РОЗДІЛ ІІ. ОБРАЗ ВІЙНИ У ПОЕЗІЇ РОБЕРТА ТРЕТЬЯКОВА
Особливе місце серед поетів-«шістдесятників» займає український поет російського походження Роберт Третьяков. Його характерною рисою була строга, безкомпромісна принциповість. Він не зраджував їй навіть у дрібницях. Тим паче його розуміння історії України було непорушним. Роберт Третьяков закоханий в Україну, рідне місто, людей [Посилання]. У «Пісні про Харків» він оспівує «робітниче добросердеє місто»:
У неспокої ти щохвилини,
Бо на вахті стоїш трудовій,
Слався ж, місто моє, тополине,
Зачарований Харкове мій [48, с. 90].
Проходять роки. [Пафос] Велика Вітчизняна війна усе далі відсувається в глиб історії. Але інтерес до неї не вщухає. Біографічно Роберт належить до дітей війни. [Це вже було в попередньому розділі] Батько Роберта, Степан Третьяков, був військовослужбовцем, офіцером, він загинув у перші дні війни. Поет присвятив йому прекрасні, наповнені мужністю й гідністю вірші, які ввійшли до кращих зразків тогочасної української літератури. Особливо багато віршів про війну у раннього Третьякова. Подібно своїм найближчим попередникам, молодий Третьяков сприймає війну, як трагічне випробування людської душі.
Роберт Третьяков – син війни, тому він пише про «пропахле порохом дитинство», пропускаючи крізь своє серце і мозок все побачене і пережите:
І від жахів, що бачив, що
серцем своїм відчував,
Нервом кожним, крізь серце пророслим [48, с. 23]
Пафос закличного наголосу змінився внутрішньою переконаністю в неминучому розмежуванні добра і зла, незважаючи на їхню одвічну зумовленість. Адже так чи інакше – присуд майбутнього висвітить історичну істину, вразить найхимерніші або й найправдоподібніші завитки улесливої і небезкорисливої брехні. У циклі поезій «Мій Чорнобиль», датованих 1986–1990 роками, Р. Третьяков знов повертається до теми війни, влади, любові і смерті, людських цінностей і відповідальності. Сакральний борг перед загиблими не дозволяє митцю закривати очі й на негативні явища, що стають об’єктом осмислення й інвективи:
|
|
|
Народ наш знав страшні навали.
Але в народі є такі,
Що у війну – не воювали, –
Були присутні при війні…
…Історію нелегко ворушити,
та значно важче – правду говорить [48, с. 43].
Процес переосмислення історії болючий, але необхідний, бо важко жити, не знаючи всю правду про своє минуле. Це велике зло – приймати історію з «купюрами», підігнану під чиїсь кон’юнктурні концепції. Зараз ми вчимося сприймати історію такою, якою вона є.
Велика історія, всесвітня [Публіцистичний стиль] навіть, сходиться на конкретній людині, проходить крізь її серце, сумління, посилаючи почуття кровного зв’язку роду й народу, особистості й людства, життя окремої індивідуальності й ходи історії. Розгалужена коренева система минулого, яка «живить зелене дерево сучасності» [7, с. 118], спроектована поетом на моральну сферу – на усвідомлення відповідальності не тільки за сьогоднішній день, а й за день учорашній.
|
|
|
Мотив відповідальності перед народом, людством, землею завжди був присутній у творчості митця, ставився й вирішувався у різних планах, відтворюючи той вимір новітнього європейського філософського мислення, що раз і назавжди «протиставило ідею особистісної відповідальності анонімній присутності у світі» [11, с. 73]. Можна простежити лінію розвитку «причетності» ліричного героя поета. Уже у ранній поемі «Оборона пам’яті» (1965 р.) звучать слова «і ми тепер за все в одвіті, перед батьками і людьми» – і за те, що відбувається у світі, й за власну концепцію буття. Від почуття відповідальності за людину, навіть за все людство, цей мотив поширився на відповідальність за «можливість існування людства» [47, с. 119].
