Підстави, умови та порядок припинення права власності на земельну ділянку. 15 страница

Як приклад існування спеціальної земельно-правової відповідальності наводиться застосування заходів відповідальності за самовільне зайняття землі. Проте за самовільне зайняття земельної ділянки передбачена кримінальна відповідальність у ст. 197-1 КК та адміністративна відповідальність відповідно до ст. 53-1 КУпАП. Проте, поряд із застосуванням кримінальної або адміністративної відповідальності, пропонуються земельно-правові міри відповідальності.

На думку вчених, земельно-правові заходи впливу на правопорушників за своєю правовою природою, цілями та умовами застосування, порядком притягнення до відповідальності, відрізняються від адміністративної відповідальності наступними ознаками: 1) об'єктом земельного правопорушення є суб'єктивні права і законні інтереси власників землі та землекористувачів, а об'єктом адміністративного правопорушення є встановлений порядок використання й охорони земель; 2) застосування заходів адміністративної відповідальності за самовільне заняття земельної ділянки саме по собі не вирішує питання про повернення ділянки землі законному власнику чи користувачу, а покладення цього заходу впливу не звільняє правопорушника від застосування до нього земельно-правових заходів відповідальності; 3) земельно-правова відповідальність передбачає систему дій, спрямованих на приведення земельної ділянки у придатний стан для використання за призначенням (знесення будинків, будівель і споруджень, відновлення межових знаків тощо), що здійснюються самими винними особами чи за їхній рахунок, а адміністративна відповідальність передбачає стягнення штрафу або іншої заходу впливу, які безпосередньо не впливають на стан земельної ділянки; 4) земельно-правова відповідальність може застосовуватися виключно у судовому порядку в межах строків позовної давності, якщо особа добровільно не поверне самовільно зайняту ділянку і не вживе заходів щодо реалізації вимог ст. 212 ЗК, а адміністративна відповідальність може застосовуватися уповноваженими органами по земельних ресурсах в межах строків, встановлених ст. 38 КпАП.

Земля, будучи частиною природи, нерозривно пов'язана з іншими природними об'єктами. Тому застосування заходів земельно-правового впливу на правопорушників доповнює існуючі види юридичної відповідальності, що спрямовані на раціональне використання та ефективну охорону природних об'єктів та їх ресурсів.

 

94. Поняття і склад земель сільськогосподарського призначення.

У структурі земельного фонду України особливе місце посі­дають землі сільськогосподарського призначення, які тісно пов'язані зі сферою сільськогосподарського виробництва і на сьогоднішній день є основною категорією земель, що забез­печує проведення у нашій державі земельної реформи. До цих земель належать усі землі, основним цільовим призначенням яких є їх використання в сільському господарстві. Згідно з ч. 1ст. 22 ЗК землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Виходячи з цього поняття, можна визначити 2 основні правові ознаки зазначених земель — на­дання для потреб сільського господарства і призначення для використання у сфері сільськогосподарського виробництва.

Земля у сільськогосподарському виробництві є незамінним чинником в силу кількох особливостей, серед яких найчастіше виділяють її обмеженість (незмінність кількості), непереміщуваність, не відтворюваність, незнищуваність, практичну не­вичерпність продуктивної сили. Поняття "земля" і "земельна ділянка" не збігаються. У власності й користуванні сільсько­господарських підприємств та громадян можуть знаходитися лише індивідуально визначені, виділені в натурі (на місцевості) земельні ділянки, що мають чіткі межі.

Землям сільськогосподарського призначення не випадково відводиться перше місце серед закріплених у законодавстві 9 категорій земель нашої країни. На відміну від інших категорій земель, які використовуються головним чином як просторово-операційний базис, ці землі є основним засобом виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловості. Це є головною особливістю зазначеної категорії земель, для якої встановлено особливий правовий режим, що характеризується таким її використанням, за якого забезпечується підвищення родючості ґрунтів, охорона цих земель, недопущення їх вилучення із сільськогосподарського обігу.

