Контрольні завдання і запитання. 1.Які умови сприяли появі первісних релігійних вірувань?
1.Які умови сприяли появі первісних релігійних вірувань?
2. Охарактеризуйте основні форми первісних вірувань.
3. Чи збереглися залишки первісних вірувань у віроповчальному елементі сучасних релігій?
4. Яку роль відіграла магія в появі і розвитку релігійного культу?
5. Якої еволюції зазнала ідея надприродного в процесі розвитку релігійних вірувань?
Тематика рефератів
1. Проблема походження релігії в працях відомих вчених (за вибором).
2. Співвідношення гносеологічних і соціумних передумов у виникненні первісних вірувань.
3. Етапи розвитку первісних вірувань.
4. Характерні риси демоністичного типу віри.
5. Місце віри в надприродне в структурі релігійної свідомості.
Рекомендована література
1. Зыбковец В.Ф. Дорелигиозная эпоха. - М., 1959.
2. Классики мирового религиеведения. - М., 1996.
3. Лобовик Б.А. Религиозное сознание и его особенности. - К., 1986.
4. Марлею М. Религии человечества. - М., 1997.
5. Мень А. Истоки религии. - Брюссель, 1981.
6. Мистика. Религия. Наука. - М., 1996.
7. Паскаль Б. Думки про релігію. - Львів, 1995.
8. Сухов А.Д. Философские проблемы происхождения религии. - М., 1967.
9. Токарев С. Ранние формы религии. - М., 1990.
ТЕМА XII ЕТНІЧНІ РЕЛІГІЇ
На зміну первісним релігійним комплексам приходять етнічні релігії . Останні можна розглядати і як новий тип релігій, що почав складатися у деяких окремих народів і функціонує тільки в межах кожного з них, і як новий етап (стадію, період) в еволюції релігій, що пов'язане з певними суспільними трансформаціями, зокрема соціально-етнічними.
|
|
|
Історичне підґрунтя виникнення етнічних релігій
| ж не всі народи пережили за інших економічних та |
Етнічні релігії виникають у переломний історичний період, який пов'язується із суттєвими якісними змінами в суспільстві. Вони стосуються різних сторін його функціонування: знарядь праці, економічного устрою, виробничих відносин, політичного ладу, форм правління, соціально-станової диференціації, форм людських об'єднань тощо. Абсолютизація якоїсь однієї з них призводила до однобічності в розумінні історичних умов появи етнічних релігій. Пояснення виникнення цих релігій розкладом родоплем'яного устрою, настанням рабовласницької суспільно-економічної формації та становленням класового суспільства базувалося на визнанні домінантою суспільного розвитку способу виробництва і характерного для його історичних диференціацій класового поділу. Деякі етнічні релігії дійсно спричинені переходом докласового суспільства у рабовласницьке, але беззастережно прийняти універсальність цієї умови неможливо, бо рабовласництво, а етнічні релігії виникали й соціально-політичних устроїв.
|
|
|
Обов'язковим історичним підґрунтям виникнення етнічних релігій є новий тип об'єднання людей (не у вузькі, виключно кровноспоріднені, а в громадянські общини), які зазнають соціальної диференціації і які консолідуються у формі держави. Відтак етнічні релігії виникають на стадії формування соціально ієрархієзованих (за професією, станом, владою, функціями тощо) та державних суспільств.
Хронологічно визначити цей історичний період як єдиний і одночасний для всіх народів досить складно. Для одних поява етнічних релігій датується IV тисячоліттям до н.е., а для інших - XX століттям н.е. Але стадіально всі етнічні
Термін, яким ми послуговуємося, позначаючи різні за змістом і формами, часом, місцем, ареалом виникнення та поширення релігії, обраний як альтернативний щодо звичного "національні релігії-". Це зумовлено тим, що, на думку багатьох дослідників, зокрема такого авторитетного з них, як С.Токарева, останній не зовсім вдалий.
344
Розділ НІ. Історичне витлумачення феномену релігії
релігії стоять приблизно на одному історичному ступені. Правда, етнічна релігія, як стадія розвитку будь-якої релігії, не є обов'язковою, такою, що послідовно замінює однин ступінь на інший. Скажімо, арабські народи, серед яких зародився іслам, не знали власне етнічної релігії, а перейшли до світової безпосередньо від родо-плем'яних культів. Так само й первісні племена Центральної Африки, які приймають християнство, "перестрибують" стадію етнічної релігії.
|
|
|
Етнічні релігії виникають у рамках окремих народів, які з'являлися дуже нерівномірно. Проте, незважаючи на всю унікальність і самостійність цих одиничних процесів, етнічні релігії все-таки відтворюють у надто загальних рисах етнорелігієгенез, у якому різні типи релігій перебувають у надто складних відносинах, взаємно переплітаються, впливають один на одного, створюючи нові синкретичні форми. Етнічні релігії виростають із суспільних умов існування будь-якого народу, тому вони не подібні між собою і за окремими елементами, і за духом, і за часом виникнення, і за типом відношення до трансцендентного, і за змістом віровчень, і за культовими формами. Але всіх їх єднає те, що вони, сформувавшись серед одного народу, зрослися з ним.
Сам термін "етнічна релігія" використовується давно і дається певній групі релігій, чия поява і функціонування, межі поширення та основні символи пов'язані з якимось певним етнічним утворенням. Залежно від рівня етносоціального розвитку суспільства всі етнічні релігії поділяються на народні та національні або етнодержавні.
|
|
|
Народні релігії
Виходячи із етимології грецького слова etnikos (родовий, народний, язичницький), народні релігії тотожні, власне, етнічним у вузькому розумінні цього слова. Народними релігіями традиційно вважаються так звані природні релігії, тобто ті, які виникають природним шляхом внаслідок поступового й довготривалого розвитку світоглядних уявлень тієї чи іншої етнічної спільноти про світ природний і надприродний і які представлені у вигляді міфів, традицій, звичаїв, обрядів, культів. Певна етнічна спільність виникає й підтримується завдяки єдиному генетичному (кровноспорідненому) походженню, спільній території проживання та мові спілкування, спільній історичній пам'яті, які зафіксовані у родових легендах про походження народу і постійно відтворюється при здійсненні колективних обрядів. Деякі дослідники навіть ототожнюють етнос і етнічну релігію, вважаючи складові етносу тим, що
1 Див.: Токарев С.А. Проблемы периодизации истории религии //Вопр. научн. атеизма. -Bbin.20.-M., 1976.-С.79.
