Іудаїзм як національна релігія

⇐ ПредыдущаяСтр 41 из 115Следующая ⇒

(іудаїзм - одна з найдавніших національних релігій. Основи її віровчення викладені у Танаху (Старий Заповіт) та Єрусалимському і Вавілонському Талмудах. Іудаїзм вважається етнічною релігією, оскільки представники різних народів, які її сповідують, вважаються євреями, незважаючи на їх різні мови, звичаї, культури, раси і т. і.

Віровчення це сформувалось в античній Іудеї, де було складено його Священне Писання. Визначну роль у цьому процесі відіграли фарисеї, які продовжили розвиток віровчення після руйнації Храму. Раббі Іоханан Бен-Заккай, який зумів врятуватись з обложеного римськими військами Єрусалиму, після його падіння заснував у містечку Явне школу, яка стала духовним центром прихильників іудаїзму. Саме там був складений перший збірник коментарів до Танаха, названий Мішною.

Мішна стала головним предметом вивчення, удосконалення та подальших коментарів і в палестинських, і у вавілонських іудейських школах. Вчителі, яких називали амораїм ("промовці"), обробляли Мішну слово за словом, вивчали та обговорювали її зміст, погоджували протиріччя, що зустрічалися, і простежували корені мішнаїстских вчень у Священному Писанні.

Інтелектуальна діяльність багатьох поколінь вчених обумовила появу Гемари (що буквально означає "завершення"). Разом із Мішною Гемара утворила Талмуд, що зберігся у двох варіантах - єрусалимському і вавілонському. Талмуд містить багатий матеріал, що охоплює буквально всі сфери іудейської релігії й етики. Це - моральні міркування, афоризми життєвої мудрості, метафізичні ідеї, історичні і легендарні оповіді з біблійної історії, мрії про майбутнє євреїв і месіанські бачення порятунку всього людства, а також багато зауважень, що часто є результатами рідкісної спостережливості в геометрії, медицині, астрономії, фізіології, ботаніці та ін. Єрусалимський і Вавілонський Талмуди - результат діяльності двох різних духовних центрів -відрізняються один від одного матеріалом і методологією, стилем і мовою.

360

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

У системі освячення життя в іудаїзмі найбільш важливим інститутом після домашнього вогнища служить синагога. Це - місце і богослужіння, і навчання, і суспільних контактів. Синагога сприяє тому, щоб єврей усвідомив своє призначення як член свого народу і вселюдської спільноти. Як і в домашньому житті, у синагозі є свої символічні особливості. Головна особливість зовнішнього вигляду синагоги - ковчег. Це - своєрідна шафа, у якій зберігаються сувої Тори (Арон Койдеш) і до якої звернені всі, хто молиться. У синагозі є також постійний вогонь, що нагадує про вогні семисвічника, який постійно горів у Храмі. Крім того, кожна синагога має кафедру з пюпітром, альмамар (або біма), на якій читають Тору. Вона служить нагадуванням про вівтар Храму і, подібно вівтарю, розташована в більшості випадків у центрі приміщення. До синагоги примикають класи, що у Талмуді називаються бет-а-сефер (будинок книги), де навчають Торі дітей. Часто при синагозі є також бет а-мідраш - будинок навчання, у якому підлітки і дорослі люди займаються вивченням Тори. Деякі общини мають ще й навчальні заклади вищого рівня -єшиботи, де вчаться молоді люди, що присвятили себе науці іудаїзму. Тут готуються кадри майбутніх духовно-релігійних керівників єврейського народу.

Важливу роль в освяченні щоденного існування відіграють "усталені дні" - свята і пости, що утворюють характерну рису єврейського життя. Перше місце серед них займає Шабат, щотижневий святковий день відпочинку. У цей день віруючий єврей не працює, не займається ніякими справами, не користується транспортом і не бере в руки ніяких знарядь та інструментів, якщо тільки не виникає небезпеки для життя, що автоматично знімає всі суботні заборони.

Головне свято іудаїзму - Песах (Великдень). Він випадає на 15 день місяця Нисан (березень-квітень) і триває сім днів (у діаспорі - вісім). У дні Песах забороняється їсти продукти, виготовлені з квашеного тіста, усе квашене повинно бути видалене з будинку ще до настання свята. Песах - свято весняного відродження природи і символ народження ізраїльської нації, що відбулося при виході з Єгипту.

Третє щорічне свято - це Суккот (Кущі). Свято починається в п'ятнадцятий день Тишрей (вересень-жовтень) і продовжується тиждень. Воно збігається із завершенням збору винограду і виражає подяку Богу за рясні й щедрі дарунки. Свято відзначається чотирма рослинами: етрогом (цитроном), пальмовою гілкою, миртою і гілками верби. З останніх трьох складають щось на кшталт букета, яким разом із етрогом помахують в усіх напрямках, виспівуючи псалми й гімни. З ними в руках утворюють процесію в синагозі, проголошуючи хвалу Богу - дарувальнику всіляких благ. Відповідно до єврейського традиції, ці чотири рослини символізують чотири типи людських характерів, об'єднаних воєдино. Другою примітною рисою свята Суккот є спорудження сукки - куреня із солом'яним або листяним дахом, у якому прийнято їсти весь святковий тиждень.

Тема 12. Етнічні релігії____________________________________________ 361

Якщо три описаних свята носять в основному характер національно-історичний і нагадують про особливі зв'язку Бога з Ізраїлем, то Рош-Ашана, єврейський Новий Рік, що випадає на перший день Тишрея (вересень-жовтень) і святкується два дні (і в Ерец Ізраїль), виходить за рамки вузько національні і набуває характеру загальнолюдського. Це -річниця дня Творіння.

Йом-Кіпур (день Спокути), що припадає на десятий день Тішрей, -кульмінація днів каяття. Це - день утихомирення плоті (у цей день запропоноване повне утримання від їжі і напоїв).

Крім основних свят, визначених Торою, існує ^ряд святкових днів і постів, менш важливих за своїм значенням. Вони встановлені в пам'ять про радісні або сумні події історії єврейського народу. Найрадісніше з них - свято Пурім, позв'язане із пам'яттю про врятування євреїв від повного знищення. Свято післябіблійного походження - Ханука (Освячення), що триває вісім днів. Це -пам'ять про перемогу, здобуту над сирійцями ще в 165 р. до н.е. єврейськими загонами під проводом Суди Маккавея і про наступне очищення й освячення Храму. На Хануку запалюють на спеціальному восьмисвічнику першого дня одну свічу, другого - дві і т. д., доки в останній день не загоряються усі вісім свічок.

Свято Лаг баомер вважається святом вчених. Починаючи з XVI століття, воно присвячується раббі Шим'ону Бар-Йохаї (II ст. н е.), славному патріоту, що не схилився перед римською владою й тиранією, і легендарному автору прославленої книги Зоар, класичного твору єврейської містики.

На відміну від євреїв Європи, євреї, що проживали в країнах ісламу, мали свій центр у Вавілонії і вавілонські школи, з якими підтримувався постійний поштовий зв'язок, керували всіма їхніми релігійними звичаями і практикою. Так почали складатися два найбільших напрямки єврейської традиції. Вже до початку XI ст. одне з них представляло єврейство країн ісламу й Іспанії, що знаходилося під впливом Вавілонії, а інше - євреїв Італії, Франції і Німеччини, що знаходилися під впливом Палестини. Перша гілка стала називатися сефардською (від сфарад - іспанець), а друга - ашкеназійською (від "ашкеназ" -німець).

У середині VIII століття в іудаїзмі виник рух, що сколихнув усе світове єврейство і якийсь час взагалі загрожував йому розколом. Засновником руху був Анан Бен-Давид, що мав успадкувати титул екзіларха. Однак, запідозрений у підривних поглядах і тенденціях, він не одержав цього звання, і екзілархом став його молодший брат. Розгніваний цим рішенням, Анан Бен-Давид відкинув Талмуд і заснував новий рух, що, як колись садукеї, не визнавав авторитету Усного Вчення і покладалося винятково на текст Тори, зрозумілий буквально. Прихильники цього руху одержали назву караїми (від давньоєврейського кореня кара - читати, зокрема, читати Священне Писання), що значить "читачі Біблії"", на відміну від прихильників Талмуду, котрих стали звати "раббинім"

362 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

Охороняючи і розвиваючи традиції Талмуду і гаонів (духовні лідери, буквально генії"), прямими спадкоємцями яких він став, середньовічний раббинізм зумів утворити норми поведінки, придатні для будь-яких нових умов і обставин. Тим самим раббинізм зберіг контроль над життям особистості й общини, спрямовуючи її у всіх сферах, починаючи з найбільш інтимних і священних й кінчаючи зовнішніми і світськими. Середньовічний раббинізм, таким чином, прищепив життю євреїв внутрішню дисципліну, що, аж ніяк не обмежуючи розум і подавляючи дух, вберегла іудаїзм від надмірного збочення у раціоналізм та містику. Загальновизнаним главою іудейських коментаторів став раббі Шеломо Бен-Іцхак із Трва (Франція, 1040-1105 pp.), названий по перших літерах його імені Раші. Він мав найбільший вплив на єврейське мислення й освіту. Коментарі, які Раші створив фактично до всього Талмуду, не залишивши без пояснення або тлумачення майже жодного терміну, ідеї, фрази або концепції, з часу своєї появи стали необхідним посібником і для вчителів Талмуду, і для їхніх учнів.