Однією з основних характеристик земель сільськогосподар­ського призначення є їх ґрунтова характеристика. Земля, як поверхневий шар, функціонує за законами природного розвитку. Вона взаємодіє з іншими природними ресурсами. Значну частину земної поверхні займають ґрунти. Ґрунт — це природне утво­рення, що складається з генетично пов'язаних горизонтів, які формуються внаслідок перетворення поверхневих шарів і атмосфери під впливом води, повітря і живих організмів; має родючість. У цьому значенні земля і ґрунт — поняття іден­тичні. Різниця між ними полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а ґрунт пов'язаний з конкретним уявлен­ням про якість землі та можливість її використання в сільському господарстві. Головне, щоб при одержанні максимальної кіль­кості сільськогосподарської продукції використання землі як унікального природного об'єкта було раціональним.

Однак не всі автори згідні з такою позицією. Деякі з них вважають, що між термінами "земля" і "ґрунт" існують істотні відмінності. Уявлення про фунти як про специфічні природні й господарські об'єкти не дістало відображення в законодавстві. В юридичній науці ґрунт визначається як самостійний об'єкт екологічних правовідносин, якому притаманна властивість ро­дючості і який є основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції.

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає характеристику їх юридичної структури (складу). Традиційно прийнято вважати, що у сільському господарстві земля функціонує в 2 якостях: як територіальна умова і як основний засіб виробництва. Тому землі сільськогосподарського призначення за юридично закріпленими способами їх вико­ристання поділяються на 2 основні види:

1.сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб викорис­товуються для посівів сільськогосподарських культур і служать засобом виробництва в рослинництві;

2.несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і про­гони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під госпо­дарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є лише територіальним базисом і необхідні для ор­ганізації сільськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним видів діяльності.

95. Землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання.

Земля не є результатом людської праці, а продуктом самої природи. Безпосереднім об'єктом правового регулювання ви­користання земель сільськогосподарського призначення є певна територія, що є просторовою сферою діяльності суб'єкта, на якій він може займатися виробництвом сільськогосподарської продукції та зведенням будинків, будівель, споруд й інших виробничих об'єктів, необхідних для обслуговування його основ­ної діяльності. Таким чином, для земель сільськогосподарського призначення характерне їх використання не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогосподарської продукції), що є відмітною рисою цієї категорію земель, а й як просторово-операційного базису, що притаманне усім категоріям земель.

У ЗК міститься як термін "земля", так і термін "земельна ділянка", хоч визначення дається лише останньому. Це пояс­нюється тим, що об'єктом правовідносин, пов'язаних з вико­ристанням землі, завжди є індивідуально-визначена земельна ділянка, яка згідно з ч. 1 ст. 79 ЗК становить частину земної поверхні зі встановленими межами, певним місцем розташу­вання та з визначеними щодо неї правами.

Специфічними ознаки земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення, що характеризують їх як об'єкт земельних відносин, є обмеженість їх площі, локалізованість за місцем розташування, те, що вони є нерухомим об'єктом та основним засобом виробництва в сільському господарстві.

Земельні ділянки, права на них, а також тісно пов'язані з цими ділянками об'єкти (ґрунт, замкнуті водойми, ліс, багато­річні плодові насадження, будинки, будівлі, споруди тощо), переміщення яких без заподіяння надмірної шкоди їх призна­ченню неможливе, знаходяться в обігу неподільно, якщо інше не передбачене законом.

У літературі існує думка, відповідно до якої землі сільсько­господарського призначення як об'єкт правового регулювання мають потрійну правову характеристику: загальний об'єкт (части­на земельного фонду), на який поширюється загальний право­вий режим використання землі; родовий об'єкт (категорія земельного фонду), на який поширюються правила особливого правового режиму, призначені для земель сільськогосподар­ського призначення; а також безпосередній об'єкт (як сільсько­господарське угіддя), на який поширюється дія норм земель­ного, фінансового, господарського й інших галузей права.

