Пектораль з Товстої Могили               Золотий гребінь із кургану Солоха

Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була так звана черняхівська культура,   яку  археологи  датують  II -  V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів.  Вперше  на  історичній арені анти з'явилися в період наступу  тюрксько-монгольських  племен  на  Європу. Розгромивши готів (375 р.), анти заволоділи територією України і розселилися по всіх її ет­нографічних теренах  в нинішніх кордонах.

Анти займалися хлібо­робством. Вони жили окремими родами, які утворювали "город" для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Згодом навколо города виростали "остроги" як  торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше  двох  тисяч  таких поселень.

              

                                                                               

Вигляд черняхівського поселення

Анти були хоробрими войовничими племенами, вели тривалі війни з візантійським царством і багато запозичили культурних цінностей в  інших народів. Громадсько-політичний устрій антів нага­дував демократію грецького типу. Племена антів часто не жили в злагоді між собою, але в часи небезпеки вибирали талановитого пол­ководця або князя і тоді авторитет його влади визнавав весь народ. Деякі вчені вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців.

Культуру антів характеризують знахідки в могильниках біля с. Зарубинці, та біля с.Черняхів на Київщині. Так звану зарубинецьку і черняхівську культури репрезентує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироблялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської культури вироблялася з допомогою гончарного круга і мала сірий колір.

 

 

Пам’ятки черняхівського мистецтва

Найбільш цінним, на думку археологів, виявились знахідки біля с.Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилось, що в одних могильниках, згідно зі звичаєм стародавніх слов'ян, були поховані спалені покійники  а  в  інших — покійника  закопували в могилі. Останній спосіб поховання,  на  думку  деяких істориків, був запозичений у візантійських християн.

 

Таким чином, розкопки археологами сотень селищ і  городищ антської добі засвідчують, що  Правобережна  Україна від Києва до Карпат була густо заселена праукраїнськими племенами, що мали високий рівень культури. Ця культура формувалась упродовж століть під впливом традицій місцевих народів, особливо тих, що жили в межах впливу грецької культури Причорномор'я. Вона мала самобутній характер і стала основою формування культури Київської Русі.

 

4.2. Релігійні вірування та міфологія східнослов’янських племен. Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу, є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релі­гійні вірування мали характер практичний, домашній  і  господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За  характером  ці віру­вання були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навко­лишнім світом.Людина прагнула бути в єдності  і  найкращих сто­сунках із природою, оскільки вона на  кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища, перш за все, - до сонця, води, землі, дерев тощо, а особливо - до тварин і птахів.

Ранні   релігії   стародавніх  слов'ян були анімістичними (лат. аnimа, аnimus — душа, живе).  Людина  вірила, що  все навколо неї живе:  почуває,  розуміє, має  свої  бажання, бореться  за існування. Тому до природи  стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав у основі первісного релігійного світогляду.

Основу ані­містичного світогляду складають три елементи: аніматизм — ожив­лення, анімізм — одухотворення і антропоморфізм — уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою усіх стародавніх вірувань, він глибоко проник у художню культуру, навіть нашу мову. Ми й тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище — усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто те­пер не вірить в їхній реальний зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети. Але для стародавньої людини це була реальна правда.

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму роз­витку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство. Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов'ян. З допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життє­вий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопри­чину буття. Так  у стародавніх слов'ян складалась уява про богів і першооснову світу, про походження життя (з'єднання небесного вог­ню і води, за стародавніми віруваннями, творить життя).

З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом  склався  пантеон  слов'янських богів. У літописі Нестора від   980 р.  зазначається, що  Володимир   Великий після вокняжіння у  Києві звів пантеон язичницьких богів: "І поставив  князь  кумирів  на пагорбі за теремним двором: дерев'яного Перуна  із  срібною  головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога,  Симаргла і богиню Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами". Тривалий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об'єд­нав богів із метою створення уніфікованої  державної релігії, яка б задовольняла потреби феодального суспільства в централізації  дер­жавної влади. На перше місце було поставлено Перуна — бога-громовержця.  Далі  йшли  боги місяця (Хоре), сонця (Дажбог), вітру,  а  можливо,  і  війни (Стрибог), охорони  посівів (Симаргл) і єдине боже­ство жіночої статі (Мокош) — покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження. Двоє з названих Нестором богів, Хоре і Си­маргл, вважаються за походженням іранськими богами.Це підтвер­джує думку про те, що населення Давньої Русі мало поліетнічний характер, тому в пантеоні слов'янських богів були й неслов'янські, в даному випадку іранські.

