Формування козацтва й паростки дипломатії Запорізької Січі.
Запорізька Січ із самого початку свого існування вела самостійну зов-нішню політику. Чим більше козацька вольниця заяв-ляла про себе у всіляких бойових справах, тим більший інтерес вона викликала у близьких і далеких сусідів. Із Запоріжжям намагалися встановити дипломатичні стосун-ки й Польща, і Московія, і Крим, і Туреччина, і папа Римський, і німецький імператор. Січ поступово, але впевнено стала суб'єктом і об'єктом міжнародних відносин. Про широку дипломатичну діяльність Запорізької Січі свідчать і функціональні обов'язки козацької старшини. Офіційним представником Січі був кошовий отаман, а пізніше -- гетьман. Він входив у дипломатичні стосунки сусідніми державами. Йому вручалися королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ, канцлера покладалися на військового, а пізніше генерального, писаря. Він вів лис-тування, деколи радячись з ченцями, з різними монар-хами й вельможами, але завжди від імені всього за-порізького війська. Писар приймав на зберігання усі Універсали, укази, листи, ордери, цидули після ознайом-лення з ними кошового і старшини. Він опікувався всім Дипломатичним архівом. Під його керівництвом працював невеликий штат різного звання канцелярських служ-бовців.
Про широкі контакти Січі з іноземцями свідчить на-явність на Запоріжжі посади військового товмача. Це перекладач, який був зобов'язаний знати мови сусідніх держав, і не лише сусідніх. Товмач мусив знаходити спільну мову з поляками, турками, татарами, греками, вірменами, молдованами, які проїжджали запорізькими землями або до яких треба було надсилати листи. Подо-рожнім він візував їхні пашпорти, роз'яснював вимоги та правила поведінки на Запоріжжі, перекладав під час переговорів, читав надіслані на Січ грамоти закор-донних володарів. Як знавець іноземних мов, товмач частенько вирушав з розвідувальною метою на кордони запорізьких земель або ж навіть у стан ворога. Починаючи з 60-70-х років XVI ст. козаччина, маючи свій осередок - Запорізьку Січ, поводиться як незалежна, самостійна держава. Номінально визнаючи й величаючи себе «королівським» військом, козаки на-справді тримаються досить незалежно, здійснюють по-ходи, втручаються до справ сусідніх держав, підтри-мують дипломатичні зносини з чужими урядами, беруть субсидії від чужих монархів, тобто ведуть себе як суб'єкти міжнародного права.
|
|
|
Перші кроки на дипломатичній ниві були зроблені козаками під час так званих молдовських справ. Доля Молдови багато в чому нагадує долю України. М'який клімат, багатство ґрунтів та флори компактної країни приваблювали багатьох претендентів із сусідніх і від-далених держав. У середині XVI століття Молдова стає розмінною монетою в політичній і дипломатичній грі могутніх сусідів - Туреччини й Польщі. Ці держави ставили на молдовський престол тих, хто краще й більше міг за це заплатити або підтримував зовнішню політику однієї із сусідніх країн. Саме тут і показали себе козаки. Відома доля одного з перших гетьманів - Байди-Вишневецького, який, втрутившись у боротьбу двох претен-дентів на молдовський престол, потрапив до рук турків і був підвішений на гак у Стамбулі, від чого й загинув. Але його сумний кінець не остудив гарячі козацькі голови. І після цього не припинялися спроби козаків допомогти тому чи іншому претендентові на молдов-ський престол. Козаки зводили на молдовський трон тих, хто їх наймав чи давав якусь іншу винагороду. При цьому вони не забували майже кожного року робити походи на турецькі й татарські володіння, пе-рехоплювали ханських послів, взяли участь у війні з Москвою 1579-1581 років. У відповідь на татарські скар-ги король надіслав свого урядовця, якого козаки зовсім недипломатично втопили.
|
|
|
Дипломатична боротьба за козацьку автономію.
Відродження Української держави в ході Виз-
|
|
|
вольної війни 1648–1657 рр. стало логічним про-
довженням попередніх суспільно-політичних
процесів. З другої половини XVI ст. у зв’язку зі
становленням східнослов’янських версій рефор-
маційної ідеології та ренесансно-гуманістично-
го світогляду в Україні розпочинається новий
етап розвитку політичних і культурних традицій.
