Загальна характеристика видів покарання

Правова характеристика позбавлення волі на певний строк

Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи (ч. 1 ст. 63 КК України).

Позбавлення волі - одне з найбільш суворих видів покарань і пов'язане з значним обмеженням прав та свобод засудженого. Особа, яка засуджена до позбавлення волі, перебуває в умовах постійного нагляду та виховного впливу, який визначається режимом відбування цього виду покарання [51, с.37].

Це один з основних видів покарання і застосовується лише у випад­ках, прямо передбачених у санкції статті Особливої частини КК України та в разі заміни довічного позбавлення волі на певний строк.

Відповідно до ст. 86 Кримінально Виконавчого Кодексу України (далі КВК України), вид колонії, у якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним де­партаментом України з питань виконання покарань.

Повнолітні засуджені відбувають покарання у виправних колоніях мінімального, середнього або максимального рівня безпеки ( ст.ст. 18, 138-140 КВК України).

Неповнолітні засуджені відбувають покарання у виховних колоніях( ст.ст. 143-149 КВК України). До неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, покарання у виді позбавлення волі не застосовується [3, с.209].

Позбавлення волі на певний строк є строковим видам покарання, відрізняється від довічного позбавлення волі. Строк покарання може бути від одного до п'ятнадцяти років.

Виключення становить призначення позбавлення волі за сукупністю вироків (ч. 2 ст. 71 КК України) та заміна довічного позбавлення волі актом милування (ч. 2 ст. 87 КК України). У цих випадках граничний строк позбавлення волі може перевищувати п'ятнадцять років.

Неповнолітнім за вчинення особливо тяжкого злочину може бути призначене позбавлення волі, але не більше ніж п'ятнадцять років.

У кримінальному законі не передбачено заміни інших покарань позбавленням волі. Проте допускається можливість їх заміни позбавлення волі строком не більше двох років, беручи до уваги обставини справи й особу засудженого, службовим обмеженням для військовослужбовців (ст. 58 КК України) і триманням у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК України) на той же строк [51, с.38].

Нині чинним кримінальним законом, на відміну від попереднього, не передбачено види режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі та необхідності визначення їх судом. Ці обов'язки покладено на відповідні органи з виконання судових рішень на підставі та в порядку, передбачених КВК України.

Правова характеристика обмеження волі

Згідно з ч. 1 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження полі поля­гає в триманні особи в кримінально-виионавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Відповідно до ст. 52 КК України, обмеження волі може застосовуватися тіль­ки якосновна міра покарання [1, с.127].

Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК України).

Правова характеристика штрафу

Штраф- це грошове стягнення, що накладається судом у випад, ках і межах, встановлених в Особливій частині КК (ч. 1 ст. 53 КК України).

Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчине­ного злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК України не передбачено вищого розміру штрафу.

Штраф може бути як основним, так і додатковим видом покарання та призначається у випадках і в межах, установлених санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК України.

Необхідно зазначити, що штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК України. У чинному КК є тільки дві статі, що передбачають, штраф як додаткову міру покарання, - це ч. 1 ст. 144 КК України (на­сильницьке донорство) та ч. 2 ст. 367 КК Україн (службова недбалість) [52, с.111].

Законом передбачено й деякі інші випадки призначення штрафу як міри покарання. Так, суду надано право за наявності певних умов при­значити винній особі більш м'яке покарання, що не зазначено, в санк­ції статті Особливої частини КК, за якою ця особа обвинувачується (ст. 69 КК України). До такого більш м'якого виду покарання, серед іншого, від­носиться і штраф, межі якого визначаються ст. 53КК України.

Враховуючи певні положення кримінального закону, слід звернути увагу на такі моменти:

1) один місяць виправних робіт рівноцінний трьом неоподатковуваним мінімумам доходів громадян;

2) у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням (ст. 77 КК України) суд може призначити особі додаткові покарання, зокрема, штраф у межах, перед­бачених ст. 53 КК України;

 3) особам, які відбуваюсь покарання у виді обмеження чи позбавлення волі, невідбута частина покарання за певних умов може бути замінена судом на більш м'яке покарання, яким може бути штраф (ст. 82 КК України) у межах, передбачених ст. 53 КК України;

 4) вирішуючи питання про звільнення від відбування покарання у виді обмеження чи позбавлення волі на строк до п'яти років вагітних жінок і тих, що мають дітей віком до трьох років, суд може замінити покарання більш м'яким, яким може бути і штраф (ч. 4 ст. 83 ККУкраїни) у межах, передбачених ст. 53 КК України;

5) більш м'яким покаранням (зокрема штрафом) може бути замінений визначе­ний вироком суду вид покарання згідно з амністією та актом про поми­лування (ст. ст. 85 та 86 КК України) [2, с.256].