Тема 12. Етнічні релігії
345
"становить його етнічну релігію".
До народних релігій відносять такі релігійні комплекси, які виникли в середовищі ранніх етносів і відповідали їхнім духовним, ідеологічним, культурним потребам. Це, насамперед, давньоіранські, давньоєгипетські, давньоіндійські, давньогрецькі, давньослов'янські та інші релігії, які передували більш розвинутим релігіям державних етносів-народів (зороастризм, грецький чи римський політеїзм, релігія ацтеків чи інків, релігія східнослов'янських племен Київської Русі тощо). Народні релігії - це вияви автохтонних традицій, які не лише зберігають їх, а й розвивають, удосконалюють. Народні релігії є обов'язковими для сповідання представниками певних етнічних спільнот. їх, як правило, не вибирають, у них - народжуються.
Подальша доля народних релігій залежить від наступної історії народу. Якщо останній під впливом зовнішніх обставин - природних чи соціальних катаклізмів (наприклад, зміна клімату, війни, поневолення і поглинення під час міграцій тощо) - зникає, то зникає і його релігія. Більшість ранньоетнічних релігій втрачені повністю. Інша частина народних релігій або збереглася, але у модифікованому вигляді, або видозмінилася - органічно вплелася в інші релігійні комплекси, увійшовши у більш пізні і складні культи, по-новому осмислюючи старі істини, обряди, традиції, цінності. При конструктивній еволюції народу до рівня нації, народна релігія переростає рамки вузької етнічності і стає загальнонаціональним явищем, як, скажімо, індуїзм чи сінто, тобто національною релігією. Національна релігія - це вже вищий ступінь розвитку етнічної релігії в широкому розумінні цього слова.
Визначаючи характерні риси народних релігій як нового типу релігій, треба врахувати, що вони сформувалися в надрах родо-плем'яних культів, а тому є результатом певного релігійного синтезу попередньої традиції і посталих новітніх явищ в релігійному житті конкретного народу. На стадії бездержавного етносу ці релігії ще дуже тісно пов'язані з народом, а тому етнічні і релігійні кордони збігаються. На відміну від панування в первісних релігіях сімейних богів, на передній план висуваються божества-покровителі народу. Божества окремих племен нібито інтегруються, поширюючи свій вплив і покровительство на значно більші (ніж рід чи плем'я) соціальні групи. В основі цього лежить міграція, а отже і соціально-культурні контакти різних етносів. З'являється потреба універсалізації релігійних поглядів.
Соціальна диференціація в суспільстві зумовлює виокремлення в рамках народних релігій двох комплексів, один з яких призначений народним масам, де сильні залишки родо-плем'яних культів, а другий - офіційний - для
Див.: Лозко Г. Етнічна релігія як наукове поняття // Етнос і релігія. - К., 1998. - С.4.
346
Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
відокремленої верхівки суспільства, який утверджує нові ідеї (соціальної нерівності, походження та успадкованості влади земних володарів від богів, необхідності зрощення влади релігійної і політичної тощо). У народних релігіях земна ієрархія, побудована за принципом панування й підлеглості, відтворюється у небесній, коли існує політеїзм і кожний з богів опікується певною стихією, явищем, якоюсь стороною життєдіяльності народу.
Отже, крім звичного уособлення навколишнього середовища, зокрема явищ і сил природи, у вигляді духів (гноми, мавки, русалки, водяники, лісовики та ін.) і богів (сонця, місяця, вітру, вогню тощо), народні релігії уособлюють людську працю (боги землеробства, бог скотарства), різні сфери діяльності (бог письма).
Основними об'єктами релігійного поклоніння в народних релігіях стають боги, які поступово змінюють свій зовнішній вигляд у свідомості людей. Замість зооморфізму (поклоніння богам в образі тварин) приходить антропоморфізм (поклоніння людиноподібним богам).
Світ людей, що сповідують ці релігії, повністю населений духами, демонами, богами з диференційованими функціями, між якими існують складні відносини і з якими треба вміти спілкуватися. Богам необхідно приносити жертву, здійснюючи це під час обов'язкових і складних обрядів. Саме тому народні релігії вважаються обрядовими й офірними, тобто жертовними. Без правильно здійсненого обряду принесена жертва не буде прийнята богами, а тому необхідний посередник між богами і людьми. У ролі посередника виступає жрець, який має високий авторитет у суспільстві, за звичаєм успадкований від батька. Жрець виконує багато функцій. Він - жертводавець, ворожбит, заклинатель, цілитель, охоронець таємних знань, співець, автор гімнів. Діяльність жреця утаємничена, його стосунки з віруючими -дистанційовані. При цьому віруючі - не учасники, а споглядальники обрядів. Рабів, чужинців, соціальні низи до релігійного культового ритуалу не допускали.
Народні релігії не знають свого родоначальника, не мають, як правило, храмів. У них немає письмових джерел (крім, хіба що, релігій єгиптян і майа), основною формою передачі знань є усний міф. Він і формує міфологічність цього типу релігії.
Всі народні релігії вирізнялися своїм етноцентризмом.