Однак на початку XX ст. з'явилася версія, згідно з якою Володимир не лаштував пантеону слов'янських богів, а встановив культ єдиного верховного бога Перуна, виявивши тим самим прагнення  до моно­теїстичної релігії. Деякі документальні свідчення дають підставу вважати, що у 980 р. у Києві, а потім у Новгороді та інших великих містах Стародавньої Русі, було поставлено дерев'яні скульптури са­мого Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників кінця XI і початку XII століття, які вважали, що язич­ництво мало політеїстичний характер і цим воно відрізняється від християнства.                                                

Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Боги­нею — матір'ю  світу  була  Лада, ім'я якої часто зустрічається в укра­їнському фольклорі. Поряд із чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що висту­пали як символ продовження життя.

Матір-Землю символізувала у слов'ян богиня Берегиня. Земля вважалася  центром  Всесвіту,  уособленням  його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя. Стародавні слов'яни мали свій особливий, добре розроблений релі­гійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок із природою та хліборобством; він охоплював увесь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі були пов'язані з однією ідеєю -  вшанування Сонця і його супутних богів, боротьба літа із зимою, тепла із холодом.

Основний пантеон слов'янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї.  Підкреслимо,  що для слов'ян не практикувалось принесення   людей у жертву богам.

У світогляді стародавніх слов'ян, на думку багатьох вчених, ніко­ли не домінувало зло, перевага віддавалась добру. Ці дві сили уособ­лювали Білобог і Чорнобог. Один був народжений світлом, інший — пітьмою, перший будував, другий руйнував.

Разом із віруванням у різних богів древні слов'яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов'янами Різдво Всесвіту — час, коли народилась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух (в іранців Дадвах — бог-творець). Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора — свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання і співання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рос­линного і тваринного світу.

Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, — символ міцності; ясень — символ Перуна; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.

Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля — про­вісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах — бджо­ла й сонечко.

Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрід­но. Вони вважали, що після смерті душа небіжчика, в залежності від його чеснот, могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від пере­втілень душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини.

 

Отже , релігійні вірування стародавніх слов'ян максимально набли­жались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнен­ня єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.

4.3. Мистецькі набутки слов’ян. Первісна історія сягає  тих далеких часів,  коли ще не було винайдено письма. Тому вона є анонімною. Історія первісності, досліджувана на  грунті  матеріальних  залишків життєдіяльності давніх суспільств, може бути відтворена хіба що в найзагальніших рисах.

Найчастіше поселення стародавніх слов’ян виникали неподалік від міграційних шляхів мамонтів. Залишки їх виявлено у Чернігівській (Мізинь, Пушкарі), Черкаській (Межирічі), Полтавській (Гінці), Житомирській (Радо­мишль) областях, на Кирилівських висотах у Києві тощо. Продуктивне полювання й осілість сприяли ефективному викори­станню продуктів мисливства, урізноманітненню та накопиченню матеріальної культури. Шкурами вкривали житла, користувалися як ковдрами, з них шили одяг. Саме у цьому часі виявлено найдавніші голки та застібки для одягу. Уявлення про най­давніший одяг можна скласти за статуетками й залишками у похован­нях, виявлених у Росії. Це закритий (глухий) одяг арктичного зразка, який нагадував комбінезон із капюшоном, а також накидки-плащі, оздоблені намистом чи просвердленими зуба-ми тварин.

Стабільна забезпеченість їжею та осілість спонукали й до іншої творчості. Саме мисливцями прильодовикової смуги полишено знаме­нитий печерний живопис. А в Середній  Наддніпрянщині, де немає печер, духовна творчість,  тісно  пов’язана з мисливськими ритуалами, мала інше втілення.  Тут в обрядах використовувалися розмальовані червоною фарбою черепи та кістки ма-монтів.

За пізнього палеоліту люди вміли виготовляти фарби різного коль­ору —  червону,  чорну,  жовту й білу.  Та  найбільшу  роль  у культових обрядах і естетичних смаках відігравала червона фарба різних відтінків. Вона символізувала кров, тепло, а відтак - і життя. Саме з цього часу виникає звичай посипати дно могили та небіжчика червоною вохрою.