Найбільш систематизованою і вичерпною збіркою законів іудаїзму (Галахи) став кодекс Маймоніда (рабі Моше Бен Маймон, 1135-1204 pp.) "Мішне Тора" ("Повтерення Закону"), названий "Яд хазара" ("Потужна рука"). Маймонід створив цей твір для сучасників і як основу для майбутньої єврейської держави. Іспанський біженець Йосеф Каро (1488-1575 pp.) склав звід законів "Шулхан Арух" ("Накритий стіл"), що обумовив певну стандартизацію іудейського законодавства.

Хасидизм, засновником якого був Ісраель Баал-Шем-Тов (Бешт) (1700-1760 pp.), запропонував вихід і засіб уникнення занепаду духу й розпачі, якому євреї піддалися після численних трагедій XVI-XVIII століть. Хасидизм націлює увагу на спокутну силу Бога в дійсності, у ході повсякденного життя. Не послаблюючи віри в месіанський рятунок, хасидизм вчить, що кожна мить реальності є момент порятунку окремої особистості і крок вперед до загального остаточного порятунку. За допомогою цієї концепції хасидизм розраховує витягти народ із безодні розпачу, в яку той занепав. Месіанські надії, звичайно, не збулися, але процес блаженного порятунку продовжується тут і тепер. Кожна людина може в ньому брати участь. Для цього не потрібно особливих якостей.

До хасидизму увійшла ідея цадика, визнаного праведника, що зайняла в процесі розвитку хасидизму центральне місце. Цадик, що вміє звільнити свідомість від усіх думок щодо земних турбот, у стані сконцентрувати всі помисли на Богові і піднести ефективну молитву. Отже, обов'язок віруючих йти за цадиком. Силою особистого прикладу цадик може допомогти своїм прихильникам розвинути їхні духовні можливості і водночас за допомогою спілкування з Богом забезпечити їм вдачу в земних і небесних справах. Наділяючи свого цадика надприродними спроможностями, його прихильники зверталися до нього за допомогою і порадою. Цадик брав на себе весь вантаж їх

Тема 12. Етнічні релігії 363

сумів і тривог, молився за них, зміцнював їх і наповнював їхні серця оновленою вірою, новою мужністю і надією. Принцип цадикізму спричинив наступність лідерів хасидизму, який має ряд гілок, заснованих цадиками брацлавськими, сквирськими, тверськими, самарськими, любавічськими та іншими.

Філософом хасидизму був Шнеур-Залман з Ляд (1746-1813 pp.). До нього в хасидизмі переважали емоції і почуття. Навіть теоретичні доктрини, на які він спирався, містили в собі дуже мало філософського. Усе сприймалося на віру, без сумнівів, не кажучи вже про критичну перевірку й аналіз. Головним було вчення про існування Божественних іскор у всьому, в позитивному й негативному.

Такий стан речей влаштовував неосвічених євреїв України, але ніяк не міг задовольнити потреби інтелектуального єврейства Литви. Шнеур-Залман стояв перед необхідністю створити нове вчення хасидизму, у якому теоретична частина була б подана в чіткій формі, а почуття - підпорядковане розуму. Так виник хасидизм Хабада - термін, утворений із початкових літер трьох вищих сефірот - Хохма (мудрість), Біна (розуміння) і Даат (знання). Мудрість позначає народження ідеї; розуміння - розробку її у всіх подробицях; знання - повне сприйняття ідеї розумом. Такі форми мислення Хабада, які Шнеур-Залман застосував у хасидских доктринах, що стосуються Бога, душі та обов'язків людини в житті, із великою пристрастю і глибиною виклав у своїй Книзі навчання "Сефер Танія", що стала настільною книгою хасидім Хабада.

У згоді зі своїм інтелектуальним підходом Хабад надає великого значення вивченню Талмуду. Цадик у Хабаді розглядається не як квазіпосередник між людиною і Богом та чудотворець, а як вчитель, шанований насамперед завдяки своїй вченості і знанням Тори. Проте Хабад зберігає повною мірою екстатичне відношення до молитви і єдність хасидської громади, живий центр якої - ребе. Як і в діяльності інших хасидів, важливу роль у релігійному житті Хабада грають спеціальні мелодії. Як продукт раббинізму, незважаючи на тенденції до антиномій, характерних для всіх містиків, хасидизм твердо стоїть на грунті Шулхан Аруху і навіть йде далі цього кодексу законів, вносячи в ритуал і церемонії додаткові деталі. Хасидизм запровадив ряд змін у літургію.

Емансипація принесла євреям звільнення від багатьох форм гноблення, які панували століттями в християнських і мусульманських країнах. Вона дала євреям рівні з християнами цивільні права і цим поклала початок кінцю автономії єврейської общини, що колись мала владу жадати від своїх членів підпорядкування раббинізму. З цього моменту раббинізм, хоча і не скоротив своєї широкої і різноманітної діяльності, позбавився колишнього майже незаперечного панування. Тепер раббинізм змушений був відступити під тиском нових рухів, з якими йому довелося боротися за вплив на єврейську душу. Для іудеїв загальну атмосферу XVIII століття характеризував рух, який отримав назву Просвітительства, що являло собою спробу західноєвропейської частини людства застосувати наукові критерії до всіх сфер людської діяльності. Щодо

364

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

релігії, то автономія знань означала розрив із всякою догмою, авторитетом і традицією. Самостійна особистість ставала єдиним суддею своїх переконань, а в соціально-політичних відношеннях вона поставала проти будь-якої нетерпимості й абсолютної влади та вимагала свободи і рівності для всіх людей.

Значну роль у справі поширення духу Просвітництва серед євреїв відіграв Мойсей Мендельсон (1728-1786 pp.). Він вніс ясність у відношення розуму до віри і здолав концепцію іудаїзму, не допускаючи жодного пункту віри, який не міг би бути самостійно розкритий розумом. В результаті в іудаїзмі народився реформаторський рух, що, виникнувши в Німеччині і перекинувшись в Америку й Англію, прагнув пристосувати стародавні форми і практику єврейського життя до духу культурної атмосфери тих націй, до життя яких євреї прилучилися в ході історичного розвитку.

Консервативний іудаїзм, займаючи проміжне положення між ортодоксами і реформістами, з одного боку, засвоїв цілий ряд зовнішніх особливостей реформізму. Як і там, у консерваторів, за рідкісним винятком, чоловіки і жінки моляться разом, що неможливо для ортодоксальних іудеїв; у службу входять молитва англійською мовою; у багатьох синагогах застосовується орган. З іншого боку, консерватизм заявляє про визнання всієї системи раббинізму, хоча й дозволяє собі інтепретувати релігійні догмати у залежності від сучасних потреб і власних переконань. Поступово консервативний рух зайняв у релігійному, інтелектуальному і громадському житті американського єврейства панівне місце, яке він зберігає й донині. Проміжне положення між реформістами та консерваторами займає прогресивний іудаїзм.

Проте в Ізраїлі лише ортодокси мають своїх представників у Кнесеті і, як правило, в уряді Ізраїлю. Вони мають значний вплив на систему освіти країни, але сам іудаїзм не став ще монолітним утворенням. В Ізраїлі діють сефардійський і ашкеназійський раббінати; реформісти мають значно менше прав, ніж ортодокси. Частина останніх вважає Ізраїль ознакою початку месіанської ери, а інші (харедім) -не визнають цього. Окремі угрупування (Нетурей карта та інші) доходять у своєму негативізмі до антисіонізму. Значна частина ізраїльтян виступає проти звільнення учнів єшиботів від віськової служби, що також ускладнює відносини секулярної та релігійної частин населення країни.

Другим після Ізраїлю центром іудаїзму є США, де переважна більшість євреїв належить до громад реформістської та консервативної спрямованості. Аналогічні позиції займає іудаїзм і в Західній Європі.

В Україні за радянських часів зберігалась деяка кількість іудейських громад, які діяли в умовах постійних утисків з боку державних структур. В незалежній Україні діють десятки ортодоксальних, хасидських і реформістських релігійних організацій, які об'єднані у республіканські структури, фінансуються переважно єврейськими організаціями СІЛА та Західної Європи і мають значний вплив на ряд єврейських дитсадків, середніх та недільних шкіл.

Тема 12. Етнічні релігії

365

Контрольні завдання і запитання

1.Поясніть, чому на зміну первісним релігіям приходять етнічні релігії.

2. Дайте класифікацію етнічних релігій.

3. Що таке народні релігії? Охарактеризуйте їх, наведіть приклади.

4. Назвіть характерні риси національних релігій. Чим вони відрізняються від народних релігій?

5. Дайте коротку характеристику відомим вам індійським, китайським, японським, іранським релігійним системам.

6. Розкрийте специфіку іудаїзму як національної релігії євреїв.

Тематика рефератів

1. Умови і причини виникнення етнічних релігій.

2. Характерні особливості етнічних релігій.

3. Порівняльний аналіз народних і національних релігій.

4. Роль індуїзму (сінто, конфуціанства, зороастризму) в розвитку індійського (японського, китайського, іранського) народу.

5. Вплив язичництва на формування та самоідентифікацію українців.

6. Особливості віровчення і культу іудаїзму.

Рекомендована література

1. Васильєв Л.С. История религий Востока. - М., 1988.

2. Иллюстрированная история религий. В 2-х т.- М., 1992.

3. История религий мира. Энциклопедия в 2-х т.- М., 1996.

