Контрольні запитання і завдання. 1.Назвіть ознаки, які характеризують буддизм, християнство та іслам саме як світові релігії.
1.Назвіть ознаки, які характеризують буддизм, християнство та іслам саме як світові релігії.
2. В чому своєрідність буддизму як релігії?
3. Чому після християнства не може з'явитися більш досконала релігія?
4. В чому своєрідність ісламу як світової релігії?
5. Назвіть регіони найбільшого поширення кожної із світових релігій.
Тематика рефератів
1. Порівняльний аналіз світових релігій.
2. Своєрідність буддизму як релігії.
3. Течії буддизму і їх відмінність.
4. Етапи становлення християнства як релігії.
5. Ісус Христос в контексті появи християнства як релігії.
6. Виникнення ісламу як виклик часу.
Рекомендована література
1. Валько В. Первісне християнство. - Львів, 1997.
2. Васильєв П. История религий Востока. - М., 1999.
3. Головащенко С. Історія християнства. - К., 1999.
4. Ислам: происхождение, история, современность. - М., 1984.
5. Ислам. Энциклопедический словарь. - М, 1991.
6. Керкс Э. Дорогами христианства. - М, 1995.
7. Кочетов А. Буддизм. - М, 1986.
8. Поснов М. История Христианской Церкви. - Брюссель, 1964.
9. Тальберг Н. История христианской церкви. - М, 1994.
10. Эррикер К. Буддизм. - ML, 1999.
11. Янг Дж. Христианство. - М., 1998.
Тема XIV
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ХРИСТИЯНСЬКОГО
ВІРОВЧЕННЯ І КУЛЬТУ
Християнство - цілісна конфесійна і культурно-релігійна традиція. Богословсько-релігійними відповідниками цієї ідеї можна вважати уявлення про єдину позаконфесійну Церкву Христову або дещо ліберальнішу ідею екуменічного, "відкритого" християнства. На перший погляд ці ідеї можуть видатися суто ідеальними конструктами (бо реальність завжди демонструвала саме конфесійний, "розділений" розвиток християнства). Проте вони спираються на реальні, історично підтверджені факти єдності витоків християнської традиції і наявність певних світоглядних та духовних інваріантів, закріплених у Святому Письмі, церковних догматах і канонах. Завдяки цим інваріантам християнство вже дві тисячі років зберігає певну ідентичність, незважаючи на конфесійну різноманітність. Дуже часто саме ця різноманітність допомагає найповніше розкрити конкретну сутність означених інваріантних догматичних принципів щодо тих чи інших історичних періодів, культур, народів, громад та особистостей.
|
|
|
Все це дає підстави для розгляду християнства як чогось цілого, а не як певної окремої конфесії (деномінації) його. Саме різноманітність християнства має розглядатися як його цінність. Цінність, що (залежно від світоглядних уподобань) є наслідком особливостей соціокультурного розвитку людства або дозволена, передбачена і визначена Богом. Значення всіх культурних та конфесійних норм полягає у можливості виявлення через них справжньої повноти релігійного життя в лоні християнської традиції.
|
|
|
Біблія як священна книга християнства
Біблія (від грецьк. ta bibliv - книги) - священна книга християнства та іудаїзму. Інші назви Біблії - "Писання", "Письмо", "Святе Письмо" - є калькою з давньоєврейського ketbhe hakkodesh, з грецького graphe, graphai hagiai, з латинського sacra scriptura. Біблія формувалася як окрема книга протягом 1-го тисячоліття до н.е. та 1 -2 століття н.е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудаїстська, а пізніше християнська традиція вважали богонатхненними.1
1 Див.: Библейская Энциклопедия. - М., 1991; Библейская Энциклопедия. - М, 1995; Галлей Г. Біблійний довідник Галлея. - Торонто, 1985; Нюстрем Э. Библейский словарь. - Торонто, 1979; Словарь библейского богословия. - Брюссель, 1990; Ринекер Ф., Майер Г. Библейская энциклопедия Брокгауза. - 1994.