З цього часу в побут широко входять і прикраси — різьблені кістяні платівки, підвіски з просвердлених зубів невеликих тварин і че­репашок та вирізьблені з кістки чи бивня, намиста з різних матеріалів, шпильки-заколки, браслети. Одним із шедеврів таких прикрас є брас­лети з Мізина. Є всі підстави припускати, виходячи із специфіки пер­вісного мислення, що такі речі виготовляли не лише з естетичною ме­тою, а й як своєрідні обереги, котрі мали захистити людину від хижих звірів, хвороб тощо.

Мисливські ритуали влаштовувалися з різною метою — щоб приманити тварин, віддати шану силам, від яких начебто залежав успіх полювання, щоб поновити та збільшити кількість звірів. У цих обрядах використовувалися й статуетки людей і тварин. Серед них переважають жіночі. Це, зокрема, так звані палеолітичні венери, що передають образ пишнотілої жінки. На нашій території поки що виявлено лише схематизовані фігурки жінок. Деякі статуетки виконано настільки стилізовано, що важко їх однозначно інтерпретувати — зображення це жінок чи птахів або якихось інших образів. Їх укрито різьбленим орнаментом.

Своєрідним духовним центром населення степової смуги України є так звана Кам'яна Могила неподалік від Мелітополя. Вона має при­родне походження не зовсім зрозумілого характеру: це нагромадження кам'яних брил, обриси яких самі по собі нагадують якісь реальні чи чудернацькі образи і утворюють гроти й навіси. Це місце, починаючи з доби палеоліту, використовувалося для проведення всіляких обрядів. Упродовж багатьох тисячоліть тут створено своєрідну художню гале­рею. На камінні вирізьблено зображення тварин, людей, всілякі знач­ки — лінії, кола, ромби, решітки тощо. На деяких з них збереглися залишки червоної фарби.

Доба мезоліту, коли  люди  вели  рухливий спосіб життя,  що не сприяло матеріалізації духовності, може сприйматися як занепад духовної культури. Проте поява великих могильників засвідчує якісь нові форми сприй­няття та осмислення смерті. Життя людей також супроводжувалося всілякими емоційно наснаженими ритуалами. Великою подією було з'єднання общин після сезонного розпорошення, зустріч близьких лю­дей; звичайно ж, цю подію певним чином відзначали, як і, скажімо, обряд посвяти підлітків у дорослі члени общини, укладання шлюбів. Були зустрічі та свята з іншими общинами. Хоч би яким суворим було життя, почуття спорідненості, духовність людини лишалася її сутністю.

Активна діяльність людей призвела до виснаження природних ресурсів, зокре­ма — до винищення звірини. Це змусило первісні колективи шукати нових засобів пристосування.  Що  й  відбиває нова доба — доба неоліту, нового кам’яного віку. Раніше багато часу витрачали на переходи з одного місця на інше. Тепер цей час використовували на добування їжі, на влаштування побуту. З'явилися більші можливості для творчості. В середовищі рибалок також поступово поширюється глиняний  посуд,  ткацтво.  Виникненню ткацтва в цих суспільствах, певно, сприяло рибальство, зокрема виготовлення сіток. А  пізнавши  властивості деяких рослин давати волокно, почали використовувати його й для ткацтва.

Великого поширення набуває обробка деревини. З лози плели верші,  кошелі,  з  дерева  споруджували  загати,  робили  човни-дов-банки, всіляке домашнє начиння, зводили оселі. Цьому, безумовно, сприяло вдосконалення знарядь праці. Можна впевнено сказати, що неоліт — це  вершина  у  розвитку  кам'яної індустрії, її поріг і межа. Широке  впровадження  шліфування, розпилювання, свердління дозволили роз­ширити сировинну базу, використовувати різні породи каменю для виготовлення знарядь праці та предметів побуту, збагатити асортимент виробів. Зростає продуктивність праці. Практика підказала, що шлі­фованою сокирою легше працювати. Мікролітична індустрія за цього часу теж не втратила свого значення. Закріплюючи маленькі гострі крем'яні пластини в кістяній чи дерев'яній основі, виготов­ляли серпи, списи, стріли тощо.