Відтак Третьяков-поет розширює цю проблематику, підносить до планетарного рівня. Трагічні сторінки історії людства – Хатинь, Освенцім, Хіросіма, Чорнобиль – назавжди залишаться в пам’яті кричущою пересторогою людині.
|
|
|
Р. Третьяков застерігає від духовної кволості, від короткозорого самозамилування, від дезорієнтації щодо істинних життєвих цінностей. «Мерзенність, підступність і гидь» – це не десь там, за океанами й кордонами, це поряд із нами, а часом і в нас самих, і це, либонь, найнебезпечніше для нашого найсвятішого. Твердження запальне, полемічне, воно проходить крізь усі моральні шукання зрілого поета, як і відчуття кревної причетності до своєї землі з усіма її радощами й болями, досягненнями й трагедіями, що виливається у пекуче почуття власної провини [Посилання]:
...та, світе, світе, ти прости мене,
що і життям і власним іменем
не ствердив я передусім,
що правда є передусім,
що само думання (дивлюся я)
когось ще й досі не займа...
…Й молитись вже немає сили. Чи віриш
чи не віриш?
Ах?!!!
Собою виритим могилам,
котрі розсіялись у прах.
Невже, невже до того жаху,
коли немає навіть праху??????..
Та панацея є!
Вона для нас –
нехай огуда –
бальзам на серце,
як сказав Тарас:
– Схаменіться!
Будьте люде... [47, с. 47–48]
Ці слова звучать як строга вимога та єдино можлива умова виживання й мирного подальшого існування цивілізації в прийдешньому тисячолітті, яке мало б стати тисячоліттям духовних цінностей, бо інакше «вже плакати нікому буде». Непоминального значення в цьому процесі набуває кожне духовне зусилля людини.
|
|
|
Як зазначає Ж.-П. Сартр, своїм екзистенційним вибором людина не тільки створює себе у світі, а й реалізує «в той же час певний тип людства», а це має дійсно непроминальні онтологічні, історично-суспільні, морально-психологічні наслідки, адже таким чином змінюється «фундаментальна ситуація людини в універсумі» [9, с. 138–139].
Відтак усе залежить від ступеня відповідальності людини за свій вибір, від ступеня розуміння цього вибору, яке може коливатися від параметрів побутових до параметрів буттєвих, філософськи невичерпних [Посилання].
Отже, етичний вибір є категорією історичною, є результатом приналежності особистості до суб’єктивної та до об’єктивної історії. Почуття обов’язку «етичної людини» не є зовнішньо нав’язаним диктатом, а найглибшим виявом його власної моральної природи [Посилання]:
О заборони, заборони
на людську святість і на гріх...
Але у серця є кордони,
котрі обороняють їх [48, с. 39].
У цій поезії закладена відповідь тим, хто воював з «історією», намагаючись змусити людину жити так, як буде наказано згори, тобто працювати, говорити, думати, відчувати, творити згідно з приписом керівної догми. А отже, йдеться про необхідність залишатися собою – у найменшому «дріб’язку», захищати свою особистість, подібно до Сковороди, який обороняв скрізь і завжди своє право на самостійність і внутрішню незалежність, що було не «пихою старця», а однією з можливостей вивільнити дух з-під тягарів зовнішніх обставин і сягнути злуки з божественними енергіями.
Частину своїх поезій Р. Третьяков присвятив темі війни. Але це, напевне, недоречне слово – «присвятив», бо поет вистраждав, сам пережив страшні воєнні роки, свої спогади і душевні болі він вилив, висповідав у своїх поезіях [Публіцистичний стиль].
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, майбутній поет був ще дитиною. Ще маленьким хлопчиком він навчився бачити чуже горе та страждання і переживати їх як власні. Війна назавжди залишається в пам’яті тих, хто бачив її. За спогадами поета, багато місяців, років та навіть десятиліть після Перемоги йому снилася та війна, відбившись у свідомості вогняними картинами воєнних дій, страшним гуркотом літаків та вибухів, стражданнями невинних людей з мирного населення та безглуздими смертями молодих солдатів.