Це стосується насамперед формування чуття
єдиної етнічної спільноти, нерозривнопов’язаної
з місцем свого проживання, яке сприймалось як
священна земля пращурів. Поняття «руський на-
род» набуває термінологічної конкретності, по-
значаючи мешканців території, історично спів-
відносної з Київським і Галицько-Волинським
князівствами. Отже, у цей період утверджувала-
ся ідея спадкоємності та безперервності ук-
раїнського етносу з часів княжої Русі. Водночас
формується концепція рівноправності руського
народу із польським і литовським у складі
Речі Посполитої. Невід’ємною його частиною,
своєрідним символом слави і доблесті на рубежі
XVI–XVII ст. постає козацтво. Боротьба козаків
за станові права, обстоювання ними православ-
ної віри стали знаковими чинниками розгортан-
ня визвольного руху в Україні. Генеза цього яви-
|
|
|
ща знайшла висвітлення у вітчизнянійісторіогра-
фії [1], але поза увагою залишилося питання ідеї
козацької автономії, яка вперше офіційно була
реалізована лише у Зборівській угоді 1649 р.
З’ясування підвалин автономістських настроїв
козацтва в Речі Посполитій і є завданням цієї
статті.
Насамперед варто наголосити на терміноло-
гічному аспекті, адже сучасне поняття автоно-
мії – особливого статусу утворень, які існують в
межах тієї чи іншої держави на засадах широко-
го самоврядування, некоректно беззастережно
застосовувати до ранньомодерної доби. Разом з
тим власне самоврядування є засадничим прин-
ципом окремішності, що узаконюється правовим
чином. Факт визнання здійснювався, як правило,
на підставі сформованого явища, тривалість ста-
новлення якого могла бути різною. Ця теза ціл-
ком адекватна до генези ідеї козацької автономії
в межах Речі Посполитої.
Означення у вітчизняній історіографії Запо-
розької Січі територіальною автономією польсь-
ко-литовської держави є сумнівними з огляду на
те, що Січ не мала окремого правового статусу.
Водночас відсутність юридичних засад не запе-
речує факту існування утворення зі специфічним
самоврядуванням. Власне, воно поклало початок
уявленням про запорозьку громаду як само-
достатнє військово-політичне об’єднання у від-
носинах не лише з урядом, а й із зовнішнім сві-
том. Кошовий устрій передбачав функціонуван-
ня козацької ради, яка вирішувала найважливіші
питання життя громади через вузьке коло уря-
довців-старшин на чолі з отаманом.
Немає потреби в ідеалізації «демократичних
засад» Січі. Наявність охлократичних традицій
на Запорожжі визнавали вже сучасники, зокрема
австрійський посол Еріх Лясота [2] і французь-
кий військовий інженер Гійом Левассер де
Боплан [3]. Але цілком очевидно, що рішення
коша, навіть після запровадження реєстрового
війська, не узгоджувалися з державними інсти-
туціями і були спрямовані на потреби січової
громади, тобто на Запорожжі існувала фактична
автономія в межах Речі Посполитої, означена в
історіографії як «козацька республіка». Пріори-
тетними її ціннісними орієнтирами проголошу-
валися лицарська гідність, любов до Вітчизни,
визнання козацьких прав і вольностей, боротьба
проти ворогів православ’я.
