Яскравим прикладом з цього приводу є багатющий творчий спадок італійця Леонардо да Вінчі.

⇐ ПредыдущаяСтр 13 из 28Следующая ⇒

Справді, найвизначнішою постаттю того часу можна назвати Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) – італійський художник, скульптор, архітектор, учений, інженер. Він був яскравим представником нового, заснованого на експериментальному природознавстві. Поєднавши розробку нових засобів художнього мистецтва з теоретичними міркуваннями, Леонардо да Вінчі створив образ людини, що відповідав гуманістичним ідеалам Високого Відродження. У розписі «Таємна вечеря» (1495 – 1497 рр., в трапезній монастиря Санта-Марія делле Граціє в Мілані) високий етичний зміст висловлено у суворих закономірностях композиції, чіткої системи жестів і міміки персоналій.

Леонардо народився у сім’ї багатого нотаріуса. Його становлення як майстра відбулося під час навчання в Андреа дель Вєрроккьо в 1467 – 1472 рр. Методи роботи у флорентійській майстерні, де праця художника була тісно поєднана з технічними експериментами, а також знайомство з астрономом П. Тосканеллі сприяли зародженню наукових інтересів юного Леонардо.

На службі у правителя Мілана Лодовіко Моро (з 1481 р.) Леонардо виконує обов’язки воєнного інженера, гідротехніка, організатора придворних урочистостей. Близько 10 років він працює над монументом Франческо Сфорца, батька Лодовіко Моро (на жаль, до наших днів не зберігся).

Як учений та інженер Леонардо да Вінчі збагатив своїми дослідженнями і здогадами практично усі сфери знань того часу. Він не писав книги, але в його численних записних книжках знаходиться багато даних про великі відкриття, в тому числі і в механіці матеріалів. Особливу увагу Леонардо надавав механіці, називаючи її «раєм математичної науки, оскільки ми одержуємо в ній плоди математики» і вбачаючи у ній ключ до таємниць світу; він вивчав опір матеріалів, з захопленням досліджував гідравліку. Численні гідротехнічні експерименти відображені у новаторських проектах каналів та іригаційних систем. Завдяки моделюванню Леонардо здійснив вражаючі технічні передбачення, що значно випереджало епоху (наприклад, проекти металургійної печі, ткацьких станків, друкарських, деревооброблювальних та інших машин, навіть підводного човна та танка тощо). До речі, проекти конструкцій парашута та прообразу танка нашими сучасниками успішно апробовані уже в наші дні, що ще раз підтвердило геній Леонардо.

В анатомічних дослідженнях, узагальнюючи результати розтину трупів, в деталізованих малюнках заклав основи сучасної наукової ілюстрації. Вивчаючи функції органів, розглядав організм як зразок «природної механіки». Вперше здійснив опис ряду кісток і нервів, надаючи увагу проблемам ембріології і порівняльної анатомії, намагаючись ввести експериментальний метод і в біологію. Утвердив ботаніку як самостійну дисципліну. Окрім того, був одним із засновників палеонтології, вважаючи, що скам’янілості, які траплялися на вершинах гір, заперечують уявлення про „всесвітній потоп”.

Астрономія, предметом якої є уявлення про світ загалом, найближче, аніж будь-яка інша наука, торкалася релігійних питань і тому здавалася порівняно небезпечною від інших наук. Її поєднували з астрологією, вона уявлялася підозрілою, єретичною. Скажімо, у повчальних настановах Київської Русі містилися застереження від занять „науцей смрадною – халдейской остронумией”. В українських літописах починаючи з ХІ – ХІІ ст., стверджує сучасна дослідниця О. Колтачихіна, з’являються описи будови світу. В часи Київської Русі астрономічні знання синтезували в собі різні погляди на будови світу.

