Основні культурологічні категорії



Культурологія оперує власною системою категорій, які є найбільш фундаментальними поняттями про культурні закономірності, процеси та зв’язки, на основі яких здійснюється пізнання явищ культури. Слід підкреслити, що категоріальний апарат культурології знаходиться в процесі становлення. Проявом цього є той факт, що представники різних культурологічних шкіл у ході теоретичних досліджень та пошуків використовують власні системи категорій. Проте до найважливіших загальновизнаних культурологічних категорій можна віднести такі: „культура”, „цивілізація”, „цінність”, „ментальність”, «ідентифікація», „культурний тип” та інші.

 

Поняття «культура»

 Особливе місце в системі культурологічних категорій посідає категорія „культура”, яка є багатозначною, характеризується поліфонією смислів, що осягається через вивчення її культурно-історичних трактувань. Розгляд історії становлення поняття “культура” зазвичай починають з античних часів, хоча саме слово “культура” набуло самостійного значення лише у другій половині XVII століття. Відомо, що в античні часи поняття “культура” мало декілька значень – обробка, виховання, навчання, шанування, поклоніння. Особливість античного розуміння культури полягає в тісному зв’язку понять “культура” і “поліс”, в особливій увазі до процесу формування громадянина античного полісу, який саме і був культурною людиною внаслідок його підготовленості до життя в цьому суспільстві, чим він і відрізнявся від некультурних варварів.

Загального значення поняття “культура” набуло в XV-XVI столітті, а широко вживаним стає в добу Просвітництва. За умов промислового розвитку та товарного виробництва на перший план виступає залежність людини від засобів виробництва, а не від природних сил. У той час під культурою розумілися всі здобутки людської діяльності, передусім, знання, наука, мистецтво тощо. В понятті “культура” закріплюється смислова подвійність: культура тлумачиться і як штучне, неприродне, породжене людською діяльністю, і, разом з тим, як деякий вищий вияв людського буття, пов’язаний з людським духом.

У XVIII столітті в літературі починають вживатися два самостійних, протилежних за значенням поняття: “культура” і “натура” (природа); з часом смислове навантаження поняття “культура” зростає.

ХХ століття визначається багатоманітністю філософських та наукових дефініцій культури, у яких як основоположні закріплюються ті чи інші її ознаки. Більшість трактувань культури пов’язано з іменами видатних філософів, соціологів, істориків, етнографів. Зокрема, Е. Тейлор розуміє культуру як комплекс знань, вірувань, законів, звичаїв та інших здібностей та навичок, набутих людиною як членом суспільства; Х. Ортега-і-Гасет вбачає в культурі соціальні форми і способи облагороджування біологічних потенцій людини; К. Маркс визначає культуру як уречевлені сутнісні сили людини; М. Герскович розглядає культуру як створену людиною частину навколишнього середовища; для М. Гайдеггера культура являє собою умову і спосіб реалізації верховних цінностей шляхом культивування вищих людських якостей; Г. Францев визначає культуру як сукупність матеріальних та духовних цінностей; у Е. Маркаряна культура виступає способом людської діяльності; за П. Гуревичем культура – це усвідомлена робота духу з удосконалення всього, що оточує людину.

Отже, можна вважати, що культура – поняття суто антропологічне, сутнісно пов’язане з феноменом людини.

З огляду на окреслену ситуацію доцільно виділити такі групи визначень поняття “культура” як найбільш поширені в науковій літературі:

- соціологічні визначення зосереджують увагу на факторах організації й формування певного суспільства. Для соціологічного підходу характерне таке бачення культури: «культура - це спільний і прийнятий спосіб мислення» (К. Юнг); «культура - це стійкі вірування, цінності і норми поведінки, які організують соціальні зв’язки і роблять можливою спільну інтерпретацію життєвого досвіду» (В. Бекет);

- аксіологічні (аксіологія – філософське вчення про природу цінностей) підкреслює, що культура є сукупністю матеріальних та духовних цінностей, які створюються людиною в процесі її життєдіяльності;

- онтологічні (онтологія – філософське вчення про буття) розглядають культуру як форму самореалізації людини у всій її багатоманітності. Тут культура постає не перспективою людського життя, а формою існування, реальністю, за якою наступає межа людської присутності у світі. Культура – це спосіб буття людини.