4. Історія релігії в Україні. - К., 1999.

5. Крывелев И. История религий. В 2-х т. - М., 1985.

6. Мень А. История религии. В 7-ми т. - М, 1991-1992.

7. Миркина 3., Померанц Г. Великие религии мира. - М., 1995.

8. Малеб М. Религии человечества. - М.-СПб., 1997.

9. Религии мира. Справочное издание "Белфакса". - М., 1996.

10. Релігієзнавчий словник (відповідні терміни). - К., 1996.

11. Токарев С. Религия в истории народов мира.- М., 1976.

12. Филипович Л. Етнологія релігії. - К., 2000.

13. Hopfe L. Religions of the World. - New York, 1987.

14. Man and his Gods encyclopedia of the World's Religions. - 1971.

15. Religious World (Primary Readings in Comparative Perspective). -Chicago, 1991.

Тема XIII СВІТОВІ РЕЛІГІЇ

В попередніх розділах розглянуті особливості родо-плем'яних та національних релігій. Але протягом останніх двох тисячоліть релігійне життя планети визначають світові релігії.

Світовими є релігії, які долають етнонаціональні обмеженості й постають доступними для сприйняття будь-якої людини. До них прийнято відносити буддизм, християнство та іслам. Світові релігії генетично пов'язані з родо-плем'яними, а ще більше народнісно-національними релігіями. Проте вони істотно відрізняються від них. Якщо становлення національних релігій відображає процес утворення незалежних держав, яким ці релігії служили ідеологічним підґрунтям, то формування світових релігій відбувається за умов розбудови "світових імперій", як їх доповнення. На їх змісті позначилася специфіка способу життя народів великих географічних регіонів. Так, буддизм сформувався на територіях індостанського півострова, християнство - на теренах Римської імперії, Середземне море для якої немовби було всередині розміщеним озером. Іслам виник на Аравійському півострові, який населяли різні племена і народності.

Особливості світових релігій

Особливістю світових релігій є те, що вони своєю появою ніби супроводжують значні історичні зміни в житті великих мас людей. Як на нас, то вони знаменують появу феодальних відносин. Так, буддизм виник в VI ст. до н.е. в Індії і країнах Центральної й Південно-Східної Азії, коли вони, відкидаючи кастовий устрій, переходили до класових відносин. Утвердження християнства пов'язане з політичним об'єднанням Середземномор'я під владою Римських імператорів. Іслам також з'явився в роки переходу аравійських племен до феодальних відносин.

Характерною ознакою світових релігій є їх міжетнічний, космполітичний характер, оскільки вони гарантують спасіння незалежно від того, до якого етносу належать їх послідовники. Так, для багатонаціональної Римської імперії як об'єднуюча сила потрібна була якась одна спільна релігія, оскільки за допомогою утверджуваного культу імператора цього досягти не вдалося. Таку роль взяло на себе, з ініціативи і волі імператора Костянтина, християнство, яке допомогло йому піднестися до положення самодержця Римського світу. За новозаповітними повчаннями, християнином міг бути і грек, й іудей, і варвар, і скіф. Своєю п'ятидесятницею Христос підтвердив можливість сприйняття істин Його вчення всіма народами і на рідній їм мові. Якщо іудаїзм обстоював ідею богообраності єврейського народу, то християнство акцентувало увагу вже на спасінні тих, хто

Тема 13. Світові релігії 367

прийняв Божого Сина як свого Спасителя.

Оскільки законсервовані національними релігіями складні обрядові форми заважали спілкуватися з іновірцями, навіть формували нетерпимість до них, то світові релігії на перших етапах свого становлення взагалі не прагнули до своєї специфічної обрядовості, а використовували в асимільованому вигляді обряди автохтонних народів. І це порівняно легко вдавалося їм зробити, адже ці обряди, як правило, виявляли прагнення опанувати за допомогою вищих божеств чи духів силами природи, а світові релігії поставали у вигляді картини людини, а тому були зорієнтовані переважно на регламентацію міжособистісних відносин. Лише через кілька століть після своєї появи світові релігії почали обростати власною обрядовістю. В християнстві вона формується з IV століття.

Особливістю світових релігій є й те, що вони визнають рівність перед Богом всіх людей, незалежно від їхнього соціального стану. Так, в християнстві "всі - брати і сестри в Христі". Індуїзм, який поділяв людей за кастовими ознаками, зазнав через це кризи. Саме це підготувало появу буддизму, який вказував кожному єдиний шлях до нірвани. Слід відзначити, що світові релігії поєднує саме актуалізація вчення про спасіння. І хоч воно в кожній з цих релігій має свою специфіку, але всі вчення переносять ідеали кращого життя із Землі на небо, в потойбіччя.

Світові релігії характеризує те, що їх засновники приходять до людей як спасителі і як вісники благодаті для всього людства. Відтак кожна з цих релігій претендує на роль спасительної сили щодо всього людства. "Ви світло світу, сіль землі", - повчають християни. Простір ісламу - всеохоплююче світове буття, яке з часом має бути заповненим повністю мусульманами. Із ранніх часів поширення ісламу утверджувалася можливість створення для всіх "Божого граду на землі". Шлях до цього - дотримання всіх правил життя, які визначаються Кораном.

Сказане вище засвідчує те, що світовість релігії визначається не кількістю її послідовників, значною територіальною поширеністю чи прагненням до своєрідного зняття, синкретизування всіх раніше існуючих значних конфесій. Саме із-за цього світовою релігією не є майже вісімсот мільйонний індуїзм, поширений в більшості країн світу іудаїзм, синкретизований бахаїзм. Науковою проблемою є те, чому і як багатомільйонні маси погодились прийняти ту чи іншу світову релігію, що слугувало підставою віддати перевагу саме їм. Коли постає питання, а чи можлива нині, за умов явної інтенсивної диференціації існуючих конфесій, поява якоїсь нової світової релігії, то тут певно що вдалу відповідь дав Ф.Енгельс, який писав, що після християнства, цієї найбільш завершеної і абсолютної релігії, створити щось нове, більш досконале й оригінальне, не можна. Сам спосіб життя й мислення сучасної людини виключає це.

Таким чином, світові релігії слугують засобом віросповідного зв'язку людей незалежно від їхньої етнічної, мовної, соціальної, політичної самоідентифікації. Саме вони єднають людей між собою поза їх мовами та

368

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

країнами народження чи проживання. Світові релігії відзначаються надто вираженим прозелітизмом, проповідницькою активністю. За конкретних історичних умов в тій чи іншій країні вони можуть набирати етнічних рис, виявляти тенденцію до ідентифікації етнічної і релігійної належності.

Буддизм

Буддизм зародився в Індії в середині 1 тис. до н.е. Колишні індійські вірування (брахманізм, племінні культи) не могли в достатній мірі задовольнити потребу в розраді. Привабливість буддизму в країні зі специфічною кастовою структурою була в тому, що він оголосив життя будь-якої людини неминучим нещастям, і в такий спосіб зрівняв усіх людей. Принцип загальної рівності -характерна риса буддизму, що ріднить його з іншими світовими релігіями.

Засновником буддизму був Сіддхартха Гаутама, син царя шак'їв (північний схід Індії). Він одержав всебічну світську освіту, жив у спеціально побудованому для нього палаці, одружився на своїй кузині Яшодхаре. Але якось Шак'ямуні побачив чотири знамення.

Перші три (старі люди, хворий, труп) - засвідчили йому нестійкість сансари (круговорот буття), а останнє (чернець) - шлях до звільнення. Він вирішив втекти від розкоші, а тому після народження сина Рахули покинув палац і приєднався до аскетів. Через сім років, у віці 35 років, Шак'ямуні досяг бодхі (просвітлення) і став Буддою.

Першу проповідь Будда виголосив у парку Ришіпатана біля Ванараси (Бенареса) для п'ятьох колишніх своїх товаришів - аскетів. Сорок років ходив Шак'ямуні по долині Гангу, проповідуючи своє вчення. У 80-літньому віці він помирає.

Буддисти вірять, що принц Гаутама - це одне з нескінченних перероджень Будди, останнє земне тілесне його втілення, що проповідувало дгарму (вчення).

{ Основним ядром буддистської літератури є Трипітака_("Три кошики закону"), складена учнями Будди і записана у 80 р. до н. є. на Цейлоні за царя Ваттагамані. Буддистський канон складається з трьох частин.

І.Віная-пітака ("Кошик дисциплін") - містить правила поведінки, обов'язкові для членів буддистської громади (сангхі). У свою чергу віная-пітака теж ділиться на три розділи.

2. Абхідхідхамма-пітака - метафізичні й етико-психологічні проблеми дгарми (вчення). Складається воно із семи розділів.

3. Сутта-пітака ("Кошик текстів") - подає в найбільш повному вигляді "Вчення" (Дгарму). Це - своєрідна енциклопедія буддизму. Складається вона з п'яти збірників сутр (текстів). Усі ці тексти вважаються священними і записані на мові палі.

Тем а 13. Світові релігії____________________________________________ 369

Основи будцистського віровчення викладені Буддою Шак'ямуні в першій бенареській проповіді. Насамперед це вчення про "Чотири благородні істини" і "благородний восьмиступеневий (восьмеричний) шлях".