Тема 14. Основний зміст християнського віровчення і культу 387
Структура і склад Біблії.Біблійний канон. Поділяється на дві основних частини - Старий (Вітхий) та Новий Завіти. В основі назви "Завіт" (д.євр. berit, грецьк. diatheke) - угода, договір, союз, заповіт - лежить біблійна ідея про угоду, союз (завіт) Бога з обраним народом та із всім людством. Та частина Біблії, що розповідає про союз Бога з давньоєврейським народом, називається Старим Завітом; саме вона є священною для євреїв-іудаїстів. Друга частина - Новий Завіт
|
|
|
- розповідає про союз Бога вже із всім людством через Ісуса Христа. Для
християн є священними обидві частини Біблії.1
За структурою Біблія ділиться на Старий та Новий Завіти і водночас на окремі книги. Різні напрями християнства мають свої погляди на біблійний канон
- склад і кількість книг, визнаних священними. На сьогодні Біблія містить 66
книг у протестантських виданнях, 72 книги - у католицьких та 77- у
православних. Щодо 27 книг Нового Завіту серед християн нині не існує
суперечок. Основні суперечності стосуються Старозавітної частини.
З середини І тисячоліття до н.е. і до кінця І ст. н.е. склалося дві основні версії канону (складу) Старого Завіту - так звані Олександрійська та Палестинська. Олександрійська версія, сформована серед євреїв діаспори, зазнала впливу елліністичної культури. До того ж, вона вміщувала низку книг, написаних або за межами Палестини, або досить пізно - наприкінці І тис. до н.е. Ця версія, як більш поширена і популярна, стала основою християнського Старого Завіту. Поділена на 50 книг, вона була засвоєна православними, у 45-ти книжному варіанті - католиками.
|
|
|
Палестинська версія, сформована і відредагована іудейськими книжниками
- масоретами, не визнавала аж 11 книг з Олександрійського канону. Саме до цієї
версії, вживаної іудаїстами, повернулися у XVI столітті європейські реформатори
християнства, починаюча з МЛютера. Тому протестантська Біблія й містить 39
книг у Старому Завіті. Саме стільки книг вважаються канонічними і
включаються до друкованих видань Біблії.
Католицька Церква, у відповідь протестантам, канонізувала на Тридентському соборі Старий Завіт з 45 книг; 39 з них дістали назву протоканонічних, решта - девтербканонічних. Православні включають до своїх видань Біблії 50 книг Старого Завіту, умовно поділяючи їх на канонічні (згадані 59) та 11 так званих дуже корисних, тобто гідних для християнського виховання.
Усі християни розрізняють у Старому Завіті такі групи книг: П'ятикнижжя Мойсееве- книги Буття, Вихід, Левіт, Числа та Повторення Закону (Второзакония); книги історичні- книги Ісуса Навина (Єгошуа), Судей, Рут, чотири Книги Царств та дві книги Хронік, Єздри, Неемії, Естер (серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит,
1 Ямицкевич В. Библиология.- Спб., 1997; Крывелев И. Библия: историко-критический
анализ. - М, 1985; Происхождение Библии - М., 1964.
13*
388 Розділ III, Історичне витлумачення феномену релігії
книга Ісуса сина Сирахова, друга й третя книги Єздри); книги пророцькі-
книги "великих" пророків: Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїль, неканонічне Послання Єремії та книги "малих" пророків: Даниїла, Осії, Йоїля, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Аввакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії, п'ять неканонічних додатків до книги Даниїла; книги учительні(або поетичні): -Нова, Еклезіаста, Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), неканонічні Премудрості Соломонові.
27 книг Нового Завіту поділяються таким чином: 4 Євангелія - від Матвія, Марка, Луки та Івана. Перші три Євангелія, які споріднені спільністю сюжетів то манерою викладу, називаються синоптичними. На відміну від цих Євангелій, де наявним є наративний компонент, Євангеліє від Івана є зразком християнської містики. Також до Нового Завіту входять історична книга Діянь (або Дій) Святих Апостолів, Послання Святих Апостолів, 14 з них пов'язані з іменем апостола Павла, а решта - з апостолами Яковом, Петром, Іваном, Юдою, а також Пророцька книга Об'явлення Святого Івана Богослова або Апокаліпсис.
