В контексті естетико-філософських шукань шістдесятників

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 7Следующая ⇒

У Радянському Союзі з’явилося примітно невелике, але постійно зростаюче коло людей, званих шістдесятниками, яке стало відкрито критикувати уряд і вимагати дотримання своїх релігійних і національних прав. Як же після багатьох років терору, в умовах жорсткого ідеологічного контролю і постійного «промивання мізків» міг виникнути цей гідний подиву виклик режимові? У значній мірі шістдесятництво було результатом десталінізації, процесу ослаблення «паралічу страху», розпочатих М. Хрущовим. Дозовані викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно інших сторін режиму. У результаті, коли Л. Брежнєв почав згортати політику лібералізації, це викликало протест, особливо інтелігенції. 60-ті роки загалом засвідчили етизацію суспільної свідомості. Г. Клочек згодом напише у своїх дослідженнях, що кращі митці його часу наголошують саме на необхідності духовної роботи, вважаючи першочерговим і основним завданням літератури «її спрямованість на вихованні в людини високої духовності» [7, с. 54]. До таких митців належить і Роберт Третьяков.

Роберт Третьяков один із когорти шістдесятників, чий духовний світ вибудовувався й кристалізувався в нелегких умовах тоталітарного суспільства, наповнюючись – через роки й жорсткі випробування – тим приматом духу, що й вивів його на найвищі творчі обрії.

Патріотизм у Роберта Третьякова був органічний, інтернаціоналізм – розумний, не вдаваний, знання не приблизні. Але в основі всього лежав естетизм, як надійний імунітет проти фальшу і зовнішньої імітації [Посилання].

Цікаво, що при всіх драматичних колізіях у житті митця йому не властивий трагос у світосприйнятті – натомість якийсь розважливо-розмисловий підхід до життя, таємницю якого він навряд чи й розгадав, проте в міру сил та духовного поступу намагався діткнутись до нього серцем і осягнути душею [Посилання].

Очевидно, це тому, що він ніколи не вважав себе планетою, довкола якої мусять обертатися інші планети – доцентровий егоїзм йому був чужий рівно, як і патетика, а в спілкуванні з іншими персоналізованими «планетами» й «світами» він (сам і з товаришами, у яких багато чому навчився) відцентрово обертався довкола моральнісного імперативу – центрального у тій планетарній системі – як духовної опори й гарантії залишатися «самим собою». У ньому, завжди приязному й розважливому, нуртують потужні підземні води розбурханих в глибинах і притлумлених назовні емоцій. У цій Сонячній системі шістдесятництва кожен мав власне місце, і Роберт Третьяков свідомий свого, його «планета» еволюціонувала в міру його духовної роботи, він «робив себе» тихо й назагал спокійно, без надриву, з почуттям власної гідності й належною скромністю [5, с. 23].

Роберт Степанович Третьяков (26 лютого 1936 р. – 10 листопада 1996 р.). [Це як з некрологу якогось] Народився в сім’ї військовослужбовця. У 1944 році родина переїжджає жити в Україну. У 1958 році закінчив факультет журналістики Київського університету. Його однокурсниками були в майбутньому плеяда прекрасних письменників: Борис Олійник, Василь Захарченко, Микола Шудря, Степан Колесник, Вадим Крищенко, Олекса Мусієнко, Валерій Гужва. Друкуватися почав 1955 року. Працював у Харкові в газетах «Ленінська зміна», «Вечірній Харків», завідував відділом поезії в журналі «Прапор» («Березіль»). Член Спілки письменників України від 1962 року. За збірку «Меридіани крізь серце» Роберт Степанович Третьяков удостоєний премії імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини» (27 січеня, 1973) (Роберт Третьяков був першим, хто отримав цю премію, її розмір становив 1 тис. карбованців). Видав збірки віршів: «Зоряність» (1961), «Палітра» (1965), «Портрети» (1967), «Поезії» (1971), «Ніжні розстані» (1972), «Мередіани крізь серце» (1975), «Осіннє скресання» (1980), «Поезії» (1986), «Тобі» (1991). Лауреат Харківської обласної премії імені Героя Радянського Союзу Олександра Зубарєва [Посилання].

