Основи соціально-педагогічної роботи з інвалідами
Інвалідність, неповносправність – це проблема, яка хвилює кожну державу й стосується інтересів усіх верств суспільства. Ставлення до людей похилого віку, дітей, особливо тих, які мають функціональні обмеження свідчить про рівень цивілізованості суспільства.
Відповідно до даних експертів ООН, інваліди складають 10% усього населення земної кулі. Із загальної кількості інвалідів у світі діти у віці до 16 років складають 23%, а від усього дитячого населення 2-3%.
Протягом останніх десятиріч зростання інвалідності, у т.ч. дитячої, відмічається у всьому світі. Серед причин інвалідізації, у першу чергу називають ускладнення вагітності у наслідок різноманітних, у т.ч. екологічних впливів, збільшення кількості важких, у т.ч. хронічних форм захворювань, травматизацію у результаті війн і урбанізації, економічні та інші фактори, що супроводжують зростання рівня захворюваності дітей і молоді.
Курс присвячено комплексному підходу до соціально-педагогічної роботи з дітьми і молоддю, які мають обмежені функціональні можливості. Під час вивчення курсу студенти ознайомлюються з сучасними тенденціями та проблеми теорії та практики соціально-педагогічної роботи, напрямами, моделями та тактиками, специфікою надання соціально-педагогічної допомоги інвалідам та сім’ям на основі аналізу вітчизняних та зарубіжних досліджень.
Метою курсу є формування професійної компетентності студентів до соціальної реабілітації неповносправних, психокорекційної роботи соціального педагога у процесі допомоги в сімейному вихованні, соціально-педагогічної діагностики та профілактики відхилень сімейного виховання у сім’ї, в якій виховується неповносправна дитина та практичне ознайомлення з мережею корекційно-освітніх та реабілітаційних закладів.
|
|
|
Змістом курсу є технології, підходи, моделі та форми діяльності соціального педагога з неповносправними та їх соціальним оточенням.
Теоретичною основою курсу є результати наукових вітчизняних та зарубіжних досліджень фахівців соціальної сфери: педагогів, медичних працівників, психологів, соціальних працівників, соціологів тощо.
Студенти повинні знати:
· сутність поняття інвалідності, масштаби інвалідізації, причини її виникнення;
· основні категорії осіб, що мають порушення психофізичного розвитку;
· законодавчо-правову базу соціально-педагогічної допомоги інвалідам з метою використання в захисті прав дітей та молоді;
· моделі інвалідності, технології й тактики соціально-педагогічної роботи з неповносправними;
· особливості їхньої адаптації та інтеграції в суспільстві;
· шляхи соціальної реабілітації осіб з особливими потребами.
|
|
|
Студенти повинні вміти:
· дотримуватися правил взаємодії з дітьми-інвалідами, в т.ч. користування “нондискрімінаційною мовою”;
· формувати позитивну громадську думку щодо осіб, які мають функціональні обмеження;
· проводити різні організаційні форми роботи з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями у т.ч. ігри;
· реалізовувати на практиці технології соціально-педагогічної роботи з інвалідами, у т.ч. арт-терапію;
· проводити тренінги формування комунікативних умінь для батьків, які виховують неповносправну дитину
· вести соціально-педагогічний патронаж.
На державний екзамен виносяться питання:
Історичний розвиток суспільної допомоги дітям з особливими потребами. Монастирський етап (Х – середина ХVIII ст.). Лікувально-педагогічний етап (XX ст.). Сучасний етап – від ізоляції до інтеграції.
Сутність та проблеми соціальної реабілітації дітей-інвалідів . Соціальна реабілітація дитини-інваліда, її мета. Переорієнтація у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу. Соціальні проблеми, пов’язані з регіональними умовами, з наявністю чи відсутністю спецшкіл, спеціальних реабілітаційних центрів, спеціалістів-дефектологів на місцях мешкання сімей, де є дитина-інвалід.
|
|
|
Законодавчі акти як необхідна умова соціальної реабілітації інвалідів. Головний міжнародний документ, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають психофізичні вади – “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993 р. Державна система соціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілена між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім’ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури і спорту.
Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності у Законах України: “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, “Про освіту”, “Про пенсійне забезпечення”, “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, “Про фізичну культуру і спорт”, “Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, “Про благодійництво та благодійні організації”, в Основах законодавства України про охорону здоров’я, Основах законодавства України про культуру.
|
|
|
Основні положення соціальної політики української держави щодо інвалідів у законі України “Про основи соціальної захищенності інвалідів в Україні” (1991 р.).