Так, у Давньому Єгипті землеробські боги мали вузьку "спеціалізацію": Той, хто готує ґрунт; Той, хто сіє; Той, хто дає вологу; Той, хто збирає врожай; Той, хто зберігає врожай та ін.
Тема 12. Етнічні релігії
347
3. Національні або етнодержавні релігії
Появу цього типу релігій традиційно пов'язують із кризою рабовласницького ладу і переходом до феодальних відносин, коли релігія починає виконувати функцію ідеології, спрямованої на експлуатацію соціальних низів, захист класових інтересів, освячення соціальної нерівності тощо. У такій акцентації саме цих соціально-економічних чинників явно проглядається соціологізаторський підхід, який не враховує інших факторів: гносеологічних, психологічних, історичних тощо.
Наявний у релігієзнавстві поділ усіх релігій на родо-плем'яні, національні та світові базується на поширених донедавна уявленнях про формаційні етапи етноісторії. Проте уточнення, які були зроблені останнім часом щодо загальних етнологічних термінів, зокрема етносу та нації, виявляють недосконалість запропонованого поділу. Є велика кількість релігій, які за своїми характеристиками переросли рамки родів і племен, але не стали ще ознакою нації в політичному значенні. Загалом, на момент, коли постає нація як етносоціальний і етнополітичний організм у межах державних чи територіальних кордонів, де люди об'єднуються за історичним та етнічним походженням, мовою, територією, економічним життям, психологічним складом, що виявляється у спільній культурі, певній соціальній структурі, розвиткові економічних зв'язків та самосвідомості, етнічні релігії, як правило, самі еволюціонують у позаетнічні, тобто світові, або замінюються ними.
Вважається, що будь-яка наступна стадія релігій, будучи відображенням історично значущих суспільних відносин, не має своїх власних внутрішньо-релігійних підстав для трансформацій. У даному разі заміна народних релігій народно-державними постає результатом заміни специфічних суспільних відносин, їхніх структурних і функціональних елементів. Вчені застерігають вбачати в тому чи іншому типі релігій лише соціальні або економічні причини, лише рівень і якість відображення суспільних відносин. Треба враховувати також історично змінні відносини між людиною і спільнотою, в якій життєдіє людина.
Приймаючи певну невизначеність та умовність терміну "національні релігії"", але, не знайшовши кращого, дослідники пропонують вживати саме його для позначення таких етнорелігійних утворень, які поширилися серед
' Токарев С.А. Ранние формы религии. - М., 1990. - С. 21 -22.
Див.: К типологии религий, предшествовавших христианству // Лукач Й. Пути богов.-М., 1984.-С.63.
"Див.: Релігієзнавство (за ред. С.А.Бублика).- К., 1998.- С.115; Токарев С.А. Проблемы периодизации истории религии. - С.78.
348
Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
населення певного народу і діють у межах конкретної держави, тобто в рамках державних народів. Зрозуміло, що державні народи - це ще не нації в сучасному розумінні цього слова. Відомо, що не соціально-політична, а кровноспоріднена єдність лежала в основі первісних держав. Тому більш вдалим був би термін "державно-народні" або "народно-державні релігії*". Проте поняття "національна релігія" вже закріпилося у свідомості і є широковживаним як у релігієзнавстві, так і в етнології, політології, історії.
На відміну від народних релігій, народно-державні тісно пов'язані із формуванням самобутніх, достатньо розвинутих суспільств, які базувалися на високій землеробській культурі, коли з'являється чіткий розподіл праці, що веде до інтенсивного обміну, професіоналізації господарювання, формування міської культури і сильної державної влади. Активізація економічних, культурних, торговельних зв'язків між народами, взаємопроникнення цих культур сприяли зростанню міграції населення різних країн, масштабним зрушенням на ринку праці, централізації держав, які були зацікавлені в уніфікації релігії, культів, у зменшенні віросповідної розмаїтості на їх територіях1.
Народно-державні релігії - це результат ще більшого релігійного синкретизму. Сформувавшись у надрах народних релігій, вони пережили відповідну еволюцію в період становлення національних держав. До складу цих релігій увійшли різні компоненти навіть первісних релігій, тобто вони містять у собі частку родоплем'яних культів, анімістичних народних вірувань тощо. При збереженні в них залишків одухотворення навколишнього середовища (у вигляді духів і богів) на перший план висувається обожнення людських почуттів, переживань, психологічних станів (бог мудрості, бог любові тощо). Власне, для цього етапу характерна поява самого поняття "Бог". Багатобожжя, характерне для народних релігій, дістає свій подальший розвиток у процесі виділення якогось одного бога як головного, виникає таке явище, як генотеїзм, який поступово переростає у монотеїзм.
На думку М.Вебера, національні боги - функціональні боги. Вони відігравали певну роль захисника інтересів спільноти, яка його шанувала, могли навіть боротися з іншими, подібними до них чужими богами, боротися так, як ворогував із своїми сусідами їх народ.
Стає очевидною необхідність у витлумаченні та поясненні, що таке Бог, які його прояви. З'являється і формується віровчення у вигляді певних релігійних принципів, вищих істин, моральних заповідей, канонів, догматів. З'являються народні боги, спасителі, месії. Усе це закладається у віросповідні джерела, так звані святі книги, у вчення пророків цих релігій тощо. Тривалий
Див.: Крывелев И. История религий. - М., 1985. - Т.1. - С.66-67.
Тема 12. Етнічні релігії
349
час ці джерела існують в усній формі, але з часом починають записуватися.
Саме в рамках народно-державних з'являються перші богословські рефлексії, виникають складні релігійно-міфологічні системи, релігійно-філософські концепції, які пояснювали світобудову, природу і сутність людини, характер її відносин із Богом та своїми одновірцями, потойбічне життя тощо.