Канон Нового Завіту формувався у християнському середовищі протягом I-IV ст. н.е. шляхом вибору загальновживаних текстів, їхнього співставлення та визначення їхньої священності на церковних соборах. В укладенні канонічного списку велику роль зіграли такі християнські богослови-апологети як Юстин Філософ (Мученик), Татіан (II ст. н.е.), Іриней Ліонський, Тертуліан, Оріген (V ст. н.е.), Климент Олександрійський, Євсевій Кесарійський (IV ст. н.е.). Офіційний список з 26 книг, крім Апокаліпсису, був затверджений у 365 р. Лаодикійським собором. Далі новозавітний канон обговорювався па Гіппонському (393 р.) та Карфагенському (397 р.) соборах. Остаточна редакція була затверджена Трульським собором 692 р. Канонічність Апокаліпсису подеколи (аж до IX ст.) піддавалася сумнівам.
Біблійні апокрифи- це ціла низка творів, що виникли в лоні біблійної традиції, але не ввійшли до жодного з варіантів канону Біблії. Такі книги одержали назву апокрифів. Крім неканонічних книг, що входять до православного та католицького списків (таких як Премудрості Соломонові, книги Товіт, Варух, Ісуса сина Сирахова, книги Макавеїв), існують апокрифи в окремих списках як "старозавітні", так і "новозавітні".
Серед старозавітних апокрифів - так звані Завіти 12-ти патріархів, книга Єноха, варіанти книги Буття та Второзакония. Новозавітні апокрифи вирізняються кількістю творів та різноманіттям жанрів, які в цілому повторюють жанрову структуру новозавітного канону. Лише частина з них дійшла у відносно завершеному вигляді і є оригінальною в порівнянні з біблійним каноном. Решта -результат компіляцій та рекомбінацій. Апокрифічні твори новозавітної пори стали виявленням певних духовно-релігійних традицій, у взаємодії з якими формувалася християнська релігія.
Найчисельнішою (до 50-ти) є група апокрифічних Євангелій. Це
Тема 14. Основний зміст християнського віровчення і культу
389
іудеохристиянські та гностичні Євангелія (Євангелія евіонітів, євреїв, протоєвангеліє Якова, Євангеліє Фоми, Євангелія досконалості, Євангеліє істини). Відомі також Євангелія, які були колись поширеними серед нехристиянських груп (Євангеліє маніхеїв), окремих етнічних груп (Євангеліє до Єгиптян, арабське Євангеліє), серед послідовників окремих релігійних лідерів (Євангелія Василіда, Керинфа, Маркіона, Валентина, Левкія, Лукіана, Фаддея). Кілька євангелій пов'язуються з іменами новозавітних персонажів (Євангеліє Петра, євангеліє Юди Іскаріота, Оповідь Иосифа Арімафейського, євангеліє Никодима).
Апокрифічні версії Діянь Апостольських репрезентовані "Діяннями" окремих апостолів (Петра, Павла, Варави, Филипа, Андрія, Фоми, Матвія, Івана). Серед апокрифічних Послань цікавими є переписка між апостолом Павлом і римським філософом-стоїком Сенекою, а також два послання, автором і адресатом яких фігурує сам Ісус Христос. Це - послання Авгаря до Христа та Послання Христа до Авгаря. Нарешті, досить широко був розвинений жанр новозавітної апокаліптичної літератури. Дійшли фрагменти, або ж звістки, про дві версії Апокаліпсису Івана, відмінні від канонічної, про Апокаліпсиси Петра, Павла, Варфоломія, Марії, Фоми, Стефана.
Більшість апокрифів були "відречені", тобто заборонені Церквою. Проте деякі, що не суперечили догматам, дозволялися для читання і навіть були джерелом християнської церковної практики. Найвідомішими з таких дозволених апокрифів є "Пастир" Герма та Дидахе (Вчення 12-ти апостолів). Деякі оповіді про дитинство Ісуса та життя Марії компенсували відсутність відповідних свідоцтв в канонічних Євангеліях і також були засвоєні церковною традицією. Так, деякі сюжети з Протоєвангелія Якова стали основою маріологічної традиції вшанування діви Марії.
Відомості про більшість апокрифів дійшли до нас через полемічні твори християнських письменників II-IV ст. (Тертуліана, Євсевія, Ієроніма та ін.). Знахідки XX століття - у Єгипті (Наг-Хаммаді, 1946 р.) та Палестині (Ваді-Кумран, 1947 р.) дали можливість досліджувати оригінальні тексти Апокрифів.