Наприкінці XVI ст. елементи автономії Запо-
розької Січі поширилися на волості. Вже протя-
гом 1591–1593 рр. на територіях, контрольова-
них козацьким військом, ліквідовувалися місцеві
органи влади і встановлювалося самоврядуван-
ня на зразок запорозького. Відчуваючи реальну
загрозу своєму існуванню, місцева влада зверта-
лася до вищих урядових інстанцій з проханням
придушити «козацьку сваволю». Так, черкась-
кий і канівський староста Олександр Вишне-
вецький писав до коронного канцлера Яна За-
мойського, що Криштоф Косинський, зібравши
дві тисячі козаків, «розливав кров людей невин-
них (шляхти. – В. Щ.) у королівських володін-
нях, замки, міста та інші маєтності шляхетські
попалив» [4]. У цьому самому листі Вишневець-
кий повідомляв про намір козацького ватажка
визнати верховенство московського царя. Звер-
таючись 11 січня 1593 р. до луцького гродського
суду, шляхта висловлювала занепокоєння з при-
воду дій козаків, які на Волині «до присяг на
послушенство своє примушають» [5], тобто за-
проваджують на підконтрольних територіях
свою юрисдикцію, спонукаючи населення, зок-
рема шляхту, складати присягу на користь Війсь-
ка Запорозького. Наслідком урядових і шляхет-
ських реляцій стала поява конституції вального
сейму від 15 червня 1593 р., в якій, зокрема, за-
значалося: «людей, які свавільно збираються ва-
тагами, чинячи наїзди і насильства або наміряю-
чись без дозволу переходити кордон нашої дер-
жави, слід вважати за ворогів батьківщини і
зрадників, а тому при першій же потребі проти
них без усякого судового процесу можна посила-
ти кварцяні українські загони; кожен зі свого бо-
ку нехай борониться від них по своїх садибах і
маєтностях. Отже, перед кожним судом не має
притягатися до відповідальності ніхто з шляхти-
чів, на домівки і маєтності яких було вчинено
наїзд, і ніхто з тих осіб, які допомагали їм боро-
нитися, про головщизну за свавільних людей,
що загинули у подібних сутичках... ухвалою те-
перішнього сейму за згодою усіх станів обох на-
родів ми повністю звільняємо усіх тих осіб та їх
помічників, що розгромили свавільців, від судо-
вих процесів, які б могли проти будь-кого з них
розпочинатися...» [6].
Шляхта скаржилася владі й протягом наступ-
них трьох років. Так, із Брацлавщини вона пові-
домляла, що козаки скасовували місцеву ад-
міністрацію, обкладали шляхетські маєтності
контрибуцією і встановлювали власний присуд.
Михайло Грушевський припускав можливість
погроз козацьких ватажків на адресу короля і
взагалі польсько-шляхетського режиму [7]. Не
заперечуючи цієї тези, зазначимо, що відсут-
ність документальних свідчень безпосередньо з
козацького середовища, а також наявність про-
думаних і корегованих дій повстанців, спрямо-
ваних на протидію іноземному пануванню,
ставлять її під сумнів. Офіційні листи Кришто-
фа Косинського, Семерія Наливайка, Григорія
Лободи проникнуті лояльністю до короля. Та-
кий епістолярний стиль козацьких ватажків
можна пояснити існуючими на той час тради-
ціями. Однак не останню роль відігравало праг-
нення залишатися на державній службі, що га-
рантувала права і привілеї. Інша річ, як уявляли
собі задум козаків не лише із заяв та декларацій
їхні противники. Так, коронний гетьман Ста-
ніслав Жолкевський у листі до Сигізмунда ІІІ
з обозу над Супоєм від 21 травня 1596 р. писав:
«Гидко й згадувати про що думало те свавільс-
тво, в яких виразах воно згадувало маєстат ва-
шої королівської милості, які замисли мало про
Краків, славну столицю вашої королівської ми-
лості, про розбиття і винищення шляхетського
стану» [8]. Під час розмови у Варшаві папсько-
го кардинала Енріко Гаетано з канцлером Яном
Замойським останній зазначав, що на перегово-
рах Семерія Наливайка з посланцем австрійсь-
кого ерцгерцога Максиміліана виношувались
«антипольські плани». Зраду короні Речі Поспо-
литої польська знать вбачала також у прийнятті
запорозькими козаками корогви від німецького
імператора Рудольфа ІІ. Навіть після Солониць-
кої різанини, зважаючи на зростаючу козацьку
силу, Станіслав Жолкевський писав до короля
про необхідність «для постраху розложити
військо (на Подніпров’ї. – В. Щ.), а і то теж
річ не менш потрібна, аби ваша королівська
милість зволив наказати панам старостам і дер-
жавцям земель королівських, щоб запобігали
початкам (окремим виступам. – В. Щ.) чи самі
особисто, чи через своїх заступників, та не да-
вали злу зростати» [9]. Для глибшого переко-
нання гетьман пропонував суворо покарати
призвідців повстання.
Водночас уже восени 1592 р. козацький
гетьман Криштоф Косинський у листі до короля
обґрунтовував ідею непідлеглості Війська Запо-
розького владі прикордонних старост і воєвод.