Якщо Відродження виявило тенденцію до руйнації старого Космосу, то, починаючи з 1543 р. – року виходу книги Н. Коперніка (1473 – 1543) „Про обертання небесних сфер” – процес набуває чіткі наукові форми. „Старий Космос” – це світ по Аристотелю і Птоломею. Запропоновані ними моделі були покликані відтворити з максимальною точністю те, що вони безпосередньо спостерігали на небі, а не справжню картину світу. Космос має кулеподібну форму, вічний і незмінний; за його межами немає ані часу, ані простору. У центрі світу – Земля.

Уявлення про картину світу змінила нова концепція, запропонована Н. Коперніком. „Новий Космос” починався з простої моделі, яка співпадала із моделлю Аристарха Самоського: обертання Землі відбувалося навколо вісь, центральне положення Сонця – всередині планетної системи. Земля –планета, навколо якої обертається Місяць. Саме ця модель, як і піфагорійський символ гармонійного світу надихала і Коперніка, пізніше Галілея, Кеплера, оскільки відповідала астрономічним спостереженням краще, аніж геоцентрична модель Птоломея. Натомість не можна стверджувати, що теорія Н. Коперніка дозволила з більшою точністю тлумачити астрономічні спостереження: в окремих випадках вона була більш точною, в інших – менше.

Подальший розвиток ідей Коперніка пов’язаний з датським астрономом Тіхо Браге (1546 – 1601), який описав наднову зірку в сузір’ї Кассіопеї. Т. Браге – реформатор практичної астрономії. У побудованій ним в 1576 р. обсерваторії „Ураніборг” більш ніж 20 років обчислював положення світил з найвищою для того часу точністю. Відкрив 2 нерівності у русі Місяця, довів, що комети – небесні тіла, вони знаходяться на значній відстані, а також склав каталог зірок, таблиці рефракції і т.п. Використовуючи відкриття Коперніка, цікаві космологічні ідеї висунув італійський мислитель Джордано Бруно (1548 – 1600), який синтезував у своєму вченні неоплатонізм, герметизм i магію. Biн дійшов висновку про існування безліч світів, фізичну однорідність земного й небесного світу, який складається із землі, води, ефіру i вогню. Проти Дж. Бруно було висунуто обвинувачення в єpeci. Після 8-річного ув'язнення, яке мало на меті примусити Дж. Бруно публічно відмовитися від своїх поглядів, але не похитнуло принциповості мислителя, його у 1600 р. було спалено за наказом інквізиції на площі квітів у Римі.

Практичним результатом перемоги коперніковської теорії полягала у проведенні реформи календаря та вдосконаленні навігації. Хоча необхідність у календарній реформі виникла з ХIV ст. – але тоді були відсутні точні астрономічні розрахунки (передусім не була відома істинна величина тропічного року), - здійснення її відбулося лише 24 лютого 1582 р.

Для орієнтації корабля, як і взагалі для визначення положення планет на небесній сфері, використовувалися альфонські таблиці, складені за вказівкою Альфонса Х ще в 1252 р. А в 1474 р. в Нюрнберзі вперше були надруковані „Ефемеріди” Регіомонтана. Німецький астроном і математик Регіомонтан (справжнє ім’я – Іоганн Мюллер) у 1471 р. заснував у Нюрнберзі одну із перших астрономічних обсерваторій в Європі, а за його астрономічними таблицями (1474 р.) користувалися відомі мореплавці епохи великих географічних відкриттів – Васко да Гама, Христофор Колумб т. ін. За допомогою згаданих таблиць Америго Веспучі вдалося визначити в 1499 р. довготу Венесуели, а Х. Колумб зумів вразити туземців, повідомивши їм про наближення сонячного затемнення (29 лютого 1504 р.).

Великі відкриття, колонізація нових країн стали поштовхом до розвитку до систематизації в біології. Опис рослин і тварин, їх внутрішньої і зовнішньої будови, різноманітності форм – головний зміст біологічної науки на ранніх етапах її розвитку. Перші систематики – італійський лікар, ботанік і філософ Андреа Чезальпіно (1519 – 1603; основна праця „Про рослини”, 1583 р.) та ін. – повідомляли про залежність рослин від умов їх вирощування та обробки, про їх географію.