Р. Третьяков зображує війну у своїх віршах, і ми помічаємо, що це не історичні, скажімо так, твори, а справжня лірика: він зображує не абстраговані картини воєнних дій, але себе, народ, живих людей у пеклі війни, головним чином емоції, переживання свої та народу. Можливо, тому читачів так глибоко хвилюють ці твори, не залишаючи байдужими молоде покоління, яке, по суті, нічого не знає про ту війну [Посилання].
Уже минуло понад шістдесят років [Цього року вже сімдесят – так можна було б і написати] з часів закінчення Великої Вітчизняної війни, але й досі знаходять снаряди та міни, що не вибухнули тоді. І наша земля, ніби жива істота, намагається позбавитись металевих осколків у своєму тілі... Дивно і страшно, після стількох років люди і досі гинуть на тих ще мінах. Простими словами послуговується поет, описуючи страшні картини війни, але ці вірші справляють таке враження, що мало хто може втримати сльози, читаючи їх [Посилання].
Війна – дике і протиприродне явище в людській історії. Насправді, чи потрібна вона звичайним людям? Війну розв’язують кілька людей, які мають високі державні посади, вони розв’язують її з власних інтересів, з власної жорстокості чи глупоти, прикриваючись високими ідеями, теоріями, псевдодержавними інтересами. А страждають у цій війні мільйони невинних мирних людей [Посилання].
Усі поезії Р. Третьякова, у яких присутній образ війни, залишають глибокий слід у душі читача, навіть якщо читач, на його щастя, не бачив ніколи війни і не має власних спогадів. Уважаємо, це тому, що поет вносить своє, суб’єктивне у всі поезії. Він не є істориком від літератури, але є людиною, яка ділиться своєю душею, своїм болем і спогадами. Тому вірші митця набувають загальнонародного, загальнолюдського звучання, залишаючись при цьому інтимною лірикою, щемливою та сповненою почуттів.
Часом не такі страшні історичні документи із мільйонною статистикою загиблих та зниклих без вісти, як саме такі живі, справжні, «суб’єктивні» твори, які можуть допомогти сучасним людям не тільки дізнатися більше про трагічні воєнні роки, але й не припуститися помилок минулого, зрозумівши, що чи не найбільшими цінностями є мир і спокій, щасливе дитинство, мирна праця, світла людська усмішка [Посилання].
Р. Третьяков бачить ідеал духовно цільної особистості, людини гуманістичних переконань, він зберігає плідну здатність до сумніву, до герцю зі спокусливим прагненням душевного комфорту:
Можна страждати, любити, іти проти
рожна,
Можна вповні,
Але з серцем порожнім – не можна...[46, с. 93-94]
Образ «серця» не випадковий, він загалом проходить через усі шукання поета, не є виключенням він і у віршах воєнної тематики. Можна говорити про те, що у творчості Р. Третьякова продовжується лінія тлумачення серця як людської «чільності» в українській літературній, етико-філософській свідомості. Від кордоцентризму Сковороди, який знаходить своє продовження й розвиток у працях Памфіла Юркевича, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, інших мислителів і письменників України XIX століття, «філософія серця» обстоює ідею, що закони буття є писаними саме в людському серці, а не привнесеними ззовні, й тому все, що відбувається у світі, усе, чого людина в ньому прагне і що створює, сприймається й оцінюється крізь ідеальне насвітлення знань серця [Посилання]:
Що ти знаєш про серце моє,
Коли сам я достоту не знаю
Ні початку його ані краю...
Що ти знаєш про серце моє?
Тільки я відчуваю –
уміє
Упізнати оманливу мить,
Тільки знаю, що часом радіє.
Тільки знаю, що часто болить.
І щодня мене кличе до звіту
За великі гріхи і малі,
І за сум і за радощі світу,
За чужі і за власні жалі [48, с. 94–95].
Наголошення на таємничій безмежності внутрішнього духовного виміру поєднується із розумінням того, що саме через серце мають пройти всі болі й радощі, свої і часу, і тоді людина стане Людиною.
