Дотримання об'єктивності під час оцінювання знань:

оцінка виставляється тільки за знання учня, а не за те, що він "забув щоденник" чи "крутився на уроці"; на оцін­ку не повинні впливати суб'єктивні чинники, особисте ставлення педагога до учня. Оцінка об’єктивна, якщо вона точно виявляє співвідношення між досягнутими результатами учня і тим, що передбачено програмою. Кожну виставлену оцінку педагог обґрунтовує, щоб допомогти учневі із визначенням своїх помилок.

Єдність вимог до оцінювання знань учнів:

дотри­мання єдиних розумних норм оцінок з кожного пред­мета, уникнення надмірної вимогливості або поблажливості; успішність оцінюється на основі єдиних вимог, встановлених Міністерством освіти і науки, молоді й спорту України (див. документи «Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів з візуального (образотворчого) мистецтва», «Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів з інтегрованого курсу “Мистецтво”»).

Оптимізація контролю успішності учнів:

розробка методики контролю, яка б передбачала мінімальні за­трати зусиль і часу педагогів та учнів для отримання обов'язкових відомостей, запобігала переобтяженню їх виконанням зайвих завдань.

Гласність контролю:

повідомлення учневі результатів перевірки рівня його знань, обґрунтування виставленої йому оцінки, позитивного і недоліків у його відповіді. Гласність сприяє виробленню в учнів правильного самооціннювання своїх успіхів і невдач.

Всебічність контролю:

перевірка та оцінювання тео­ретичних знань, умінь та навичок, застосуванняїх на практиці, навичок самостійної роботи учня. Якщо просте відтворення починає переважати, то учні поступово звикають до бездумного заучування навчального матеріалу, а це ускладнює викорінення набутих знань на практиці.

Тематична спрямованість контролю:

здійснюючи опитування, проводячи контрольні роботи, вчитель по­винен визначити, який саме розділ програми, тема, вид знань, умінь та навичок оцінюються.

Дотримання етичних норм:

віра педагога в мож­ливість учнів навчатися (вміння переконати їх у тому, що вони здатні навчатися); розповідь про можливі труд­нощі перед вивченням матеріалу, висловлення споді­вання, що вони будуть подолані; оптимістичне став­лення до навчальних успіхів і невдач учнів;педаго­гічний такт: доброзичливість, делікатність у ставлен­ні до учнів; відчуття міри в заохоченні й  покаранні; вміння визнати свої помилки.

 

13. Оцінювання результатів навчально-пізнавальної діяльності учнів. Показники оцінювання знань. Рівні навчальних досягнень учнів: початковий, середній, достатній, високий.

Під оцінкою успішності учнів розуміють систему пев­них показників, які відображають їх об'єктивні знан­ня, уміння та навички. Оцінювання знань - визначення й вираження е умовних одини­цях (балах), а також в оціночних судженнях учителя знань, умінь та навичок учнів відповідно до вимог шкільних програм.          В. Сухомлинський вважав, що "найголовніше заохо­чення і найсильніше (та не завжди дійове) покарання в педагогічній практиці — оцінка. Це найгостріший ін­струмент, використання якого потребує величезного вміння і культури".

Норми оцінок—конкретні вимоги, які регулюють виставлення оці­нок з різних навчальних предметів за усну відповідь чи письмову роботу.

Оцінюючи знання, вміння і навички учнів, керуються певними критеріями, які відповідають загальним вимо­гам до якості їхніх знань відповідно до навчальної про­грами. До таких критеріїв належать:

1) обсяг (повнота) знань, що визначається кількістю всіх елементів знан­ня про вивчений об'єкт, передбачених навчальною про­грамою. Глибина знань характеризується числом усвідомлених учнями істотних зв’язків і відношень у знан­нях;

2) міцність знань — збереження в пам'яті вивче­ного матеріалу, що характеризується повнотою і трива­лістю, легкістю та безпомилковістю відтворення;