Використання земель сільськогосподарського призначення регулюється земельним законодавством як єдиного об'єкту. Це означає, що не будь-які землі підлягають сільськогосподарсько­му використанню, а лише придатні для цього; а також те, що не будь-які придатні для сільськогосподарських потреб землі можуть використовуватися як землі сільськогосподарського призначення. Так, у заповідних зонах не може здійснюватися товарна сільськогосподарська діяльність.

Мета використання земельних ділянок визначається органами виконавчої влади або місцевого самоврядування при їх наданні. Про це вказується у документах, які засвідчують права на землю, а також у документах державного земельного кадастру і держав­ної реєстрації. При цьому самовільна зміна цільового призна­чення земельної ділянки не допускається.

Важливою характеристикою земельної ділянки як об'єкта правового регулювання є її площа. При встановленні розмірів ділянок, наданих у власність або в користування, відповідні органи враховують природно-економічні, екологічні та соціальні умови, які визначаються на основі рекомендацій науково-дослід­них установ про природно-сільськогосподарське районування та нормування земель.

У ЗК зроблено спробу обмеження площі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які знаходяться у влас­ності громадян, граничними розмірами. Так, згідно зі ст. 121 ЗК громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної влас­ності у таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства — не більше 2 га; для ведення садівництва — не більше 0,12 га; для ведення фермерського господарства — у розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної її пси (паю) визначається як середній по цих підприємствах. V разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району.

Відповідно до ст. 31 ЗК землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві її власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам-членам фермер­ського господарства на праві приватної власності; а також земель­ної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни — члени фермерського госпо­дарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної та комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). А згідно зі ст. 32 ЗК грома­дянам України — членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) члена сіль­ськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Це право не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай).

Розмір земельних ділянок, які передаються безоплатно гро­мадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю). Відповідно до п. 13 Перехідних поло­жень ЗК на період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогоспо­дарського призначення загальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок.

96. Суб'єктний склад власників та користувачів земель сільськогос­подарського призначення.

В Україні відповідно до змісту національного законодавства по­няття «суб'єкти прав на землі сільськогосподарського призначення» за своїм змістом та значенням майже тотожне поняттю «суб'єкт аграрного підприємництва». Такий висновок випливає зі змісту законів «Про під­приємництво» (ст.2), «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 1), «Про сільсько­господарську кооперацію» (ст. 1), «Про господарські товариства» (ст. 1), «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 1), а також зі змісту Постанови Кабінету Міністрів України №740 від 25 травня 1998 р., Цивільного кодексу України (2003 р.), Господарський кодекс України (2003 р.).

Згідно з цими законодавчими актами суб'єктами прав на землі сіль­ськогосподарського призначення визначаються аграрні товаровиробни­ки, незалежно від форм власності та організаційно-правових форм гос­подарювання.

Відповідно до чинного законодавства всі суб'єкти прав на землі сіль­ськогосподарського призначення за організаційно-правовими формами можна поділити на суб'єктів у сфері виробництва та у сфері сервісу. У свою чергу, за змістом суб'єкти виробничо-підприємницького та соціального спрямування включають у себе певні групи.

Першу, основну групу таких суб'єктів становлять засновані на при­ватній (кооперативній, корпоративній), державній та комунальній фор­мах власності власники чи користувачі земель сільськогосподарського призначення, головним завданням і предметом діяльності яких є вироб­ництво товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження. Саме як виробники продуктів харчування при­ватні аграрні підприємства кооперативного типу (сільськогосподарські підприємства, спілки селян, пайові підприємства, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо) і акціонерні товариства, товариства з об­меженою відповідальністю, державні сільськогосподарські підприєм­ства, діяльність яких заснована на змішаній формі власності, виступають основними суб'єктами права на землі сільськогосподарського призначен­ня як юридичні особи. До цієї групи суб'єктів входять також фермерські господарства, а також приватні підсобні господарства громадян.