Важливим джерелом, яке вийшло з козацького
середовища і проливає світло на погляди «людей
лицарських», є «Кондиції» Семерія Наливайка,
подані у 1596 р. королю Сигізмунду ІІІ. Цей до-
кумент містив пропозицію здійснити радикаль-
ну реформу козацького устрою шляхом створен-
ня на незаселеній території південніше Брацлав-
щини так званого Бузько-ДністровськогоВійська
з сильною гетьманською владою. У «Кондиціях»
вмотивовувалися принципи підданства та служ-
би за державний кошт із вказівкою на географічні межі утворення
Питання інформаційного поширення ідеї
С. Наливайка серед козацтва може бути предме-
том дискусії. Проте цілком можливо, що саме
знання козацьких настроїв надихнуло київського
католицького єпископа Йосипа Верещинського
у 1596 р. розробити проект організації Задніп-
ровської козацької держави, що передбачав ство-
рення васальної держави, очолюваної князем,
який би був найвищим адміністративним поса-
довцем. Військова влада, згідно з цим проектом,
мала належати гетьману Війська Запорозького.
Кожен із 13 полків поставав не лише як військо-
вий підрозділ, а й як адміністративно-терито-
ріальна одиниця з центром у місті чи містечку.
На полковника покладалося виконання функцій
місцевої військової та цивільної влади. Показо-
во, що за полком закріплювалася земельна влас-
ність, що мало б вирішувати питання матеріаль-
ного постачання Війська Запорозького. Єдиним
обов’язком козаків перед королем було несення
військової служби [11].
Таким чином, Йосип Верещинський зробив
важливий крок на шляху до формування своєрід-
ної програми козацького автономізму. Польські
урядовці відхилили проект, і він залишився неві-
домим широкому загалу. Його розробник праг-
нув зламати стереотипне уявлення про козаків
як найманців і свавільних вояків. На думку Ве-
рещинського, вони такою самою мірою лицарі,
як і шляхта, і можуть розраховувати на статус
повноцінних підданих Речі Посполитої. Навіть
поразка повстань 90-х років XVI ст. не зупинила
апеляції козацтва до лицарських ідеалів і нама-
гань визнання «коронними синами» з претензія-
ми на право щодо придніпровських земель як
ареалу своїх виняткових інтересів.
Внутрішня конфронтація в країні – «рокош»,
тобто шляхетський виступ проти короля (1606–
1608), та проведення експансіоністської політи-
ки не сприяли вирішенню козацького питання.
Тисячі козаків були залучені лжедмитріями й
урядом Речі Посполитої до московської авантю-
ри, тому нові їх контингенти рушили за здобут-
тям прав і привілеїв у розпал військових кам-
паній. Відповідно знову з’явилися шляхетські
скарги на «козацькі свавілля» в рішеннях різних
повітових сеймиків, а також пропозиції підпо-
рядкувати козаків юрисдикції старост. У поста-
нові вального сейму від 26 лютого 1609 р. міс-
тився наказ, щоб козаки, які мешкали у королів-
щинах, підлягали юрисдикції старост, а ті, що
проживали у духовних і світських маєтках, під-
порядковувалися власникам цих володінь. Од-
нак всупереч цій постанові козаки не визнавали
влади старост і чинили різні форми власного
правосуддя. Аналогічні мотиви звучали і в по-
зові королівського суду до мешканців Брацлава
щодо дій козаків: «Всю юриздыкцыю замковую
старостинскую собе привлащаете, справы и роз-
судки все межы укрывжоными, узявшы тое з
моцы старосты нашого, сами над звыклость
давную одправуете, а хто бы ся у реестр ваш,
в юрыздыкцыю вашую не вписал и против ста-
росте нашому з вами не переставал: тогды з
места проч од маетности выганяете, добра их
берете» [12]. Отже, на контрольованих тери-
торіях козаки, як правило, прагнули встановити
власне правосуддя. У 1616 р. один із урядовців
звертав увагу сейму на факт невизнання козака-
ми «ні магістратів у містах, ні старост, ні
гетьманів, вони самі встановлюють собі право,
самі обирають урядників і ватажків й наче ство-
рюють у великій Речі Посполитій іншу Респуб-
ліку» [13]. Можна було б вважати таку оцінку
перебільшенням, якби вона час від часу не пов-
торювалася. Зокрема у королівській інструкції
на шляхетські сеймики (1625) Сигізмунд ІІІ
змушений був визнати, що «зовсім призабувши
віру і підданство, козаки вважають себе окре-
мою республікою» [14].