Поступово релігії цього типу перетворюються із релігій ритуалізму в релігії, які ґрунтуються на внутрішньому переконанні.1 Це веде до уніфікації, а відтак і до спрощення культу, жертвоприношень. Відтепер жрецем міг стати будь-хто, а не тільки нащадок жреця, з обмеженими, порівнюючи із попереднім статусом, функціями, які зводилися тільки до культових, а сам жрець перетворювався у своєрідного державного службовця з відправи культу. Змінюється роль віруючих у культовій діяльності. Вони виступають вже не пасивними спостерігачами, а активними учасниками богослужінь, ритуалів.
Саме на стадії народно-державних релігій ми можемо говорити про остаточне відокремлення духовної влади від світської. Світська влада не просто сакралізується і освячується жрецями. Відбувається освячення соціального устрою суспільства, священним визнається поділ суспільства на варни, касти, верстви, класи. Духовна влада отримує небувалу силу в суспільстві.
Як правило, ці релігії знають свого родоначальника, життя якого з часом міфологізується, сакралізується, в результаті чого він одержує статус бога.
Саме на час розквіту національних релігій припадає активне будівництво храмів як дому божого, як усипальниці родоначальника або сховище його залишків.
Захищаючи інтереси певного народу, окремої держави, релігія перетворюється на ідеологію, тобто стає державною релігією. Тому роль такої релігії не можна обмежувати рамками соціального пригнічення та утисків. Адже вона при цьому є не стільки способом експлуатації пригноблених та засобом панування вищих верств, скільки національно-державною ідеєю, яка, незважаючи на становість суспільства, об'єднувала народ в єдину державу, робила його власне народом. Врахуємо, що народ ніколи не був політично та соціально єдиним організмом. Проте ні соціально-політична, ні державна спільність не змогли замінити саме етнічність (кровноспорідненість).
Показовою для розуміння сутності етнічних, зокрема народно-державних релігій є трансформація єгипетської релігії - монотеїстичного культу Амона. Амон - це етнічний бог єгиптян, який зосереджував у собі всі місцеві народні (етнічні) традиції. Саме тому спроба фараона Аменхотепа IV (Ехнатона) провести релігійну реформу, замінивши культ Амона на культ нового бога Атона, який більше відповідав інтересам централізованої держави, зустріла
Вебер М. Теория ступеней и направлений религиозного неприятия мира // Вебер М. Избранное. Образ общества. - М., 1994. - С.11.
350
Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
значний супротив. Атон не мав зв'язку з якимось місцевим божеством, виступав певною абстрактною силою, а тому не зміг стати божеством єгиптян. Оголосивши Атона батьком багатьох етносів, а разом з тим вважаючи всіх чужородців не варварами, а дітьми бога, які відрізняються лише мовою, кольором шкіри, нові соціально-політичні сили Єгипту, що прийшли до влади, прагнули зруйнувати в такий спосіб домінування етнічних груп, що підтримували Амона, і відповідно запровадити державний культ нового бога. Проте цього зробити їм не вдалося.
Історична наука засвідчує, що у всіх посталих імперіях, багатоетнічних та багаторелігійних, панівне місце посідав один етнос, який зумів, найчастіше, застосовуючи силу, підкорити собі всі інші. Так, і в Давньому Єгипті, а особливо в Давньому Римі, де в ПІ-ІІ ст. до н.е. національність визначалася громадянським статусом, більшість серед громадян становили, відповідно, етнічні єгиптяни або етнічні римляни. Відтак не належність до держави робить людей етнічною спільністю, хоч держава і сприяє її утворенню. Цьому, насамперед, слугує спільність етнічного походження.
Народно-державна релігія - це складний комплекс, в якому представлені ідеї, які виражають інтереси пануючих етносів та соціальних верств, що відповідають їхнім потребам, але там наявні і уявлення підлеглих народів, образи, які близькі й зрозумілі простим верствам населення країни.
Тому ці релігії відзначаються більшими масштабами впливу, кількістю своїх послідовників. Вони є обов'язковими для певного етносу, оскільки найкраще оберігають його, запобігають духовній асиміляції. Національні або народно-державні релігії тісно переплетені з національною культурою, традиціями і звичаями того народу, серед якого вони поширені. Вони мають величезний вплив на ментальність народу, виявляють її, абсолютно регламентують його поведінку, мораль. Можна сказати, що кордони етнічні, релігійні і державні майже збігаються.
Але релігія - це не просто, як писав М.Вебер, "функція якогось соціального організму, який є його носієм, це не просто "ідеологія" або "відображення" його матеріальних або духовних інтересів". Виходячи з цього, зміни в рамках етнічних релігій викликані як духовними потребами, так і внутрішньорелігійними.
Національна релігія - це не тільки етап у розвитку певного релігійного комплексу, а й характеристика особливостей релігійності того чи іншого народу. У вітчизняному контексті термін "національна релігія" актуалізувався на хвилі національного відродження, коли постали питання, яку релігію вважати релігією українців, чи достатньо у назву вписати "українська" і Церква
Вебер М. Хозяйственная этика мировых религий // Вебер М. Избранное. Образ общества. - М., 1994. - С.45.
Тема 12. Етнічні релігії
351
автоматично стає етнічною, зрештою, який зміст взагалі вкладати у поняття "український"? Отже, питання полягає в тому, які ознаки дають змогу ідентифікувати релігію як національну, чи достатньо для цього просто факту існування та дії в Україні якоїсь Церкви, тобто функціонування її в нашому етнічному середовищі, а чи ж для того, щоб вважатися національною, релігія має набувати якихось національних (етнічних) рис?
Сьогодні терміном "національна релігія" послуговуються при визначенні національної спрямованості тієї чи іншої релігії. Для українців, що абсолютно очевидно, національною релігією в такому разі постає і відроджуване язичництво, і вкорінене з роками в історію та ментальність народу християнство. Про все це докладно у розділі "Етнологія релігії-".