"Благородні істини":

1) життя у світі сповнене страждань;

2) є причина страждань. Це - людське бажання, дурні пристрасті - спрага життя, насолод, земних благ і т.д.;

3) можна припинити страждання. Можливість ця міститься у відмові від дурних пристрастей і бажань;

4) є шлях, що веде до припинення страждань. Це - "благородний восьмеричний шлях". Його складовими є:

1. "Праведний погляд" - розуміння чотирьох "істин".

2. "Праведне прагнення" - рішучість діяти відповідно до цих істин.

3. "Праведна мова" - відмова від брехні, наклепу, грубої мови і т.д.

4. "Праведна дія" - не завдавати шкоди живим істотам і т.д.

5. "Праведний спосіб життя" - чесне добування засобів до існування.

6. "Праведні зусилля, ретельність" - наполегливість у подоланні суєтних думок, дурних впливів тощо.

7. "Праведні думки" - постійне збереження в пам'яті знання про те, що життєві пристрасті, які притаманні людині, здатні тільки завадити їй на шляху до "звільнення", що необхідна відчуженість від усіх мирських пристрастей.

8. "Праведне зосередження" - досягнення внутрішнього спокою, повної незворушності, уникнення навіть від почуття радості з приводу розриву з мирськими путами і свого прийдешнього остаточного звільнення.

Цей восьмеричний шлях Будда назвав середнім, серединним, що позбавляє від крайностей в поведінці. Він "серединний" ще й тому, що знаходиться між двома полярними позиціями - традиціями брахманізму і прихильниками вчень матеріалістів.

Згідно концепції буддизму, людина (і тільки людина) посідає особливе місце в ієрархії всіх істот, тому що вона одна має можливість спастися від ланцюгів одвічної сансари ("колеса життя") і досягти нірвани(стати архатом або буддою).

Людська особистість - не що інше, як мінливе поєднання постійно змінних елементів (дхарм); така ж природа і зовнішнього світу.. Не обмежуючись запереченням душі (атман), буддизм вводить поняття сантана ("потік", "послідовність"). Фактично особистість - це лише ряд станів, що змінюють один одного, але вона залишається, хоча б частково, чимось єдиним; і всі її елементи (дарми) зберігають зв'язок між собою. Це відбувається завдяки якомусь внутрішньому чиннику (прапті).

Уявлення про сантану призвело до своєрідного сприйняття ідеї карми. На відміну від багатьох традиційних релігій тут немає вічної душі як носія вчинків,

370

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

єдиним "відповідачем" є сама людина, змінити її карму ніхто, навіть Бог, не може. В цьому розумінні нове існування, переродження - результат дій (карм), зафіксованих у попередньому.

Вища мета буддизму - нірвана("заспокоєння", "згасання"). Це -досягнутий особистими зусиллями вищий стан, коли людина звільнюється від всіх земних пристрастей і прихильностей. Взагалі нірвана порівнюється з вогнем світильника, який згас із-за того, що згоріло масло. Всі прояви індивідуальності згасли - немає ні відчуттів, ні образів, ні свідомості. Чинність закону карми припиняється, після смерті така людина вже не відроджується і залишає сансару.

Нірвана - це не смерть. "Серединний шлях" заперечує і вічну смерть. Нірвана розглядається як особливий стан, який неможливо описати, використовуючи людський досвід. В канонічних текстах точного визначення нірвани немає. Вона часто характеризується негативними поняттями (не створена, не зруйновна, не породжена, не вмираюча, нескінченна). Іноді говориться, що вона - "вища мета", "вище блаженство", "вище щастя", але це тільки в тому смислі, що вже припинене страждання, смуток, хвилювання (дхарм). Нірвана реальна лише як "вища мета", як "завершення шляху".

В к. 1 ст. до н.е. - 1 ст. н.е. в буддизмі виділилося два головних напрямки -хінаяна і махаяна.. Відрізняються вони головним чином тим, що хінаяна (мала колісниця) проповідує "вузький" шлях порятунку, а махаяна (велика колісниця) -"широкий".

Хінаяна - це не самоназва. Так прихильники махаяни позначали ті школи, навчання яких здавалося їм обмеженим. За деякими даними кількість шкіл в хінаяні досягла вісімнадцяти. До цього часу збереглася одна школа - тхеравада. Хінаяна поширена в Південній і Південно-Східній Азії, насамперед у Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Лаосі. Згідно хінаяни, досягти нірвани може тільки незначна частина людей - ченці. Хінаяна аскетична. Вона вимагає відмови від усіх земних радостей і задоволень. Віровчення і міфологія хінаяни практично збігаються з ранньобуддистськими. Будда в хінаяні не виступає в божественній ролі. Він -просто реалізована людина, наділений усіма можливими чеснотами вчитель, що вказав людям шлях порятунку.

Махаяна - виникає на основі ранньобуддистської школи маха-сангиків. На відміну від хінаяни, махаяні притаманний універсальний характер звільнення: можливість досягти стану Будди дається всім істотам, тому що вони мають споконвічно сутність Будди.

Центральне місце в махаяні - вчення про бодхісатви. Бодхісатви - люди, що заслужили перехід у нірвану, але свідомо залишились на землі заради порятунку всіх істот, звільнення всієї сансари. Це особливий моральний ідеал махаяни, тому махаяну називають ще бодхісатваяна. Досягти нірвани в махаяні можна без обов'язкової посвяти в ченці. Послідовник махаяни повинен більше піклуватися про порятунок інших, ніж про власне благо й особистий порятунок.

Тема 13. Світові релігії___________________________________________________ 371^

Кількість будд в махаяні доведена до безмежності. Вони завжди тут з'являються і мають спільну сутність Трікая - "три тіла". Останніми є: І.Дхармакая - "космічне тіло" Будди, тіло вчення, "втілення абсолютної чистоти". 2. Самбхогакая - "священне тіло", "блаженне тіло". 3. Нірманакая -"магічне тіло", "виявлене тіло".

Дхармакая наділяється характером абсолюту і є єдиним для всіх будд. В пізній махаяні на основі цього виникла концепція аді-будди, що одержала особливе поширення у ваджраяні. Аді-будда (початковий Будда) - сутність всіх будд і бодхисатв. В термінах доктрини трікая - аді-будда розглядається як дхармакая. З аді-будди еманують інші будди і бодхісатви в особливій послідовності (насамперед будди самбхогакая). Аді-будда - не творець Всесвіту, а символ духовної єдності буття, що не має свого початку.

Махаяна розповсюдилася в Центральній Азії, Китаї, Японії, Кореї і В'єтнамі.

Ваджраяна ("діамантова колісниця", має інші синоніми: мантраяна, тантраяна, сахаджаяна) - буддистський напрямок, що виріс із махаяни і склався в VII-XIV ст. в Тібеті. В сучасний період поширена, крім Тибету, в Монголії і Росії (Бурятія, Калмикія, Тува).

На відміну від хінаяни і махаяни в ваджраяні існує ідея про можливість стану будди в теперішньому житті людини. Тому, крім методів, що належать шляху бодхісатви, у ваджраяні широко практикуються вправи йогів (споглядання ідаму, медитація, читання мантр і т.д.). Особливого значення тут надається вшанування гуру (духовного наставника).

Пантеон ваджраяни систематизований за п'яти дх'яні-буддами ("будди споглядання" - Вайрочана, акшобх'я, Ратнасамбхава, Амі-табха й Амогхасідхі), яким відповідають п'ять земних будд. Дх'яни-будди в ваджраяні існують поза рамками часу та простору, вони швидше за все антропоморфні символи, що виникають з порожнечі (шун'яти) під час споглядання і виконують різні функції в процесі переоформлення психіки того, хто споглядає. Пантеон ваджраяни - не замкнута система. Він відкритий для включення нових міфологічних персонажів інших народів або спеціально створених з метою практики йоги найбільшими гуру. Особливо характерною для пантеону ваджраяни є величезна кількість ідамів, а також великих йогів і вчителів, творців різних шкіл і напрямків ваджраяни (Махасіддхі, Падмасамбхава, Цзонхава і т.д.). Особливе місце займають жіночі аналоги, жіночі бодхісатви (наприклад, Тара), жіночі відповідності ідамів (Праджня) та інші.

В наш час буддизм виходить за межі свого традиційного поширення і знаходить послідовників у Європі та Америці. Останні десятиліття внесли в діяльність буддистських організацій нову важливу рису - створення міжнародних об'єднань буддистів, що ставлять перед собою завдання вирішення насущних проблем сучасності.

372

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

3. Християнство

Другою за часом виникнення світовою релігією є християнство. Найдавнішим документом християнства є Апокаліпсис ("Об'явлення св. Івана Богослова"), який датується другою половиною 68 року. Отже, в цей час християнство очевидно вже існувало, хоча й у зародковому стані, коли ще не відбулося його відокремлення від іудаїзму. Є всі підстави стверджувати, що християнство виникло у середині першого століття серед євреїв і в початковій своїй стадії було сектою в іудаїзмі. Вимагає лише уточнення питання, чи відбулося це на території Палестини, а чи ж в будь-якій з країн єврейської діаспори. Згідно чотирьох Євангелій і книги "Діяння апостолів", батьківщиною християнства була Палестина, хоча вперше християнами почали називати послідовників вчення Ісуса Христа в Антіохії (Дії 11: 26). Однак є багато свідчень, що християнство виникло серед євреїв, які мешкали в діаспорі - в Малій Азії або в Єгипті. Автор Апокаліпсису звертається до відомих йому сімох християнських спільнот - церков, всі вони знаходяться в Малій Азії.