Поява нової термінології в означенні діяль-
ності козацтва пов’язана з утвердженням у
суспільній свідомості його бачення після Хо-
тинської битви символом слави «руського наро-
ду». Водночас Військо Запорозьке виявилося
спроможним до інкорпорації інших соціальних
верств населення, охопивши їх своїми впливами.
Так, князь Є. Збаразький зазначав: «Міць тієї ко-
зацької сили криється не лише в самому злочин-
ному об’єднанні, а пояснюється крім того ще
двома речами: великим авторитетом своїх не-
доброчесностей та явною і прихованою при-
хильністю мало не всієї Київської землі і Білої
Русі» [15].
Своєрідним поштовхом до обстоювання коза-
ками своїх прав на певній території стало рішен-
ня Куруківської комісії 1625 р., яке містило пункт
про формування шести полків Війська Запоро-
зького за територіальним принципом – Біло-
церківського, Переяславського, Корсунського,
Канівського, Черкаського і Чигиринського. Оче-
видно, саме на основі цього документа сформу-
льовано вимогу повстанців на чолі з Тарасом
Федоровичем про відведення коронного війська
західніше Білої Церкви. Чіткіше означити тере-
ни, які козаки готові були обстоювати, дає змогу
рішення Корсунської ради (1632), на якій було
декларовано, що «им от крестьянские веры не
отступать; будет на них ляхи наступят, а их мочи
не будет и им бить челом государю царю и вели-
кому князю Михаилу Федоровичу всеа Русии,
чтоб государь их пожаловал, велел принять под
свою государскую руку, а они белорусцы и чер-
касцы, учнут за свою веру стоять по Днепр» [16].
Козаки вперше висунули ідею захисту своїх прав
на певній території, а саме Лівобережній Україні.
По суті йшлося про наміри створення власної
козацької республіки.
Більш масштабно прагнення козацтва окрес-
лилися під час повстання 1637–1638 рр. В уні-
версалі від 4 листопада 1637 р. козацький пол-
ковник Карпо Скидан звертався не лише до коза-
ків, а й до всіх «посполитих людей», іменуючи
себе «опікуном всієї України». У посланні, зок-
рема, зазначалось: «Оголошуємо вам, товари-
шам нашим, що одержано повідомлення про рі-
шучі задуми жовнірів, які напевно вже збира-
ються до нас в Україну, в чому Бог нехай не
допомагає їм. Тому я, силою своєї влади і іменем
війська, наказую і підтверджую, щоб ваша
милість не залишалися в безпечності, а запас-
шись кіньми, хлібом і зброєю, були готовими
протистояти, як годиться рицарям на цих утис-
кувачів віри нашої грецької, коли буде необхід-
но» [17]. Таким чином, обстоювання козацтвом
корпоративних інтересів супроводжувалося
прагненням домогтися прав для всіх мешканців
«України».
Звертаючись до старшин реєстровиків, коза-
цький гетьман Павло Бут докоряв їм, що вони
забули рішення Куруківської комісії, згідно з
яким коронне військо не мало розташовуватися
на Лівобережжі. За одним із джерел він заявляв
також, що має надію стати «володарем землі
Руської». В іншому документі Павлюк зазначав:
«коли королеві і Речі Посполитій потрібна буде
послуга Війська Запорозького проти якогось
ворога, всі ми одностайно вирушимо з наших
місць на заклик короля і його послів; а коли не
буде потреби у Війську Запорозькому, то хто
захоче жити при військових клейнодах на За-
поріжжі, нехай собі вільно живе на здоров’я,
а хто захоче доглядати своє майно, нехай догля-
дає і живе вільно» [18]. Отже, козацькі ватажки
майбутню «Україну» як частину Речі Посполи-
тої вбачали в демократичних формах правління
без втручання коронного війська.
Цілком імовірно, що настрої в козацькому се-
редовищі вплинули на формулювання «Ордина-
ції Війська Запорозького реєстрового», ухвале-
ної вальним сеймом навесні 1638 р. Так, від-
повідно до постанови козакам заборонялося
проживати в містах, крім прикордонних – Чер-
кас, Чигирина і Корсуня, щоб запобігти можли-
вим виступам проти місцевих урядовців. Оче-
видно, територіальне обмеження місць прожи-
вання стало імпульсом для продовження
козацького повстання влітку 1638 р. У посланні
козацького гетьмана Дмитра Гуні повторюється
теза про бачення єдиної спільноти мешканців
Наддніпрянщини, чиї інтереси мають бути захи-
щеними. «Вочевидь, – ішлося в документі, – не-
має тут правди ні боязні Божої, нехай би з нами,
з Військом Запорозьким війну проводили, котрі
відважилися пожертвувати життям нашим і від-
дались на волю найвищого Бога за наші криваві
заслуги і за ту невинно пролиту нашу кров,
а справді невинним і бідним людям дали спокій,
котрих голос і пролита невинна кров волають
про помству до Бога і нас до цього збуджують»
[19].