Різновиди етнічних релігій
Однією з особливостей духовної історії народів світу є те, що кожний з них на давньому етапі своєї історії витворив свою специфічну релігійну систему.1 Дамо описання деяких з них.2
Давньогерманська релігія- система політеїстичних вірувань і культів стародавніх германців, що жили племенами в Центральній Європі, Скандинавії, Англії, Ісландії. Давньогерманська релігія має дві лінії - західногерманську і скандинавську, з яких остання найбільш повно дійшла до нашого часу. Вона має чимало спільного з віруваннями індоєвропейських, народів. Малочисленні дані про міфологію та вірування західних германців зосереджені в основному в "Германії"" Тацита (1 ст. н.е.) та працях європейських істориків VI-VIII ст.ст. Іордана, Прокопія Кесарійського, Григорія Турського. Систематичні дані про давньогерманську релігію одержуємо лише із скандинавської міфології, відображеної головним чином в ісландських літературних пам'ятках ранньохристиянської доби ("Старша Едда", "Молодша Едда", так звана поетична еддична міфологія). Основними богами давньогерманської релігії вважалися Водан (Один), Тиу (Тюр), Донар (Тор), Фрея (Фригг) цій релігії притаманні специфічні характерні уяви про створення і "модель світу", своєрідний "рай" з богами, царство мертвих, боротьбу з ворожими чудовиськами тощо.
Боги у давньогерманській релігії (аси) представлені очолюваною Воданом
Див.: Токарев С.А. Религии в истории народов мира. - М., 1976; Шпажников Г.А. Религии стран Африки. - М., 1981.
Матеріал про різні етнічні релігії до цього параграфу взятий з "Релігієзнавчого словника" (К., 1996).
352
Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
(Одином) патріархальною родовою общиною, у якій, однак, важливі питання вирішуються на тингах (народних зборах у скандинавів). Ця релігія найдовше зберігалась в Ісландії (включно до 2 пол. XIII ст.).
Давньогрецька релігіятакож являє систему політеїстичних вірувань і культів племен та народів Стародавньої Греції періоду виникнення й розвитку рабовласницького суспільства. Характерними особливостями цієї релігії були уособлення й одушевления явищ природи (анімалізм), пов'язані з ними людиноподібні боги та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Все, що оточувало стародавніх греків, за їхніми уявленнями, було заселене божествами. Особливою шаною у греків стародавньої доби користувалась годувальниця всього - Гея, в чому знайшов відображення вплив матріархату. За часу панування родової знаті дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими божествами, ієрархію яких очолив Зевс - "батько людей і богів". Він втілював у релігійній формі риси патріархального владики: панував над небом, землею, морем і пеклом. Типові образи богів давньогрецької релігії описали Гомер в "Іліаді" й "Одісеї" (VIII ст. до н.е.) та Геосид у "Теогонії"", тобто "Родоводі богів" (VII ст. до н.е.). На початку нової ери стара грецька віра все більше і більше поступається християнству, яке відповідало новим вимогам часу і духовним потребам людей.
Давньоєгипетська релігіясклалася як система політеїстичних вірувань і культів народів Давнього Єгипту в VI-IV тис. до н.е. У кожній області (номі) Єгипту були свої пантеони та культи богів, втілених у небесних світилах, камінні, деревах, тваринах, птахах, зміях і т.д. Пізніше місцеві божества групуються у вигляді тріад начолі з богом-деміургом (фіванська тріада - бог сонця Амон, його дружина Мут - богиня неба, їхній син Хонсу - бог місяця, мемфіська - Птах, його дружина Сехмет - богиня війни, їхній син Нефертум -бог рослинності і т.д.). Велику роль у давньоєгипетській релігії відігравали уявлення про загробне життя як безпосереднє продовження земного, але тільки в могилі. З часом виникають уявлення про те, що душі (ба) померлих подорожують по світу тощо. Характерною рисою цієї релігії є обожнювання тварин. До найбільш шанованих тварин - втілення різних богів - відносились: бик (Апіс, Мневіс та інші), корова (Хатор, Ісіда), баран (Амон, Хнум), змія, крокодил (Себек), кішка (Баст), сокіл (Гор), ібіс (Тот) та ін. Пізніше відбувалась антропоморфізація пантеону, однак зооморфні риси у божеств не були повністю витіснені і, як правило, поєднувались з антропоморфними. Так, Баст "зображалась у вигляді жінки з головою кішки, Тот - у вигляді чоловіка з головою ібіса і т.д. Підвищення ролі нових релігійних і політичних центрів, розвиток богословської думки супроводжувались процесом злиття, синкретизації богів. Наприклад, з Амоном ототожнювались Ра, Монту, Птах, Гор, з богом Ра - Атум, Гор, Амон, Осітіс, Птах і т.д. За уявленнями стародавніх єгиптян світ спочатку мав вигляд хаосу, був водною безоднею, з
Тема 12. Етнічні релігії
353
якої вийшли боги, що створили землю, небо, людей тварин і рослини. Тут на перше місце бога-деміурга виступає Сонце. Традицією давньоєгипетської релігії було обожнювання фараонів, які бачились як "служителі Гора", що впливало на династійність царювання.
