Методичні рекомендації до самостійної роботи
При розгляді першого питання слід звернути увагу на те, що пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії як теорія пізнання – гносеологія, головним питанням якої є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.
Згідно з матеріалістичною гносеологією джерелом пізнання є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і групової) об’єктивна реальність. Пізнання цієї реальності – це процес творчого відображення її в свідомості людини.
Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких принципах: об’єктивності; пізнаваності; активного творчого відображення; діалектики; практики; історизму; конкретності істини.
Доцільно звернути увагу, що пізнавальний процес має такі послідовні структурні елементи:
- чуттєве пізнання:
- відчуття;
- сприйняття;
- уявлення;
- раціональне пізнання:
- поняття;
- судження;
- умовивід.
Починаючи розгляд другого питання, потрібно загострити увагу на тому, що свідомість належить людині, своєму носію. Але людська свідомість неможлива без знань, вона реально існує як знання людини про світ і саму себе.
Вихідним у теорії пізнання є питання:
- чи здатна людина пізнати навколишню дійсність;
|
|
|
- чи може вона в своїй свідомості скласти більш чи менш правильну картину об’єктивного світу.
Потрібно акцентувати увагу на тому, що діалектико-матеріалістична філософія не тільки дає однозначно позитивну відповідь на питання про можливість пізнання людиною сутності речей і явищ дійсності, а й наполягає на тому, що ніяких меж цьому не існує. Пізнання об’єктивно існуючого світу – загальний принцип всього матеріалістичного напряму в філософії.
Метафізичний підхід полягає у тому, що пізнання розглядається як дзеркальне відображення, позбавлене будь-якої здатності людини впливати на навколишню дійсність, а отже людина, що пізнає є простим споглядачем, який пасивно спостерігає існуючий поза нею світ.
При діалектичному підході пізнання – активний творчий процес, нерозривно зв’язаний з практичним відношенням людини до світу. Для неї пізнавальний процес – специфічний взаємозв’язок суб’єкта і об’єкта пізнання. Цей зв’язок являє собою не односторонню дію об’єкта на суб’єкт, а таку їх взаємодію, в якій активною стороною виступає саме суб’єкт.
Потім варто визначити, що пізнання має діалектичний характер, виступає як складний багатосторонній і суперечливий процес Такими суперечностями є суперечності між:
|
|
|
- суб’єктом і об’єктом пізнання;
- між теорією і досвідом;
- між старою і новою науковими теоріями.
При висвітленні третього питання важливо звернути особливу увагу на те, що складний і суперечливий характер процесу пізнання виявляється у взаємовідношенні його чуттєвої і раціональної сторін, у взаємозв’язку їх основних форм.
У розв’язанні даної проблеми в історії філософії склались дві протилежні концепції:
- емпіризм (емпіріо – досвід) – абсолютизація ролі органів чуття, висновок, що всі людські знання виникають завдяки досвіду, чуттєвому пізнанню; знання мислення зводяться лише до реєстрації даних органів чуття.
- раціоналізм (раціо – розум) – перебільшення ролі мислення у формуванні знань, заперечення здатність чуттєвого пізнання давати справжні знання.
Діалектичний підхід до цієї проблеми виходить з того, що людське пізнання є єдністю чуттєвої і раціональної сторін: чуттєве пізнання завжди збагачене мисленням, а мислення, в свою чергу, можливе, якщо спирається (прямо чи опосередковано) на інформацію, яку надають йому органи чуттів. Разом з тим, як чуттєве, так і раціональне пізнання має свої відмінності – якщо в почуттях людина набуває знань про зовнішню багатоманітність світу, про зовнішні сторони і зв’язки речей, то осягнення їх внутрішньої сутності, закономірностей, що діють у світі, досягається силою людського розуму.
|
|
|
У чуттєвого і раціонального пізнання є свої властиві їм форми:
- чуттєвого пізнання – відчуття сприйняття і уявлення;
- раціонального пізнання – поняття, судження й умовиводи.
При вивченні четвертого питання потрібно відзначити, що пізнання, даючи адекватне відображення дійсності, теж має бути творчим процесом. Пізнавальна творчість реалізується як у процесі формування знання, так і у процесі його теоретичної інтерпретації, у виявлення і осмисленні його сутності, а також у практичному використанні.
Інтуїція – це здатність безпосереднього осягнення істини, така форма пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб’єкт одержує нове об’єктивне істинне знання про дійсність. Вона виступає кульмінаційним моментом творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, як ідо цього були у відокремленому стані, об’єднуються в єдину систему. Інтуїція має такі особливості:
|
|
|
- безпосередність;
- несподіваність;
- неусвідомленість шляхів одержання нового знання.