 

Категорія «цивілізація»

До основних культурологічних категорій входить також категорія «цивілізація». Проте слід зазначити, що використання категорії цивілізація в контексті різних культурологічних традицій та методологічних підходів визначається варіативністю. Така ситуація зумовлена відсутністю в сучасній теорії чіткого розмежування понять культура і цивілізація. Існує навіть декілька варіантів трактування категорії цивілізації в плані співставлення її з категорією “культура”. Загальновизнано, що співвідношення понять культура і цивілізація є досить дискусійною проблемою.

Як культурологічні категорії поняття „культура” і „цивілізація” мають довгу історію становлення, що вважається своєрідним свідченням їх багатозначності та глибини змісту. Традиційно розгляд історії становлення цих понять починають з античних часів, хоча як наукові вони вперше були використані в добу Просвітництва.

Термін “цивілізація” походить від латинського “громадянський”, тому формування цивілізації пов’язують із становленням державності і правових норм, які прийшли на зміну давнім культурним традиціям. У XVIII столітті французькі просвітителі терміном “цивілізація” позначали ідеальне суспільство, побудоване на засадах розуму. У XIX столітті термін “цивілізація” почав використовуватися для характеристики вищої стадії соціокультурного розвитку.

У системі сучасного культурологічного знання за терміном “цивілізація” закріпилась багатозначність, існують такі варіанти її тлумачень:

– цивілізація і культура – тотожні за своєю суттю поняття;

– цивілізація – це протилежність культури; при цьому цивілізація символізує матеріальний компонент соціального життя (техніка, комунікації, міста), а культура – духовний компонент (цінності, норми, ідеали тощо);

– поняття культури розглядається як більш широке од поняття цивілізації: цивілізація – це заключний етап розвитку культури.

Для культурологічної думки XX століття, на відміну від попередніх епох, коли культура і цивілізація традиційно розумілися як синоніми, характерною є поляризація цих понять. За таких умов поняття “культура” традиційно отримує статус позитивного феномену, а поняття “цивілізація” набуває ознак невизначеності або негативу.

Пов’язуючи цивілізацію з рівнем розвитку матеріального полюсу людського буття, в умовах сучасної соціокультурної ситуації досить важко визначити її ціннісний потенціал. Як рівень оволодіння силами природи матеріальний компонент, безумовно, є свідченням технічного прогресу та сприяє досягненню значних благ в суспільстві. Проте сама по собі техніка, матеріальний добробут не можуть символізувати духовний розквіт суспільства. Матеріальні надбання суспільства поза контекстом історичних подій чи фактів є абсолютно нейтральними за своєю суттю. Виходячи із конкретних історичних фактів, технічний прогрес може бути оцінений і як безумовно позитивне явище, і як безумовно негативне. Підґрунтям негативної оцінки цивілізації стали її тенденції до стандартизації мислення, формування масової культури, урбанізації, залежності людини від світу техніки, дегуманізації суспільства. Не випадково термін „цивілізація” стає синонімом урбанізації та дегуманізації.

Таким чином, хоча поняття „культура” і “цивілізація” тісно взаємопов’язані, проте в наукових дослідженнях ці категорії доцільно розрізняти. Як правило, науковці погоджуються з тим, що цивілізація – це створений людиною світ матеріальних об’єктів, а культура – це духовний потенціал суспільства чи конкретної особистості.

У сучасній культурологічній теорії оформився новий варіант розуміння категорії „цивілізація”, а саме – як локальної моно- чи поліетнічної спільноти з яскраво вираженою специфікою. Культурологи використовують дану категорію в процесі вивчення історико-культурного процесу. В цьому випадку цивілізація розглядається як певна характеристика народів світу і макроодиниця для теоретичного аналізу.

Поняття „цивілізація” як соціокультурна цілісність, як одиниця для дослідження світової культури різними авторами використовувалась по-різному; М. Данилевський під цивілізаціями розумів „культурно–історичні типи”,  О. Шпенглер – „високі культури”, П. Сорокін – „соціокультурні суперсистеми».

