Історія становлення культурологічної думки



У системі сучасного наукового знання культурологія належить до кола гуманітарних наук.  Культурологія як спеціальна наукова дисципліна склалася тільки у ХХ столітті. Однак протягом тривалого часу (а особливо з кінця XVIII століття) різні гуманітарні науки, як ті, що мали давню історію, так і ті, що тільки-но виокремлювалися в Новий час як самостійні сфери наукової рефлексії, розробляли широкий спектр специфічно культурологічної проблематики. Ідеї й концепції, висунуті й обґрунтовані представниками різних наукових традицій протягом попередніх століть, утворили історичний фундамент сучасної культурології. Формування культурології як науки пов’язано, перш за все, з багатими традиціями європейської історії філософії.

Перші роздуми про культуру належать ще давнім грекам. Давньогрецькі історики вже принаймні з VI-IV століть до н.е. починають цікавитися записами і розповідями мандрівників, купців, учасників військових походів та посольств. Так, ще грецькому історикові Геродоту належать перші розгорнуті описи країн та народів відомого йому світу, їх повсякденного життя, звичаїв та вірувань, їх політичного устрою. Звісно, що тут ще не йшлося про систематичний та послідовний опис культур. Рівень наукового мислення ще не дає змоги належним чином відокремити справжні знання від вигадок та міфологічних уявлень, але тут має­мо багато цікавих спостережень, нагромаджений великий історико-культурний матеріал.

У той же час грецькі філософи вже говорили про існування особливого, створеного людиною світу, який є незалежним від світу природи, тобто розрізняли природу - “фюсис” і людські установлення - “номос”. При цьому греки не лише відрізняли культуру від природи, а й прагнули теоретично обґрунтували спосіб життя, в основі якого була установка на самовизначення і “автаркію” - свободу і самостійність індивіда, який здатний, спираючись на розум, “жити за природою”. Давні греки ще не мали терміну «культура» і використовували термін “пайдея” - формування людини. Мислителі Давнього Риму зробили наступний крок у розвитку культурологічного вчення. Вони ввели сам термін «культура» та сформулювали ідею про взаємозв’язок між процесами культурного розвитку і вихованням людини. У подальшому, з поширенням контактів елліно-римської цивілі­зації з різними країнами внаслідок військової експансії та торго­вельних відносин, античні історики продовжують традицію висвіт­лення різних культур. Знання інших культур мало неабияке прак­тичне значення для державних утворень імперського типу, оскіль­ки управління іншими народами передбачає достовірні уявлення про їх соціальний устрій, вірування, звичаї.

Середньовіччя дещо втрачає традицію об’єктивного висвітлен­ня інших культур, оскільки на перший план виходить міфологізований опис чужих народів, що перебувають поза межами християнського світу. Хрестоносцям, що йшли звільняти Гроб Гос­подній, важливо було підкорити країни ісламу та запроваджувати власні порядки, не звертаючи уваги на специфічну культуру аборигенів. Але розвиток торгівлі та потреба в політичних контактах стимулювали мандрування на Схід, і у звітах Марко Поло, Афанасія Нікітіна та інших мандрівників ми бачимо бага­то цікавих відомостей про культуру інших країн.

Значні досягнення в осмисленні культури належать гуманістам епохи Відродження. Саме вони прагнули визначити ідеал культурної людини та обгрунтувати ідею культурної наступності. Послідовниками ренесансних гуманістів стали філософи Нового часу, які поставили питання про критерії культурного прогресу, досліджуючи зв’язок між культурою і наукою. З відкриттям Америки та морського шляху до Індії знання про культури народів світу почало зростати великими темпами. До військово-політичної та торговельної експансії країн Європи як чинників, що стимулювали зростання культурологічних знань, додається інтенсивна місіонерська діяльність католицької церкви, зацікавленої в поширенні свого впливу серед інших народів.

Але ні в Античні часи, ні в епоху Відродження, ні в Новий час проблеми культури не розглядалися як самостійна сфера наукового дослідження. Це було зумовлено як низкою світоглядних факторів, так і недостатнім рівнем розвитку знань про світ та людину в цілому. Тільки після критичного переосмилення європейськими просвітителями культурної спадщини попередніх історичних епох відбулося усвідомлення того, що вивчення культури є однією із найважливіших проблем наукового знання. З кінця XVIII ст. зростає потяг учених ряду європейських країн до вивчення власної народної культури у зв’язку з розвитком націй та формуванням національної свідо­мості.