Інтуїцію треба розглядати в єдності з логічними засобами та формами пізнання, оскільки в найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об’єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідними елементом осмислення і розуміння.
При аналізі п’ятого питання треба відзначити, що практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ.
Під практикою, перш за все, розуміють сукупну діяльність людства, весь його досвід у процесі історичного досвіду. Як за своїм змістом, так і за способом реалізації, практична діяльність:
- має суспільний характер і виступає як цілісна система дій;
- є способом суспільного буття людини;
- специфічною формою її самоутвердження у світі.
Зверніть увагу, що практика тісно пов’язана з такими категоріями, як «діяльність», «праця», «виробництво» в його різноманітних формах, проте в системі цих категорій практика посідає особливе місце, з особливої точки зору розкриваючи діяльність суспільства.
У понятті «форма практики» втілюється міра освоєння предмета, на основі взаємозв’язку теорії і практики виділяють:
- зовнішню діяльність людини, що збігається х її соціальною поведінкою;
- власне предметно-перетворюючу діяльність, що гуртується на емпірично-практичному досвіді;
- практика у поєднання з науковим знанням.
Як рівні практики виділяють:
- перетворюючий рівень – виступає не як просте повторення або відтворення того, що було і є , а як момент акумуляції, включення того, що буде, майбутнього;
- використовуючий рівень – включає у себе певну сукупність звичок і дій-операцій, які здійснюються за відповідними правилами 9нормами, рецептами, інструкціями), що сприяють безперервному відтворенню досягнутого людством рівня контролю над навколишнім світом.
При аналізі шостого питання необхідно відзначити, що предметно-практичне відношення людини до світу виступає матеріальною передумовою теоретичного, духовного його освоєння, процесом і передумовою становлення і розвитку людської свідомості та її специфічного різновиду – пізнання. Його мета – відтворити об’єктивні закономірності природної і соціальної дійсності, де здійснюється людська життєдіяльність, а також розкрити спосіб буття людини.
Доцільно розглянути такі функції практики:
- практика є основою пізнання;
- практика є джерелом і рушійною силою процесу пізнання;
- практика є кінцевою метою пізнання;
- практика є критерієм істини.
При аналізі сьомого питання потрібно загострити увагу на тому, що категорія практики органічно пов’язана з категорією діяльності, виступаючи її конкретизацією і разом з тим наповнюючи діяльність більш високим ступенем людського змісту.
Практика як спосіб буття властива виключно людині. У марксизмі це одна з основоположних категорій, її розробку здійснено в працях Маркса та його послідовників.
Для цілого напрямку неомарксизму практика виступає як висхідна основа людського життєрозуміння, як основний філософський принцип. Вона розглядається як дійсний універсалізм людського буття, абсолютний початок людини, як її сутнісне визначення, її зв’язок з об’єктивністю і засіб безкінечного формування дійсності.
Діяльність завжди є єдністю духовного і матеріального. Здійснювати матеріальні зміни в дійсності без їх духовної означеності здатна лише тварина.
Практика – не будь-яке матеріально-перетворююче дійство, а лише таке, яке здійснюється по відношенню до певного предмета, який виокремлений шляхом мисленого узагальнення попередньої діяльності, і полягає у його перетворенні в іншій матеріальний об’єкт, що стає предметом через опредмечування в ньому змістів, значень, почуттів, цілей та інших проявів людської духовності.
При вивченні восьмого питання необхідно відзначити, що певний метод пізнання є атрибутом наукового пізнання як цілеспрямованого процесу, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання.
У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об’єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем, виділяють три основних види наукових досліджень:
- фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення.;
- цілеспрямовані теоретичні дослідження;
- прикладні наукові дослідження.
Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати основні методи, які тут застосовуються. Метод пізнання – це спосіб побудови та обґрунтування системи наукових знань або сукупність, послідовність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання.
У процесі наукового пізнання застосовуються такі методи : спостереження; вимірювання; експеримент; моделювання; аналіз; синтез; абстрагування; узагальнення; індукція; дедукція; ідеалізація; аксіоматичний метод; гіпотетико-дедуктивний метод; історичний метод; логічний метод.
Наостанок необхідно звернути увагу на те, що під методологією розуміють вчення, науку про методи наукового пізнання та перетворення дійсності. Вона виступає одним з аспектів гносеології та розробляється таким її розділом як логіка і методологія науки.