Переклади Біблії.Вихідними мовами перших текстів Старого Завіту є давньоєврейська і арамейська, а Нового Завіту - грецький гебраїзований діалект койне. Найдавніші переклади Старого Завіту з'явилися у "післяполонний" період історії давніх євреїв (II половина І тисячоліття до н.е.). Це були так звані Таргуми - богослужбові перекази давньоєврейських текстів на арамейську мову, що стала побутовою для більшості іудеїв. Найвідоміші з Таргумів - Таргум Цонафана (V ст. до н.е.), Таргум Онкелос (III ст. до н.е.), Таргум самарян (1 ст. н.е.). Найвідомішим перекладом Старого Завіту грецькою мовою стала Септуагінта або Переклад Семидесяти (за переказом - III ст. н.е.). Цей переклад був створений в Єгипті на основі Олександрійського канону. Він виявив прагнення греко-мовної єврейської діаспори інтегруватися до еллінізованого культурного
390 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
світу. Саме Септуагінта стала основою старозавітної частини християнської Біблії.
Біблійні переклади перших століть н.е. були викликані потребами поширення християнської релігії. Основою їх стали як Септуагінта, так і масоретський (палестинський) текст. Це - грецькі переклади Аквіли, Сіммаха, Феодотіона (ІІ-ІП ст. н.е.), сирійський переклад Пешитто (II ст.), готський переклад єпископа Ульфіли, єгипетські коптські переклади, ефіопські переклади (IV ст.), вірменський і грузинський (V-VI ст.).
В той час, як східне греко-мовне (пізніше - православне) християнство послугувалося текстом Біблії, ґрунтованому на Септуагінті, західні Церкви користувалися латинськими перекладами. Найдавніші з пих - Itala Та Vetus Latina (ІІ-ІП ст.). Найвідомішим став латинський переклад 383-405 років, здійснений з єврейських та грецьких манускриптів під проводом Ієроніма Блаженного (347-420 pp.). Цей переклад у XV ст. отримав назву Vulgata (звичайна, загальноприйнята). Під цією назвою латинська Біблія була канонізована Тридентським собором 1546 року і досі є офіційною в католицькій Церкві.
З середини XV ст. в Європі почався енергійний рух перекладів національними мовами. Відомі переклади Дж. Уікліфа в Англії, Я.Гуса - в Чехії, переклади в Голландії, Франції, Італії, Іспанії. Проте неперевершеними стали протестантські переклади XVI-XVII століть: МЛютера і Ф.Меланхтона (1522-1531 pp.), а також У.Цвінглі (1529 р.) - німецькою мовою, Оліветана та Кальвіна - французькою та Royal Wersion короля Якова І, здійснена в Англії 1611 року.
Історія слов'янських перекладів Біблії починається у IX ст. працею святих Кирила-Костянтина і Мефодія. На Русь Біблія прийшла в давньоболгарській церковнослов'янській версії. Особливості богослужбового використання Біблії в православній Церкві - у вигляді окремих збірок (Паремії, Служебне Євангеліє,-Апракос) - ускладнювали появу повного слов'янського (руського) зібрання Біблії. Перша така збірка з'явилася лише у 1499 р. за ініціативи новгородського митрополита Геннадія на основі відомих тоді церковнослов'янських списків, перекладів з Вульгати, з чеських версій, з давньоєврейських (масоретських) списків. Саме Геннадіївський Список, потрапивши в Україну, став прототипом першої друкованої Острозької Біблії (1581 p.). Крім того, в XVI ст. була видрукувана "Бібліа Руска" білоруса Франциска Скорини (Прага, 1517-1519 pp.) та Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 pp.), "Учительне Євангеліє" та "Апостол" Івана Федорова (1568 та 1574 p.).
Відомою є також підготовча праця гуртка митрополита Петра Могили в XVII ст. з видання перекладу Біблії староукраїнською мовою та видання "Псалтирі" Симеона Полоцького 1680 року. У XVIII ст. в Росії був видрукуваний узгоджений з Септуагінтою новий церковнослов'янський текст Біблії -Єлизаветська Біблія (1751, 1756,1757 та 1759 роки).