Розвиток ремесла і торгівлі, великі географічні відкриття, виникнення університетів – усе це сприяло становленню просвітництва, зростанню освіченості. А відтак – зростала потреба у книгах. Ось саме тому і з’явилося книгодрукування, яке з часом значно вдосконалилося. Тодішня друкарська форма складалася із металічних пластин – літер, на кінцях яких відтворювалися рельєфні дзеркальні зображення літер, цифр та інших знаків. Перші спроби книгодрукування здійснив ще у 1041 – 1048 рр. китаєць Бі Шен. Літери він виготовляв із глини. У ХІІ – ХІІІ ст. в Кореї використовувалися уже металічні літери. На думку більшості вчених, що німецький новатор Іоганн Гутенберг (1399 – 1468) є творцем європейської системи книгодрукування. Саме він досяг значних успіхів щодо вдосконалення технічної форми. Слід зазначити, що виникнення книгодрукування відіграло неабияку роль в соціально-політичному і культурному житті людського суспільства. Книгодрукування досить швидко розповсюджувалося на Європейських просторах. Так, у 1465 р. типографський станок почав працювати в Італії, 1470 р. – у Франції, 1473 р. – Бельгії та Угорщини, близько 1473 р. – Польщі, 1474 р. – Іспанії, 1476 р. – Англії. Піонером східнослов’янського кириличного друкарства був засновник краківської друкарні Ш. Фіоль. Майже водночас починається кириличне друкарство в Чорногорії, а в середині ХVI ст. друкарська справа налагоджується і в Україні. Пов’язана вона з іменем І. Федорова, який організував у Львові 1569 – 1570 рр. першу в Україні друкарню. У 1578 р. він переніс її до Острога. Після смерті І. Федорова друкарське обладнання викупило Львівське Успенське братство, заснувавши свою друкарню. У другій половині 80-х рр. ХVI ст. відновилась діяльність Острозької друкарні, яка видавала навчальні та богословські книги, публіцистичні твори.

Активізувалося удосконалення обробки заліза і використання у період мануфактури безперервного доменного процесу виплавки чавуна із руди. Завдяки використанню водяного колеса в домнах досягались дуже висока температура: залізна руда плавилася і із неї утворювався рідкий чавун. Із чавуна виплавляли різні вироби, а шляхом його переплавки отримували залізо та сталь. Метал обробляли на спеціальних станках. На початковому періоді металургія слабко розвивалася, пізніше процес активізувався.

Поштовх до створення простих механізмів дало удосконалення першого автомата – механічного годинника. Перші годинники працювали завдяки ваги гир. Потім були створені гаманцеві годинники. Зрештою, з’явилися зручні та міцні механізми, що полегшували працю людини під час підняття тяжких предметів в гірничій та будівельній справі: домократи, поршневі насоси. А для будівництва каналів застосовувалися землекопаючі машини.

Науково-технічні досягнення дозволили людському суспільству опанувати нові спеціальності. Широкого розповсюдження отримали такі виробництва, як фарбування, виготовлення спиртних напоїв, ліків. Необхідно віддати належне алхімії, яка являла собою специфічний феномен середньовіччя – щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення і фантазія, раціональна логіка і міфологія. Саме вона посприяла більш глибокому вивченню і використанню нових речовин і матеріалів. Пізніше алхіміків будуть називати „чорнокнижниками”.

