву вважається відомий діяч у сфері тюремної справи - англійський капітан Меконочі (1787-1860 рр.), якого у 1840 р. було призначено начальником каторжної колонії на острові Норфолк. В очолювану ним виправну установу для відбування позбавлення волі направлялися найзапекліші та найнебезпечніші злочинці. У здійсненні виправного впливу на засуджених Меконочі зміг досягти суттєвих успіхів. Однією з головних передумов істотних зрушень у справі виправлення злочинців була розроблена і застосована ним поступова, або висхідна, система відбування покарання. Серед основних рушійних сил у виправленні в'язнів, на його думку, повинна бути праця, в якій був би зацікавлений сам засуджений. За системою Меконочі, доля засудженого була в його руках - сумлінною працею та належною поведінкою засуджений міг поліпшити своє становище в установі і суттєво зменшити строк позбавлення волі, який йому було необхідно відбути. За сумлінну працю та зразкову поведінку засудженому нараховувалися бали або марки. Протягом певного терміну засуджені повинні були набрати певну кількість марок. В'язні, які протягом певного терміну набирали певну суму марок, вважалися такими, що виконали свої обов'язки, і їм надавалися певні пільги - для них пом'якшувався режим тримання. Якщо завдяки сумлінній праці засуджені заробляли марки понад встановлену норму - строк ув'язнення для них зменшувався. Таким чином, перед засудженим поставала принадна мета - сумлінною працею та належною поведінкою спочатку заслужити пільги в ув'язненні, а потім скоротити собі термін позбавлення волі і якнайшвидше вийти на волю [53, с.66].
Англійська прогресивна система передбачала, що засуджені проходили три ступеня в одній і тій же установі. Перший полягав у тому, що засуджені протягом певного строку перебували в одиночному ув'язненні, причому цей строк залежав від того, до якого саме класу був віднесений засуджений. Усі засуджені поділялися на три класи: особи, які вперше потрапили до тюрми; перехідний клас; рецидивісти. Строк їх одиночного ув'язнення до 1909 р. становив: до трьох, шести або дев'яти місяців. Після 1909 р.: для рецидивістів - до трьох місяців, а для всіх інших засуджених - до одного місяця. На другому ступені засуджені вже перебувають спільно з іншими ув'язненими на роботі, у церкві, школі, лікарні тощо, але тримаються окремо (ізольовано) під час сну, обіду, відпочинку. На цьому ступені засуджені поділялися на п'ять класів, або дисциплінарних категорій, і тільки сумлінна праця та добра поведінка давали можливість отримати необхідну кількість марок протягом певного мінімального строку і бути переведеним з нижчого до вищого класу. За кожний день сумлінної праці засуджений одержував шість марок. У разі несумлінної праці або поведінки кількість зароблених засудженим марок зменшувалася і, навпаки, якщо засуджений дуже сумлінно працював, йому нараховувалися додаткові марки, але не більше двох щодня. Таким чином, за три дні такої добросовісної праці він додатково отримував шість марок, три дні позбавлення волі йому рахувалися за чотири, а відповідно 30 днів праці - за 40 днів позбавлення волі. Отже, за рахунок отримання додаткових марок засуджені могли скоротити строк ув'язнення, але не більш як на 1/4 - чоловіки і на 1/3 - жінки. Перейшовши до найвищого - п'ятого (спеціального) - класу і відбувши 3/4 (чоловіки) або 2/3 (жінки) строку покарання, засуджений отримував дострокове звільнення (додатковими марками він «оплатив» ту частину кари, що залишилася невідбутою). Це, власне, і є третім ступенем. Засуджений отримував відповідне посвідчення, звільнявся з ув'язнення, але на волі перебував під наглядом поліції і у випадку порушення ним правил поведінки міг бути повернутий до місць ув'язнення на невідбутий термін [53, с.80].