Давньоіндійська релігія- це сукупність релігійних поглядів та обрядів, що виникали в II тис. до н.е. в середовищі індоаріїв і яка історично передує власне індуїзму. Виділяють ведичну та брагманську доби функціонування цієї релігії. Ведична доба свою назву отримала від давньоіндійського джерела, яке було створене в цей час, Вед - священних книг, де описуються боги, важливі сторони ритуалу та обрядовості. Весь пантеон складається з тисячі богів, які діляться на земних, атмосферних та небесних. Важливе місце у цей період займають також різноманітні божества, напівбоги, міфологізовані діячі, ворожі сили. Головний сенс обрядовості - жертвоприношення (яджна) у формі вживання священного напою сома або принесення в жертву богам рослин, тварин, людей. Світ, за Ведами, створений або з води ворожими силами (девами і асурами), або з яйця богом Праджапаті чи Брагманом. Всесвіт складається з п'яти елементів - води, землі, вогню, повітря, ефіру (акаша). Брагманська доба відзначається зміною ритуалу, створенням коментарів до Вед - брагманів та аран'як, а також релігійно-філософських трактатів упанішад. Остаточно виокремлюється каста духовних вчителів та виконавців обрядів - брагмани, поширюється явище аскези. Світ, згідно з вченням цього періоду, керується загальними законами карми, якій підкоряються боги й люди. Панівною стає концепція реінкарнації (переселення душ) та необхідності звільнення від нескінченних змін своїх станів (сансара).
Давньокитайська релігія- система стародавніх народних культів і шаманських вірувань, релігійних уявлень народів Китаю. Цю релігію можна реконструювати за фрагментами стародавніх історичних та філософських творів, створених в XIV ст. до н.е. - 1 ст. н.е. Одна з характерних рис давньокитайської релігії - історизація (евгемеризація) міфічних персонажів, які під впливом раціоналістського конфуціанського світогляду дуже рано почали трактуватись як реальні діячі глибокої старовини. Головні персонажі перетворювались у правителів та імператорів, а другорядні - у сановників, чиновників і т.п. Евгемеризація міфів сприяла й характерному для цієї релігії процесу антропоморфізації героїв, який продовжувався у народній міфології аж до останнього часу. Велику роль відігравали в цьому й тотемістичні уявлення. Відомі міфи про хаос (Хунь-тунь), праматір Нюй-ва (уявлялась у вигляді напівлюдини-напівзмії чи дракона) тощо. Давньокитайська релігія наповнена різноманітними духами з рисами тварин і людей, інших істот, мала зооантропоморфний вигляд. Основними персонажами давніх уявлень китайців є культурні герої - першопредки (вони виступають як творці культурних благ та предметів, що удосконалюють та поліпшують життя людей), а також їхні
12 0-36!
354
Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
антиподи - руйнівники космічної та соціальної рівноваги. їхня боротьба -свідчення добра і зла, життя і смерті. З розвитком суспільства спостерігається поява верховних божеств, ієрархічна система яких була запозичена історіографами і служила подальшій евгемеризації міфічних героїв, особливо після створення Ханьської імперії (206 до н.е. - 220 н.е.), коли генеологічні міфи стали використовуватися для обґрунтування права на престол та доказу стародавності окремих родів.
Давньоримська релігія- це своєрідне поєднання політеїстичних вірувань і культів рабовласницького суспільства з елементами релігійних уявлень епохи родового ладу римської громади. Ця релігія значною мірою відображена у римській міфології, яка в свою чергу зазнала величезного впливу грецької. З утворенням класів і держави боги давньоримської релігії (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов'язаними з певною територією. Найвищим серед державних богів, що уособлював могутність Риму, вважався Юпітер. У Римі для всіх громадян був встановлений обов'язковий культ давньоримської трійці (Юпітера, Юнони й Мінерви). У римському релігійному культі суворо зберігалися старовинні традиції, що сягали родового ладу. Перетворення Риму на середземноморську державу спричинило чималий вплив східних культур з культами їхніх богів. Для релігійного життя періоду пізньої імперії характерний синкретизм. Це було наслідком підриву політеїстичної системи давньоримської релігії і переходу римлян до монотеїзму. Криза ж суспільного ладу (з початку нової ери і особливо в III-V ст. н.е.) викликала глибокі соціальні та світоглядні зміни в житті Римської імперії, стала причиною переходу величезних мас населення до християнства.
Особливості давньоукраїнської релігії розглядаються в параграфі "Українське язичництво" теми шістнадцятої цього підручника.
Давньоіранська релігіявідома під назвами парсизм, маздеїзм, магізм. За своїм характером вона є класично дуалістичною системою поглядів, що виникають з X-VII ст. до н.е. її засновником вважають пророка Заратуштру (Зороастра). Тому цю релігію ще називають зороастризм. Заратуштрі приписують створення Гат - найстародавнішої частини священної книги "Авеста" і об'єднання основних релігійних уявлень стародавніх персів. Основна ідея зороастризму міститься у визнанні боротьби двох існуючих сил -Ахурамазди (уособлює світло, добро, істину і життя) й Анхра-Майнью (темрява, зло, омана і смерть). Ареною боротьби цих сил є світ; беруть участь у ній і люди, які володіють свободою вибору. Зусилля прибічників Ахурамазди повинні привести зрештою до перемоги світла й добра. Праведним життям, вартим спасіння, зороастризмом вважалося примноження матеріальних благ за допомогою землекористування. Сучасні послідовники зороастризму парси і гебри вважають праведною також підприємницьку діяльність. Культ зороастризму зводиться до визнання безсмертя душі, загробного життя і кінця
Тема 12. Етнічні релігії
355
світу, шанування священного вогню, якому присвячувались храми. Вогонь розглядається ними як "очищаюча сила". В наш час зороастризм не є надто багаточисельною релігією. Вона збереглася у парсів в Індії (Бомбей) та у вогнепоклонників в Ірані.
Серед етнічних релігій Індії виділяються індуїзм, джайнізм та сикхізм.1 Розглянемо їх коротко.