Алхімія намагалася поєднати гуманітарні пріоритети Середньовіччя з потребами природничого пізнання світу, продовжуючи традиції, закладені культурами Давнього Єгипту, Давнього Китаю тощо. У світі металів, мінералів та інших природних елементів алхіміки шукали "віддзеркалення" світу духовного. Попри численні звинувачення у псевдонауковості, що визначають сучасне сприйняття давніх алхімічних дослідів, слід визначити, що саме завдяки не завжди раціонально обґрунтованим маніпуляціям алхіміків з доступними їм матеріалами поступово викристалізувалися вже цілком наукові технології багатьох сучасних хімічних виробництв. Розквіт алхімії припав на період з IX по XVІ ст. У християнських країнах алхімія напівлегально починає поширюватися з другої половини XІІ ст., хоча вже з X ст. у християнській Євpoпi з'являються згадки про таємниче "іспанське золото". Основною метою як ісламського, так i християнського алхіміка, експериментальну діяльність якого огортала завіса містики i таємничості, були пошуки "філософського каменя". Ці пошуки супроводжувалися з'ясуванням питань про те, як виникають з елементів ті інші речі. Фізико-хімічні процеси очищення, збагачення, розплавлення, кристалізації та багато інших уподібнювалися психологічним процесам удосконалення духовних якостей самого експериментатора.

Відомо, що німецький філософ і теолог Альберт Великий (1193 – 1280) полюбляв займатися алхімією, а на заняття до університету приходив у східному одязі, викладаючи схоластичні науки за "Альфарабіусом, Авіценою та Алгацелем". Вважаючи, що наукові дослідження повинно будуватися передусім на основі спостереження, він написав двохтомну працю по зоології. На жаль, багато його праць з природознавства втрачені. Йому належать також трактати про мінерали. Окрім природознавства, він володів досить значними знаннями в хімії, фізиці і механіки. За легендами, у його будинку стояла "розмовляюча механічна голова", яку розбив його учень Фома Аквінський. Його фундаментальні знання і вміння привели до появи численних легенд про нього як про вправного чаклуна.

Під значним впливом алхімії перебував також засновник європейської мінералогії та гірничої справи, бургомістр одного чеського міста Георг Бауер-Агрікола (1494 – 1555). В основних працях "Про природу копалин" (1546 р.), "Про гірничу справу i металургію" (1555 р.) Агрікола узагальнив багатовіковий досвід гірничої справи і металургії, збагачений особистим досвідом роботи в багатьох районах гірничої промисловості.

Супутницями алхімії були інші окультні (таємні) "науки": кабалістика, магія i астрологія. Окультні науки вважалися прикладними щодо теоретичних філософських дисциплін. Вісім "речей" намагалися винайти вчені: „філософський камінь”, „еліксир довголіття”, „розм'якшувач скла”, „вічне світло”, „вічний двигун”, „градус довготи”, „гіперболу ввігнутого дзеркала”, „квадратуру кола”. Деякі із зазначених проблем і нині залишаються актуальними; сучасні вчені намагаються вирішити і енергетичне питання (електроенергія), і щодо подолання старості та інше.

Серед прихильників таємних вчень i знань виділяється також надзвичайно колоритна постать єврейського астролога i лікаря з Південної Франції Мішеля Нострадамуса (1503 – 1566). Частина сучасних дослідників скептично ставляться до його пророцтв, стверджуючи, що тлумачі М. Нострадамуса отримують осяяння лише після здійснення подій, чим наголошують на антинауковості подібних коментарів. Побутова практика алхімії, астрології та різної магії охоплювала усе суспільство Відродження знизу доверху і була зовсім не наслідком неосвіченості. Вона результат індивідуалістичної жаги оволодіти таємничими силами природи, що дає себе знати навіть у творчості Ф. Бекона, цього видатного поборника індуктивних методів у науці. З цим пов’язаний і той історичний парадокс, що священна інквізиція досягає розквіту в епоху Відродження. Полювання на єретиків і відьм, терор і колективні психози, жорстокість і моральна нікчемність є продуктами Ренесансу.