Категорія «цінність»

Стрижневою категорією всього культурологічного знання виступає поняття „цінність”. Цінність є визначальною характеристикою особистості, що освоює певну систему суспільних цінностей. Соціальні цінності відбиваються у свідомості окремої людини у вигляді ціннісних орієнтацій, які є необхідною умовою підтримки нормативного порядку в суспільстві. Засвоєння системи цінностей – основа соціалізації особистості. Але кожна людина є індивідуальністю, її життя – неповторною історією пізнання і досвіду, і тому вона формує свою неповторну систему ціннісних орієнтацій, що визначає, у кінцевому підсумку, сенс її життя.

Поняття цінності вказує на культурну, суспільну чи особистісну значимість явищ і фактів дійсності. Усе розмаїття світу можна розглядати як предметні або об’єктні цінності, тобто оцінюватися з погляду добра і зла, істини і неправди, прекрасного і потворного, справедливого і несправедливого тощо. До таких цінностей відносяться предмети матеріальної і духовної діяльності людей, суспільні відносини, а також включені в їхнє коло природні явища, що мають для людини позитивне значення і здатні задовольняти її різноманітні потреби. З іншого боку, цінностями можуть виступати і самі критерії оцінювання явищ і фактів дійсності. Тоді говорять про суб’єктні цінності, до яких відносяться установки, оцінки, вимоги, заборони, виражені у формі норм. Кожне суспільство характеризується такими особливими найбільш фундаментальними орієнтирами і критеріями оцінювання діяльності людей, які називаються в культурології базовими цінностями.

Таким чином, цінність являє собою загальновизнану або ж широко визнану в суспільстві норму, сформовану в певній культурі, що задає зразки і стандарти поведінки і впливає на вибір між її можливими альтернативами. Фундаментальні цінності ще характеризують як розповсюджені серед членів суспільства уявлення щодо основних життєвих цілей і засобів їх досягнення.

Світ цінностей якоїсь культури ніколи не може абсолютно адекватно бути трансформованим у світ іншої культури. Як вважав О. Шпенглер, душу брахмана може зрозуміти тільки брахман. Саме ціннісні компоненти культури найважче запозичуються і піддаються зовнішнім впливам - на відміну від техніко-технологічних аспектів культури: форм організації виробництва, науки, форм управління. Ціннісне ядро будь-якої культури не можна змінити шляхом посилання на його недосконалість, невідповідність, шляхом демонстрації більш привабливих цінностей. Тому ціннісні системи різних культур слід розглядати як рівноправні.

Цінності виконують роль регулятора як на рівні суспільства в цілому (соціальні цінності), так і на рівні окремої особистості.

У переломні епохи суспільного розвитку система цінностей переживає кризу і підлягає переоцінці. Е. Дюркгейм ввів поняття аномії, яке позначає стан ціннісно-нормативного вакууму, характерного для перехідних і кризових періодів і станів у розвитку суспільства, коли старі соціальні норми перестають діяти, а нові ще не встановилися: «колишні боги старіють і вмирають, а нові не народилися».

Саме криза афінської демократії змусила Сократа поставити запитання: що є благо? Це основне питання загальної теорії цінностей, або аксіології.

Проблема «Що є благо?» передбачає відповідь на питання про співвідношення духовних і матеріальних цінностей. І в історії соціально-філософської думки, починаючи з античності, розглядаються дві діаметрально протилежні концепції сенсу життя. Наприклад, школа кініків (Антисфен) вважала, що благом є те, що може вважатися нашою власністю. А що може вважатися нею? Багатство, здоров’я, життя? – Ні. Тільки внутрішня воля, сила духу є нашою власністю. Треба максимально звільнитися від зовнішнього – від прагнення до насолод, матеріального. І цим ми захистимо себе від ударів долі, ніщо не зможе нас позбавити душевного комфорту. Діоген вважав, що всі людські страждання обумовлені тим, що люди багато чого бажають, багато чого бояться, багато чому заздрять, багато на що сподіваються, не усвідомлюючи того, що в них самих є все, що їм потрібно. Таку ж думку пізніше висловив німецький філософ А. Шопенгауер: «Те, що є в людині, набагато важливіше од того, що є у неї».