На початку XIX ст. переклад Біблії російською мовою започаткувало
Тема 14. Основний зміст християнського віровчення і культу
391
Біблійне товариство в Росії. Був перекладений Псалтир, П'ятикнижжя. Діяльність Біблійного товариства була припинена із-за опозиції Синоду. Протягом 1818-1835 років переклад Біблії здійснив професор-семітолог Г.Павловський. У 1860 р. почався санкціонований Церквою переклад її за участю професури 4-х духовних академій - Петербурзької, Київської, Московської, Казанської за редакцією професора Є.Лов'ягіна. Були використані європейські, грецькі, слов'янські списки біблійних книг. Цей переклад під назвою "Синодального" вийшов у 1876 році. Синодальна Біблія була визнана Церквою нарівні з церковно-слов'янським текстом і нині є осьовою для більшості видань Біблії російською мовою.
Серед українських перекладів у XIX ст. помітними стали переклад Євангелій М.Шашкевича (30-40 pp.), повний Новий Завіт П.Морачевського (не був видрукуваний із-за супротиву Синоду та "валуєвщини") В 1903 р. у Відні виданням Британського Біблійного Товариства з'явився повний переклад Біблії українською мовою, здійсненний П.Кулішем, І.Пілюєм та І.Нечуєм-Левицьким. Того ж року у Львові вийшов Новий Завіт і Псалтир у перекладі С.Бачинського. Протягом 1921-1940 pp. переклад Біблії здійснив І.Огієнко; видрукувана ця Біблія була лише в 1962 році Об'єднаним Біблійним Товариством. У 1963 році під час II Ватиканського Собору, в Римі було затверджено текст Біблії, перекладений і редагований представниками ордену Василіан І.Хоменком, І.Костецьким, В.Бабкою. Нині над новим перекладом Біблії українською мовою працює Українське Біблійне Товариство. Переклад здійснює Р.Турконяк.1
Основні ідеї та мотиви Біблії.Біблія - джерело християнського віровчення.2 Лейтмотив Біблії - сакралізована історія людства, освячена постійною присутністю Бога-Творця і промислителя, його участю в долі кожного народу і людини. Основою людського життя, як індивідуального, так і суспільного, за Біблією, є залежність від волі Бога, правдиве боговшанування та богопоклоніння. Під цим кутом зору Біблія подає також історію духовно-релігійного розвитку людства - від зовнішніх, обрядових форм до внутрішніх, вмотивованих релігійним почуттям та вірою.
Головною проблемою Старого Завіту є угода з Богом та шляхи її дотримання через правдиве виконання божественних настанов - Закону. Старозавітний Закон, в центрі якого стоять Десять заповідей, був даний давньоєврейському народові через пророка Мойсея на горі Синай. Синайське законодавство, що являло собою систему сакралізованих релігійних, моральних, правових та побутових настанов і приписів, стало засадою культурно-релігійної та етичної традиції іудаїзму, а в переосмисленому вигляді і християнства.
Історичні книги Старого Завіту, хоча й суб'єктивно, але спираються на реальні події, що відбувалися на Близькому Сході протягом І тисячоліття до н.е.
1 Див.: Бюлетень Українського Біблійного Товариства. - 1995-2000.-№ 1-11.
2 Стагг Ф. Богословие Нового Завета. - К., 1999.
392 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
Пророцькі книги подані у вигляді авторських творів представників поширеного у іудеїв І тис. до н.е. інституту пророків - релігійних та моральних вчителів, а часом і політичних ідеологів. Головна проблема, яку піднімають пророки -відповідальність "обраного народу" перед Богом за недотримання Завіту з ним, а також віщування майбутнього духовного оновлення, яке прийде через численні випробування.
Повчально-поетичні твори нечисленні, але різноманітні за жанром та оригінальні за проблематикою. Вони дають приклади релігійно-філософського, художньо-естетичного, морально-етичного осмислення місця людини в житті та її стосунків з Богом. Тут характерними є намагання співставити Божественну і людську мудрість, відшукати безкінечний смисл в кінечному бутті. Кульмінаційна подія біблійної історії, що зображена в Новому Завіті - діяльність на землі Ісуса Христа як Божественного Месії, насамперед його викупна жертва, про яку розповідається в Євангеліях. За християнським вченням Христова жертва є Божою жертвою, що спокутує першородний гріх, дає людству надію на оновлення Завіту з Богом та є містичним шляхом до спасіння.