Отже, початок становлення культурології припадає саме на епоху Просвітництва, коли культуру було визначено як особливу соціальну сферу, а поняття «культура» отримало статус однієї із основних категорій філософії історії.  Вольтер, Тюрго, Кондорсе пов’язали проблеми культури з освіченістю і вихованістю людини. При цьому культурність, цивілізованість Європи протиставлялась “дикості”, “варварству” первісних народів. Тим самим закладались основи лінійного розуміння розвитку культури, коли Європа розглядалась як взірець для інших народів, незважаючи на те, що одночасно лунали і заклики “повернутися назад до природи” (Ж.-Ж. Руссо).

У цей же час було розроблено перші культурологічні концепції, у межах яких було визначено коло основних проблем та напрямки досліджень майбутньої теорії культури. Насамперед, це проблеми співвідношення культури і цивілізації, кризи культури, питання щодо структурних елементів культури, діалогу різних культур.

Кінець ХVІІІ століття стає визначальним для становлення культурологічної теорії - саме в цей період проблеми культурного розвитку набувають особливого звучання в контексті філософських досліджень. Філософи почали розглядати культуру як особливу структурну цілісність, що визначає суспільство з точки зору його духовного потенціалу. Значне місце, зокрема в німецькій класичній філософії, набуває ідея розуму як підґрунтя культури. Саме в такому контексті розглядали культуру Гердер, Кант, Шеллінг, Гегель.

У XIX ст. обсяг нагромаджених знань про культуру досяг такого рівня, коли стало необхідним їх теоре­тичне оформлення згідно з вимогами наукового мислення. Починають виникати перші концепції культури, що пояснюють її формування, механізми її функціонування, позначаючи ту межу, коли можна говорити про культурологію як науку. Суттєвий внесок в осмислення феномену культури зробили представники різних філософських шкіл,   зокрема  -  марксизму,  «філософії життя».     Завдяки   роботам   А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, К. Маркса культуру почали розглядати як особливий феномен, що характеризується власними законами розвитку.      Ф. Ніцше відкриває за аполонівським світом міри і гармонії хаотичний і безмірний світ діонісійський. Саме в цей час сформувався новий напрямок досліджень - філософія культури.

Нового звучання культурологічна проблематика набула на зламі ХІХ-ХХ століть, коли людство вперше відчуло реальну загрозу власному існуванню на Землі. Сучасне розуміння культури складається як осмислення кризи культури, неможливості гармонії людини і природи. Відбувається відмова від пошуку раціональних підстав цієї гармонії.

Після завершення Другої світової війни стало очевидним, що міжнародне співтовариство повинно вирішити ряд глобальних проблем, які впливають на життєві інтереси всього людства в цілому: 

- збереження і зміцнення миру, запобігання загрози війни із застосуванням зброї масового знищення; 

- подолання екологічної кризи, пов’язаної з ката-строфічними наслідками людської діяльності;

- установлення справедливого порядку в економічних відносинах між народами; 

- забезпечення збалансованого росту народонаселення;

- захист здоров’я людей від особливо небезпечних масових захворювань і від негативних наслідків науково-технічного прогресу;

- забезпечення зростаючих потреб світового господарства в енергії і природних ресурсах тощо.

В умовах глобалізації сучасного світу, що передбачає активні контакти між представниками різних культур і релігій, виникають проблеми можливого нерозуміння та несприйняття інших культурних цінностей. Зокрема, можливі прояви етичного релятивізму, що призводить до втрати основних загальнолюдських цінностей та норм культури. Розвиток сучасної цивілізації породжує такі явища, як руйнування традиційного укладу життя; кризу особистості, що життєво дезорієнтує поведінку людини і формує деструктивні моделі поведінки (насилля, наркоманія тощо); появу та розповсюдження феномену масової культури. В цих умовах відбувається пошук механізмів адаптації людини до світу, що став техногенним та інформаційно перенасиченим, загрозливим та ворожим людині.

Усі ці прояви соціального життя ХХ століття зосередили увагу науковців на пошуку конструктивних шляхів збереження та розвитку культури. Вирішення цих проблем виявилося неможливим без спеціальної галузі культурологічного знання, яке сприяло б процесам визначеності людини в сучасному світі, розкривало б причетність людини до перебігу історичних подій та традицій минулих епох, пропонувало б їй адекватні уявлення про цінності та норми культурного буття. Це і зумовило появу нової сучасної наукової дисципліни – культурології, якаа носить і практичний характер, сприяючи формуванню таких соціокультурних орієнтацій людського буття, які б забезпечили подальший розвиток та збереження культурної реальності.