Особливості роботи соціального педагога з дітьми-інвалідами. Створення соціально-педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягненню ним своїх цілей, реалізації різних типів поведінки, гнучкої адаптації. Створення атмосфери безпеки, в якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Допомога соціального педагога інваліду у вирішенні проблеми, визначенні особистої позиції, формуванні незалежності від зовнішнього впливу, навчанні спиратися на себе, тобто самоактуалізації у подоланні перешкод. Інвалід як соціально повноцінна особистість.
Проблеми батьків, які доглядають за дитиною з функціональними обмеженнями. Особливості соціально-педагогічної реабілітації дітей-інвалідів.
Система спеціальної освіти – від ізоляції до інтеграції. Соціальна реабілітація як головна мета спеціальної освіти. Створення нових освітніх стандартів, відповідних корекційно-методичних засобів, нової структурної організації, розробки чітких нормативів для системи соціальної реабілітації на всіх етапах навчання і розвитку школярів з психічними та фізичними вадами. Забезпечення оптимальних умов навчання і виховання аномальних дітей з тим, щоб сприяти найкращій їх підготовці до самостійного активного суспільного життя. Варіативність форм одержання освіти і системи спеціальних установ. Інтегрована система навчання. Її ключовий принцип – створення умов для якомога меншої соціальної депривації, тобто розміщення аномальної дитини в найменш специфічному середовищі.
Сім’я та її оточення як основа соціальної реабілітації дитини з обмеженими можливостями. Перший етап соціальної реабілітації дитини з обмеженими можливостями – допомога батькам змінити своє життя так, щоб і дитині допомогти, і зберегти активність у соціумі. Неохідність створення у пологових будинках комісії, групи фахівців, які вирішуватимуть надзвичайну ситуацію: народження дитини з патологією. Завданням цієї комісії.
Другий етап – входження у життя сім’ї дитини-інваліда. Сприймання батьками дитини-інваліда. Завдання другого етапу – створення груп взаємодопомоги батьків, і всіх членів сім’ї, передусім братів і сестер. Про захист і реабілітацію братів і сестер дітей-інвалідів у Положенні Комісії захисту прав дитини ООН. – це діти, які потребують захисту. Робота соціального педагога з братами, сестрами, друзями, однолітками дітей-інвалідів.
Третій етап – виховання і розвиток братів і сестер дітей-інвалідів та дітей, що їх оточують.
Четвертий етап соціальної реабілітації – інтегроване виховання дітей, що передбачає не тільки навчання в інтегрованих класах.
Міжнародні аспекти правового захисту інвалідів. Ідея рівності всіх людей на Землі як юридична норма була обґрунтована ще просвітителями XVII ст. у концепції природних прав людини, закріплена в Декларації незалежності США 1776 р., у Декларації прав людину і громадянина Франції 1789 р.
Міжнародні стандарти забезпечення прав і гарантій соціального захисту дітей-інвалідів відображені в документах Організації Об’єднаних Націй: Всесвітній декларації прав людини (1948), Декларації прав дитини (1959), Декларації соціального прогресу та розвитку (1969), Декларації про права розумово-відсталих осіб (1971), Декларації про права інвалідів (1975), Всесвітній програмі дій стосовно інвалідів (1981), Конвенції про права дитини (1989), Всесвітній декларації про забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей (1990), Принципах захисту психічно хворих і покращання психіатричної допомоги (1991), Конвенції і Рекомендації про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (1993), Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів (1994) тощо.
Для законодавства багатьох зарубіжних країн сьогодні характерно конституційне й інше нормативне підтвердження принципу рівних прав інвалідів і неінвалідів, заборона дискримінації людини по ряду ознак, у тому числі через інвалідність.
Міжнародні концепції встановлення інвалідності. Медико-соціальна модель інвалідизації особистості у “Міжнародній класифікації порушень, зниження працездатності та соціальної недостатності”, основу якої становить таксономія порушень, обмеження життєдіяльності та соціальної недостатності. Відхилення від норми у біологічному стані людини позначається терміном “порушення”. Порушення – це будь-яка втрата чи аномалія психологічної, фізіологічної чи анатомічної структури чи функції. Вважається, що цей термін місткіший, ніж “вада” і “розлад”, тому що охоплює не тільки розлади і дефекти, але й інші аномалії – втрату органа, кінцівок, частини тіла. У поняття “порушення” входять також аномалії розумової діяльності. Як один з його аспектів розглядається функціональне обмеження.