Середньовічна доба прославилася своїми побутовими типами підступності, віроломства, вбивства, з-за кутка, мстивості і жорстокості, авантюризму і розгулу пристрастей. Важливу роль у тодішньому людському суспільстві відігравали збройні конфлікти. Вдосконалення зброї було тісно пов’язане з розвитком науково-технічних знань.

Падіння Римської імперії і виникнення феодальних держав пов’язано із піднесенням активності племен, частково знайомих з римською культурою. Тому холодна зброя раннього середньовіччя, запозичивши типи озброєння, випробувані в римській армії, включало деякі форми, що з’явилися самостійно в епоху давніх родових організацій Центральної Європи. Уже у римлян лук почав витіснятися арбалетом; однак застосування панцирів, кольчуг та шлемів послаблювало ефективність цієї зброї. Основна роль відводилася залізному мечу, на зміну якому прийшла сабля (занесена в Європу гуннами із Далекого Сходу). Один із її видів – ятаган, національна східна зброя. Типи зброї оборонного значення розвиваються до часів широкого застосування вогнепальної зброї. Дані про зброю феодальної епохи наука бере із речових пам’ятників і із писемних пам’ятників. V – VIII ст. є часом створення основних характерних типів зброї. З часом, з розвитком рицарської зброї, коп’я на Заході стають популярними. Проте у XVI ст. воно починає відмирати. Меч, тісно пов’язаний з рицарством, перетворюється у важливу зброю лише у VIII ст. З деякими змінами меч був головною зброєю до XII ст. і був широко розповсюджений по всій Європі. Завдяки бродячим норманським дружинам меч був занесений до Волзької Булгарії, Києва, Чернігова, Смоленська, Італії та Британії. У XVI ст. поширеною формою зброї стає шпага; меч лише подекуди з’являється у цьому столітті (скажімо, у швейцарців він був однією із форм палаша). Про матеріальну базу виробництва зброї на початку феодальної епохи відомостей дійшло до нас недостатньо. Відомо, що у Х ст. виникає два центра виробництва зброї – Пассау на Дунаї і Золінген на Рейні. Холодна зброя дуже цінувалася: наприклад, панцир коштував значно дорожче бика. Способи виробництва зброї трималися у таємниці. Ось чому ремесло з виготовлення зброї значно раніше отримало закриту цехову структуру. А з розвитком міського життя цех зброярів посів у містах чільне місце.

Серед кочівників сабля рано зайняла пануюче положення. Звідси вона потрапила до Київської Русі і уже в ХІІ ст. існує поряд з мечем. Рицарство відносилося до кривої зброї вкрай негативно.

Ідея літання захоплювала людство уже давно. Окремі її моменти втілювалися у воєнних цілях. Так, в Х ст. в Японії у воєнних цілях і під час релігійних свят застосовувалися повітряні змії. В Європі ці літальні апарати, стверджує сучасний швецький авіаційний фахівець Г. Соллінгер, були відомі також у середні віки, деякі із них для підняття наповнювали повітрям. Їх використовували для сигналізації під час битв, а інколи до них прикріплювали боєприпаси для бомбардування міст. Ракети, один із давніх видів літальних апаратів, в XVII – XVIII ст. отримали широке застосування як альтернативний вид зброї.

Загалом з давніх часів і особливо в епоху Відродження спостерігався особливий інтерес до накопичення знань щодо здійснення ідеї літання. Натомість світ побачила невелика кількість наукових праць, присвячених питанню літання птахів і можливості застосування цього принципу для літання людини. Серед ранніх праць відомі записки францисканського монаха Роджера Бекона (1260 р.), в яких говориться про машину, що піднімалася зробленими із міді сферами, про літальний апарат, що приводився в рух завдяки мускульній силі людини, але технічний аналіз цих апаратів відсутній. Проблему літання з наукової, а не з релігійно-міфічної точки зору, торкалися у своїх працях П’єр Белон (1555 р.), Ієронімус Карданус (1557 р.); Джіамбаттіст Делла Порта (1559 р.).