23 листопада 2000 року в Харкові на будинку по вулиці Скрипника, де в 1957–1996 роках жив і працював Третьяков, відкрито меморіальну дошку. Барельєф роботи скульптора Олексія Огородника відлито на кошти друзів поета [Посилання].

Поезія Роберта Третьякова сповнена пафосу утвердження правди й добра як найвищих моральних цінностей, поваги до людини. Характером своєї творчості Третьяков належав у 1950-х – 1960-х роках до шістдесятників.

Незважаючи на своє російське походження, Р. Третьяков був щирим патріотом української мови, держави. Його близький товариш, однокурсник, В. Гужва, так згадує про це в одному зі своїх інтерв’ю: «Курс журналістів зразка 1953 року був величезний… Було шість груп, вони формувалися за мовною ознакою, тобто хто яку іноземну вивчав у школі. Попервах великої дружби між тими, хто мав під ногами селянський ґрунт, і городянами не спостерігалося, але й антагонізму не було. Так склалося, що близько зійшлися на тому, юнацькому, рівні, Роберт Третьяков, Юлій Шелест, Славко Бойко, Юрко Ярмиш і аз грішний. Упродовж подальшого життя найміцнішими нитками доля пов’язала мене з Бойком і Третьяковим. І одружилися на однокурсницях, одногрупницях, і сентимент мали один до одного.

Роберт Третьяков, чистокровний росіянин, батько котрого, як і в Бориса Олійника, поліг на війні, був перший, хто висловив сумнів у тому, що правильно роблю, мережачи вірші російською. Не тільки сумнів – переконання. Я йому до кінця днів буду вдячний. Шкода, що так безглуздо рано Роберт пішов від нас» [9, с. 7].

Хоча сучасна російська критика намагається по-іншому висвітлити творчість українського митця. Влітку 2014 року головний редактор російського журналу «7 Секретов» Олександр Черевченко (українець за походженням, колега Роберта Третьякова по перу із Харківської письменницької організації 60-х років) написав статтю, у якій стверджує, що факт україномовності російського за походженням Роберта Третьякова є не більше, ніж наслідком навчання українською мовою в університеті, а зовсім не покликом душі й громадянською позицією [Посилання].

Російський критик стверджує, що Роберт Третьяков мало поцінований у сучасній українській літературі саме через свої життєві принципи, свою творчість, яка, за його словами, ніяк не вписується в межі трагічних подій, які відбуваються нині в Україні [Посилання].

Уважаємо, така критика, такі закиди є несправедливими по відношенню до творчості письменника, до мови його творів. Адже його поезії говорять самі за себе, й визнаний поет саме на українській землі, яку вважав рідною:

Як добре, коли є в людини,

Куди б її не занесло,

Таке своє, таке родинне

Мiстечко, селище, село.

Свiй Тясмин, Псел свiй або Горинь -

Велика рiчка чи мала...

Коротше кажучи, свiй корiнь,

Свiдомiсть свого джерела... [47, с. 23]

Звісно, що ідеологія радянської влади здійснювала свій вплив на багатьох митців того часу (справді, як поставитись до намагання поета бути «ленінцем у виборі тонів»?), але це не було основним у його поезіях. Головне для нас–це його світогляд, його сприйняття чуттєвої сфери життя, комічність [може, космічність], філософічність поезій.

З самого початку творчого шляху поезія Роберта Третьякова була наступальною, відверто громадянською. Радіючи юності, життю, коханню, поет ніби в сонячні литаври бив, привертаючи увагу до своєї особистості. Щирістю, вірою і аж ніяк не кон’юнктурними намірами позначені його рядки про комуністичне майбуття. Поет усвідомлено брав високі ноти, піднімаючи поезію над буденністю, оголошуючи нещадну війну обивательщині, міщанству, «провінції душі» Це вже було вами написано попередньо. Тому, можемо стверджувати, окрім чистої лірики, інтимних сповідувань, у спадок нащадкам перейде і лірико-героїчна панорама «Як ішли матері», і поема «Сіль щастя» з «Вибраного» 1986 року.