3) опе­ративність знань — вміння учня використати знання у стандартних однотипних умовах;

4) гнучкість знань — вміння знаходити варіативні способи їх застосування в змінених умовах;

5) конкретність і узагальненість — вміння розкрити конкретні вияви узагальненого знан­ня та підвести конкретні знання під узагальнення;

6) сис­тематичність і системність, що характеризують різні ас­пекти знань учнів: систематичність — засвоєння нав­чального матеріалу в його логічній послідовності, сис­темність — усвідомлення певного об'єкта пізнання в ці­лому, з усіма його елементами і взаємозв'язками між ни­ми;

7) вміння викласти знання в усній, письмовій і гра­фічній формах, дотримуючись логічної послідовності, граматичної та стилістичної грамотності, виразною, ба­гатою мовою;

8) якість умінь та навичок

З 1 вересня 2000 р. запрова­джено дванадцятибальну шкалу оцінювання, побудовану з урахуванням підвищення рівня особистих досягнень уч­ня. При оцінюванні вчитель має враховувати рівень ус­пішності учня, а не ступінь його невдач, до чого його, як правило, спонукала чотирибальна система.

Успішність оцінюється на основі єдиних вимог, встановлених Міністерством освіти і науки, молоді й спорту України (див. документи «Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів з візуального (образотворчого) мистецтва», «Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів з інтегрованого курсу “Мистецтво”»).

 

Рівні нав-чальних досягнень	Бали	Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів з візуального (образотворчого) мистецтва
І. Початковий	1	Учень (учениця) сприймає та відтворює художні образи на частковому рівні, однозначно їх характеризує, демонструє слабо сформоване художньо-естетичне мислення, елементарні навички та уміння у творчій художній діяльності
	2	Учень (учениця) володіє незначною частиною тематичного матеріалу, має слабо сформований рівень сприйняття художніх образів, виявляє певні творчі вміння та навички у практичній діяльності, володіє незначною частиною термінологічного мінімуму; словниковий запас в основному дозволяє викласти думку
	3	Учень (учениця) здатний сприймати та відтворювати окремі фрагменти художніх образів з конкретним образно-художнім змістом, знає незначну частину тематичного матеріалу, послуговуючись обмеженим термінологічним та словниковим запасом
ІІ. Середній	4	Учень (учениця) може відтворювати художні образи на репродуктивному рівні, в основному розуміє образну сферу художнього твору; застосування знань та термінологічного запасу на практиці задовільне
	5	Учень (учениця) володіє навичками й уміннями, які дають змогу проаналізувати чи відтворити окремі художні образи, котрі мають художньо конкретну словесну понятійну основу, але не завжди вміє сприймати і відтворювати художні образи, які вимагають абстрактного художньо-мистецького мислення; виявляє задовільне знання спеціальної художньої термінології; словниковий запас небагатий
	6	Учень (учениця) не завжди вміє сприймати та репродукувати візуальні образи, має достатньо сформоване художнє мислення, не завжди послідовно та логічно характеризує окремі художні явища, його розповідь потребує уточнень і додаткових запитань; виявляє знання і розуміння основних тематичних положень, але не завжди вміє самостійно зробити аналіз художнього твору, порівняння, висновки щодо сприймання творів образотворчого мистецтва
ІІІ. Достатній	7	Учень (учениця) може відтворити різні візуальні образи, проте робить непереконливі висновки, не завжди послідовно викладає свої думки, допускає мовленнєві та термінологічні помилки; знає найважливіший тематичний художній матеріал, але знання не достатньо стійкі; спостерігаються помітні позитивні зміни у творчій художній діяльності учня
	8	Учень (учениця) вміє сприймати і репродукувати візуальні образи певного рівня, досить повно аналізує художньо-образний зміст твору, але має стандартне мислення, йому бракує власних висновків, асоціацій, узагальнень; не завжди вміє поєднувати художні образи та життєві явища; на достатньому рівні володіє спеціальною художньою термінологією при аналізуванні художніх творів у процесі їх сприймання та інтерпретації
	9	Учень (учениця) виявляє достатнє засвоєння тематичного художнього матеріалу, але допускає неточності у використанні спеціальної художньої термінології, які потребують допомоги вчителя, трапляються поодинокі недоліки у відтворенні художнього образу і художньо-образному оформленні своїх роздумів щодо оцінки творів образотворчого мистецтва; не завжди самостійно систематизує та узагальнює художній матеріал
ІV. Високий	10	Учень (учениця) має міцні знання програмового матеріалу, але, аналізуючи художні твори, допускає несуттєві неточності у формулюваннях та використанні спеціальної художньої термінології, не завжди обгрунтовано може довести свою точку зору на художні явища в процесі їх сприймання, не завжди вміє відтворити окремі фрагменти художніх образів. Вказані неточності може виправляти самостійно
	11	Учень (учениця) володіє тематичним художнім матеріалом у межах програми, вміє використовувати набуті знання, уміння і здібності у нових художньо-творчих завданнях, виявляє знання спеціальної художньої термінології, їх усвідомлення та міцність, уміння систематизувати, узагальнювати, аналізувати твори візуального (образотворч.) мистецтва, асоціювати їх з творами інших мистецтв та життєвими явищами, застосовувати набуті знання в образотворчій діяльності
	12	Учень (учениця) має міцні, ґрунтовні знання тематичного художнього матеріалу (жанри, митці, твори образотворчого мистецтва) у межах програми, здатний систематизувати, узагальнювати, свідомо сприймати та відтворювати візуальні образи, широко застосовувати асоціативні зв’язки між творами образотворчого мистецтва, творами інших мистецтв та життєвими явищами. Учень (учениця) свідомо послуговується мовою візуального мистецтва у роздумах, висновках та узагальненнях щодо сприймання художніх образів, має достатньо високий рівень художньо-мистецького мислення у розвитку світопізнання і світовідчуття; самостійно використовує набуті художні вміння, навички та власні здібності в художній діяльності