Про соціальні і філософські витоки раннього християнства є багато літературних джерел. Зазначимо лише, що до них можна по-різному ставитися. Але ігнорувати соціально-економічні передумови й причини, які стали ґрунтом для поширення християнства, підстав немає.

Історія становлення християнства охоплює період з середини І ст. до V ст. включно, протягом цього періоду християнство пережило ряд стадій свого розвитку, які можна звести до наступних:

1) стадія іудеохристиянства (перша половина І ст.);

2) стадія актуальної есхатології (друга половина І ст.);

3) стадія пристосовництва (II ст.);

4) стадія інституційного і догматичного оформлення (III - V ст.). Протягом кожної з цих стадій відбувалася ґрунтовна еволюція віровчення,

культу й організації християнства. Змінювався соціальний стан віруючих, утворювалися і розпадалися різні секти і рухи в самому християнстві, відбувалися внутрішні зіткнення, за віросповідною і культовою формами яких приховувалася боротьба соціальних і національних угрупувань з певними реальними суспільними інтересами.

Стадія іудеохристиянства.Євангельський Ісус Христос мав стати прообразом старозавітного Месії, який повинен був прийти з "роду Давидового і Авраамового" (Мт 1:1) і виконати певну місію: сісти на престолі царя Давида, відновити Ізраїльське царство, зібрати розпорошений по всьому світу "останок обраного народу" і стати вічним їхнім Месією. Цей старозавітний месіанський проект в основі своїй євангельським Ісусом не заперечувався. Христос не відмовлявся від того, що його місія відбувається виключно в рамках Мойсеевого закону і свідчень пророків (Мт 5:17-19). Посилаючи дванадцять апостолів

Тема 13. Світові релігії____________________________________________ 373

проповідувати, Христос наказував їм до язичників не звертатися, а нести його посланництво лише до "загублених овечок дому Ізраїлевого" (Мт 10: 5, 6). Всю свою месіанську діяльність Христос пов'язував з "обраним народом", тобто євреями, про що переконливо засвідчує епізод з оздоровленням дочки хананеянки (Мт 15:21-28). Зрештою, його учні, які впродовж трьох чи трьох з половиною років спілкувалися з ним, були переконані в тому, що місія Христа -відновити зруйноване Ізраїльське царство і посісти на престолі царя Давида (Лк 24: 21; Дії 1:6).

Отже, євреї - сучасники Ісуса Христа як нація саме так, буквально, розуміли характер Месії і мету його посланництва. Віщування пророків про його прихід і царське служіння були настільки прозорі, що панувало всезагальне очікування явлення месіанського визволення. Євреї стогнали під іноземним гнітом і нетерпляче очікували звільнення. Вони сподівалися , що обіцяний месія як цар Ізраїлю поведе їх на бій з ворогами або якимось іншим чудесним способом звільнить їх "обітовану святу землю" від ворогів. Навіть після воскресіння Христа його учні сподівалися, що саме тоді наступив слушний час "відновити царство Ізраїльське".

Стадія іудеохристиянства мала своє продовження. Адже перші неофіти-хритияни із язичників були поставлені перед вимогою: перше ніж стати християнами, їм потрібно було стати іудеями, тобто згідно вимог Мойсеевого Закону обрізуватися, святкувати суботу, виконувати вимоги щодо жертвоприношень.

Іудеохристиянство мало могутнє підґрунтя - Закон, який, за свідченням Ісуса Христа, "не минеться" "доки небо й земля не минеться". Більше того, Месія застерігав перед будь-якими спробами порушити чи відкинути Мойсеїв Закон (Мт 5:17-19). І лише апостол Павло рішуче пішов на відкинення іудеохристиянства. Він перший зруйнував ґрунт під іудеохристиянством -відкинув Закон цілком і беззастережно, заявивши, що "попередня заповідь відкладається через неміч її та корисливість. Бо не вдосконалив нічого закон" (Євр.7:18,19).

Проблема іудеохристиянства була настільки серйозною, що ап. Павло, який обґрунтував формулу "універсального християнства" (немає різниці і переваги ні у християнина, ні в іудея, ні в елліна), змушений був захищати свою позицію на спеціально скликаному Апостольському соборі (див.: Дії 15). Боротьба з іудеохристиянством була чи не основним зіткненням між різними угрупуваннями і авторитетами в первісному християнстві (див.: Гал. 2: 11 - 14).

Отже, пуповина іудеохристиянства була обрізана. Відтак, зачинателем універсального християнства слід вважати не Христа, а Павла (див.: Колос. 3: 11). Хоча ще автор Апокаліпсиса відтворює ідеї іудеохристиянства, які були надто живучими і в другій половині І століття: на теократичному престолі разом з Агнцем сидять, як царі і священики, лише 144 тисячі представників ізраїльського

374

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

народу, а язичники, які вже мають право скористатися з викупної жертви Агнця, стоять долі, у підніжжі Престолу (Об 7: 4-10).

Стадія актуальної есхатології.Книга Апокаліпсис дає нам достовірну картину первісного християнства, оскільки в ній відображені стан і вчення християнства, такими якими вони виглядали в період свого становлення. Тому є всі підстави вважати цю стадію ще й апокаліптичною. До того ж, на даній стадії християнство ще не розірвало зв'язки з іудаїзмом, і ця стадія тісно поєднана з іудеохристиянством. Отже, книга Апокаліпсис свідчить про виникнення в середині І ст. в Малій Азії кількох іудеохристиянських громад. Можливо, що в їх складі вже були й християни з язичників. Перші малоазійські християнські Церкви поки що не мають спільної догматики і культу. Серед них переважають різні течії: прихильники "науки николаїтів", якоїсь "пророкині Єзавелі" і навіть адепти "зборища Сатани", які "називають себе іудеями, але ними не є", та інші (Одкр. 2 13).

Проте від головного стовбуру іудаїзму їх вже відокремлює: 1) напружене очікування прийдешніх грізних подій, які повинні змінити долю як "обраного народу", так і всього світу, привести до загибелі старий світ і створити "все нове"; 2) есхатологічна атмосфера світогляду новоутворених громад ґрунтується на непримиримій ненависті до існуючого стану справ в Римській імперії - до "вавилонської блудниці"; 3) очікування приходу Месії - Христа, який має здійснити вселенський переворот; 4) концепція Агнця, принесення якого в жертву богові є гарантією реальності очікуваних подій.

В 1947 році на березі Мертвого моря в долині Кумрану було знайдено цілу бібліотеку рукописів громади есеїв (есенів), яка діяла тут на межі століть. Деякі сучасні автори заявляють, що есейство майже тотожне ранньому християнству. Це аргументується співпаданням деяких елементів віровчення, обрядів і схожістю внутрішньої організації. Дійсно, дотичних ліній достатньо, щоб твердити про спорідненість есейства і раннього християнства. Але все ж таки кумранські громади есеїв слід сприймати лише як попередників християнства, оскільки немає достатніх підстав вважати есеїв єдиним джерелом і виводити християнство безпосередньо з есейства. В "горизонтальному" синхронному плані це була споріднена течія, віровчення, культ, організація якої співпадали з раннім християнством, але не в усьому.

Взагалі про єдність конфесій в пізньому іудаїзмі і ранньому християнстві мови бути не може. Різноманіття сект без кінця - такий стан християнства періоду Апокаліпсису. Як вже відзначалося, серед семи малоазійських християнських громад було кілька напрямків. Це був період розпалу Іудейської війни (66-70 pp.). Євреї діаспори не могли не знати, що відбувається на їхній Батьківщині. В Апокаліпсисі ніяк не виражено ставлення автора до національно-визвольної війни проти римської окупації Палестини. Відчуваються лише загальна атмосфера апокаліптичної грози, а в оформленому вигляді відображені

Тема 13. Світові релігії 375

лише есхатологічні і месіанські настрої. Зрештою, ці настрої добре відбиті в описах спільного життя перших християнських громад, коли "все в них було спільне". Все, що зв'язувало із земним існуванням, відкидалося. Тут, очевидний вплив есхатологічної установки: "рід цей не минеться, як все збудеться" (див.: Дії 4:32-37; 5:1-11).

Таким чином, первісне християнство було іудейською месіансько-есхатологічною сектою, послідовники якої об'єдналися в очікуванні близького кінця світу і встановлення нових світових порядків, які б відповідали нормам царства небесного на землі. Соціальною базою такого руху могли бути лише пригнічені й обездолені люди, а джерелом - національне й соціальне пригнічення. Ідеї ненависті і жадоба помсти пронизують Апокаліпсис. В той час, коли в Палестині палала національно-визвольна війна, християнсько-есхатологічні громади діаспори з нетерпінням поглядали на небо, очікуючи апокаліптичних вершників, які проголосять прихід Месії-Агнця і загибель Римської "вавилонської блудниці".

Стадія пристосовництва.Кінець світу не наступив, а, навпаки, друга половина II ст. принесла в умовах загальної кризи рабовласницької системи деяку відносну стабілізацію Римського суспільства. В цій ситуації очікування скорого кінця світу позиція християн поступово змінюється на пристосовництво до існуючої ситуації. Це відображено в новозавітних книгах, які з'явилися після Апокаліпсису. Євангеліє і надалі орієнтують християн на очікування кінця світу, навіть близького: "Не перейде цей рід, як усе це станеться" (Мт 24: 34). Але є суттєва різниця між есхатологією апокаліптичного періоду і пізнішою. То була актуальна есхатологія, тобто вчення про те, що кінець світу необхідно чекати в "наші дні", в самий найближчий час, а тому все життя і поведінка віруючих повинні бути підпорядковані цій перспективі. Відмова від установки на близький кінець світу компенсувалася розробкою вчення про безсмертя душі і потойбічне життя. Замість есхатології загальної виникає й формується есхатологія індивідуальна.