Кінічна школа спиралася на тезу Сократа: «Тільки богам властиво не відчувати потреб. А той, хто відчуває ці потреби в найменшій мірі, той подібний богам». Відомий також вислів Сократа, котрий, оглядаючи ярмарок речей, сказав: «як багато тут речей, що мені не потрібні». Ще древні на прикладі спартанців відзначали, що поки народ не знає розкоші, він не знає поразок. Подібно до того, як в армії, що обтяжена здобиччю, знижується боєздатність, так і в суспільстві, перенасиченому речами, послаблюється життєва сила.

Аналізуючи стан сучасної цивілізації, Еріх Фромм у своїй книзі «Мати чи бути?» розглядає проблему співвідношення матеріального і духовного, володіння і буття, коли матеріальні блага здобуваються ціною духовних втрат і заради матеріальних надбань люди жертвують своїми природними і духовними якостями, а справжнє життя замінюється матеріальними втіленнями і символами.

 

Поняття «ідентифікація»

 Поняття “ідентифікація” (від пізньолатинського identifico - ототожнення) має два основних значення: усвідомлення чи розпізнання чогось або когось; уподібнення, ототожнення з кимось або чимось. У першому значенні термін “ідентифікація” використовується в психології пізнавальних процесів, моделюванні штучного інтелекту, юридичній психології тощо. В соціологічній літературі термін “ідентичність” використовується переважно у другому значенні і виражає ототожнення людиною самої себе з іншими людьми на основі установлення спільних цінностей, емоційних переживань, структури і спрямованості внутрішнього світу, здатність зберігати протягом усього життя єдність свого “Я”, свою “самість”, а також як основний механізм соціалізації, суттю якого є прийняття індивідом соціальних ролей та засвоєння соціокультурних зразків і моделей поведінки. Згодом змістовне наповнення даної категорії розширили в межах філософської теорії.

Так, Е. Фромм у своїй праці “Мати чи бути?”, типологізуючилюдські потреби, як одну з найглибинніших - поруч з потребами у спілкуванні, творчості, відчутті глибокої вкоріненості, пізнанні - виділив прагнення до уподібнення, пошуку об’єкта поклоніння. Індивід не в змозі самостійно осягнути призначення і зміст навколишнього буття, йому необхідна, згідно з Фроммом, система орієнтації у вигляді ототожнення себе з певним визнаним зразком. Таку орієнтацію йому дає культура, тому категорія ідентичності виступає однією з основних категорій культурології, одним з найбільш вживаних понять у сучасних культурологічнихдослідженнях.

У культурологічній теорії категорія ідентифікації виражає процес ототожнення індивіда з певною культурною традицією. Культурна ідентифікація – це самовідчуття людини всередині конкретної культури, усвідомлене сприйняття норм і зразків поведінки та свідомості, системи цінностей і мови, а також усвідомлення свого “Я” в конкретному культурному вимірі. Ідентифікація розуміється як центральний елемент самосвідомості, пов’язаний з відповіддю на запитання: “Хто я?”, з фіксацією свого становища в системі суспільних відносин. Важливим моментом ідентифікації є самооцінка особи і суб’єктивне відчуття своєї причетності до конкретної системи культурних цінностей.

Поняття культурної ідентифікації пов’язано з етапами розвитку етносу, системою його символічно-знакових уявлень та оцінок щодо навколишнього світу та формами культурно-історичного буття. Етнос – це культурно-духовна спільність людей, споріднених походженням, мовою, культурними надбаннями, територією проживання, а за певних умов - і державними утвореннями. Досить часто термін „етнос” порівнюють з поняттями „народ” і „нація”. Народ відрізняється від нації не кількісними показниками, а рівнем свідомості, зумовленої проблемами облаштування державного устрою та об’єднання. Налагодження зв’язків у суспільстві, реалізація творчих можливостей кожного індивіда неможливі без потреби у відчутті глибинних коренів. Кожна людина прагне усвідомити себе ланкою в певному стабільному ланцюгу людського роду, що виник з прадавніх часів. Культурне буття без цінностей та норм неможливе, адже саме вони надають суспільству необхідного порядку. Саме ціннісно–нормативна система утворює внутрішній світ культури, тому її прийняття є визначальним моментом культурної ідентифікації. У цьому процесі важливим є суб’єктивне відчуття індивідом власної належності до різних соціальних спільнот на основі стійкого емоційного зв’язку, а також включення у свій внутрішній світ і сприйняття як власних групових норм і цінностей.