У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачеиу суму покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподаткований мінімум доходів громадян, або виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Згідно зі ст. 26 КВК України, засудженій зобов'язаний сплатити штраф у місячний строк після набрання вироком суду законної сили та повідомити про це відповідний суд, подавши документ про його сплату. Проте, з рахуванням майнового стану особи, суд може призначити штраф із розстрочкого виплати певними частинами строком до трьох років [3, с.33].

 У разі несплати засудженим штрафу в місячний строк, його стягнення провадиться примусово органами державної виконавчої служби.

Ухилення засудженого від сплати штрафу передбачає притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 389 КК України.

 Правова характеристика довічного позбавлення волі

Довічне позбавлення волі - найсуворіший вид покарання за чиним кримінальним законодавством.

Цей вид покарання встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк (ч. 1 ст. 64 КК України).

Довічне позбавлення волі полягає в суворій ізоляції засудженого від суспільства та виконується, враховуючи положення, передбачені ч. 2 ст. 18 і ч. 1 ст. 150 КВК України, у виправних колоніях середнього рівня безпеки (для жінок) і максимального рівня безпеки (для чоловіків) [42, с.18].

У разі призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, якщо санкція статті Особливої частини КК передбачає цей вид покаран­ня як альтернативний, то суд повинен мотивувати своє рішення в обви­нувальному вироку.

Законодавцем у ч. 2 ст. 64 КК України визначено обмеження щодо засто­сування довічного позбавлення волі, яке не поширюється на:

1) осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років;

2) осіб у віці понад 65 років;

3) жінок, які перебували у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент по становлення вироку;

4) осіб, які відповідно до чинного за­кону виконували спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх­ньої злочинної діяльності і в їх складі вчинили особливо тяжкий злочин (ст 43 КК України);

5) осіб, яких відповідно до ч. 4 ст. 49 КК України суд не вважає за можливе звільнити від кримінальної відповідальності, у зв'язку з закінченням строків давності, за вчинення особливо тяжких злочинів[2, с.109].

Особи, які засуджені до довічного позбавлення волі, не підлягають звільненню від кримінальної відповідальності. Тільки в разі застосуван­ня щодо них акту помилування довічне позбавлення волі може бути замінене на строкове покарання не менш двадцяти п'яти років.

 Призначення покарання

 Загальні засади призначення покарання передбачені ст. 65 КК України.

Відповідно до цієї статті суд призначає покарання:

1)у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини, КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2)відповідно до положень Загальної частини КК;

3)із урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують або обтяжують пока­рання.

У чинному КК України формулюються як загальні засади призначен­ня покарання, так і інші правила, за допомогою яких, у свою чер­гу, конкретизується порядок реалізації загальних засад [17, с.180].

Загальні засади призначення покарання- це передбачені кримінальним законом основні положення, якими має керуватися суд при при­значенні покарання. Кримінальний кодекс у випадках додатково до загальних засад передбачає необхідність урахування спеціаль­них вимог або правил. Встановлені ст. 65 КК України загальні засади при­значення покарання застосовуються і щодо неповнолітніх. Необ­хідність їх застосування при призначенні покарання неповноліт­ньому зазначається в ст. 103 КК України, відповідно до якої при призна­ченні покарання неповнолітньому слід, крім загальних засад, ура­ховувати умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку й інші особливості особи неповнолітнього.

Покарання має призначатися в межах, встановлених санк­цією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідаль­ність за вчинений злочин. Це означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті (частини статті) Особли­вої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного. Це поясню­ється тим, що вид і розмір покарання встановлюються в санкції кримінально-правової норми з урахуванням ступеня тяжкості злочину певного виду. По-перше, призначати лише такий вид покарання, який передбачений у санкції кримінально-правової норми. Призначення виду покарання, не передбаченого санкцією, є істотним порушенням закону і тягне за собою скасування виро­ку. При альтернативній санкції, у якій вказано два або більше ос­новних видів покарання, суд вправі призначати тільки одне з них. Призначення більш або менш суворого покарання з переліку пе­редбачених альтернативною санкцією повинне мати належне об­ґрунтування у вироку суду. По-друге, суд зобов'язаний призна­чити покарання, визначене за розміром, тобто в допустимих мак­симальних і мінімальних межах. За відсутності в санкції кримі­нально-правової норми Особливої частини КК вказівки на нижчу межу покарання вона визначається тією статтею Загальної час­тини КК, яка передбачає даний вид покарання і встановлює його мінімальний розмір [20, с. 380].