Сучасні стратегії забезпечення рівних можливостей для інвалідів. Нові прогресивні тенденції соціального захисту інвалідів у документі ООН “Стандартні правила створення рівних можливостей для інвалідів”. Рекомендаційний характер цього документ, що зумовлює прийняття державами моральних та політичних зобов’язань, а також передбачає реалізацію принципів, що стосуються відповідальності й співробітництва. Мета правил – забезпечити таке становище, коли дівчата і хлопці, чоловіки і жінки, які є інвалідами, мали б ті самі права й обов’язки, що й інші члени суспільства.
Визначення цільових галузей для створення рівних можливостей у “Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів”: доступність, освіта, зайнятість, підтримка прибутків і соціальне забезпечення, сімейне життя і свобода особистості, культура, відпочинок і спорт, віросповідання. Одна з проблем — визначення принципу рівних можливостей у сфері освіти. Інтегровані структури навчання дітей-інвалідів. Навчання у звичайних школах зумовлює використання послуг перекладачів та належних допоміжних засобів (а також наявність доступних), що покликані задовольнити потреби дітей з різними нозологіями інвалідності. Залучення до процесу навчання на всіх рівнях батьківських груп та організацій інвалідів. Створення визначеної політики для інвалідів у галузі освіти, забезпечення гнучкості програм, можливості варіювання навчальних планів. Спеціальне навчання, що спрямоване на підготовку учнів до навчання у системі загальної шкільної освіти. Навчання глухих і сліпоглухонімих дітей у спеціальних закладах чи у спеціальних групах і класах у звичайних школах для створення особливих комунікативних потреб.
Соціальний захист дітей-інвалідів в Україні. Законодавство України створює основи соціальної політики у сфері соціального захисту дітей-інвалідів та їхніх батьків. На виконання Конвенції ООН про права дитини в Україні прийнято Національну програму “Діти України”, закони України “Про охорону дитинства” і “Про державну соціальну допомогу дітям-інвалідам та інвалідам з дитинства”.
Визначення поняття “дитина-інвалід”, державна політика щодо реалізації цільових програм з охорони дитинства у Законі “Про охорону дитинства”.
Соціальний захист інвалідів всіх вікових групп. Основним законом України із соціального захисту інвалідів є Закон “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 12 березня 1991 р. №875-12. Цей Закон визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями та інтересами. Повнота соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.
Державне управління системою соціального захисту інвалідів. Мережа організацій та установ, підпорядкованих різним міністерствам і відомствам, що становить основу системи надання соціальних послуг інвалідам і системи соціального захисту. Міністерство праці і соціальної політики. Напрями діяльності міністерства у сфері надання соціальних послуг інвалідам згідно з Положенням про Міністерство праці і соціальної політики України №1319 від 1 грудня 1997 р., їх зміст.
О собливості функціонування установ соціального обслуговування інвалідів . Профілізація інтернатних установ: пансіонати для ветеранів війни та праці (14); будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів (57); спеціальні будинки-інтернати (3); психоневрологічні інтернати (145); дитячі будинки-інтернати (57).
Основна категорія інвалідів, які проживають в інтернатних установах системи соціального захисту: психоневрологічних інтернатах, дитячих будинках-інтернатах. Типи дитячих будинків-інтернатів: для дітей з фізичними вадами і нормальним інтелектом шкільного і дошкільного віку, в яких значно утруднене або неможливе самостійне пересування і які частково себе обслуговують; для дітей-імбецилів, фізично здорових, шкільного та дошкільного віку, які можуть самостійно пересуватися, самообслуговуватися; для фізично здорових дітей з глибокою розумовою відсталістю в ступені ідіотії, які можуть самостійно пересуватися; для ліжково-хворих дітей різного ступеня розумової відсталості, які страждають важкими порушеннями нижніх та верхніх кінцівок, не можуть самообслуговуватись і самостійно пересуватися.