14. Процес виховання, його специфіка, компоненти і рушійні сили.

Завдання виховання в школі реалізуються у процесі навчання і в спеціальній виховній роботі з учнями в позаурочний час у школі та за її межами.

Процес виховання (За М.М.Фіцулою) – це система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

У сучасній педагогіці розглядають різні тлумачення поняття виховання, зокрема:

Виховання (в широкому соціальному значенні) – це процес формування осбистості, що відбуває під впливом соціальних умов.

Виховання (в широкому педагогічному значенні) – формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яке базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання (в вузькому педагогічному значенні) - цілеспрямована виховна діяльність педагога для досягнення конкретної мети в колективі учнів.

Виховання (в гранично вузькому значенні) - цілеспрямована виховна діяльність педагога для досягнення конкретної мети в колективі учнів.

"Виховує, – писав А.Макаренко, – все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше – люди. З них на першому місці – батьки і педагоги."

Специфіка процесу виховання:

− Виховний процес є двостороннім, тобто у ньому обов’язкова участь і взаємодія вихователя та вихованця.

− Виховання – динамічний, неперервний, безупинний процес. Людина виховується з дитинства до зрілості. "Все моє життя, – писав К.-А..Гельвецій, – і є, власне, тривалим вихованням.

− Результати цього процесу не настають одразу після застосування виховного впливу, вони дещо віддалені в часі.

 

Зовнішня структура процесу вихо вання складається із структурних компонентів:

мета, завдання, зміст, методи та форми виховання, а також його результату та корекції.

Щодо формування особистості внутрішня структура процесу виховання має такі компоненти: формування свідомості особистості, її емоційно-почуттєвої сфери, навичок та звичок поведінки.

Р ушійними силами процесу виховання є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. Наприклад:

- суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця.