Культурологія, виступаючи як особлива галузь гуманітарного знання, характеризується багатоплановістю і синтезує в собі результати досліджень різних сфер культури, зокрема етнографії (від грець. ethnos – плем’я, народ) – науки, що вивчає культуру та побут народів світу, окремих племен. Значні успіхи цієї науки наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, накопичення численних даних про різні культури неєвропейських народів, стали також важливим чинником появи культурології. 

Сама етнографія як наука починалась у ХІХ столітті із вивчення малих безписьменних та доіндустріальних суспільств, іменованих примітивними у протиставленні їх цивілізованому світу. Перший професійний етнографічний опис – “Ліга ірокезів” належав американському історику та етнографу Льюісу Генрі Моргану (1818-1881), який детально описував політичне життя, ритуали, матеріальну культуру ірокезів та їх культурні контакти з білим населенням. Велике значення мали також дослідження американського лінгвіста, етнографа та антрополога Франца Боаса (1858-1942), який вивчав культуру індіанців і ескімосів та англійського етнографа та соціолога Броніслава Малиновського (1884-1942), котрі наполягали на ретельному вивченні специфіки окремих культур. Малиновський вважав культуру універсальним феноменом, стверджуючи, що культури принципово порівнянні і що їх порівняльний аналіз дозволяє відкрити універсальні культурні закономірності. Він надавав великого значення збиранню емпіричного матеріалу в “польових” умовах з метою зрозуміти чужу культуру, побачити її із середини, очима людини, що живе в цій культурі. Серед  видатних  етнографів  слід  відзначити  також  російського  вченого  М. М. Міклухо-Маклая (1846-1888), який вивчав корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії, Океанії, в тому числі папуасів Нової Гвінеї, виступаючи проти расизму і колоніалізму.

Саме етнографи виступили серйозними противниками європоцентризму, криза якого стала ще одним важливим чинником виникнення культурології. Європоцентризм – це світоглядна установка, відповідно до якої Європа із властивим їй духовним укладом є центром світової культури і цивілізації, зразком для всіх інших народів. Згідно з європоцентристською точкою зору, Європа, Захід з їх історією, політикою, культурою, мистецтвом являють собою єдину і безумовну цінність, яка протистоїть «неправильності” і “нерозвиненості” східного світу.

Сам термін «культурологія» був запропонований у 1949 році видатним американським антропологом Леслі Уайтом (1900-1975) для позначення нової наукової дисципліни як самостійної науки в комплексі соціальних наук. Культурологія є інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Міждисциплінарний простір можна вважати особливою ознакою культурології. Саме її міжнаукові зв’язки значно розширили дослідницькі можливості гуманітарної теорії. Культурологія знаходиться в процесі становлення та оновлення теоретичних концепцій відповідно до змін, що відбуваються з культурою та окремими її сферами. 

Отже, культурологія – філософська дисципліна, що вивчає найбільш загальні закони буття культури як способу життя людини в його цілісності; це система знань, які стосуються закономір­ностей існування та розвитку культури  - її структури, динаміки і взаємодії основних елементів (традицій, норм, звичаїв, соціальних інститутів), а також основних етапів еволюції і перспектив

Предмет культурології - дослідження феномену культури як історично-соціального досвіду людей, що втілюється в специфічних нормах, законах та рисах їх діяльності, транслюється від покоління до покоління у вигляді ціннісних орієнтацій та ідеалів, інтерпретується в “культурних текстах” філософії, релігії, мистецтві, праві. Смисл і призначення культурології на сьогоднішній день полягає в тому, щоб вивчати людину на рівні культури як її творця. 

Залежно від цілей та предметних сфер, рівня пізнання та узагальнення виділяють фундаментальну та прикладну культурологію. Фундаментальна вивчає культуру з метою теоретичного і історичного пізнання цього феномену, займається розробкою категоріального апарату і методами дослідження;на цьому рівні можна виділити філософію культури, яка вивчає метафізичну сутність культури. Прикладна, спираючись на фундаментальні знання про культуру, вивчає окремі її підсистеми - економічну, політичну, релігійну, художню - з метою прогнозування, проектування і регуляції актуальних культурологічних процесів.

На сьогоднішній день культурологія є сукупністю великої кількості шкіл та напрямків. З основними культурологічними концепціями ви познайомитеся в наступних розділах підручника.

 


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 224;