Недержавні організації та установи інвалідів (НДО). Організації інвалідів, виражають потреби своїх членів, забезпечують участь людей у прийнятті рішень, які безпосередньо зачіпають їхні інтереси, — найважливіший принцип демократії. Зараховуання України до країн з високоорганізованою політикою щодо інвалідів за критерієм наявності, активності та ролі у прийнятті рішень неурядових організацій. Багаторічна історія громадських організацій у нашій країні, їхня роль у наданні соціальної допомоги інвалідам. Діяльність неурядових організацій інвалідів як фактором допомоги у розвитку культури, освіти, охорони здоров’я, вирішенні їхніх проблем, їх соціалізації і залучення до активного суспільного життя. Забезпечення неприбутковими об’єднаннями робочих місць для певного контингенту людей, надання ними соціально важливих послуг інвалідам, сприяння створенню умов для забезпечення життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями.
Українське товариство сліпих (УТОС) та Українське товариство глухих (УТОГ), Всеукраїнська організація інвалідів “Союз організацій інвалідів України” (СОІУ), мета їх заснування, діяльності.
Освіта і професійна підготовка інвалідів. Сприяння професійній підготовці інвалідів – важливий напрям соціальної роботи. У Конституції України та Законах України “Про освіту”, “Про професійно-технічну освіту”, “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, інших документах державою забезпечується доступність і безоплатність освіти інвалідам у державних та комунальних навчальних закладах на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям, їхнім бажанням та інтересам, удосконалення наукової та професійної підготовки з урахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудової діяльності.
Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів” про всезагальність освіти і принцип створення рівних можливостей. Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів. Вибір форм і методів професійної підготовки. Стипендія інвалідів під час навчання, що виплачується в повному обсязі.
Функціонування в Україні загальноосвітніх закладів різного рівня, забезпечених спеціальними програмами, допоміжними технічними засобами, які дають змогу здійснювати спільне навчання здорових та інвалідів. Створення спеціальних дошкільних закладів освіти, шкіл-інтернатів, навчально-виховних комплексів, навчально-реабілітаційних центрів, спеціальних класів при загальноосвітніх школах для дітей-інвалідів. Навчання за окремими навчальними планами і програмами, розробленими і затвердженими Міністерством освіти і науки.
Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента України від 17 квітня 2002 р. №347 про здобуття освіти дітьми з особливостями психічного і фізичного розвитку.
Працевлаштування інвалідів. Право інвалідів на працю, незважаючи на обмежену працездатність, встановлено законами України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” та “Про зайнятість населення”, які спрямовані на створення інвалідам реальних можливостей продуктивно працювати і передбачають конкретні механізми їх реалізації. Закон України “Про зайнятість” і Кодекс про працю про загальні засади зайнятості та працевлаштування населення.
Законі “Про основи соціальної захищеності інвалідів" про порядок працевлаштування, освіти і професійної підготовки інвалідів, право працювати на підприємствах (в об’єднаннях), в установах і організаціях зі звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Захищеність інвалідів державою від різних форм дискримінації.
Роль соціальних працівників та педагогів у реабілітації інвалідів. Інваліди як соціальна категорія людей, яка потребує соціального захисту, допомоги, підтримки. Ці види допомоги визначені законодавством, що відповідають нормативними актами, інструкціями і рекомендаціями, відомий механізм їхньої реалізації. Всі нормативні акти, що стосуються пільг, допомоги, пенсій і інших форм соціальної допомоги, спрямовані на підтримку життєдіяльності, на пасивне споживання матеріальних витрат. Разом з тим, інвалідам необхідна така допомога, що могла б стимулювати й активізувати інвалідів і придушувала б розвиток утриманських тенденцій. Залучення інвалідів у суспільно-корисну діяльність для їх повноцінного, активного життя, розвиток і підтримка зв’язків інвалідів зі здоровим оточенням, державними установами різного профілю, громадськими організаціями й управлінськими структурами. Соціальна інтеграція інвалідів, що є кінцевою метою реабілітації.