Проте, ч. З і 4 ст. 65 КК України передбачено випадки, коли допуска­ється призначення покарання більш м'якого і більш суворого, ніж передбачено санкцією кримінально-правової норми Особливої частини КК, за якою кваліфікується злочин. Підстави призначен­ня покарання в зазначених випадках встановлені відповідно ст. 69 і ст. 70 та 71 КК України. Це призначення більш м'якого виду пока­рання, ніж передбачений у санкції статті Особливої частини КК, або призначення покарання у розмірі, нижчому від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК України). Відповідно до ч. З ст. 65 КК України та на підставі ч. 2 ст. 69 КК України суд може не призначити додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини як обов'язкове. Більш суворе по­карання, ніж передбачене за вчинений злочин, може бути призна­чене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі ст. 70 і 71 КК України, якщо остаточне покарання є більшим за розміром від найсуворішого, призначеного за конкретний злочин [31, с. 9].

Призначення покарання має відповідати положенням Загальної частини КК. Ця вимога загальних засад означає, що, призначаючи покарання в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчине­ний злочин, суд зобов'язаний дотримуватися тих положень Загальної частини, які пов'язані із призначенням покарання. Ви­рішуючи питання про наявність або відсутність у діях особи скла­ду злочину, суд повинен виходити з поняття злочину, що містить­ся в ст. 11 КК України, і підстав кримінальної відповідальності, установ­лених ст. З КК України. Установивши в діянні особи склад злочину, пе­редбачений статтею Особливої частини КК, суд з'ясовує питання, керуючись ст. 44-49 КК України і ст. 74-87 КК України, про можливість звільнен­ня особи від кримінальної відповідальності й покарання та його відбування.

Суд повинен при призначенні покарання виходити з мети по­карання, яка визначена ст. 50 КК України; керуватися системою покарань, встановленою ст. 51 КК, зважаючи на особливості її побудови; ви­конувати вимоги тих статей Загальної частини КК, які передба­чають сутність, розмір і порядок застосування конкретних видів покарань (ст. 53-64 КК України). Призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів або вироків є неможливим без урахування встановлених ст. 70, 71 КК правил [48, с.83].

Отже, положення більшості норм Загальної частини КК повинні враховуватися при призна­ченні покарання винному в конкретній справі. Недотримання або ігнорування цих положень може істотно вплинути на законність і справедливість призначеного винному покарання.

Урахування ступеня тяжкості вчиненого злочину вимагає, у першу чергу, з'ясування питання про те, до злочинів якої кате­горії тяжкості відносить закон злочин даного виду. Це питання вирішується на підставі положень ст. 12 КК України, відповідно до яких злочини залежно від ступеня тяжкості поділяються на злочини невеликої тяїккості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Це є типова характеристика ступенів тяжкості вчиненого злочи­ну, яка знаходить свій прояв через санкцію, встановлену законом за злочин даного виду. Розмір санкції у вигляді максимального строку позбавлення волі є єдиним показником такої категоризації [53, с.150].

До другого виду мають бути віднесені обставини, які характе­ризують вчинений злочин, але перебувають поза межами складу злочину і не впливають на його кваліфікацію. Фактичне заволодіння чужим майном під час розбою на кваліфікацію цього злочи­ну за ст. 187 КК України не впливає. Але, як правило, фактичне заволодіння чужим майном і заподіяння майнової шкоди свідчить про вищий ступінь тяжкості цього злочину. Заподіяння тяжких ті­лесних ушкоджень не одній особі, а, наприклад, двом також є свід­ченням більшої тяжкості такого злочину.