Ненависть до Риму - "вавилонської блудниці", очікування скорого суду над нею і винесення небесного вироку, так яскраво відображені в Апокаліпсисі, змінюється апологетикою існуючої римської язичницької влади як "Богом встановленої^-" і безапеляційним закликом підкорятися їй, бо "хто противиться владі, той противиться Божій постанові" (Рим. 13: 1-7). Євангеліє і послання апостолів закликають рабів підкорятися рабовласникам, працювати на совість. В Євангеліях проповіді Христа, його притчі, окремі афоризми і повчання відповідають уявленням і нормам соціальної поведінки, які типові для римського суспільства II ст. Йдеться про лихварство, обмінні операції, про жорстоке стягування боргів, про діяльність рабів та інших підневільних на службі у багатих. При цьому форми економічних взаємовідносин в тодішньому суспільстві не осуджуються, а сприймаються належним чином як норма.

376

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

Християнство вийшло за межі Палестини і єврейської діаспори, почало поширюватися серед багатонаціонального населення Римської імперії. Уже в кінці І ст. християнські громади значною мірою складалися з неєвреїв, а з II ст. процес розчинення християнського ядра в масі прозелітів із язичників посилювався невпинно.

Існуючі в II ст. християнські течії, які згодом перетворилися в єресі і зійшли з конфесійної арени, були численними: групи іудеохристиянських єресей (назареї, ебіоніти, елксаїти), монтанізм, гностицизм. Кожна з цих течій виявлялася неспроможною сумістити свої вірування і культ з тією чи іншою тенденцією, з якої в подальшому розвинувся ортодоксально-церковний напрям. Одним із напрямів пристосовництва християнства в умовах боротьби за поширення в масах була своєрідна конкретизація цього вчення. Абстрактні філософські сентенції про Логос - Слово, яке було Богом (їв 1:1-2), мало що говорили віруючому, були для нього недоступні, оскільки годилися лише для витонченого в філософських спекуляціях розуму ритора і софіста. Інша справа -живе тілесне перетворення Бога, який ходив і діяв на Землі, страждав фізично і морально, щоб відкупити й спасти грішників. Гностичні секти перетворювали людський, а тому близький людям образ Христа в абстрактну філософську категорію. Християнство відмежувалося від гностичної єресі й рішуче засудило її прихильників - офітів і докетів.

Стадія інституційного і догматичного оформлення.Для оформлення християнського віровчення Послання апостола Павла мали таке велике значення, що в протестантській історіографії закріпилася думка, згідно якої саме Павло, а не Христос, був засновником християнства як релігійно-догматичної системи. В цьому є частка істини. Із повчань, афоризмів, притч, проповідей Христа, які знаходимо в Євангеліях, неможливо сконструювати догмати, які лягли в основу Символу віри і всіх інших богословських побудов християнства. Одне з них полягало в тому, що Христос прийшов для влаштування долі не лише ізраїльської народу, а й всього людства. Космополітичний характер, якого набуло християнство уже в другій половині II ст., зумовив необхідність розриву з вченням про винятковість "обраного народу" і з іудейсько-націоналістичним характером первісного християнства та вченням про Месію. Якщо месія з'явився для спасіння всього людства, то повинна була отримати нове пояснення й проблема витоків страждання людства. Справа уже була не у гріхах євреїв перед своїм Богом Яхве, не в тому, що вони стали "служити іншим богам", а в чинниках загальнолюдського масштабу і значення. Головним із таких чинників в догматиці паулінізма постало вчення про гріхопадіння Адама, а отже і про спадкоємність цього первісного гріха, який позначався на всьому людстві. Для його викуплення й повинен був Син Божий постраждати на хресті (Рим 5: 12-19). Так сформулювався перший і основний догмат християнства про гріх Адамів і викуплення та спасіння Христа. Саме Послання Павла оформили й закріпили цю

Тема 13. Світові релігії

377

концепцію в християнстві II ст.

Державно-політична ситуація в Римській імперії цього періоду була сприятливою для християнства. Його космополітична спрямованість, вироблена в минулому сторіччі ("немає ані елліна, ані юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скіфа, ні раба, ні вільного, все й у всьому Христос") (Колос. 3:11), його демократичність і демонстративна любов до низів, реально не загрожувала багатим і правлячим верствам суспільства створювати умови найшвидшого поширення християнства в багатонаціональній масі населення незалежно від соціального стану. Така віропідданська позиція у ставленні до світської влади, пов'язана з проповіддю непротивленства і цілковитого підпорядкування (див.: Петр. 2:18; Еф. 6:5; Тит. 3:1; Кол. 3:22 та ін.), якнайкраще відповідала державній політиці Римської імперії.

І якщо в християнстві початку II ст. було ще багато такого, що виключало можливість його "одержавлення" (актуальна есхатологія, вузьконаціональна іудейська обмеженість, опозиція у ставленні до багатства і заможних (див.: Мт 19:21-23), ненависть до "вавилонської блудниці" - Риму, неприйняття античної культури, в тому числі й філософії, то до початку III ст. у всіх цих відносинах відбулася християнська переорієнтація. Християнство відтак стало єдиною релігією, спроможною претендувати на державну в римській імперії.

Взаємовідносини держави і Церкви в III ст. і на початку IV ст. були складними. Християнські Церкви продемонстрували свою лояльність до пануючого устрою і готовність служити йому. Більше того, вони втягували владу у власні справи й іноді, що було неможливим в попередній період, зверталися до неї для вирішення своїх внутрішніх суперечок. Непослідовна політика імператорів щодо християнства пояснюється тим, що вони, шукаючи шляхів реформування імперії та релігійного культу, не були впевнені в тому, що християнство, ставши державною релігією, зможе бути своєрідним цементом імперії. Тільки на початку IV ст., коли стала очевидною безрезультативність діоклетіанових репресій, імператори взяли курс на визнання християнства як дозволеної, а потім і державної релігії, що й було здійснено спочатку імператором Галереєм (293-311 pp.), а потім - Костянтином (306-337 pp.).

Жоден догмат християнства не з'являвся одразу в завершеному вигляді. Минали століття в жорстоких христологічних суперечках, в центрі яких стояло контрверсійне питання: хто такий Христос - Бог, людина чи Боголюдина. Як до Нікейського собору (325 р.), так і після нього впродовж майже 5 століть між різними групами духовенства точилася боротьба навколо тлумачення трьох основних догматів: триєдності бога, Боговтілення і викуплення.

Внутрішньоцерковна боротьба за утвердження християнської догматики і культу, незважаючи на рішення Вселенських соборів, які набирали сили державних законів, спалахували знову і знову. Досить сказати, що крім аріанства, яке завдало великого удару по важливому догмату про єдність Святої Трійці,

378

Розділ НІ. Історичне витлумачення феномену релігії

інші єретичні вчення, зокрема євноміани, савеліани, фотиніани, апполінаріани, теж відмовлялися вважати Христа Богом.

На початку V ст. особливо жорстока боротьба в серед християн розгорнулася навколо догмату боговтілення. Несторіанці твердили, що жінка не могла народити Бога, а лише людну. Обґрунтуванню і захисту догмату боговтілення велику увагу приділив III Вселенський Ефеський собор (431 p.), який ухвалив шість спеціальних правил на захист цього догмату. На VI Вселенському Халкидонському соборі (451 р.) знову велася боротьба навколо догматів боговтілення і викуплення. Монофізити відмовлялися визнати у Христі наявність людських якостей, а отже заперечували можливість боговтілення в людині. Це підривало віру в страждання, смерть, викупну жертву і воскресіння Христа. Собор ухвалив догмат боговтілення, за яким Христос водночас вважається Богом й досконалою людиною. В цей час імператором Маркіяном був виданий закон, згідно якого жорстоко каралися всі, хто відмовлявся визнавати цей догмат.

Суперечка про природу Ісуса Христа продовжувалася і в VI ст. Лише на II Константинопольському соборі (553 р.) прийнято 82-е правило, яким зобов'язувалося зображати Ісуса Христа в людському вигляді, а не як Агнця. Довготривала боротьба навколо вшанування й поклоніння образам (майже півтора століття іконоборства) завершилася на II Нікейському соборі (787 p.), який ухвалив правило про необхідність зображення святих і поклоніння їм.

Ще більш довготривалим був процес формування християнських таїнств і пов'язаних з ними обрядів. Автору "Одкровення Івана Богослова" таїнства не були відомі. Тільки після розриву з іудаїзмом християнство пристосувало до свого культу хрещення, а згодом - євхаристію (причастя). Впродовж століть вводились таїнства миропомазання, єлеоосвячення, шлюбу, покаяння і поєднаної з ним сповіді. Але боротьба за всезагальне визнання християнських догматів і культу не зупинялася, набуваючи в окремі періоди гострих форм. Ставлення західної і східної частини християнства до третьої особи Святої Трійці - Бога-Духа Святого (так зване filiogve - "і Сина") остаточно закріпило вже століттями визріваючий розкол в християнстві на католиків і православних. Ряд нових догматів, які визнаються лише римо-католицькою Церквою (щодо пріоритету особи Римського папи в Церкві, чистилища, філіокве, євхаристії, маріології та ін.), закріпили і ще більше поглибили розбіжності між католицизмом та православ'ям.