В сучасній Індії поширений також індуїзм,що є результатом загальноіндійського історичного й етнічного синтезу. Індуїзм в класичному розумінні сформувався в середині першого тисячоліття н.е. внаслідок еволюції і злиття ведичних і брагманських традицій. В основу віровчення індуїзму покладені релігійні і філософські ідеї брагманізму (дгарма, карма, сансара, мокша, реінкарнація). Серед розмаїття богів в індуїзмі є найбільш поширені і шановані: це - Брагма, Вішну й Шива. Вони складають "тримурті" - тріаду головних індуських богів і уособлюють три основні функції - творчу, охоронну й руйнівну. Сьогодні самостійний культ Брагми майже відсутній. Перевага віддається богам Вішну й Шиві, які доступні і близькі рядовим віруючим. Шанувальники цих богів - вішнуїти та шиваїти складають дві основні групи індуїстів. Бог Вішну з'являється в багатьох образах і приймає десятки різних імен. Восьмим втіленням (аватарою) Вішну був Крішна, дев'ятим - Будда, прихід десятої аватари - Калкі очікується. Шива поєднує в собі протилежні, але злиті між собою риси: він водночас і носій смерті, і переможець її. Він знищує і дарує життя. В індуїзмі популярним є також культ богинь, які виступають у ролі дружин основних богів. Крім того, кожний індуїст обирає для поклоніння особистого бога серед трьох тисяч існуючих.
Культова практика індуїстів така ж різнорідна, як і саме вчення. Але спільним є визнання трьох шляхів (марги) вшанування Бога, наближення до нього і спасіння: кармамарга (праведне життя у відповідності до релігійних настанов), джнянамарга (правильне пізнання Бога через філософствування і роздуми), бгактімарга (наближення до Бога через безмежну любов до нього). Всі об'єкти пошування в індуїзмі - священні камені, рослини, тварини, Боги -мають свої храми, часовні, вівтарі, яких в Індії тисячі різних культурних традицій, архітектурних форм.
В індуїзмі відсутня єдина церковна організація. Його функціонування забезпечується інститутом жрецтва, авторитет якого зберігається досі. Храмові жреці відправляють культ в храмах, місцях масових молінь. Домашні жреці наглядають за релігійним* життям у родинах.
Індуїзм нині сповідує 85 % населення Індії. Він поширений у Пакистані, Малайзії, Шрі-Ланці, Непалі, Бангладеш, ряді країн Африки. Є прихильники і
Словарь: Индуизм. Джайнізм. Сикхизм. - М., 1996; Каниткар В.П., Оуэн Коул У. Индуизм. - М., 1999; Древнеиндийская философия. - М., 1972.
12*
356
Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
серед європейців та американців, які сповідують його найчастіше в реформованих чи модернізованих варіантах. В Україні неоіндуїзм репрезентують громади Товариства Свідомості Крішни, Ошо Раджніша, Саї-Баби, Шрі-Чінмоя, Товариства Всесвітньої Чистої релігії та ін.
Джайнізмвиник в Індії в VI ст. до н.е. Він існує тут і досі, а також в Шрі Ланці. Назва походить від імен Магавіра ("великий герой") і Джіна ("переможець"), що були надані проповіднику Вардхаману - засновнику цієї релігії. За його вченням, він переміг карму сам і вказав шлях до спасіння віруючим. Той, хто поділяє вчення Магавіри, може шляхом праведного життя звільнитись від сансари й досягнути нірвани, чого не дозволяв брагманізм і що наближує джайнізм до буддизму. Кодифікація канона джайнізму сталася лише через дев'ять століть з часу діяльності Вардхамана. А вже в І ст. н.е. джайнізм поділявся на два головні напрями: шветамбари ("одягнені в біле") - вважають, що давні тексти втрачені і відмовляються від усіх спокус життя, і дігамбари ("одягнені повітрям") - займаються встановленням втрачених текстів та їх канонізацією, впроваджуючи більш поміркований підхід у намаганні праведного життя.
Міфологія джайнізму містить безліч богів, розподілених на класи і підкласи. Центральне місце у вченні джайнізму посідає визнання у світі двох споконвічних начал - духовного й тілесного. Животворне начало - душу мають усі предмети, але лише людина може подолати карму, що прив'язує душу до тіла.
Сикхізм- (від санскритського "шишья" і хінді "сикх" - учень, послідовник) - одна з етнічних релігій Індії, яка поширена в північно-західній її частині, головним чином в штаті Пенджаб. Сикхізм виник на ґрунті індуїзму в кінці XV - поч. XVI ст. Його засновником вважається гуру (вчитель) Нанак (1469-1539 pp.), який прагнув об'єднати мусульман та індуїстів. Це реалізувалося в реформуванні традиції та синтезі деяких індуїстських ідей з мусульманськими істинами.
Віровчення сикхізму ґрунтується на визнанні єдиного неперсоніфікованого бога; всі явища світу є проявом його сили. Людина - це боже творіння, яка, йдучи єдиним шляхом - шляхом любові до Бога, може спастися, тобто злитися з ним. Любов до Бога робить всіх людей рівними, однаково достойними. Тому сикхізм так послідовно виступає проти соціальної нерівності, кастовості в суспільстві.
Сикхізм славить милосердя, творення добра, вимагає віри в гуру -духовного наставника (визнаються 10 таких вчителів).
Основні віросповідні положення цієї релігії викладені в книзі "Грантх Сахіб" (або "Аді-Грантх" - витокова книга), що зберігається в головній святині сикхів - Золотому храмі Амрітсара. На відміну від індуїзму, культ в сикхізмі значно спрощений, синкретичний. Сикхи вирізняються своєю сильною
Тема 12. Етнічні релігії
357
громадою - хальсою. Члени громади отримують спеціальну посвяту і повинні дотримуватися вірності символу віри та "правил п'яти "К" (пандж какке)", який є своєрідним кодексом поведінки сикхів: кеш (носити довге волосся, яке ховається в спеціальний головний убір, і не стригти бороду), качх (вбиратися в короткі штани), кангха (спеціальний гребінць), кірпан (короткий кривий меч), канкан (зброя у формі стального браслету). Сикхів можна вирізнити за зовнішністю. В світі вони відомі також своїм сепаратизмом, вимагаючи відокремлення штату Пенджаб від Індії, який втратив свій незалежний статус як окрема держава сикхів Халістан ще в середині XIX ст.