Люди фіксують свою соціокультурну ідентичність за допомогою певних спільних для груп символів чи маркерів; найбільш значимими символами виступають, перш за все, мова, релігія, історія, а також особливий стиль одягу, спосіб харчування тощо.

Узагальнюючи історичний досвід людства, можна виділити такі етапи розвитку культурної ідентичності: родова, регіональна, соціально-економічна, національно-етнічна, цивілізаційна.

У сучасну епоху глобалізації та космополітизації на зміну національній ідентичності приходить цивілізаційна ідентичність. Цій новій формі ідентичності    як     причині    світових   конфліктів    присвячена    праця   С. Гантінгтона “Зіткнення цивілізацій”. На перший план, на його думку, виходить взаємодія між Заходом та іншими цивілізаціями. Відмінності між цивілізаціями є найбільш суттєвими: цивілізації відрізняються своєю історією, мовою, культурою, традиціями, найголовніше – релігією.

У контексті тих процесів, що нині відбуваються в Україні, проблема ідентичності набуває особливо актуального значення

Американський дослідник Е. Еріксон розглядав набуття ідентичності як необхідний процес, пов’язаний із соціальною адаптацією. Ним же був запропонований термін “криза ідентичності” для характеристики минущого, плинного етапу особистісного росту, причому цей термін з 50-х років набув розповсюдження як загальна характеристика сучасної епохи, котра часто визначається метафорами “бездомність” (М. Бубер), “екзистенційний вакуум” (В. Франкл). Зростаюча втрата сенсу індивідуального існування в масовому суспільстві, варіанти пошуку ідентичності як спроб установити, ким реально є та чи інша людина знайшли відображення у багатьох публікаціях, зокрема в книгах Д. Рісмена “Одинокая толпа” та “Идентичность и тревога”, а також в чисельних літературних творах. Проблема ідентифікації особистості буде також розглядатись у курсі “Філософія” при вивченні теми “Особистість і суспільство”.

Особливим фактом існування культурної ідентифікації є можливість її втрати індивідом. Втрата культурної ідентифікації проявляється у відчуженні або маргіналізації.

Для характеристики пограничного статусу особистості по відношенню до певної соціальної спільноти, що накладає певний відбиток на її психіку і спосіб життя, використовується категорія “маргінальність” (від лат. margo – край, межа). Спочатку це поняття було введено американським соціологом  Р. Парком з метою виявлення соціально-психологічних наслідків неадаптації мігрантів до умов міського середовища. У ситуації маргінальності опиняються так звані “культурні гібриди”, які балансують між групою, що домінує в суспільстві, але до якої вони ніколи не належать, і групою, з якої вони виділились. Самовідчуття маргінальної особистості дуже яскраво передав в образах героїв своїх літературних творів В. Шукшин.

Згодом відбулося розширення змісту цього поняття. Нині під культурною маргінальністю мається на увазіхарактеристика особливості життєдіяльності людей, ціннісні орієнтації та моделі поведінки котрих одночасно можуть бути співвіднесені з різними культурними системами, причому в жодну з цих культурних систем вони не інтегровані повністю. Як вважає французький соціолог А. Фарж, стати маргіналом можна двома способами: або шляхом розриву всіх традиційних зв’язків і створення власного, зовсім іншого світу; або шляхом поступового витіснення (чи насильницького викидання) за межі „офіційних норм”. 

Проявом культурної маргінальності є „міжкультурність”. Саме міжкультурність в умовах диференціації суспільства і глобалізаційних процесів зумовлює труднощі процесу культурної самоідентифікації особистості. Культурна маргінальність викликана плюралістичністю сучасного суспільства, де кожна людина знаходиться в ситуації взаємодії з різними культурними еталонами та цінностями, які за своєю суттю є здебільшого суперечливими.

Слід відзначити, що культурна маргінальність, поряд з негативними проявами, також характеризується певним позитивним моментом – вона може виступати як продуктивний елемент культурного розвитку, котрий полягає в можливості виникнення на її основі нових культурних ідей та напрямків.