У подальшому, у 50-х роках XIX ст., основні положення англійської системи, розроблені Меконочі, були використані і вдосконалені в Ірландії Вальтером Крофтоном. Його система дістала назву ірландської. Англійська та ірландська системи по суті подібні. Відмінність ірландської системи полягала лише в тому, що марками оцінювалися не тільки праця засуджених, а й їх поведінка і успіхи у навчанні. Крім того, замість трьох ступенів засуджений проходив чотири - з вищого (п'ятого) спеціального класу засуджених не звільняють достроково, а переводять до перехідноїтюрми, де він, пробувши певний термін, отримує дострокове звільнення. Умови тримання засуджених у перехідній тюрмі були наближені до становища вільнонайманих робітників. Основним завданням перехідної тюрми була підготовка засудженого до виходу на волю, його поступова адаптація до умов вільного життя. Умовне звільнення - це останній, завершальний, ступінь, на якому засуджений отримував відпускне посвідчення, де зазначалося, що він повинен утримуватися від порушень закону. Умовно звільнений реєструвався у поліції і перебував під наглядом спеціальної служби пробації. Проте запроваджені Крофтоном перехідні тюрми після того, як він у 60-х роках XIX ст. залишив пенітенціарне відомство, поступово почали втрачати свої характерні риси й у 80-х роках XIX ст. зникли взагалі [44, с.240].
Наступну систему ув'язнення, як і дві перші, розроблено і запроваджено у Північній Америці, вона має назву «система реформаторіїв». Слово «реформаторій» походить від латинського – reformation - зміна, покращення, поліпшення. Реформаторії виникли у середині 70-х років XIX ст. у штаті Нью-Йорк, а перший з них - Ельмайрський - було відкрито 1876 р. Реформаторії були призначені для відбування ув'язнення неповнолітніми та молодими злочинцями (до 30-40 років), які вперше вчинили серйозні злочини. Ці категорії ув'язнених необхідно було захистити від будь-якого спілкування з професійними злочинцями та забезпечити їх виправлення. Тому на першому місці у реформаторіях стояла виховна та культурно-просвітницька робота, яка значною мірою мала характер релігійної і тому перебувала, головним чином, у руках представників Церкви. Система реформаторіїв подібна до англо-ірландської поступової системи, але має певні особливості й відмінності. Повне одиночне ув'язнення застосовується тут тільки для тих в'язнів, які вважаються невиправними. Усіх інших тримають у загальному ув'язненні з роз'єднанням на ніч. Ці ув'язнені поділялися на три класи: вищий, середній, нижчий. Ув'язнені вищого класу користуються більш кращими камерами, їдальнями, поліпшеною обстановкою, більшими пільгами, ніж в'язні нижчого класу, і носять відмінний від інших класів одяг (вищий клас - синю куртку, середній - темно-сіру, нижчий - червону). Для того щоб перейти до вищого класу, засудженому необхідно було заробити певну кількість марок. Останні видавалися в'язням не тільки за сумлінну працю, а й за шкільне навчання, гімнастичні та військові вправи і поведінку. З одного боку, в'язню платили за все корисне, що він робить, а з іншого - і сам в'язень повинен також платити за все - за їжу, одяг, взуття і, навіть, ліки. В'язні вищого класу могли отримати дострокове звільнення. Специфічною ознакою реформаторіїв були невизначені вироки - конкретний строк перебування засудженого в ув'язненні суддею не визначався, а злочинець повинен був перебувати в ув'язненні доти, доки не виправиться. Окремі прихильники невизначених вироків обстоювали їх повну невизначеність, а інші - допускали певні обмеження. Американське законодавство пішло саме другим шляхом - у вироку визначалися мінімальний і максимальний строки тримання в реформаторії. Засудженого не можна було звільняти раніше мінімального строку тримання у реформаторії, визначеного у вироку, але й не можна було тримати понад максимальний строк [32, с.61].
На думку окремих вчених, суттєвим недоліком цієї системи вважалося те, що строк перебування ув'язненого в реформаторії цілком залежав від волі адміністрації установи, що могло призвести, з одного боку, до її зловживань, а з іншого - небажано впливало на засуджених, які, розуміючи таку цілковиту залежність, перебували у стані страху, хвилювання, пригнічення, що іноді призводило до нервових зривів і психічних захворювань.
З часом майже всі згадані пенітенціарні системи зазнали суттєвих змін і трансформації як у країнах, де вони виникли, так і у державах, якими вони були запозичені. В історії розвитку пенітенціарних систем світу траплялися випадки, коли певною країною запозичувалися окремі ознаки декількох різних систем, що призводило до створення нової змішаної системи.
