Соціальні та наукові досягнення.

Стр 1 из 5Следующая ⇒

Соціальна цінність праці вчителя. Функції вчителя в суспільстві. За багатовікову історію людство накопичило колосальний досвід. Суспільство відбирає з нього найбільш цінне і необхідне для засвоєння молодим поколінням і транслює його молоді через особу вчителя. Вчитель - людина, яка має спеціальну фахову освіту і професійно займається педагогічною діяльністю. Закон України "Про освіту" стверджує, що педагогічною діяльністю в українській державі можуть займатися особи з високим моральним якостями, які мають відповідну освіту, у певних випадках - професійну практичну підготовку, фізичний стан яких дозволяє виконувати обов'язки педагогічного працівника. «Учитель для школи – це те саме, що сонце для всесвіту» (Дістервег А.). Цінність педагогічної професії визначається призначенням учителя в суспільстві. 1. Вчитель - посередник між суспільством і молодою людиною, яка постійно вдосконалюється. Він повинен передати дітям усе найкраще від попередніх поколінь і застерегти від суспільних недоліків і хвороб. Учитель формує у молодого покоління не тільки знання, але й певний світогляд. 2. Професія вчителя - одна із наймасовіших у країні. Масовість професії сама по собі говорить про її значущість. 3. Вчитель - це людина, спрямована в майбутнє. Його діяльність орієнтована на формування людини, чия активність розгорнеться завтра, в інших умовах, які передбачити і спрогнозувати треба вже сьогодні. 4. Учитель управляє найбільш складним процесом - процесом творення особистості. Складність цього процесу визначається постійними змінами в особистості вихованця. З цього приводу не можна підходити з однаковою міркою до одного учня в різний час. У руках педагога немає вимірювальних приладів, як у багатьох інших спеціалістів. Головне в його роботі – керівництво виникаючими у процесі навчання і виховання відношеннями 5. Суспільство покладає на вчителя особливу відповідальність. Учителю довіряється дитина в той час, коли вона найбільш податлива до впливу. Учитель допомагає учням оволодівати знаннями, вміннями і навичками, сприяє формуванню ідеалів та життєвих установок дитини, тобто в його руках доля всього життя людини. Головні соціальні функції сучасного вчителя в українському суспільстві: 1. Презентаційна функція полягає у грамотному, науковому викладанні навчального матеріалу вчителем, необхідного для життя школяра. 2. Соціалізаційна - подання необхідної допомоги учням у процесі їх соціалізації, самореалізації, адаптації до життя в суспільстві. 3. Посередницька - посередництво між суспільством та дитиною у засвоєнні нею корисної соціальної інформації. 4. Інсентивна - полягає у тому, щоб викликати в учнів інтерес до представленої їм соціокультурної інформації. Її реалізація пов'язана з постановкою питань, оцінюванням відповідей та міркувань учнів. 5. Корекційна - доповнює соціалізуючу функцію у контексті виправлення та співставлення результатів засвоєння соціокультурної інформації. 6. Діагностична - полягає у своєчасній діагностиці рівня соціалізації особистості учня, темпів формування його "Я-концепції" тощо. Справа вчителя, скромна по зовнішності, — одна з найбільших справ історії . ( К. Д. Ушинський ) . 2. Педагогіка як наука, її становлення та розвиток. Взаємозв'язок педагогіки з іншими науками. Педагогіка — наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості. Педагогіка - наука про закономірності, принципи, форми і методи виховання, освіти і навчання людини на всіх етапах її вікового розвитку. Назва «педагогіка» походить від грецьких слів “раіs” (“paidos”) дитина і “аgo” - веду, тобто «дітоводіння». У Давній Греції так називали рабів, які супроводжували дітей рабовласників до школи, пізніше — вільнонайманих людей, котрі займалися наставництвом, вихованням та навчанням дітей. Їх ще називали педономами, дидаскалами, майстрами. У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос» найчастіше були жреці, а пізніше - в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів. У середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою. У Давньоруській державі педагогів називали «майстрами». Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали - “школярі-книжники”. До XVII ст. педагогіка розвивалась у лоні філософії, що була тоді майже всеохоплюючою системою наукових знань. Але розвиток матеріального виробництва і духовної культури, зростання у зв'язку з цим ролі освіти і школи, розширення та ускладнення навчально-виховної діяльності й збагачення відповідного фахового досвіду зумовили виокремлення педагогіки в самостійну науку. Хоча й нині можна почути: "Педагогіка – наука чи мистецтво?" Але існує ряд критеріїв, які дозволяють педагогіку називати наукою: − чітко визначено предмет вивчення (н-д: виховання, освіта, особистість); − наявні об'єктивні методи науково-педагогічних досліджень явищ і процесів; − зафіксовані об'єктивні зв'язки (закони і закономірності) між явищами і процесами, що становлять предмет вивчення; − виявлені закони і закономірності дають можливість передбачати (прогнозувати) розвиток подій у майбутньому тощо. Основоположником педагогічної науки є Я.А.Коменський. О.А.