Образ Христа-Месії єднає Новий Завіт із старозавітною традицією очікування месії, яку відбито у творах біблійних пророків. Особливо ідея спадкоємності підкреслена у Євангелії від Матвія, яке складено в іудаїзованому середовищі. Цим, власне, з'ясовується та увага, яку ця Євангелія приділяє проблемам виконання старозавітного Закону, переосмислення старих біблійних заповідей з позицій внутрішньої релігійності, підкреслення того, що прихід Ісуса є виконанням пророцтв. "Пророцтво, що здійснилося" - базова смислова структура Євангелія від Матвія, яка вводила християнську релігійно-моральну проповідь до кола ментальних звичок іудаїзованого оточення.
На той же час, Євангелія від Марка і Луки виголошувалися для еллінізованих іудеїв та для християн-неєвреїв ("язичників"). На відміну від Матвія, де велику роль відіграє ставлення до Закону, у цих Євангеліях образ та вчення Христа гранично універсалізовані, відповідають потребам усіх народів. Синоптичні Євангелія мають характер наративний, релігійно-дидактичний.
Євангеліє від Івана є яскравим зразком християнської містики. В ньому наголошено, насамперед, на Божественній, містичній природі Христа.
Про містичне виникнення (через дію Духа Святого) християнської Церкви та про початок місійної діяльності апостолів розповідає книга Діянь Святих Апостолів. Наголошуючи на тому, що джерелом спасительної місії є віра в Ісуса Христа і благодать Духа Святого, яка передається через апостолів, книга Діянь подає також чимало свідоцтв про життя перших християнських громад. Тому вона є достовірним джерелом з ранньохристиянської історії.
Апостольські послання, репрезентуючи досить прагматичний жанр (ділова переписка між апостолами та керівниками різних християнських громад), постають відтак зразком богословського та релігійно-морального розвитку.
Тема 14. Основний зміст християнського віровчення і культу
393
Апостол Павло, з яким пов'язана найчисельніша група Послань, став фактичним родоначальником християнської теології. Він вперше чітко сформулював суть християнського символу Віри - віра у викупну жертву Ісуса Христа, Його чудесне воскресіння та друге пришестя.
Саме Павло поєднав радикальні есхатологічні чекання перших християн з історичним та соціальним контекстом: очікуючи другого пришестя та кінця світу, християни, однак, мають гідно проводити себе у реальному житті. Підкресливши значення даного Богом Закону для підготовки людства до спасіння, Павло наголосив, що після Христової жертви людина спасається вірою в Христа та Любов'ю до Бога і Ближнього. Таким чином, божественне обранство до спасіння втрачає колишню етнічну обмеженість, стає універсальним, доступним для кожного, хто здатен вірити й любити.
Апостол Павло сформулював практичні засади соціальної поведінки християн (вшанування влади та начальства, гідне професійне служіння, доброчесна поведінка, міцний шлюб для одружених тощо). Павлом була започаткована уніфікація християнських богослужінь та внутрішнього церковного впорядкування (виборність духовенства, церковна ієрархія тощо). Проблемам церковної дисципліни, релігійно-морального виховання, християнської стійкості серед іновірців, полеміці з "лжевчителями" присвячена решта апостольських послань, так звані соборні.
Яскравим зразком християнської есхатологічної містики є Апокаліпсис Івана Богослова, головними ідеями якого стали: неминучість останньої битви Бога з силами Диявола, торжество Христа і перемоги Його над Антихристом, встановлення тисячолітнього царства, Останнього Божого суду й оновлення неба і землі. Прообразом оновленого світу - небесного Єрусалиму постає тут християнська Церква.
Символічним центром Нового Завіту й Біблії в цілому став Ісус Христос, з образом якого пов'язана ціла низка теологічних, філософсько-антропологічних та моральних проблем: Бог як особа та особистість, мирське в Божественному та Божественне в мирському, спасіння та свобода волі.
Християнством було сформульоване якісно нове розуміння релігійності та моральності: виправдання вірою; спасіння через прилучення до викупної жертви Христа; пріоритет внутрішнього релігійного почуття перед зовнішніми обрядовими формами та ін. Була висунута низка теологічно-соціальних проблем: універсалізм та національність в релігії, віра в Бога та існування у "світі", праця та життя в цілому як релігійне служіння, Церква як новий вимір часу та простору, моральний осередок та зразок ідеального суспільства.1
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 699; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!