Сучасний стан розробленості проблеми соціалізації інвалідів. Процес соціалізації як предмет дослідження фахівців багатьох галузей наукового знання. Психологи, філософи, соціологи, педагоги, соціальні психологи про різні аспекти цього процесу, механізми, етапи та стадії, фактори соціалізації. Розкриття проблеми соціалізації інвалідів, дітей-інвалідів у вітчизняній літературі, її актуальність і в теоретичному, і в практичному відношенні. Сучасне визначення інвалідності. Явище інвалідності як міжнародна проблема, характерна для всіх країн та всіх ланок суспільства. Причини і наслідки інвалідності в різних країнах, обумовлені різними соціально-економічними умовами і дій держав для підвищення благополуччя своїх громадян. Статистика інвалідів за даними ООН і ВООЗ. Тенденція зростання кількості дітей-інвалідів в Україні. Статистика дітей-інваладів за даними Міністерства охорони здоров’я України. Найпоширеніші причини інвалідності: захворювання нервової системи та органів чуття, дитячий церебральний параліч, психічні розлади, вроджені вади розвитку. Співвідношення дітей-інвалідів – сільських мешканців і міських жителів. Відсоток дітей-інвалідів, які перебувають в державних установах, тобто виховуються поза сім’єю. Сучасна політика по відношенню до інвалідів. Різноманітне ставлення до інвалідів та стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами. Ігнорування проблеми інвалідів соціальною й інформаційною політикою держави. Характеристика інвалідності у дітей, сутність процесу їх соціалізації.
Спецкурс “Естетотерапія”
Мета вивчення дисципліни – схарактеризувати майбутнім соціальним педагогам сучасну картину соціально-педагогічної дійсності. Вирішення цього завдання передбачає досягнення студентами ряду цілей в процесі вивчення курсу: опанування теоретичними знаннями в обсязі, що є необхідним та достатнім для реалізації професійної діяльності; розвиток вміння бачити та вирішувати проблеми, які виникають в сфері соціального та естетичного виховання; формування гуманістичних соціальних установок щодо суб’єктів та процесу соціального та корекційно-реабілітаційного виховання; оволодіння рядом ефективних методик естетотерапевтичного впливу на особистість.
Програмовий зміст курсу передбачає вивчення :
· науково-педагогічних основ естетотерапії, як складової психотерапії;
· педагогічних аспектів естетотерапевтичного впливу на дітей з порушенням мовленнєвого розвитку та проблемами соціалізації;
· особливостей емоційно-чуттєвого розвитку та спілкування дітей з соціальною дезадаптацією;
· основних засобів форм та видів естетотерапії, педагогічно-корекційного потенціалу природи, мистецтва та спілкування;
· особливостей творчого самовираження – як основної мети естетотерапевтичного впливу;
· зарубіжних технологій естетизації педагогічного процесу;
· окремих естетотерапевтичних технологій, які базуються навикористанні педагогічно-корекційного потенціалу різних засобів впливу на дитину тощо.
У процесі опанування курсу студенти повинні знати:
· сутність та соціальне значення своєї майбутньої професії;
· мету, завдання естетотерапевтичного процесу, їх реалізацію в народній і науковій педагогіці;
· основні види, принципи та засоби естетотерапії;
· взаємозв’язок естетотерапії з суміжними науками;
· специфіку організаційних форм естетотерапевтичної взаємодії;
· надбання світової та вітчизняної психолого-педагогічної думки щодо естетизації педагогічного процесу;
· критерії відбору змісту естетотерапевтичних методик;
· особливості естетотерапевтичної роботи з різними соціальними групами дітей та підлітків;
· естетотерапевтичний педагогічний потенціал чинників соціалізації особистості;
· методики та технології організації естетотерапевтичної педагогічної діяльності.
Студенти повинні вміти:
· організувати свою працю на науковій основі;
· використовувати методи вирішення завдань при визначенні оптимальних співвідношень параметрів різних систем;
· в умовах розвитку науки і мінливої соціальної практики переоцінювати накопичений естетотерапевтичний досвід, аналізувати свої можливості, набувати нові знання, використовувати сучасні інформаційні та психолого-педагогічні й адаптовані психотерапевтичні технології;
· поставити мету та сформулювати завдання, пов’язані з реалізацією естетотерапевтичних завдань та функцій;
· створювати умови для плідної творчої самореалізації дітей;
· здійснювати психо-корекційний вплив на дітей та молодь, яка перебуває у кризовому стані та у конфліктних ситуаціях;
· аналізувати концепції естетизації психолого-педагогічної діяльності;
· продуктивно спілкуватися з колегами і дітьми;
· організовувати естетотерапевтичну діяльність як вид соціального проектування;
· використовувати творчі методи роботи з дітьми, що потребують естетотерапевтичної допомоги;
· організовувати естетичне сприймання оточуючого світу тощо.
На державний екзамен виносяться питання:
Визначення естетотерапії, актуальність впровадження естетотерапії у соціально-педагогічну діяльність. Естетотерапія як складова психотерапії. Зв’язок естетотерапії з іншими науками. Актуальні питання процесу самовираження у вітчизняній та зарубіжній педагогіці.