Дубасенюк в історії розвитку педагогічної науки виділяє три основні етапи її становлення, виходячи із ступеня наукової розробленості педагогічних знань: І етап, донауковий, тривав до XVII століття - накопичувався фонд окремих розрізнених педагогічних відомостей, які фіксувались у формі вірувань, правил, вимог, традицій, звичаїв, обрядів, що складають нині основу народної педагогіки; теоретичним осмисленням навчально-виховного досвіду у філософських трактатах. II етап, концептуальний, тривав від кінця XVII до початку XX століття створювалися окремі теоретичні концепції виховання й освіти при домінуючій ролі теорії навчання; накопичувався фактичний матеріал і досвід педагогічної діяльності, які створили науково-теоретичне підґрунтя для виявлення педагогічних закономірностей та подальшого узагальнення і систематизації педагогічних знань; були обґрунтувані провідні компоненти науково-педагогічних знань (принципи, методи, форми організації навчально-виховного процесу). ІІІ етап, системний, триває з початку XX століття і характеризується високим рівнем узагальнення, систематизації та структурування педагогічних емпіричних знань, одержаних у результаті проведення численних педагогічних експериментів; подальшим розвитком категорійного апарату науки; становленням педагогіки як наукової системи. Педагогіка тісно пов'язана з багатьма іншими науками. Ідеї суміжних наук про людину дозволяють педагогіці більш глибоко і всебічно досліджувати закономірності виховання та освіти. На це положення в свій час вказував ще Ушинський К.Д. Він писав: "Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то перш за все вона повинна вивчити її також у всіх відношеннях". Тим самим він звертав увагу на необхідність глибокого вивчення педагогом усіх антропологічних наук, що досліджують людину. Міжпредметні зв'язки педагогіки — зв'язки педагогіки з іншими науками, що дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси. Педагогіка пов'язана з філософією (етикою), соціологією, естетикою, психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та з іншими науками. Філософія, соціологія, естетика допомагають педагогіці визначити мету виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, надають оперативну інформацію про зміни в науці та суспільстві, коригуючи спрямованість виховання. Психологія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність виховних впливів, які спричиняють зміни у її внутрішньому світі та поведінці. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ психології. Анатомія і фізіологія людини — база для розуміння біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів, опорно-рухового апарату, серцево-судинної та дихальної систем. Гігієна дітей і підлітків як галузь гігієни сприяє організації на наукових засадах у закладах освіти заходів щодо зміцнення здоров'я, фізичного розвитку школярів, трудової діяльності дітей та підлітків, плануванню будівництва та обладнання навчальних і дитячих закладів різних типів. Зв'язок педагогіки з медициною став передумовою формування корекційної педагогіки як спеціальної галузі педагогічного знання, предметом якої е освіта дітей із вродженими чи набутими відхиленнями в розвитку. У взаємозв'язку з медициною вона розробляє систему засобів, що дають змогу досягти терапевтичного ефекту й полегшити процеси соціалізації, компенсувати наявні дефекти. Зв'язок педагогіки з іншими науками відбувається в різних напрямах. 1) це спільність об'єктів (понять, закономірностей, концепцій, предметів, процесів, критеріїв, методів). 2) взаємодія, взаємовплив, взаємопроникнення, інтеграція педагогіки та інших наук. 3) педагогіка спирається на ідеї інших наук (людина формується у діяльності — з філософії); 4) П. використовує методи дослідження інших наук (анкетування — із соціології), результати досліджень інших наук (насамперед психології); 5) П. проводить дослідження спільно з іншими науками; дає замовлення іншим наукам на дослідження певних явищ. 3. Поняття розвитку і формування особистості. Основні фактори розвитку і формування особистості . Людина народжується як індивід (окремий представник людського роду), як суб’єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню. Особистість – людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного. Індивідуальність відрізняє одну людину, одну особистість від іншої, зумовлює специфічний стиль її діяльності й поведінки, оригінальність її психічного складу. Головною метою школи є процес гармонійного розвитку особистості та її індивідуальності. Розвиток людини (за М.М. Фіцулою)– процес становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання. Розвиток особистості (за Н.Є.