Не можна оминути увагою такий важливий аспект в історії як розвиток архітектури, де наочно продемонстровані досягнення і науки, і техніки минувшини. Аж до новітнього часу в різні історичні епохи низка елементів формули Вітрувія були головними, відповідаючи потребам свого часу (бароко, класицизм, готика, романський стиль та ін.). Останніми десятиліттями, після періоду модернізму (не плутати модерном), з розповсюдженням сучасних будівельних матеріалів та технологій, з кризою «єдиної епохи» і виникненням принципу різності культур, архітектурна форма майже безповоротно стала відриватись від функції. Форма стала залежати не від матеріалу, як в часи Вітрувія, а від семіотичних претензій замовника чи автора-архітектора, і формула Вітрувія стала цікавити лише студентів і «класицистів». Розвивається в різноманітних стилях архітектура надзвичайно масштабно і поширено по всьому світі, особливо сьогодні цінується краса давніх звичаїв, їх модернізація у цьому напрямку. Феодальний лад, що прийшов на зміну рабовласництву в Європі, Азії і північній частині Африки (IV – IX ст.), висунув потребу в нових типах споруд. Праця ремісників-будівельників, що замінила рабську працю, зумовила створення нових конструкцій і прийомів та засобів архітектурної композиції. Слід зазначити, що залежно від місцевих умов складається дуже різноманітна архітектура феодальних держав.

Привертає увагу архітектура феодального Сходу. Візантія, спираючись на античну архітектуру, створила грандіозні купольні споруди, розкішно оздоблені всередині (Софійський собор у Константинополі, VI ст.). В країнах Південно-Східної Азії розвивалася самобутня архітектура, високий рівень якої характеризують культові споруди Китаю («Краси дракона» пагода у Шанхаї, XII – XIII ст.), Індії (храм у Каджурахо) і Камбоджі (храм Ангкор-Ват, XII ст.), в яких органічно поєднано в єдине ціле архітектуру і скульптуру. Визначного розвитку набула архітектура Середньої Азії і Арабського Сходу, де будується багато караван-сараїв, мостів, медресе тощо, які відзначаються великими розмірами і багатством окрас (медресе на площі Регістан, XV – XVII ст., і мавзолей Гур-Емір, XV ст., в Самарканді); створюються мечеті, мавзолеї, багато оздоблені всередині сталактитами, орнаментами і написами (мечеть аль-Азхар в Каїрі, X ст.; палац Альгамбра, XIII – XIV ст.). На Закавказзі – в Грузії, Вірменії та Азербайджані – склалися нові типи споруд своєрідної архітектури (храм Звартноц біля Ечміадзіна, VII ст., храм Свєті-Цховелі в Мцхеті, ХІ ст., архітектор Арсукісдзе; Ширваншахів палац у Баку, XVI – XVII ст.).

Свої особливості мала європейська середньовічна архітектура. В країнах Західної Європи після X – XII ст. створюється і поширюється так званий романський стиль архітектури, характерний суворими формами будівель з півциркульними склепіннями (собор в Майнці в Німеччині, 1093 – 1156 рр.). З розвитком феодальних міст в Західній та Центральній Європі виникає новий архітектурний стиль – так звана готика, який відзначається новою конструктивною системою (каркасно-кам'яні конструкції, стрілчасті арки, аркбутани тощо), на основі якої виникли нові архітектурні форми. Кращими пам'ятниками готичної архітектури є собор Паризької богоматері у Франції (XII ст.), Кельнський собор у Німеччині (XII ст.).

З Х ст. починається розвиток монументальної архітектури Київської Русі, у великих містах якої споруджуються визначні будівлі – Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку та інші. В період феодальної роздробленості (XII – XIV ст.) утворюються архітектурні школи окремих земель: Придніпров'я (П'ятницька церква в Чернігові, XII – XII ст.), Володимиро-Суздальська (Успенський собор у Володимирі та церква Покрова на Нерлі, XII ст.), Новгородська та ін.