Розширення меж пізнання світу демонструє не лише матеріальна культура,  а  й  духовна творчість: збільшилися кількість та  асортимент  мистецьких  виробів,  ускладнилася  технологія їх виготовлення,  з'явили­ся  нові  форми  художньої  культури — специфічні  для  кожного  регіону  проживання.  Все це стало наслідком  розширення сфери людської діяльності, більшої її диференціації, ускладнення соціальної структури, а згодом і появи елітарного мистецтва, професіоналів.

Особливо яскравим свідченням зрушень у свідомості землеробсь­ких народів, у порівнянні з  мисливськими, є орнамент. Саме орнаментальні моти­ви на противагу палеолітичному мистецтву виступають провідними для ранньоземлеробських суспільств. Орнаментація, на думку фахівців, набуває значного поширення тоді, коли люди переходять від викори­стання природних матеріалів до штучних, передусім - до глини. Орнамент надто залежить від форми речі, а вона тепер по­ставала по-іншому: не через відсікання зайвого, як під час виготовлен­ня кам'яних або кістяних виробів, а шляхом формування виробу з пластичної маси. Для цього треба було уявляти складові частини предмета, певний порядок їхнього поєднання та нарощування. Орнамент якраз і відбиває усвідомлення певного порядку та ритму, властивих не тільки виробни­чому процесу, а й природі, світові загалом. Отже, значне поширення орнамен­тальних мотивів свідчить про нові можливості мислення — мис­лення, яке не копіює природу, а передає її символами. З цього погляду орнаменталістика є близькою до письма. В обох них закодовано уяв­лення про будову світу, певні способи єднання з ним, схиляння природ­них сил на свій бік для захисту від ворожих.

Джерелами української музичної куль­тури є стародавня культура східносло­в'янських племен, культурний вплив сусідніх народів. На думку вчених, найдавніші прояви музичного мистец­тва у наших пращурів спостерігалися вже приблизно сорок тисяч років тому. Серед знайдених предметів ужитку і художніх творів тих часів трапляються первісні музичні інструменти або їх зображення на посуді чи коштовностях.

У ході розвитку первісного суспільства підвищуються мистецькі за­пити людей, удосконалення знарядь праці супроводжується поліпшен­ням якості та урізноманітненням музичних інструментів, збільшенням їх кількості.

На північному узбережжі Чорного моря існувало високорозвинене мистецтво античних цивілізацій.  Приморські  степи  заселяли скіфи, сармати та інші племена. Історичні пам'ятки свідчать про тісні мистецькі взаємозв'язки античних міст Причорномор'я та племен, що заселяли тогочасні українські землі. Серед археологічних знахідок скіфського часу велику цінність мають ювелірні вироби. Зокрема, золоту діадему із зображенням скіфа, який грає на інструменті давньогрецького поход­ження  арфі, знайдено на початку XX ст. у кургані поблизу села Сахнівки на Київщині.  На  золотому  персні з Неаполя  Скіфського (Крим)  зображено музиканта, який грає на подвійній флейті — також давньогрецькому інструменті.

Музичні інструменти місцевого походження скіфського періоду часто знаходять  під  час  археологічних  розкопок  східнослов'янських  курганів. Це  переважно  бубонці різних форм і розмірів, виготовлені  із  заліза та срібла. Їх  використовували  при  освяченні жертв, очищенні житла від "злих духів", у похоронних обрядах, шаманських дійствах тощо. Численні пам'ятки давньої матеріальної культури, свідчення іноземних  мандрівників та пер­ших руських літописців, усна  народна  традиція  містять  відомості про на­родних музикантів-професіоналів, різні види розвиненого інструментарію, який включав струнні, щипкові, смичкові, ударні й духові інструменти.

В уяві тогочасних людей слово, музика мали магічну силу — силу заклинання численних і грізних явищ природи, від яких залежало  саме  існування  людини.  Тому  релігійні  обряди  язичників включали різні за­говори, заклички. Ритмічні вигуки, трудові поспівки супроводжували колективну землеробську працю, полегшували і координували її. Так зародився один із найдавніших ви-дів музично-поетичної творчості — пісня. Поступово трудові пісні об'єднують у цикли землеробських ка­лендарних, або сезонних, що включали хороводні, величальні, обрядові та інші пісні, які виконувалися у різні пори року.

Здавна наші предки складали і родинно-побутові пісні: на народ­ження дитини, наречення її іменем, колискові, весільні, похоронні голо­сіння та плачі. Плачі під час похорон вождя виконувалися гуртом (чо­ловіки й жінки або тільки чоловіки) і мали характер епічної розповіді про життя і заслуги небіжчика, над близьким родичем — поодинці.