При аналізі дев’ятого питання треба підкреслити такі компоненти, із взаємодії яких складається наукове пізнання:
- пізнавальної діяльності спеціально-підготованих груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності;
- об’єктів пізнання, які можуть збігатися безпосередньо з об’єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому;
- предмета пізнання, який детермінується об’єктом пізнання;
- особливих методів та засобів пізнання;
- вже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;
- результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;
- цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованими практично.
Доцільно також акцентувати увагу на тому, що усі форми та засоби наукового пізнання діалектично взаємопов’язані і взаємообумовлюють одна одну.
У сучасному науковому пізнанні залежно від характеру об’єктів пізнання, методів та способів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем, виділяють три основних види наукових досліджень:
- фундаментальні теоретичні дослідження.
- цілеспрямовані теоретичні дослідження.
- прикладні наукові дослідження.
Слід підкреслити, що у науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний, які відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об’єкта, цілями, методами досягнення та способами вираження знань, ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів.
Аналізуючи десяте питання, потрібно визначити, що успіх будь-якої людської діяльності вирішальною мірою залежить від того, якими мотивами керуються люди, бо кризові явища, що виникають в суспільстві, мають не тільки об’єктивні, а й суб’єктивні причини через схильність до застарілих теоретичних установок, культивування помилкових знань.
Класичне визначення істини належить Аристотелю, який вважав істиною судження, що відповідає дійсності. Сучасна матеріалістична філософія в цілому розділяє таке трактування, але збагачує його діалектикою, зв’язуючи разом із тим істинні знання з практичною діяльністю людини. Виходячи із даного підходу, вона визначає істину як правильне, засноване на практиці і підтверджене практикою відбиття об’єктивної дійсності в людській свідомості.
Виділяють:
- об’єктивну і суб’єктивну істини. Об’єктивна істина – це такий зміст людських знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Отже, всі істинні закони науки хоч і сформульовані вченими, вбирають у себе незалежний від них зміст, тобто відбивають те, що є в об’єктивній реальності.
- абсолютну і відносну істини. Відносна істина – це неповне, неточне знання про предмет, явище, яке в процесі подальшого знання стає повнішим і точнішим. Між абсолютною і відносною істинами немає непрохідної межі – будь-яка наукова істина є діалектичною єдністю тієї й іншої. Діалектика їх співвідношення полягає в тому, що кожна відносна істина містить у собі частинку істини абсолютної, а абсолютна істина складається з суми відносних істин.
Ключові поняття і терміни
гносеологія діалектика
суб’єкт пізнання об’єкт пізнання
теорія досвід
емпіризм раціоналізм
інтуїція наукове пізнання
методи пізнання істина
відчуття сприйняття
уявлення поняття
судження умовивід
Питання для самоконтролю
1. Що вивчає гносеологія?
2. На яких основоположеннях ґрунтується сучасна наукова гносеологія?
3. У яких формах здійснюється чуттєве та раціональне пізнання?
4. У чому сенс практики як специфічно людського засобу освоєння світу?
5. Яка відмінність між поняттями практика і виробництво?
6. Які визначальні функції практики?
7. Які функції практики?
8. У чому специфіка практики як способу освоєння світу?
9. Які характерні риси наукового пізнання?
10. Які основні компоненти, із взаємодії яких складається наукове пізнання?
11. Які основні форми, рівні й етапи наукового пізнання? Чим вони відрізняються між собою?
Бібліографічний список
Основна література: 1, 2, 6, 7, 9, 13, 14, 15, 16, 17.
Додаткова література: 2, 3, 4, 5, 6, 13, 16, 17, 26.
Тема 11: Антропологія
Мета роботи: засвоєння, закріплення, поглиблення і систематизація знань про:
- людину як об’єкт предметно-практичної діяльності;
- значення цілепокладання в житті людини;
- взаємовідносини біологічного і соціального в людині;
- проблему взаємовідносин душі і тіла людини;
- роль цінностей у регулюванні поведінки людини;
Питання теми
1. Людина як об’єкт предметно-практичної діяльності.
2. Цілепокладання як спосіб людської життєдіяльності.
3. Єдність біологічного і соціального в людині.
4. Цінності як ядро світоглядної проблематики. Людина в системі цінностей.
5. Ціннісні орієнтації та проблема втілення ідеалу.
6. Філософська проблема взаємовідносин душі і тіла людини.
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 261; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!