Наступна книжка митця «Тобі» («Прапор», 1991 р.) позначена якісними змінами у творчості поета. Так, якщо дотепер, принаймні до збірки «Осіннє скресання», він був надзвичайно точним в архітектоніці вірша (чіткі, «наступаючі ритми», вишукано класична форма, хоча й із сучасним наповненням...), то вже з другої половини 80-х ми зустрічаємося з «іншим» Робертом Третьяковим. Колись чітко скерована автором у певні береги, його поезія ніби вирвалась у безмежжя, полилася широкою, невтримною течією [Посилання].

Водночас поет став лагіднішим у висловлюваннях, «пом’якшало, пошовковіло» полотно його поезій. Залишаючись непримиренним до застою, до «провінцій душі», він перейшов, сказати б, на «тихий» крик, на болюче несприйняття людської ницості, приниження, байдужості. Од цього голос став повнозвучнішим, дотичнішим до людського серця. Ускладнюючи поетичну палітру, Роберт Третьяков не позбавив її граціозності, шляхетності. Його останні твори – це розмаїття почувань талановитої людини кінця XX віку нової ери, на щастя, не повністю збільшовиченої... [Посилання]

У поетовій душі «ходить химерами неспокій», з’являються «слова без підступності й лжі» [Посилання]:

Не помираю від хули

І не полюю на хвалу я...

Щоб знову прорости сльозою

І хвилюванням прорости... [48, с. 53].

Вередливий критик скаже, що це поза. Може, й поза, що стала позицією поета. Збірка «Тобі» починається традиційними для Роберта Третьякова віршами «Не вилучайте з прізвища мого», «Моя печаль – як тінь...», «Не помираю від хули...», «Тарас Шевченко». Та ось доходимо до «Сцен біля фонтана» – «Пушкінський в’їзд у Харкові»:

Сполохать листок осокоровий  Що це таке???

здатна вітринонька кожна 

Як же тут серцю від думки 

що я вже без тебе

і ти вже без мене

Боже

яка

ти

уся

мерехтлива

примхлива

тремтлива

чорно

зелена

різьблена

золотава

і срібна

може ти вітрові

вітрові

тільки потрібна [48, с. 79].

Справа тут аж ніяк не у відсутності розділових знаків (данина моді?), а в розкутості відчувань і віршування. Може здатися, що автор неекономний на слові, але це оманне відчуття! Питома вага кожного слова тут дуже висока. А ось ще уривок зі «Сцен біля фонтана»:

Провулок цей –

нерідний пращур площ –  ?????

сховався в затінку єдиного каштана...

Ми сидимо

удвох

біля фонтана

безмовного.

Лиш накрапає дощ.

А зверху –

десь там –

світиться віконце.

Крізь штори –

чийсь там профіль і анфас – ?????

Театр тіней...

Без музики.

Без фраз [48, с. 46].

Експресія, звертання, антитеза, внутрішні монологи, такі рідкісні в поезії початку 90-х років (на відміну від народної пісні, думи), тісно переплітаючись, зливаються в одне, утворюючи диво віршування. І це аж ніяк не формалістичні конструювання, це та щаслива мить у розвитку поетичного обдаровання, коли слово поета народжується із вікових фольклорних джерел [Посилання].

Впадає в око шляхетність поета, своєрідне «піано» в підступах до теми, до слова – і поряд форте, сплеск емоцій. Відмовившись від нервовооголеної публіцистики, поет досягає «незлим, тихим словом» того, чого інший прагне голосною декларативністю. Розкута архітектоніка сприяє розкриттю думки, почуттів:

...А за садом – городи,  ????

за городом – верба...

За вербою – як врода – ????

і любов, і журба.

Через річечку – кладка, 

мов кохання, слизька...

І розмова – безладна,

І на груди – сльоза... [48, с. 74]

Згадуючи визначення Костем Гордієнком художності як «рясного слова» [5, с. 8], можна сказати, що в манері Третьякова – «щільнописання», коли скупими засобами говориться щедро:

Але заприсягаюсь...

просто ти...

як та сльозинка...

випала з дощу...

на мене...

і на друзів...

і на час... [48, с. 28].

«Розкидані» рядки, паузи, трикрапки поет використовує як своєрідні художні засоби. «Навіть розділові знаки відіграють художню роль, якщо вміло, зі знанням розставлені! » – сказав якось у розмові про поезію Р. Третьяков [45, с. 259].