Другу групу суб'єктів прав на землі сільськогосподарського призна­чення формують підприємці, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, діяльність яких спрямована на забезпечення виробничо-технічної діяльності аграрних товаровироб­ників. До цієї групи належать підприємці, предметом статутної діяльнос­ті яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, технічного та іншого забезпечення виробничої діяльності підприємців, що безпосеред­ньо займаються виробництвом продуктів харчування, сировини і продо­вольства незалежно від їх форм власності.

Третю групу суб'єктів прав на землі сільськогосподарського при­значення становлять несільськогосподарські підприємства і організації, яким виділяються відповідні землі для виробничих цілей. Перш за все, це ті промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукти харчування для працівників даних підприємств. Такі підсобні господарства можуть як входити складовою частиною у підприємство, організацію, не маючи прав юридичної особи, так і зберіга­ючи юридичну самостійність. Певну кількість земель даної категорії за­ймають релігійні організації, зокрема монастирі, які також займаються вирощуванням сільськогосподарських культур. Підприємства харчової і переробної галузей та фізичні особи, які займаються переробленням сільськогосподарської сировини, можуть отримувати у власність землі сільськогосподарського призначення з метою створення власної сиро­винної бази.

Із вище зазначеного, стосовно правового режиму земель сільськогос­подарського призначення можна зробити наступні висновки, а саме пра­вовий режим земель сільськогосподарського призначення має основні завдання і мету недопущення виведення із сільськогосподарського обігу цих земель; забезпечення збереження і підвищення їх родючості у поєд­нанні з найбільш ефективним господарським використанням. З ураху­ванням цього земельним законодавством закріплено важливий принцип про те, що землі сільськогосподарського призначення надаються перш за все для сільськогосподарських цілей.

97. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення.

Під поняттям "режим" (франц . regime, від лат. regimen — управління) розуміється сукупність правил, заходів, норм, не­обхідних для досягнення якоїсь мети. Під правовим режимом розуміють встановлені законодавством порядок використання об'єкта, допустимі межі та способи розпорядження їм. Він забезпечується відповідними заходами впливу (заохочення і відповідальності) з боку органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

На думку Н.І. Титової для поняття змісту правового режиму важливий не лише особливий порядок правового регулювання, а й його наслідки. Тому, якщо йдеться про земельний право­вий режим, то це — наслідок правового регулювання суспіль­них земельних відносин основаних на врахуванні природних і соціальних особливостей земель (як їх об'єкту), що забезпечує інтереси суб'єктів цих відносин та спеціальний порядок вико­ристання цих земель. Це — сукупність правових норм, які встановили основні засади та певний порядок землекористу­вання різних видів.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначен­ня — це теоретичне поняття, яке узагальнює їх правову ха­рактеристику як об'єкта земельних відносин і містить вказівку на коло найважливіших правових відносин, які складаються з приводу цих земель. У радянський період розвитку земельного права і законодавства основною складовою і головним елементом правового режиму земель був примат виключної державної власності на них, у тому числі й на землі сільськогосподарського призначення. Аналіз чинного земельного законодавства дозволяє дійти висновку, що правовий режим земель сільськогосподар­ського призначення визначається сукупністю встановлених цим законодавством правил їх використання, включення до ци­вільного обігу, охорони, обліку, моніторингу. Безпосереднім об'єктом зазначеного правового режиму є конкретне земельне угіддя — земельна ділянка (незалежно від її площі), викорис­товувана за її цільовим призначенням. Це перший елемент пра­вового режиму.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення неоднорідний. Ця обставина обумовлена видами таких земель та їх економічними й екологічними властивостями; юридичним статусом суб'єктів, які здійснюють використання зазначених земель; іншими об'єктивними причинами. Тому в літературі прийнято виділяти загальний, особливий і спеціальний правові режими земель сільськогосподарського призначення.

---

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 108; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!