Поняття «ментальність»

Ментальність”, “менталітет” (від лат. mens – розум, мислення, душевний устрій) – це стійкий спосіб специфічного світосприйняття, характерний для великих груп людей (етносів, націй, соціальних прошарків), що обумовлює особливість способів їх реагування на явища оточуючої дійсності, поєднує людей у соціальні та історичні спільноти. Ментальність являє собою глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, що включає і позасвідоме; відносно стійку сукупність настанов і схильностей індивіда або соціальної групи, що спонукають до певного типу сприйняття, мислення та дій. Якщо картина світу існує як усвідомлене уявлення, то ментальність більшою мірою реалізується у певних формах поведінки і переживається емоційно. Вона об’єднує раціональне та інтуїтивне, суспільне та індивідуальне, усвідомлене і неусвідомлене. 

 Ментальність формується століттями, залежно від традицій культури, соціальних структур і усього середовища життєдіяльності людини, і сама, у свою чергу, їх формує, виступаючи як важливий чинник культурно-історичної динаміки. Іншими словами, ментальність, з одного боку, є результатом культури і традицій, а, з іншого - сама є глибинним витоком розвитку культури.

Таким чином, ментальність являє собою душевний устрій, типовий для людей даної культури, психологічні особливості, котрі лежать в основі звичаїв і моралі людей, виявляючись в автоматизмі психологічних реакцій на типові події і ситуації. Тому не випадково, що основними дослідниками ментальності виступили спеціалісти з історичної психології. Сам же термін був введений у науковий обіг Л. Леві-Брюлем у 1922 р. в роботі “Первобытное мышление», де він виділяє дологічну і логічну ментальності. Пізні­ше французькі історики,  представники  “школи  Анналів”  Л. Февр та М. Блок вжили це поняття в іншому розумінні – як колективну психологію „гарячих суспільств” на стадії цивілізації, а також усю сукупність уявлень про світ. Вони встановили, що духовна сфера суспільства складається не тільки з філософських, політичних, релігій­них, естетичних ідей, а включає і ментальні структури, що обу­мовлюють думки, почуття, цінності та поведінку людей, виступають способами їх орієнтації в природному і соціаль­ному світі. Над проблемою ментальності плідно працював О. Шпенглер, який основною характеристикою “культурних організмів” вважав унікальну “душу культури”, її прафеномен, про що йшлося вище. Ця ж проблема розглядалася видатним політичним діячем Сенегалу Леопольдом Сенгором стосовно африканської культури, своєрідність і глибинна відмінність якої від європейської спонукали його до формулювання ідеології «негритюду”. Погляди Сенгора відображені в його роботі “Негритюд: психология африканского негра». Це ж питання буде розглядатися в темі “Культура Новітньої епохи”, але під кутом зору діалогу культур.

Слід зазначити плідні дослідження в царині специфіки української ментальності відомих діячів української культури М. Костомарова, І. Нечуй-Левицького, Т. Шевченка, особливо -  Д. Чижевського.  Д. Чижевський виділяє основні риси психічного укладу українця, серед них - емоційність, сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм та прагнення до свобо­ди (Д. Чижевський. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992).

 Оскільки поняття ментальності символізує глибинний рівень масової свідомості, колективні уявлення людей, їх образ світу, цінності та зразки, які визначають думки, почуття та дії культурних індивідів, у сучасній культурологічній теорії існує плідний підхід розглядати історико–культурний процес як буття різних типів ментальностей, а саме – первісної, античної, середньовічної, ренесансної, ментальності Нового часу, сучасної.

Поняття «тип культури» символізує структуровану культурну цілісність, яка визначається системою реальних цінностей. Слід підкреслити, що категорія «тип культури» є досить невизначеною та дискусійною. Проблема культурної типології була в центрі уваги таких дослідників як М. Вебера, П. Сорокіна, Г. Зіммеля та інших.       

Кожен тип культури, як історично визначене локальне утворення, є досить консервативним. Його сутнісні ознаки - норми, традиції, цінності - формуються та залишаються незмінними протягом століть. Саме цей консерватизм культури визначає її неповторність, унікальність у контексті світової культури. Щоб відчути себе представником того чи іншого типу культури, людина повинна підпорядкувати своє життя пануючим нормам та цінностям. Кожна людина є носієм культурно визначених характеристик і навпаки - кожен тип культури визначається певним типом особистості.

Спосіб життя людини як представника тієї чи іншої культури визначає конкретна система цінностей і світоглядних засад.


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 246;