У своїх пісенно-речитативних монологах («Пушкінський в’їзд у Харкові», «Мій Чорнобиль», «Парус, вигаптуваний на твоїй хустині», «Балада про серце і душу») виразно відчувається експресія велично-трагічних українських дум. Але йдеться не про стилізацію, не про наслідування, а про свою, сказати б, «третьяковську думу» [Посилання].

Чергування народнопісенного ладу, крилатої частівки, афоризму, елегії – усе це в одному творі! Синтез жанрів? Так! Але за поетичної майстерності не помітно складових частин у цілому, не видно, як кажуть, слідів щітки. «Мені бракує, мабуть, простоти...» – похоплюється поет [45, с. 78]. Що ж, є ускладнення, є навіть такі рядки, що потребують розшифрування (таких, на щастя, обмаль), але ускладнення частіше йде до простоти (не до спрощення!) – і поезія торкається глибин душі.

Можна вірити поету, коли він зізнається: «поезій не пишу», «Я просто весь в її предивнім подиху» [45, с. 39]. Ось цей «предивний подих» наявний у книжці «Тобі». «З оголеного серця зникне грим», сподівається поет і болісно визнає: «Як жалко вас, поезії мої – мої знебарвлені, сухі дереворити!» [48, с. 53].

За збірку «Меридіани крізь серце» Третьяков удостоєний премії імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини» (1973). Ця збірка дещо пройнята меланхолійним, ностальгічним настроєм на відміну від збірок «Осіннє скресання», «Портрети» та ін., де переважають мотиви, нав’язані режимом, партією та статусом автора. «Меридіани крізь серце» носять суб’єктивніший характер; автор ховається за такими рядками, як:

…У кожнiм серцi - рiзнi грiнвiчi.

Але поклавшись на талан,

Так легко схибити, увiчнiвши

Неголовний меридiан,

Який iде з сумлiнням в злагодi

Крiзь свiй маленький острiвець

I нехтує архiпелагами

I стратосферою сердець.

Це щира, та страшна омана,

Бо тi, що прийдуть пiсля нас,

По хибному меридiану

Не зможуть вивiрити час.» [46, с. 67]

Останні рядки поезії звучать, як пересторога і навіть пророцтво. У «Мередіанах крізь серце» Третьяков-ліричний герой сумнівається щодо певних своїх переконань, розмірковує над сенсом життя, призначенням мистецтва, роллю митця у світі і своєю власною роллю (поезія «Акорди») [Посилання].

Так, хрущовсько-брежнєвський час знебарвив, знівелював чимало особистостей. І нікуди не подітися від того, що є в доробку Р. Третьякова твори, знекровлені швидкоплинним і швидкомінливим життям. На противагу цьому і давав поет нам збірки своїх віршів, як ствердження, що він не «здався», не «змалів», що Муза не покинула його [Посилання].

У своїй творчості Роберт Третьяков підходить до екзистенціалістських уявлень про закинутість людини у світ, де найстарішою, найбезперечнішою правдою для неї є вона сама, її до кінця непізнана внутрішня сутність. Він говорить, що усвідомлення буття можливе лише в момент етичного вибору, момент катарсисного рішення. Саме етика ставить людину перед проблемою вибору. Індивідуальний вибір і особиста відповідальність структурують життя людини. А внутрішнім цензором, що стоїть на обороні моральності, повинно стати Сумління. Людині часом хочеться слабкою, Бодай на мить якусь, душею буть [Посилання].

Та тема сумління як шляху до самого себе, до вияву автентичної природи своєї особистості є наскрізною у його творчості. Сама людина, маючи в собі величний і цілком «об’єктивний світ смислів і ціннот» [46, с. 54], як індивідуальних, так і загальнолюдських, обирає напрям і мету своєї життєвої самореалізації, котра виходить за рамки видимого, раціонального буття в буття трансцендентне [Посилання].

У цьому проявляються найхарактерніші риси творчої індивідуальності поета: напруженість у розвитку думки, нервовість морального пошуку, дослідження невпинної роботи людської душі. Поет бачить ідеал духовно цільної особистості, людини гуманістичних переконань, він зберігає плідну здатність до сумніву, до герцю зі спокусливим прагненням душевного комфорту [Посилання].