Урахування особи винного. Усебічне врахування даних про особу винного гарантує призначення справедливого покарання, є передумовою досягнення цілей покарання - виправлення, попе­редження вчинення нових злочинів, а також відновлення соціаль­ної справедливості. Ось чому закон зобов'язує суди ретельно до­сліджувати дані про особу винного. До них належать соціально- демографічні, кримінально-правові, психологічні, фізичні та інші дані. Необхідно враховувати соціально важливу поведінку особи до і після вчинення злочину: ставлення до праці і навчання, спо­сіб життя, заслуги перед Вітчизною, поведінку в сім'ї, побуті, гро­мадських місцях й інші обставини, що позитивно або негативно її характеризують. При визначенні винному виду й міри покара­ння важливо з'ясувати, чи властива даній особі тенденція до від­хилення від нормальної соціальної поведінки. Для цього встанов­люється, повторно чи вперше особа вчинила злочин, чи має вона судимість, який вік і, особливо, чи досягла вона повноліття на момент вчинення злочину та на момент призначення покарання [20, с.98].

При призначенні покарання мають ураховуватися: стан здо­ров'я, інвалідність, вагітність, сімейний стан, наявність утриман­ців, а також аналогічні відомості щодо близьких і рідних винно­го. Маючи сукупність усіх даних про особу винного, суд розгля­дає останнього не лише як суб'єкт злочину, але й одночасно як конкретну людину з її індивідуальними особливостями.

Окремі дані про особу винного за певних умов можуть бути від­несені до обставин, що пом'якшують покарання, незалежно від того, чи передбачені вони як пом'якшувальні обставини ст. 66 КК України. Дані про особу винного можуть бути віднесені і до обставин, що обтяжують покарання, якщо вони передбачені ст. 67 КК України. При при­значенні покарання перевага надається обставинам, що пом'як­шують або обтяжують відповідальність, у числі даних про особу винного вони не враховуються.

Обставини, що пом'якшують покарання – це встановлені су­дом різного роду відомості, що свідчать про менший ступінь не­безпечності особи винного і вчиненого ним злочину і дають під­стави для застосування до нього менш суворого покарання [17, с.169].

Наявність обставин, що пом'якшують покарання, свідчить про менший ступінь небезпечності винного і дає суду підстави призначити йому менш суворе покарання. Пом'якшення пока­рання може відбуватися в межах одного виду покарання або ж в обранні іншого, більш м'якого виду покарання при альтерна­тивній санкції. За певних умов ці обставини можуть бути під­ставою для призначення покарання в розмірі, нижчому від най­нижчої межі санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК України), для непризначення додаткового покарання, якщо воно пе­редбачене санкцією статті як обов'язкове (ч. 2 ст. 69 КК України) або як факультативне. За наявності інших, передбачених законом об­ставин пом'якшувальні можуть впливати на вирішення питан­ня про можливість звільнення особи від відбування призначе­ного покарання з випробуванням (ст. 75 КК України) [48, с.85].

Немає сумніву, що наявність  встановлених в ст. 66 КК України та інших за висновком суду обставин, що пом'якшують покарання, свідчить про менший ступінь тяжкості вчиненого зло­чину й особи винного. Але доцільність передбачення спеціально­го завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (п. 9) викликає сум­ніви. Зазначена обставина передбачена ст. 43 КК України як обставина, що виключає злочинність діяння. За вчинення у складі організо­ваної групи чи злочинної організації злочину особа підлягає кримінальній відповідальності лише, якщо злочин є особливо тяжким, вчинений умисно і поєднаний з насильством над потер­пілим або якщо злочин є тяжким, вчинений умисно, пов'язаний із заподіянням тяжкоготілесного ушкодження або настанням інших тяжких чи особливо тяжких наслідків.

Обставини, які обтяжують покарання, свідчать про підви­щену небезпечність вчиненого злочину й особи винного, що дає підстави суду призначити йому покарання найбільш суворе з мож­ливого. За наявності обтяжувальних обставин суд може:

а)призначити більш суворе покарання в межах одного виду;

б)у разі альтернативної санкції обрати більш суворий вид пока­рання;

в)призначити додаткове покарання, передбачене санкцією як фа­культативне;

г)обрати принцип, за яким призначене остаточне покарання буде найсуворішим (наприклад, не принцип поглинення менш су­ворого покарання більш суворими, а принцип часткового чи повного складання);

д)не застосувати звільнення від відбування покарання в поряд­ку ст. 75 КК України [17, с 54.].

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом:

Кримінальний закон передбачає випадки, коли наявність обста­вин, що пом'якшують покарання, серед інших факторів може слу­гувати підставою для призначення покарання не лише ближче до нижчої межи встановленої санкцією статті Особливої частини КК, за якою кваліфікується злочин, а й для призначення більш м'я­кого покарання, ніж передбачено за вчинений злочин.