Наступний великий розкол християнства відбувся на початку XVI ст. в епоху Реформації, яким започаткована третя течія християнства - протестантизм, який відзначається великим багатоманіттям своїх форм (ранній протестантизм -лютеранство, кальвінізм, англіканство та ін., пізній - баптизм, євангелізм, п'ятидесятництво, адвентизм та ін., неопротестантизм - Церква Христа, новоапостольство та ін.). Більшість форм протестантизму поділяють загальні

Тема 13. Світові релігії____________________________________________ 379

віросповідні принципи християнства. Проте всупереч претензіям католицької і православної Церкви на посередницьку роль між людиною і Богом протестантизм проголосив особисту віру єдиним шляхом спасіння, Біблію (без Святого Передання) - єдиним джерелом одкровення. Він також значно спростив богослужіння і вбрання молитовних будинків, обґрунтувавши принцип загального священства, відкинув інститут спеціальних священиків і чернецтва, залишив лише два таїнства - хрещення й причащання. Відкинуто також і поклоніння іконам, мощам, святим, храмам тощо. Протестантизм немає свого єдиного світового центру, але бере активну участь у світовому екуменічному русі. Внаслідок розколів та інших чинників кількість течій в протестантизмі постійно збільшується. Послідовників його уже десь в три рази більше, ніж православних.

4. Іслам

За кількістю своїх послідовників іслам є другою (після християнства) світовою релігією. За приблизними підрахунками, загальне число мусульман на земній кулі складає десь один мільярд. Вони мешкають у більше, ніж 120 країнах. В 28 країнах іслам є державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Мароко, Саудівська Аравія, Пакистан та інші). Переважна більшість мусульман (понад дві третини загальної кількості) живуть в Азії. Це приблизно 20 % населення цієї частини планети. Біля 30 % послідовників ісламу живуть в Африці, що складає приблизно 49 % населення цього континенту. Відтак, основна маса віруючих мусульман зосереджена на цих двох континентах світу.

Іслам - відносно молода світова релігія. Він виник на початку VII ст. н.е. Формально часом появи ісламу вважається 622 p., коли засновник нової релігії Мухаммед був змушений тікати із свого рідного міста Мекки в сусідню Медіну. Пануюча аристократична верхівка племені корейшитів не прийняла його вчення. Це відбулося 26 липня 622 р. Від цієї дати і починається мусульманське літочислення.

Час виникнення ісламу (кінець VI - початок VII ст.) - період гострої соціальної та політичної боротьби, швидкого руйнування первісного ладу та формування раннього класового суспільства на Аравійському півострові. Водночас загострилась озброєна боротьба двох світових імперій - Візантії та сасанидського Ірану. Соціальні та ідейні хвилювання своїми відгомонами доходили й до Західної Аравії. Як соціальне та духовне явище, іслам був, з одного боку, підсумком особливого розвитку суспільства аравійського півострова, а з другого - одним з породжень загальних процесів, які тривали на Ближньому Сході в епоху від давнини до середньовіччя. Виникнення ісламу пов'язане як з впливом та розвитком монотеїстичних релігій - іудаїзму та християнства, так і з еволюцією релігійної свідомості мешканців Аравії, із

380

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

специфічними аравійськими формами синкретичного монотеїзму. З'явилися люди, які вірили у єдиного Бога, але вони не відносили себе до якоїсь офіційної релігії. Активно відбувався процес етнічної та культурної консолідації арабів, формувалась єдина арабська мова. Потреба в ідеологічному обгрунтуванні цих політичних, економічних та соціальних змін, у стимулюванні їх розвитку породила в Аравії різні ідейно-політичні рухи. Іслам був виявом цих загальних процесів. Він став важливим фактором у становленні середньовічної арабської народності, нового політичного утворення - Халіфату, нової етноконфесійної спільності - громади мусульман (умма).

На відміну від християнства, іслам народжувався в умовах боротьби багатьох економічних укладів. З одного боку, в арабських племенах велась жорстока боротьба між могутньою родовою аристократією племені корейшитів, а з другого - масою вільних бідняків - простих ремісників, землеробів, кочівників-пастухів. Ця боротьба, що розгорнулась в умовах первісного ладу, розхитувала його і наближала перехід до класового суспільства. Роздробленість арабських племен, їх економічна відсталість, перехід до класового суспільства з сильною централізованою державною владою - все це викликало потребу в суспільній силі, яка спроможна була б здійснити це історичне завдання. Такою силою постав народжений феодальний устрій. Йому необхідно було об'єднати всі арабські племена для захисту від ворожих сусідів - Візантії та Ірану. Однією із перешкод на шляху до здійснення цього завдання були старі плем'яні культи, які підтримували віджилі традиції первісного ладу. Тому, починаючи з кінця VI ст. серед арабів починається реформаційний рух, відомий під назвою Хафінського (від араб, "хафін" - пророк). Цей рух охоплює всю територію Аравії. Складається ряд центрів релігійної реформації. Найбільшим з них був Йємен на півдні Аравії. На чолі цього руху стає Мусалім. Другий центр реформаційного руху розмістився на північному заході півострова. Вождем його стає виходець з роду корейншитів Мухаммед, котрий після довготривалої боротьби одержав перемогу як над старою родовою аристократією, так і над Мусалімом.

Виникнення ісламу підпорядковується загальним закономірностям формуванням світових релігій. Він виник на базі родоплем'яних культів одного із найбільш впливових племен Західної Аравії - курейшитів. їхнім плем'яним богом був Аллах (араб. Аль - Ілах), який з часом витіснив богів слабкіших племен. В цілому соціокультурна ситуація того часу сприяла формуванню в арабів монотеїзму.

Звичайно, процес формування монотеїстичної релігії не проходив тут сам собою. Рішучий імпульс йому надала реально історична особа - пророк Мухаммед (570-632 pp.). Полишивши торгові справи, він в 610 році виступив з проповіддю монотеїстичної релігії, яку назвав іслам (в перекладі з арабської означає "покірність", "віддання себе Богу"). Мухаммед проголосив, що існує

Тема 13. Світові релігії___________________________________________________ 381^

лише Аллах і що всі повинні бути покірні його настановам про царство справедливості й миру на Землі.

В проповідях Мухаммеда звучали також вимоги соціальної справедливості, братства віруючих, здійснення благодійницької допомоги бідним, засуджувалося лихварство, проголошувалася необхідність дотримуватися простих норм моралі.

Віровчення ісламу викладене в головній "священній книзі" мусульман -Корані. Зміст Корану нібито був переданий Мухаммеду самим Аллахом через ангела Джебраїла окремими одкровеннями, головним чином в Мецці і Медині в 610 та 632 pp. Основу Корану складають перші проповіді Мухаммеда. Повний текст Корану (сухуф) був зібраний після смерті Мухаммеда при Халіфі Османі. Він складається з 114 глав (сур), які мають 6236 аятів (за різними варіантами підрахунку). Коран містить віроповчальні настанови, культові приписи, приписи, які регулюють сімейні, майнові, правові та інші суспільні відносини. Тексти Корану виголошують під час публічних і приватних молитов, державних і сімейних торжеств. Багато слів і виразів із Корану увійшли в літературу та побутову мову мусульман незалежно від їхньої національності.

Вплив Корану на духовний і суспільний розвиток народів Сходу дає право віднести його до найцінніших здобутків культурного поступу всього людства. В історії людства він займає місце поряд з Біблією.

Коран разюче відрізняється від старозаповітних та євангельських текстів. Це не цілісний літературний твір з єдиною композиційною схемою, а тим більше - теологічний трактат з послідовним викладом системи віровчення ісламу. Коран народжувався стихійно, віддзеркалюючи вир життя суспільства на зламі епох, а тому не мав будь-якого плану. В Корані зібрані виступи, проповіді, "пророчі одкровення", що вмовляють чи викривають, повчальні історико-релігійні оповіді про долю стародавніх народів і посланих до них пророків, містить притчі й заклинання, етико-правові та обрядові приписи. Усе це було проголошене в різний час, протягом більш як двадцяти років, перед різними аудиторіями з приводу різних конкретних обставин, мало зв'язок з різними подіями або ж народжувалося через якісь суто внутрішні причини.

Крім релігійно-філософського, законодавчого та історико-культурного, викликає інтерес і літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам'ятка прози арабською мовою, що відобразила, завдяки художнім засобам, етапи еволюції особистості Мухаммеда, його утвердження як віровчителя і людини нової епохи. Сприйнятий як слово Аллаха, Коран став джерелом формування єдиної літературної мови арабських народів.

Як святе письмо мусульман, Коран відіграє важливу роль у житті сучасних мусульманських держав. Якщо Коран - це святе письмо мусульман, то святим переказом ісламу є Суна - збірка переказів (хадисів). Вона вміщує епізоди з життя Мухаммеда як зразок для наслідування всьому мусульманському світові.