У сучасній науці дослідження творчості Роберта Степановича Третьякова не залишається поза увагою наукової спільноти. Не можна не зазначити роботи О. Лук᾿янової, М. Гетьманець, Ю. Мироненко, Н. Селезньової, П. Василенка, які здійснили вивчення творчості Роберта Третьякова у таких аспектах: екзистенційна спрямованість поезії Р. Третьякова, проблематико-тематичний зріз поезії Роберта Третьякова, діяльність Роберта Третьякова в руслі літературного процесу 60-90-х рр., художні переклади поета, мотиви інтимної лірики митця. У той же час цих досліджень недостатньо, у творчості письменника залишається ще багато тем для опрацювання. Та й взагалі, можна сказати, що Роберт Степанович Третьяков, незважаючи на його талант, не достатньо на сьогодні поцінований критикою і літературним загалом. Це вже було, треба прибрати

Отже, у творчості Роберта Третьякова синтезувалися ідеї філософії кордоцентризму та екзистенціалізму. Людина у Р. Третьякова знаходиться в координатах «філософії серця», бо вірить у саму себе, знає повноту і перевагу свого внутрішнього «я» над зовнішньою безособовістю. У той же час поет реалізує екзистенціалістську настанову, яка проголошувала активність, необхідність «діяти, щоб реалізувати свободу волі й не почуватися рабом буденщини» [Посилання]. Його світогляд – це світогляд суспільно активної людини й митця, якому не байдужі долі людини, країни, світу.

Висновки до розділу І

Шістдесітники – творче молоде покоління 60-х р. XX ст., сформоване в період тимчасового «потепління» радянського режиму, осудження сталінізму та часткової реабілітації деяких представників «розстріляного відродження».

Концепція свободи, яку сформували шістдесятники, спричинила вироблення ще одного «суспільного почуття», якому судилося відіграти велику роль і в політиці, і в культурі України: почуття незалежності. Незалежність шістдесятників справджувалася на всіх рівнях. Зокрема, їм була властива виразна естетична незалежність. Основною рисою нової суспільної та естетичної ментальності, яку виробили шістдесятники, був інтелектуалізм як форма духовного буття. Досі масове поглинало індивідуальне, а покоління 60-х відродило мислення, яке ґрунтується на індивідуалізмі, зосереджується на самотності людини. Велика увага приділяється простій, «буденній» людині.

Явище шістдесятництва було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями: це модерністи, неоромантики та неонародники. Таке різноманіття свідчило про багатство відновлюваного українського мистецтва. Воно не вписувалося в жорстокі рамки соціалістичного реалізму, загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика намагалися його дискредитувати.

Шістдесятництво – це було відтворення, відбудова саме елітарного шару української культури, історичного мислення, естетичного чуття. Немає сумніву: феномен шістдесятництва, цей яскравий спалах інтелекту, творчості, національної самосвідомості в тоталітарних умовах, його подальший вплив на розвиток української літератури, та й суспільства загалом, ще довго буде в центрі уваги дослідників.

У творчості поета синтезувалися ідеї філософії кордоцентризму та екзистенціалізму. Людина у Р. Третьякова знаходиться в координатах «філософії серця», бо вірить у саму себе, знає повноту і перевагу свого внутрішнього «я» над зовнішньою безособовістю.

У той же час поет реалізує екзистенціалістську настанову, яка проголошувала активність, необхідність «діяти, щоб реалізувати свободу волі й не почуватися рабом буденщини». Його світогляд – це світогляд суспільно активної людини й митця, якому не байдужі долі людини, країни, світу. Але Роберт Третьяков, незважаючи на його талант, не достатньо на сьогодні поцінований критикою і літературним загалом.

Олю, висновки мають сказати про вже сказане, але новими словами, новими реченнями, а не по декілька разів переписаним текстом.

Висновки повністю переробити, але загалом вони правильні, просто цей тексчт у Вас зустрічається уже у вступі та розділі.

Дата добавления: 2018-10-25; просмотров: 185; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!