У світлі філософії кордоцентризму поглиблюється і розуміння виведеної поетом формули «любов і совість», адже «в залежності від того, як у серці людини вичерпується єлей любові, світильник гасне: моральні начала й ідеї затьмарюються і, зрештою, зникають із свідомості» [5, с. 348], – писав П. Юркевич. Таким чином зрілий поет приходить до усвідомлення єдності цих двох категорій як визначальних для буття людини у світі.
Філософія «чистого серця» передбачає певною мірою заперечення світу і «втечу» від нього. Такі поодинокі мотиви можна зустріти у Роберта Третьякова: «втечу в країну землетрусів...», «піду звідсіль... піду кудись. Крізь мряку», або «я так шукав одинокості!», але потім поет продовжує: «Я так шукав одинокості... (самотності,тимчасового відокремлення від усіх, щоб зробити щось гарне для всіх)» [4, с. 37].
Думка автора розгортається в площині, що таке «відокремлення» гріховне, бо якщо «замкнутися в себе» ще можна спробувати, то як навісити «замок – для неба, для землі, у котрої пруг нескінченний». Цього «не треба». Видимий світ не меншою мірою знаходиться в нас, ніж ми у ньому [Посилання]:
Чи шукали ми світ –
в собі?
котрий був, наче поле вижате,
що на ньому –
лише стерня... [4, с. 38]
Такий світ болить героєві Роберта Третьякова і він йде в нього, аби його змагати, перетворювати відповідно до високих ідеалів моральності й гуманізму. Як поет, він розуміє, що справжній митець ніколи не належить собі цілком, що він мобілізований духовними, космічними ієрархіями на безперервну земну «війну» добра зі злом в усіх його проявах.
Образ війни – один з багатьох образів, які виведено у творчості Р. Третьякова. Це, переважно, образ не якоїсь конкретної, окремо названої війни, а образ війни загалом, як явище узагальнене. Адже будь-яка війна, на думку поета, це смерть, зло, руйнація, занепад, темні кольори. Р. Третьяков добре знає історію України, усвідомлює скільки невинної крові пролито, що означає війна для народу. Образ війни час від часу виринає в поезіях різних циклів. Представлений мотив війни у творчості поета за допомогою таких образів, як солдатські чоботи, щит, буремні часи, горе, вибух, стріла, войовничий арбалет, сльози, листки похоронні, могили, страшні навали та ін.
Війні і смерті протиставляє Р. Третьяков людське братерство, кохання, віру в щасливе майбутнє:
На тернах нами пройдених доріг
не може буть украденого щастя,
котре б навіки злодій той зберіг!
Ми зводим день, де сонце у зеніті,
і знаю я, що день такий гряде,
коли усі щасливі стануть у світі... [48, с. 29]
Характерна відсутність у поета будь-якої згадки про ордени і медалі, бо «ціна за минулі страждання незначна, як дим і трава»; тяжіння його до узагальненого образу солдата, борця; розмитість меж і проникнення теми війни в усі пори художнього світу, що ускладнює об’єднання творів під єдиною рубрикою або робить її досить умовною. Прикладів такого вкраплення, прокрадання військових мотивів у вірші Р. Третьякова безліч:
І суміш чорнозему й глини
На юхті солдатських чобіт,
І мужність, і плач України,
Збережені в полум’ї літ…
…Епохи буремная повість –
Літопис в труді і в бою...
Безсоння останнього совість –
Як вибух, як злет на краю! [48, с. 67]
Створюється враження, що ці мотиви, ці метафори виникають поза волею автора.
Зрештою, і сам Р. Третьяков противиться виділенню війни в якості свого тематичного об’єкта, стверджуючи, що всі його вірші – не стільки про війну, скільки проти неї [6, с. 234]:
Та згинуло первісне братство,
І ось поклав якийсь атлет
Стрілу, отруєну багатством,
На войовничий арбалет.
І поціляв у людські груди...
Ненавидять убивство люди!
Того ж ім’я, хто перший в світі
Переробив на арфу лук,
За світлість мислі, мудрість рук
Хай сяє в шані і привіті... [48, с. 96].