В ісламі принцип монотеїзму проведений більш послідовно, ніж в інших

382

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

релігіях. Тому першим догматом віровчення ісламу є віра в єдиного бога Аллаха. Аллах, утворивши все існуюче, є вищим і всемогутнім, мудрим, милостивим і верховним суддею. Поруч з ним нема інших богів, ніяких самостійних істот. Аллаху покірні всі явища природи, люди, ангели і демони. Другий догмат ісламу

- віра в ангелів, які виконують веління Аллаха - оберігають рай та пекло. Третій догмат - віра в те, що Коран є священною книгою мусульман. Четвертий догмат

- віра в пророків та посланництво Мухаммеда. П'ятий догмат - віра в кінець світу та загробне життя. Шостий догмат - визнання зумовленості долі людини Богом. Сьомий догмат ісламу - це віра в воскресіння після смерті.

В ісламі є дві основні течії - суннізм і шиїзм. Шиїтська система віровчення, розроблена в XII - XIII ст., визнає тільки 5 догматів: 1) Таухід - єдинобожжя. 2) Адль - справедливість. 3) Нубуваат - пророцтво. 4) Імамот - влада імамів. 5) Кіямат - воскресіння мертвих.

В середні віки були систематизовані обрядові вимоги ісламу. П'ять з них виділені окремо і названі "стовпами": 1. Сповідання віри. 2. Виконання намазу -п'ятиразової молитви. 3. Дотримання посту (урази) протягом місяця рамадану. 4. Виплата релігійного податку зак'ят, садаку. 5. Паломництво в "священні місця" ісламу - хадж. В хадж увійшло й поклоніння могилі Мухаммеда в Медіні, молитви в ряді історичних міст. Кожний мусульманин прагне хоч раз в житті побувати в Мецці, де знаходиться Храм Кааба з відомим чорним каменем -посланцем неба. Крім цих основних обрядових звичаїв в ісламі існують й інші, наприклад, джихад - участь у війні за інтереси своєї країни.

Мухаммед заклав першу в мусульманському світі мечеть. Вона мала вигляд квадратного майданчика. Молитовні збори проходили тут під відкритим небом.

Найбільш важливим обрядом мусульман є обряд суннет (обрізання), якому піддаються хлопчики у віці від 7 до 15 років. Цей обряд є внутрішньою ознакою релігійної приналежності, служить меті відособлення мусульман від людей інших віросповідань.

В ісламі, як і в інших релігіях, окрім обрядів і традицій, існують ще й чисельні свята. Класичний ортодоксальний іслам узаконив всього лише два -Курбан-байрам та Ураза-байрам.

Свято Мавлід (день народження пророка) відзначається мусульманами за місячним календарем у місяці рабі-аль-авваль. 29 серпня 570 року нашої ери за арабськими джерелами народився пророк.

Мухаммед - пророк ісламу. Він походив із небагатого, але знаменитого роду Хашим. Особливе місце в генеалогічному дереві Мухаммеда посідав його дід Абд ель-Мотталіб. В час, коли Мухаммед став старійшиною племені, основні посади в Мецці були в руках нащадків Кусая, які очолювали найбільші клани. їм належали ключі від храму Кааби, нагляд за криницею Зам-Зам, судочинство, вирішення питань зносин з іншими племенами, зберігання священного стяга, що

Тема 13. Світові релігії____________________________________________ 383

майорів над курайшитами під час битв, контроль за сплатою податків на користь бідняків, голосування піл час засідань ради старійшин, право скликати загальні збори, управління фінансами міської общини й, нарешті, зберігання гадальних стріл. Таким були десять основних посад, що існували в Мецці.

Мухаммед почав свою проповідницьку діяльність у рідному місті. Першими прихильниками його релігії були найближчі родичі та їхні раби. Вчення Мухаммеда містило важливу й цінну думку - знищення міжплем'ної і внутрішньоплем'яної ворожнечі, бо ж всі віруючі становлять один народ - єдину умму (за його термінологією). Община віруючих, яка згуртувалась навколо пророка в Мецці, стала немовби зародком такої умми. Ця умма із самого початку була задумана як позаплем'яна спільнота, що приймає до своїх лав усіх бажаючих - представників різних племен, різних рас.

Мухаммед своєю проповіддю і силою зброї домігся, щоб родова аристократія визнала необхідність боротьби з Іраном і Візантією за ключові позиції в міжнародній торгівлі, за політичне домінування на Близькому Сході, в Передній і Східній Азії.

Об'єднання арабів під зеленим прапором ісламу завершили перші наступники Мухаммеда - "праведні Халіфи".

Після дворічної боротьби із супротивниками четвертим халіфом став Алі (656-661 pp.), двоюрідний брат і вихованець Мухаммеда, його зять (був одружений з дочкою пророка - Фатімою). Його підтримали рядові мусульмани, незадоволені засиллям за правління Османа представників роду Омейя. Прибічників Алі стали називати "Шиїт Алі", тобто "партія Алі". Звідси й походить назва релігійно-політичної течії шиїтів. Саме Алі започаткував імосмат. Він вважав, що начолі державної влади повинен бути представник пророка, що тільки родинні зв'язки з ним дають духовну владу, а разом з нею і право на вищу світську посаду. Через свою досить непослідовну політику щодо роду Омейя Алі втратив підтримку низів общини. Більше того, декого з колишніх союзників він знищив. Один із хариджитів - колишніх союзників - вбив халіфа Алі в мечеті міста Куфа. В ісламському світі виник глибокий розкол. Він розпався на два напрямки - шиїзм і сунізм, кожний з яких, в свою чергу, має ряд відгалуджень. Шиїтські секти: імаміти, зейдіти, ісмаїліти, кармати, хаттабіти, аліди, кадаріти, мутазіміти, рафрдіти, друзи, асасіни, "Брати чистоти", бектами, хуруфіти, бабіти, бехаїти, махдісти, Алі-іллахи, харіджити, сіфріти, ібадіти, азрахіти та ін. Більшість шиїтських сект виокремилися за принципом визнання того чи іншого імама.

Секти суннітського напрямку: нізалія, сенусіти, саодія, сухардія, тіджамія, чіштія, захіріти, мавламі, малікіти, марідисти, накшбандія, ашаріти, ваххабісти, ансари, ханбаліти, мухаджири, вайсовці, муримди, судизми, ясавія, шафіїти, ахль-аль-хадіє, ахмадія, асхаби, мутазиліти та ін.

Іслам не тільки вимагає від своїх послідовників віри у свої догмати, а й

384

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

пропонує їм досить стійкі принципи і правила поведінки, дотримання яких вважається богоугодною справою. Сукупність цих норм отримала нову назву "Шаріат" (від араб, шаріа - вірний шлях до мети). Шаріат включає культові правила й правово-етичні настанови ісламу, виконання яких є обов'язковим для всіх мусульман. Шаріат не має собі аналогу в інших релігійних системах. Він включає як цивільні (світські), так і релігійні вимоги. Його настанови регламентують правові, моральні та релігійно-обрядові відносини. Авторитет шаріату дуже великий і пояснюється тим, що з часу виникнення ісламу і до XIX століття мусульманський світ практично не знав інших законів.

На відміну від всіх інших релігій, в ісламі основні вимоги релігійного культу були включені в систему шаріату. Відтак культ був піднесений до рангу закону, невиконання якого розглядалося не тільки як морально-релігійне порушення (гріх), але й як правове порушення (злочин).

Будь-які спроби реформ, навіть часткові, неминуче визнавалися такими, що суперечить ісламу й рішуче заперечувались.

В Україні іслам поширений переважно в автономній республіці Крим. Мусульмани Криму належать до сунітського напрямку. В 1242 році татаро-монголи завоювали півострів: Крим увійшов до складу Золотої Орди. В XV ст., у зв'язку з розпадом останньої, в Криму виникло Кримське ханство, яке з 1457 р. ввійшло до складу Османської імперії. Начолі мусульманського духовенства Кримського ханства стояв муфтій. Як вища духовна особа, він був другим після халіфа - турецького султана. Всім життям релігійної громади Криму керував імам. У XVIII ст. тільки в Бахчисараї було 32 мечеті. Відкривались мектеби і медресе. У 60-х pp. XIX ст. в Криму було 23 медресе і 131 мектеб (школа початкової освіти). У 1774 p., після війни Росії з Туреччиною, Кримське ханство отримало самостійність, але у 1783 р. вона була знову втрачена: Крим був приєднаний до Російської імперії, яка утискала татар, що сповідували іслам, не лише економічно, а й духовно. У другій половині XIX ст. Крим залишило 161 тис. татар.

У 1917 р. татари становили лише 36,6% сільського і 11,3% міського населення Криму. Зазнавало утисків татарське населення Криму і за часів Радянського Союзу. У травні 1944 р. з Криму було виселено 188626 татар. Нині йде процес їх повернення до Криму, відродження мусульманських релігійних громад.

В Україні на початок 2000 року діяло 337 мусульманські громади, більша кількість яких знаходиться в Криму. Мусульманські громади України діють в структурі трьох самостійних центрів: в Києві - Духовне управління мусульман України (ДУМУ), в Донецьку - Духовний центр мусульман України (ДЦМУ), в Сімферополі - Духовне управління мусульман Криму (ДУМК).

Вищим органом релігійної влади в Криму є Курултай (з'їзд) мусульман Криму. Він вибирає муфтія, який в свою чергу призначає імамів регіональних

Тема 13. Світові релігії____________________________________________ 385

мечетей і муедзинів. На сьогодні в Криму налічується більше ста молитовних будинків, частина зяких не є мечетями. Ці будівлі або приміщення пристосовані під мечеті.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 730; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 36 37 38 39 404142 43 44 45 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!