Тепер розглянемо релігійний світ Китаю,1 який визначається двома духовними феноменами - даосизмом і конфуціанством.
Даосизм(дао з китайського - шлях) - одна з основних китайських релігійно-філософських течій. Виник він у другій половині І тис. до н.е. Після проникнення в Китай буддизму разом з ним даосизм і конфуціанство склали сан цзяо ("три релігії-"). Згідно з традицією, засновником даосизму вважається Лао-цзи. Найважливішим його представником був Чжуан-цзи. Даосизм в ІІ-ІП ст. ст. поділився на філософію дао (дао цзя) і релігію (дао цзяо). В Китаї існувало своєрідне релігійне об'єднання даосів. Його першим патріархом вважається Чжан Даолін (Чжан Фухань).
Релігія даосизму базується на вченні про дао (шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку й зникнення Всесвіту). В основі практики цієї релігії лежить принцип наслідування дао, який дістав назву у-вей (недіяльності). Релігійний даосизм увібрав у себе магію, алхімію, лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки даосами різних способів продовження життя (цан шен) за допомогою сексотерапії, дієти, пневмотерапії тощо.
Релігійний даосизм особливо поширився в епоху Тан (618-907 pp.) і став невід'ємною частиною "національного культу" - вірувань і обрядів народних мас. Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та інших істот. Цей пантеон очолювався спочатку трьома абстрактними містичними символами: Тай-чу, Тай-су, Тай-і, а за іншою версією - Тянь-і (небесний початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і (вище єдине). В процесі розвитку даосизму і поглинення ним народних культів абстрактні категорії цієї тріади були персоніфіковані в образах Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу (іноді Тай-і). Громади даосів зараєстровані і в Україні.
Конфуціанство(власне жу цзя - "школа вчених книжників") - це китайська філософська школа. З часом вона стала однією із найбільш
Томпсон М. Восточная философия. - М., 2000; Васильєв Л.С. История религий Востока. - М., 1999.
358
Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
впливових трьох головних релігійно-філософських течій Китаю -конфуціанства, даосизму та буддизму. Заснована ця течія Конфуцієм -філософом і педагогом, який створив своєрідне етико-політичне вчення. В конфуціанстві центральне місце завжди займали питання моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. Важливу роль в своїй системі Конфуцій надавав концепції "Неба" і "небесного веління". "Небо" - це частина природи, але й вища духовна сила. Людина, обдарована "Небом" певними етичними якостями, повинна жити в злагоді з ними, з моральним законом (дао) й удосконалювати їх за допомогою навчання. Мета вдосконалення - досягнення рівня "благородної людини" (цзюньцзи), яка має 5 "шляхетних якостей": Жень (людяність), 1 (обов'язок), Лі (норми поведінки), Чжи (знання), Сінь (вірність). Ці якості мають базуватися на принципі Сяо - любові сина до своїх батьків.
Після смерті Конфуція його вчення поділилося на 8 шкіл, особливо значимими з яких було лише дві: школи Мен-цзи і Сюнь-цзи. Поступово конфуціанство стає державною релігійно-філософською і правовою системою Китаю. В Танський період (618-907 pp.) починається формування неоконфуціанства, яке розквітло в період Сун-Мін (960-1644 pp.).
Традиційна релігія японців називається сінто(буквально з японської -шлях богів). Вона сформувалася в VI-VII ст. ст. на базі родоплем'яних анімістичних культів і шаманства. Послідовники сінто поклоняються сонму божеств й духів (камі), які, згідно з їх уявленнями, оживляють всю природу і здатні втілитися в будь-який предмет (спис, фігурку божества, дзеркало та ін.), що стає об'єктом поклоніння (синтай - дослівно "тіло бога"). Найважливішою серед божеств в системі сінто є сонячна богиня Аматерасу Омікамі.
Головним в обрядах сінто є поклоніння численним камі, які спершу були уособленням тварин і рослин, предметів і явищ природи, душ предків. Згідно з сінто, зв'язок між камі і людьми здійснюється через представника богині Сонця на Землі - імператора (мікадо), який вважається родоначальником усіх японців. Священною книгою сінто є збірник легенд "Кодзікі".
З часом сінто був потіснений в Японії буддизмом, але розвиток буржуазного підприємництва в XIX ст. сприяв відновленню впливу цієї релігії з подальшим перетворенням її на державну. Складовими частинами державного сінто стали: тенноїзм - культ імператора (тенно) і його предків; династичне сінто, тобто культ, що особливо вшановується імператорською сім'єю, яка нібито перебуває в родинних зв'язках з богами; храмовий сінто - культ різних богів у храмах; домашній сінто - культ богині Аматерасу з її кнотами в кожній "вірнопідданій" сім'ї. Окрім державного сінто, в Японії існував т.зв. вульгарний сінтоїзм, який включав у себе систему давніх шаманських культів і повір'їв.
В XIX ст. в Японії виникли численні неосінтоїстські секти. Вони мали яскраво виражений шовіністичний характер, заперечували характерні для сінто елементи буддизму. Метою життя, згідно з цією етнічною релігією, є
Тема 12. Етнічні релігії 359
здійснення ідеалів предків. На відміну від буддизму, який одночасно визнають багато японців, що вбачають в ньому гарант свого потойбічного благополуччя, з сінто вони пов'язують свої надії на краще земне життя.
З 1946 сінто в Японії відокремлено від держави. Формально був відкинутий культ імператора, хоч покійні імператори продовжують вшановуватися як "боги" і на їх честь в країні споруджено багато храмів. Існуючий нині в Японії храмовий сінтоїзм організаційно розділений між окремими храмами та їх асоціаціями. Центром релігійного життя сінто є храм Ясукуні в Токіо, присвячений божествам жертв війни.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 633; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!