На основі староукраїнського зодчества в XIV – XVI ст. формуються і розвиваються: українська архітектура (Покровський собор у Харкові, XVII ст., ансамбль Львівського братства, XVI – XVII ст.); московська, згодом, – російська архітектура (Кремль Московський, XV ст., Василія Блаженного храм у Москві, XVI ст., Вознесіння церква в Коломенському, XVI ст.); і білоруська архітектура (замок у Мирі, XV ст.); розвивалася також і славнозвісна російська, українська та білоруська дерев'яна архітектура.

В кінці XIV ст., в епоху Відродження, одночасно з піднесенням науки, літератури і мистецтва в Італії виникає новий напрям в архітектурі, який поширюється в Західній та Центральній Європі. Цехового майстра-будівельника заступає досвідчений спеціаліст-архітектор.

Зауважимо: архітектори епохи Відродження творчо використовували ордерну систему античної архітектури. Розвиток стилю Відродження Італії має 3 періоди:

· ранній (кінець XIV – XV ст., капела Пацці у Флоренції, архітектор Ф. Брунеллескі),

· високий (кінець XV – середина XVI ст., собор Петра в Римі, архітектор Д. Браманте)

· пізній (середина XVI — кінець XVI ст.; вілла Ротонда у Віченці, архітектор А. Палладіо).

Як відомо, на зміну архітектурі Відродження в кінці XVI ст. приходить бароко, що відзначається складними планами, контрастами об'ємів, пишним пластичним і декоративним оздобленням; набув поширення в Італії (церква Сан-Карло в Римі, арх. Ф. Борроміні), Польщі, Німеччині, Австрії, в країнах Латинської Америки.

Отже, процеси зародження i розвитку науки і техніки Середньовіччя обумовлювалися взаємодією трьох визначальних факторів, які мають різне походження, але виступили у щільному взаємозв'язку: культурна еволюція пізньоантичного cвітy; традиції народної культури „варварів”; християнська релігія. У ранньому Середньовіччі завдяки взаємодії античних і німецьких традицій, а також визначального впливу християнської церкви була закладена стійка основа культури тодішньої Європи. Пізнє Середньовіччя – час виникнення перших університетів і розквіту науки та філософії. Імовірно, через це успішно розвивалися передусім галузі науки, пов’язані з ремеслом і торгівлею: математика, астрономія, географія. Безсумнівними є досягнення середньовічних мусульман у галузі точних i природничих наук. Середньовічна техніка була початково носієм духу перетворення, що XVI – XVII ст. став домінуючим і в науці. Науково-технічні досягнення дозволили людському суспільству опанувати нові спеціальності. Широкого розповсюдження отримали такі виробництва, як фарбування, виготовлення спиртних напоїв, ліків. Необхідно віддати належне алхімії. Саме вона посприяла більш глибокому вивченню і використанню нових речовин і матеріалів. В епоху Відродження усе більше посилюється інтерес до астрономії, механіки, фізики, анатомії, фізіології. Однак розвиток наук відбувався ще в межах філософії, а ідеалом вченого лишався енциклопедист.

1 Хто уклав одну з перших медичних енциклопедій у світі? 2. Охарактиризуйте стан розвитку науки і техніки у Візантії. 3. Якими досягненнями харектирузувалася арабська наука? 4. Які знахідки у галузі науки і техніки зробив Леонардо да Вінчі? 5. Назвіть видатних астрономів доби Середньовіччя. 6. Який вплив на розвиток науки мали дослідження в галузі астрології, алхімії та інших окультних наук? 7. назвіть основні стилі в архітектурі, що існували у Середні віки.

Лекція 5

Дата добавления: 2016-01-05; просмотров: 22; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 121314 15 16 17 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!