Правові підстави призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, встановлені в ч. 1 ст. 69 КК України. Призна­чення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, до­пускається:

    1)при вчиненні злочину невеликої, середньої тяжкості, тяжко­го та особливо тяжкого;

    2)за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;

    3)із урахуванням даних про особу винного [20, с.257].

Таке покарання може бути призначене лише за вчинення зло­чину будь-якої тяжкості - невеликої, середньої тяжкості, тяжко­го або особливо тяжкого. Урахування особи винного при призна­ченні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, пов'я­зане із встановленням таких даних, які свідчать про її невелику суспільну небезпечність. Ці дані можуть характеризувати особу до вчинення злочину, під час його вчинення, а також після вчи­нення злочину. У ст. 69 КК України передбачено декілька способів при­значення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

З вище викладеного можна зробити ряд наступних висновків:

Покарання є заходом примусу, що застосовується від Імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК України).

Ознаки покарання є: 1) покарання є заходом примусу; 2) покарання застосовується від імені держави; 3) покарання застосовується лише за вироком суду; 4) покарання застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; 5) покарання полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого [52, с.119].

Метою покарання є: а) кара за вчинений злочин; б) виправлення та перевиховування засуджених; в) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувачувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України) [1, с.36].

 

 

Мета позбавлення волі

 

 Позбавлення волі, як і будь-яке інше покарання, передбачене КК України застосовується з метою відновлення соціальної справедливості, а також з метою виправлення засудженого і попередження вчинення нових злочинів.

Відновлення соціальної справедливості шляхом покарання засудженого здійснюється стосовно до суспільства в цілому, так і до потерпілого зокрема. Соціальна справедливість у суспільстві відновлюється в можливих межах. Держава частково відшкодовує заподіяну шкоду за рахунок штрафу, конфіскації майна, примусових робіт, що виконуються засудженими під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі та інших видів покарання, громадяни переконуються в тому, що держава здатна забезпечити покарання злочинця. І карає його відповідно до закону, виходячи з раціональних і соціопсихологічних міркувань, тобто, з огляду на початку гуманізму, відповідності, ефективності. По відношенню до потерпілого соціальна справедливість відновлюється шляхом захисту його законних інтересів і прав, порушених злочином. Реалізуючи цю мету, покарання у вигляді позбавлення волі має забезпечити можливість відшкодування заподіяної шкоди й у можливих межах - позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, страждань потерпілого, які він вимушено зазнав внаслідок вчиненого злочину. При тому потрібно враховувати, що покарання не ставить перед собою мету заподіяння страждання засудженим [41, с.132].

Виправлення засудженого відповідає мети спеціального попередження злочинів. Вона досягається, коли засуджений не робить нових злочинів.

Мета виправлення засудженого не спрямована на досягнення таких результатів, як перевиховання засудженого в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поваги до правил людського гуртожитку, хоча і припускає використання будь-яких законних і розумних засобів позитивної зміни особистості і соціальних зв'язків засудженого.

Для досягнення даної мети, тобто спеціального попередження злочинів, покарання має діяти на засудженого поряд з іншими правовими і не правовими засобами. Ефективність досягнення даної мети виражається в співвідношенні загального і спеціального рецидиву. Існують і інші поняття ефективності покарання, і зокрема позбавлення волі.

Так Яковлєв А.М. вважав, що ефективність покарання - це ступінь реального забезпечення безпеки суспільства.

Крім того, як вказував Шаргородський М.Д. на ефективність кримінального покарання впливають:

- відповідність кримінальної заборони об'єктивним закономірностям, які існують у суспільстві;

- дотримання принципів кримінального права;

- невідворотність покарання, що визначається ступенем розкриття злочину, забезпеченням найкоротшого терміну від вчинення злочину до покарання за нього;

- стабільністю кримінальної політики;

- законністю та обгрунтованістю судових вироків.

Що ж стосується попередження вчинення нових злочинів, то це відноситься до тих осіб, до яких покарання не застосовувалося. Тобто невідворотність покарання повинна утримувати соціально-нестійких індивідів від спроб вчинення злочинів.

На закінчення хотілося б підкреслити, що досягнення цілей позбавлення волі не завжди сприяє досягненню цілей всієї системи кримінального покарання.

РОЗДІЛ 2

---

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 750; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!