- невідповідність між виховними впливами школи і сім’ї;

- зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на школярів соціального оточення;

- неоднакове ставлення до учнів учителів, які не завжди дотримуються принципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується ситуативна поведінка, пристосовництво, безпринципність, що негативно позначаються на виховному процесі взагалі.

Виявлення та усунення суперечностей повинні перебувати завжди в центрі уваги педагогів. Але найголовніше – профілактична робота щодо запобігання таким суперечностям.

15. Характеристика принципів виховання.

Принципи виховання - керівні положення, що відображають за­гальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до процесу виховання, до змісту його організації та методів.

Складність виховного процесу потребує, щоб його ці­леспрямована організація здійснювалася на основі єди­них принципів, яких повинні дотримуватися кожна шко­ла і кожен вихователь.

Процес виховання ґрунтується на таких принципах.

1) Цілеспрямованість виховання. Передбачає спряму­вання виховної роботи на досягнення основної мети ви­ховання — всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої та активної трудової діяльності.

2) Зв’язок виховання з життям. Його суть — виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на те, що вони повинні жити життям суспільства, брати посильну участь у ньому вже за шкільною партою і готуватися до трудової діяльності. Школярі засвоюють досвід старших поколінь, завдяки чому в них формується психологічна, моральна і практична готовність до самостійного суспільного життя й діяльності.

3) Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Пове­дінка людини — це її свідомість у дії. Для цього необхідне правильне співвідно­шення методів формування свідомості та суспільної по­ведінки, вироблення в учнів несприйнятливості до будь-яких негативних впли­вів, готовності боротися з ними.

4) Виховання в праці. В основі цього принципу — ідея, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності, від особистої участі в праці. Реалізується за умови усвідомлення учнями, що праця — єдине дже­рело задоволення матеріальних і духовних потреб, чин­ник усебічного розвитку особистості.

5) Комплексний підхід у вихованні. Втілення його в життя передбачає: єдність ме­ти, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів виховання; єдність виховних впливів шко­ли, сім’ї, громадськості, засобів масової інформації, ву­лиці; врахування вікових та індивідуальних особливо­стей учнів; єдність виховання і самовиховання; вивчення рівня вихованості учня і коригування вихов­ної роботи.

6) Виховання особистості в колективі. Індивід стає осо­бистістю завдяки спілкуванню і пов’язаному з ним ві­докремленню. Найкращі умови для цього створюються в колективі. Участь учнів у самоврядуванні сприя­ють розвиткові самостійності, самодіяльності, ініціати­ви та ін. Найбільша виховна цінність колективу в тому, що між його членами виникають найрізноманітніші сто­сунки: взаємної відповідальності й залежності, ділові, організаторів і виконавців, між старшими й молодшими, міжособистісні стосунки (симпатії, товариськості, дружби, любові).

7) Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зу­мовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду; ви­ховання творчої особистості можливе, якщо існують умови для вияву самостійності й творчості, схвалюються ініціатива та самодіяльність. Цей принцип передбачає безпосередню участь учнів у плануванні своїх громадсь­ких справ, усвідомлення їх необхідності й значення, контроль за їх виконанням, оцінювання досягнутих ре­зультатів.

8) Поєднання поваги до особистості вихованця з ро­зумною вимогливістю до нього. У цьому — головний сенс гуманістичної педагогіки щодо формування необ­хідних взаємин вихователів і вихованців. Цей принцип передбачає: єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, повага їхньої думки тощо. Його втілення в життя ускладнюється тим, що серед учнів нерідко є складні, озлоблені діти. Педагог повинен бути терпля­чим до всіх дітей без винятку, поважати їх людську гідність, А.Макаренко наголошував, що треба висувати якнайбільше вимог до людини, але водночас і виявля­ти якнайбільше поваги до неї.

9) Індивідуальний підхід до учнів у вихованні.Такий підхід як індивідуальна корекція загальної системи ви­ховання — важлива вимога до організації виховного про­цесу і одна з умов підвищення його ефективності. Вихов­ні заходи, які не враховують цієї вимоги, не заторкують внутрішніх сторін особистості вихованця й тому малоефективні.

10) Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для формування свідо­мості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів. Виховання буде не ефективне, якщо виховний процес являтиме собою випадковий набір ви­ховних заходів, що матимуть епізодичний, а не систем­ний характер. Індивідуальний підхід потрібен до кожного вихованця, досвідчені педагоги намагаються ба­чити кожного учня таким, яким він є, і відповідно до цього будувати виховну роботу з класом.

11) Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадсь­кості. Така єдність є однією з умов оптимізації виховного процесу. Школа як провідна ланка в системі виховання учнівської молоді повинна не лише залучати до цієї спра­ви сім’ю, громадські та інші організації, а й озброювати їх основами психолого-педагогічних знань, передовим досвідом виховання., дбати про підвищення педагогічної культури батьків.

У сучасній Концепції національного виховання теж окреслені сучасні виховні принципи, серед яких:

1) народність

2) природовідповідність

3) культуровідповідність

4) гуманізація

5) демократизація

6) етнізація

Серед найбільш вагомих принципів, визначених у Концепції громадянського виховання, слід назвати наступні:

1) принцип гуманізації та демократизації виховного процесу

2) принцип самоактивності й саморегуляції

3) принцип системності

4) принцип комплексності та міждисциплінарної інтегрованості

5) принцип наступності та безперервності

6) принцип культуровідповідності

7) принцип інтеркультурності

Принципи виховання використовуються не ізольовано, не почергово, а одночасно, комплексно. Лише сукупність принципів виховання забезпечує успішне визначення завдань, підбір змісту, методів, засобів і форм.

Принципи виховання вимагають обов’язкового і повного втілення у практику. Успіх практичної реалізації принципів залежить від спеціальних знань, досвіду, майстерності, особистості педагога. Єдність принципів виховання потребує від пе­дагога вміння використовувати їх у взаємозв’язку, з ура­хуванням конкретних можливостей, і умов.

16. Поняття методу та прийому виховання. Класифікація методів виховання та їх загальна характеристика.

Першовідкривачем методів виховання вважають ні­мецького педагога Йоганна-Фрідріха Гербарта (1776—1841).

Методи виховання(Фіцула М.М.) — способи взаємопов’язаної діяльності вихо­вателів і вихованців, спрямованих на формування у вихованців по­глядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

Методи виховання (Волкова Н.П.)— шляхи і способи діяльності вихователів і ви­хованців з метою досягнення виховних цілей..

Метод виховання А. С. Макаренко назвав «інструментом дотику до особистості». У співробітництві з вихованцями та­ких «інструментів» педагог може знайти багато.

Практика виховання використовує насамперед перевірені шляхи — за­гальні методи виховання.

Прийом виховання — це своєрідна частина, деталь мето­ ду виховання, потрібна для більш ефективного застосуван­ ня методу в умовах конкретної виховної ситуації. Будь-який метод виховання складається з певної сукупності од­норідних прийомів і способів виховного впливу.

Прийоми, що допомагають поліпшити поведінку переважно на основі розвитку позитивних почуттів (радість, повага до вчителя, віра у свої сили і т. і.), називають творчими. Прийоми, які допомагають виправити поведінку, викликаючи переважно негативні почуття (сором, розчарування), називаються гальмуючими. У виховній діяльності зустрічаються і такі прийоми, які застосовуються майже непомітно для вихованців і не викликають ані позитивних, ані негативних почуттів. Вони називаються допоміжними.

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструмен­тами в діяльності вихователя, їх дієвість залежить від ви­користання виховних засобів.

Методи виховання завжди діють у певній системі, ко­жен є структурним елементом цієї системи і у взаємо­зв’язку з іншими забезпечує ефективність виховного про­цесу, їх використовують у тісному взаємозв’язку і взаємозалежності.

Наведемо класифікацію методів вихованнявченого-педагога Віталія Сластєніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів: :

---

Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 303; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!