Терапія творчим самовираженням як психотерапевтичний прийом. Педагогічні технології створення умов щодо творчого самовираження дітей та підлітків.
Сутність естетизації соціально-педагогічного процесу. Об’єкт, предмет та завдання естетотерапії. Педагогічні аспекти естетотерапевтичного впливу на дітей з проблемами соціалізації. Специфіка об’єкта та предмета естетотерапії. Сутність основних завдань естетотерапії у їх діалектичній єдності.
Засоби та види естетотерапії, основні форми естетотерапевтичної роботи соціального педагога. Поняття естетичної картини Всесвіту, її основні характеристики. Методика вияву основних засобів естетотерапевтичного впливу на сучасну особистість. Основний принцип виділення естетотерапевтичних технологій у психотерапії. Провідні форми організації естетотерапевтичної діяльності соціального педагога та особливості їх використання на різних етапах профілактики та реабілітації.
Визначення казкотерапії та основні соціально-педагогічні завдання казкотерапії. Порівняльна характеристика досліджень провідних фахівців у галузі казкотерапії. Предмет та завдання казкотерапії, ефективність її психолого-терапевтичного впливу. Казкотерапія як спосіб передачі знань про духовний шлях душі та соціальну реалізацію людини. Види казок у казкотерапії.
Основні принципи та методики роботи в казкотерапії у вимірах провідних фахівців казкотерапії.
Ідея “руйнування – творіння” – філософсько-психологічна основа методики казкотерапії.
Аспекти арт-терапевтичної роботи у казкотерапії. Методика організації та проведення тестів на відношення дитини до кольору.Спонтанне малювання,техніка анонімного подарунку,техніка овочевих печаток,малювання “чарівними фарбами”, техніка “мертвої” та “живої” води,тілесно-орієнтовані техніки: психодинамічні медитації, занурення у стихії, зображення рослин, вправи з тканиною, вправи з дзеркалом, танці.
Методика створення казкового середовища як основи творчого самовираження дитини.
Методика драматизації казок у естетотерапії.
Психолого-педагогічний та корекційно-реабілітаційний потенціал процесу виготовлення ляльки у казковій лялькотерапії. Основні етапи роботи соціального педагога у лялькотерапії. Соціально-педагогічний феномен ляльки. Види іграшок-ляльок у лялькотерапії. Етапи роботи та методика організації лялькотерапії за Т. Зинкевич-Євстигнєєвою. Казкова лялькотерапія у роботі з дітьми із стресовими станами. Характеристика сучасних методик роботи в лялькотерапії.
Психолого-педагогічні функції фототерапії, її зміст та основні форми організації фототерапевтичної діяльності соціальним педагогом. Визначення фототерапії. Терапевтичний ефект фотографії. Психолого-педагогічні функції фототерапії. Основний зміст фототерапії.Основні форми організації фототерапевтичної діяльності.
Фототерапія у контексті психотерапії мистецтвом: арт-терапії, драматерапії, музикотерапії та терапії танцем.Організаційно-змістові питання фототерапевтичної роботи.
Загальна характеристика різних технік, ігор та вправ у фототерапії: розвиток візуального та понятійного мислення, пам’яті, уваги, дрібної моторики; загальні теми (свята, пори року, стихії, кольори навколо нас тощо); самосприйняття; робота у парах; колективні вправи; техніки, ігри та вправи мультимодального характеру.
Визначення та сутність бібліотерапії як самостійного виду естетотерапії у роботі соціального педагога. Визначення та засновники ідеї бібліотерапії. Основні напрями розробки проблем бібліотерапії у сучасній теорії та практиці. Принципи підбору книгу з метою бібліотерапевтичного впливу на особистість з проблемами соціалізації. Форми роботи в бібліотерапії. Поняття “читацький щоденник”. Найближчі та відділені завдання бібліотерапії.
Характеристика провідних видів естетотерапії природними засобами та перспективи їх використання у процесі соціалізації сучасної особистості. Загальна характеристика окремих природних видів естетотерапевтичного впливу на дитину з проблемами соціальної адаптації: літотерапія, анімалотерапія, ароматерапія, кінезітерапія, смакотерапія, акватерапія, аеротерапія, пісочна терапія тощо. Можливість та методика використання зазначених видів естетотерапїї у роботі соціального педагога.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 474; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!