Більш успішно ідея козацької автономії ре-
алізовувалася з початком Визвольної війни. Під
час переговорів із посольством М. Потоцького
на Січі у березні 1648 р. повстанці сформулюва-
ли вимоги до урядових представників, основною
з яких було виведення польського війська з «Ук-
раїни», тобто виокремлення козацького регіону
в автономне утворення Речі Посполитої. Пере-
моги українського війська під Жовтими Водами
та Корсунем зміцнили позиції повстанців. Від-
повідно, в розповсюджуваних серед населення
універсалах Богдана Хмельницького містився
намір відібрати в «ляхів всю Україну» і ліквіду-
вати там чинні органи влади, запровадивши
свою на чолі з гетьманом. Відсутність джерел не
дає змоги з’ясувати передбачуваний статус но-
вого утворення (регіон із широкими автономни-
ми правами чи повноправна третя складова Речі
Посполитої). У всякому разі реалізація задуму
мала б призвести до реформування державного
устрою в напрямі зміцнення королівської влади
як запоруки стримання магнатського і шляхетсь-
кого свавілля.
Водночас смерть Владислава IV істотно
вплинула на плани Б. Хмельницького. Втратив-
ши в особі короля протектора, козаки звернули
увагу на московського царя Олексія Михайло-
вича як потенційного кандидата на трон Речі
Посполитої. Завдяки його підтримці планувало-
ся урівняти козацький статус із шляхетським й
утворити в «Україні» широку автономію. Не
менш перспективною видавалася козакам кан-
дидатура трансильванського князя. Невиправ-
даність сподівань змусила Б. Хмельницького
підтримати у боротьбі за монарший престол
кандидатуру Яна Казимира. На думку деяких
дослідників, цим було зумовлене і здійснення
походу на західноукраїнські землі, під час якого
гетьман висував значно поміркованіші пропози-
ції, зокрема щодо збільшення вдвічі чисельності
реєстру, захисту православної церкви та підпо-
рядкування Війська Запорозького лише владі
короля.
Потужним чинником для усвідомлення
гетьманом мети боротьби стали його зустрічі з
єрусалимським патріархом Паїсієм у Києві.
В європейській практиці політичного життя пос-
вячення правителя було одним із найважливіших
елементів визнання його божественних прав. За
переказами, аналогічний обряд був проведений
над Б. Хмельницьким. Таким чином, над усією
територією, яку контролювало козацтво, було
визнано його владу як «князя Русі» [20]. Посол
до Москви Силуян Мужиловський на початку
1649 р. акцентував увагу на тому, що визволена
від поляків територія «стала вже їх козацька зем-
ля, а не польська і не литовська» і вони у «цих
місцях живуть собою вільно» [21].
Про зміну поведінки і самооцінки гетьмана
зазначали й урядові комісари під час переговорів
у Переяславі (лютий 1649). Тут же Хмельниць-
кий заявив про намір об’єднання всіх руських/
українських земель в етнічних межах, вказуючи
на західний кордон «по Львів, Холм і Галич»
[22]. Отже, гетьман вперше офіційно висловив
намір створити окрему державу.
Підсумовуючи, зауважимо, що основні заса-
ди самоврядності як важливого чинника автоно-
мії були витворені на Запорозькій Січі. Вони зу-
мовили появу різних політичних проектів, в яких
провідну роль відігравало Військо Запорозьке.
Боротьба козацтва за права та привілеї призво-
дила до перенесення принципів співжиття запо-
розької громади на волості. Союз козацької вер-
хівки з православним духовенством сприяв усві-
домленню необхідності обстоювання своїх
позицій на Наддніпрянщині, що під час повстань
трансформувалося в ідею козацької автономії. Із
розгортанням Визвольної війни вона кристалі-
зується у намір відродження власної держави як
спадкоємниці Київської Русі
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 476; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!