Р. Третьяков помітно уникає батальних сцен. Його військові сюжети присвячені здебільшого темі розлуки, розставання, смутку за рідним домом. Ліричний герой поета – звичайна людина, з природними потребами, з власними почуттями, не просто частина великого механізму, а окремий індивід, окремий всесвіт. Він розуміє швидкоплинність життя і всю загрозу, яку несе в собі війна, розуміє весь трагізм свого положення, але йому хочеться жити повноцінним життям, встигнути зробити все, що хотів, щоб його життя не стало «списане війною»:
«Життя! – хай не вічне, а тільки до ранку,
І захист любові – як щит спартанки:
Коли пощастить повернутись додому,
То тільки із ним або тільки –
на ньому…
Я міг би описувать знову і знову
Усе, що було перед тим і потому,
Про горе війни...
Але в цьому випадку
Я можу сміливо поставить три крапки –
Три крапки, що всім означають відоме:
Велику любов,
І велику утому,
І подвиги ратні,
І сльози перонні,
І бланки стандартні
Листків похоронних...
Та штрих є.
Без нього неповна картина.
Я міг бі так само сказать про людину,
Про ту, що зосталася там, під Москвою,
Такою далекою, але близькою!
«Війна усе спише», – казали про тебе.
А це – освятить, а не списувать треба! [48, с. 103]
Отже, для Р. Третьякова війна в її характерному вираженні (бій, кров, загибель) не стає центральним об’єктом, але віднесена в контекст. Це не те, чого шукають, а те, від чого біжать або що прагнуть забути. Ліричний герой, перебуваючи в цьому контексті, створює собі інший об’єкт, що протистоїть війні. Хвилини світу на війні стають містками, що з’єднують фрагменти довоєнного побуту з післявоєнним часом, прагнучи ніби возз’єднати шматки розірваного війною буття.
Висновки до розділу ІІ
Подібно своїм найближчим попередникам Роберт Третьяков сприймає війну, насамперед, як трагічне випробування людської душі. Адже він – син війни, тому він пише про «пропахле порохом дитинство», пропускаючи крізь своє серце і мозок все побачене і пережите.
У циклі поезій «Мій Чорнобиль», датованих 1986-1990 роками, Роберт Третьяков знов повертається до теми війни, влади, любові і смерті, людських цінностей і відповідальності. Трагічні сторінки історії людства – назавжди залишаться в пам'яті кричущою пересторогою людині. Роберт Третьяков застерігає від духовної кволості, від короткозорого самозамилування, від дезорієнтації щодо істинних життєвих цінностей.
Роберт Третьяков зображує війну у своїх віршах, і ми помічаємо, що це не історичні, скажімо так, твори, а справжня лірика: він зображує головним чином емоції, переживання свої та народу. Образ війни – один з багатьох образів, які виведено у творчості Роберта Степановича Третьякова. Це, переважно, образ не якоїсь конкретної, окремо названої війни, а образ війни в цілому, як явище узагальнене.
Образ війни час від часу виринає в поезіях різних циклів. Представлений мотив війни у творчості Роберта Степановича за допомогою таких образів як: солдатські чоботи, щит, буремні часи, горе, вибух, стріла, войовничий арбалет, сльози, листки похоронні, могили, страшні навали та ін.. Війні і смерті протиставляє Роберт Степанович Третьяков людське братерство, кохання, віру в щасливе майбутнє.
Для Роберта Третьякова війна в її характерному вираженні (бій, кров, загибель) не стає центральним об'єктом, але віднесена в контекст. Це не те, чого шукають, а те, від чого біжать або що прагнуть забути. Ліричний герой, перебуваючи в цьому контексті, створює собі інший об'єкт, що протистоїть війні. Хвилини світу на війні стають містками, що з'єднують фрагменти довоєнного побуту з післявоєнним часом, прагнучи ніби возз'єднати шматки розірваного війною буття.
Олю, висновки мають сказати про вже сказане, але новими словами, новими реченнями, а не по декілька разів переписаним текстом.
Висновки повністю переробити, але загалом вони правильні, просто цей тексчт у Вас зустрічається уже у вступі та розділі.
Дата добавления: 2018-10-25; просмотров: 165; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!