Важливе місце у розвитку культури стародавніх слов’ян мала праслов’янська писемність. Історичні реалії, численні пам'ятки, що перебувають у науковому обігу, а також дешифровані пам'ятки писемності дають можливість визначити період виникнення слов'янського письма приблизно XVII—X ст. до н. е. Дешифрування тексту Фестського диска, яке виконав Г.Гриневич, пропонує таку версію: "Будемо знову жити. Буде служіння Богу. Буде все в минулому — забудемо, хто ми є. Де ви побудете, чада будуть, ниви будуть, прекрас­не життя — забудемо, хто ми є. Чада є — узи є — забудемо, хто є. Що вважати, господи! Рисіюнія чарує очі. Нікуди від неї не дінешся, не вилікуєшся. Не один раз буде, почуємо ми: ви чиї будете, рисичі, що для вас почесті; в кучерях шоломи, розмови про вас. Не є ще, будемо ми її, в цьому світі Божому".

Цілком вірогідно, що Рисіюнія — одна з праназв України, а рисичі - наші предки. Подібні пам'ятки писемності непоодинокі, вони знайдені й на нашій території, зокрема - на пряслицях, глечиках, інших керамічних виробах періоду черняхівської культури. Так, на одному з глечиків існує напис "Леві лої" — лев'ячий лій, на іншому — "ліки".

Важлива пам'ятка слов'янської писемності — "Велесова книга". Навколо неї гарячі дебати точилися тривалий час, сьогодні її текст, визнаний як оригінальний, достеменно відсунув дату зародження сло­в'янської писемності майже на двісті років назад. Книгу написано алфа­вітом, що близький до кирилиці. Але ж і до цього часу були рєзи, гла­голиця, проте, на лихо, майже всі писемні пам'ятки дослов'янського і слов'янського періодів виконані на нетривкому матеріалі, здебільшого на дерев'яних дощечках та бересті.

Про поширення писемності серед населення свідчить той факт, що написи зустрічаються на побутових речах:  горщиках,  глечиках, прясли­цях, мечах. Отже, той, хто користувався цими речами, і той, хто їх ро­бив, були письменними. Ця гіпотеза підтверджується реальним історичним свідченням — берестяними грамотами. Їхні тексти зайвий раз підтверджують істотне поширення писемності серед багатьох верств населення.

 

Таким чином,   поєднання  матеріального  і духовного факторів в житті стародавніх слов’ян призводить до виникнення та вдосконалення різних форм культури та мистецтва, які стали основою формування культури Київської Русі.

 

Література:

1. Українська і зарубіжна культура: Навч. посіб.// За ред. М.М. Заковича. - К.: Знання, 2000.- С.359-377.

2. Бунятян К.П. Україна крізь віки.- Т.1:На світанку історії/ К.П.Бунятян.- К.: ВД "Альтернативи, 1998.- 336 с.

3. Бурдо Н.Б. Трипільська культура. Спогади про золотий вік/ Н.Б.Бурдо, М.Ю.Відейко.- Харків: Фоліо, 2007.- 415 с.

4. Наулко В.І. Культура і побут населення України/ В.І.Наулко.- К.: Либідь, 1993.- С.14 -18.

5. Абрамович С.Д. Світова та українська культура: Навч. посіб./ С.Д.Абрамович, М.Ю.Чікарьова. - Львів: Світ, 2004.- С.260-273.

6. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій/ М.В.Кордон.- К.: ЦУЛ, 2002.- С.238-247.

7. Толочко П.П. Давня історія України: У 2-х кн./ П.П.Толочко.- К.: Либідь, 1995.

8. Денисов О., Ведейко М. Країна меча  в  часи  бусові: Черняхівська культура // Голос України.- 2004. - №122.- С.9.

9. Мосенкіс Ю. Трипільська культура й українська мова // Дивослово.- 2007. - №2.- С.47.

10. Баран В.Д. Черняхівська культура: За матеріалами Верхнього Дністра і Західного Бугу/ В.Д.Баран.- К.: Нак. думка, 1981.- 263 с.

11. Міфи України. За кн. Георгія Булашева „Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах і віруваннях”/ Пер. Ю.Буряка.- К.: Довіра, 2003.- 383 с.

 

Запитання для самоперевірки:

---

Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 335; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!