Наприклад, пенсільванська система повного одиночного ув'язнення вже наприкінці XIХ - на початку XX ст. зазнала суттєвих змін навіть на своїй батьківщині (Південній Америці) - суворе одиночне ув'язнення було замінено спільним: у камерах трималося по три - чотири засуджених, обладнувалися спеціальні майстерні для спільної їх роботи. Система повного одиночного ув'язнення запозичена Бельгією, в якій до 1919 р. усі тюрми були організовані виключно за цією системою. Вона була запроваджена і в Португалії Законом 1867 р. та проіснувала в чистому вигляді до 1919 р. Система одиночного ув'язнення використовувалася у Німеччині (тюрма Моаbit біля Берліна), Франції (тюрма Fresnes біля Парижа), Росії (тюрма «Хрести») та у деяких інших країнах. У той же час у Бруксальській тюрмі великого герцогства Баденського застосовувалася вже система полегшеного одиночного ув'язнення, яка передбачала ізольоване тримання в'язнів у камерах, але дозволяла спільне їх перебування у школі та церкві[22, с.136].
Оборнська система, основним елементом якої було дотримання засудженими вимоги мовчання, використовувалася тривалий час в Англії (Векфільдська тюрма), Бельгії, Франції (у центральних та частково у департаментських тюрмах), Італії, Греції та у полегшеній формі - у Німеччині.
Система американських реформаторіїв була запозичена на початку XX ст. Англією і застосовувалася у дещо зміненому вигляді до неповнолітніх ув'язнених віком від 16 до 21 року. Вперше в Англії ця система застосована у Борстальській тюрмі, де був влаштований реформаторій для неповнолітніх. Він був чимось середнім між тюрмою та виховно-виправним закладом. У реформатори були запроваджені спільні роботи засуджених, проте передбачалося їх роз'єднання на ніч. Були обладнані спеціальні приміщення для спільних зібрань, читання, лекцій, бесід, застосовувалися гімнастичні вправи, поділ засуджених на класи та система марок. Проте, на відміну від американських реформаторіїв, не застосовувалися невизначені вироки. Така система отримала назву борстальської. У подальшому англійська борстальська система вплинула на створення у Бельгії шкіл-тюрем для неповнолітніх [19, с.201].
Своєрідну систему було запроваджено у Швейцарії, яка отримала назву женевської, або обанольської. Це змішана система, для створення якої використано начала мовчання та роз'єднання на ніч (оборнська система), поступовості ув'язнення (англійська прогресивна система) і частково - одиночного ув'язнення (пенсільванська система).
Англо-ірландська прогресивна система, яка насправді вважається однією з найбільш ефективних пенітенціарних систем, була запозичена і впроваджена, хоча й у дещо зміненому вигляді, у багатьох країнах Європи, у тому числі й на теренах нашої держави. Запровадження прогресивної (висхідної) системи відбування покарання на теренах УРСР ще на початку 20-х років XX ст. було нормативно закріплено у ст. 4 першого Виправно-трудового кодексу УРСР (1925 р.). Академік О. О. Малиновський - український вчений-пенітенціарист, надаючи високу оцінку запровадженню прогресивної системи відбування покарання на теренах УРСР, зазначав: «радянська прогресивна система - не копія англо-ірландської. Запозичено головну думку, але відкинуто деякі подробиці англо-ірландської системи і, навпаки, додано нових оригінальних рис відповідно до головної думки. Відкинуто обов'язкове самотнє ув'язнення у початку, бо воно цілком неприпустимо по радянських місцях ув'язнення. Відкинуто оцінку марками поведінки й праці ув'язнених, так само неоднаковий одяг для ув'язнених різних класів. Поділ ув'язнених на класи (розряди й категорії) залишено, але поглиблено: в основі поділу лежить і ступінь соціальної небезпеки, й поведінка особи як в ув'язненні, так перед цим». Хоча наведена теза й не позбавлена деякою мірою класового забарвлення, в основному вона правильно розкриває зміст прогресивної системи. Остання застосовується й нині на теренах України - вона у дещо трансформованому вигляді (з урахуванням вимог часу та міжнародних стандартів) закріплена у нормах чинного КВК України й представлена інститутами зміни умов тримання засуджених (як в межах однієї виправної колонії, так і шляхом переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки), умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким [18, с.119].
З вище викладеного можна зробити висновок:
Покарання у виді позбавлення волі є найсуворішим видом кримінального покарання, як в Україні так і у більшості розвинутих демократичних держав.
РОЗДІЗ 3
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 523; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!