Мойсеюк) – взаємопов’язаний процес кількісних і якісних змін, що відбуваються під час анатомо-фізіологічного дозрівання людини, становлення її світогляду, моральних поглядів, переконань, емоційно-почуттєвої сфери. Напрями розвитку людини: - анатомо-фізіологічний (ріст, розвиток нервової системи, внутрішніх органів); - психічний (розумовий розвиток, формування психічних рис особистості); - соціальний (набуття соціальний якостей, які необхідні для життя в суспільстві). Поняття "розвиток особистості" та "формування особистості" дуже близькі, їх нерідко вживають як синоніми. Формування особистості – становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку. Виділяють три види розвитку і формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, саморозвиток і самоформування. Важливими факторами розвитку і формування особистості є спадковість, середовище, виховання . Під спадковістю розуміється передача від батьків до дітей певних природних якостей і психологічних особливостей. Носіями спадковості є гени. У генах зберігається і передається вся інформація про властивості організму: тип нервової системи, на базі якої формується тип темпераменту, деякі безумовні рефлекси (оборонний, орієнтувальний, слиновиділення), конституція тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри), група крові, резус-фактор, певні хвороби (цукровий діабет, шизофренію, венеричні хвороби), власне людські задатки (високоорганізований мозок, задатки до мови, до ходіння у вертикальному положенні), задатки до певної діяльності. Середовище – комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток (однолітки, родичі й інші дорослі, школа, ЗМІ, культурне середовище, природа, клімат, події в світі). Тому середовище поділяють на природне (географічне), близьке та соціальне.У середовищі людина соціалізується. Виховання – це спеціально організований суспільний процес, спрямований на розвиток у людини певних цінностей, потреб, рис характеру, знань, умінь, навичок і здібностей. 4. Поняття мети виховання. Фактори, які впливають на визначення мети виховання. Сучасне звучання головної мети виховання в контексті державних документів про освіту. Цілеспрямованість — найважливіша характеристика педагогічного процесу, основним завданням якого є виховання особистості людини. Мета виховання (В.В.Ягупов) - це сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне наше суспільство; а їх знання педагогом дає чітке уявлення про те, яку особистість він повинен формувати і, природно, надає його діяльності конкретної спрямованості, гуманності, осмисленості й науковості. М.В. це наперед визначені результати формування, розвитку і постійного самовдосконалення особистості, яких прагнуть досягти в процесі виховання. Цілі виховання - у вузькому значенні – бажаний результат виховання, у широкому значенні: ідеал всебічно і гармонійно розвиненої людини. Ідеал – це уявлення про зразок людської поведінки і стосунків між людьми, що формується під впливом розуміння мети життя. Основні фактори , що визначають мету і характер виховання в суспільстві: політичний режим; рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин; темпи науково-технічного і соціального прогресу; економічні можливості суспільства; рівень розвитку педагогічної теорії; рівень свободи громадян; цивілізованість і культура суспільства; ставлення до гуманістичних принципів; національний менталітет; можливості навчально- виховних установ, педагогів тощо. Основній меті виховання в нашому суспільстві підпорядковуються зміст, організація, методи, форми й результат виховання. Мета виховання у різні історичні періоди мала свої особливості, оскільки при обґрунтуванні її основним критерієм був ідеальний тип особистості, якого потребувало суспільство на конкретному етапі свого розвитку. Сьогодні головною метою національного виховання (за Концепцією виховання дітей та молоді у національній системі освіти) є «набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури». Ідеалом національного виховання, згідно з Концепцією виховання дітей та молоді у національній системі освіти, «є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально активна й національно свідома людина»... В Національній доктрині розвитку України у ХХІ столітті зазначається, що «головна мета освіти в Україні – виховання українських патріотів і патріотів України». Відповідно до Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності мета громадянського виховання – «сформувати свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людину з притаманними їй особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні». Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до виконання комплексу ролей, необхідних для суспільного життя: громадянина, трудівника, сім’янина, товариша. 5. Навчання як вид пізнавальної діяльності людини. Методологічна основа процесу навчання. Важливим видом діяльності людини є навчання. Навчання – це цілеспрямований процес взаємодії вчителя та учнів, спрямований на пізнавальний розвиток останніх, засвоєння ними певних знань, умінь та навичок. Основна функція вчителя у навчанні полягає в організації пізнавальної діяльності учнів. Тому навчання можна визначити також як управління пізнавальною і практичною діяльністю учнів, внаслідок якої в них формуються певні знання, уміння і навички, розвиваються здібності. Методологічною засадою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання. Пізнання – процес цілеспрямованого відображення об’єктивної реальності у свідомості людей. Процеси навчання і наукового пізнання мають спільні риси: − обидва спрямовані на пізнання істини, об’єктивної дійсності. − і навчання, і пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження об’єкта навчання чи пізнання – осмислення їх істотних властивостей, особливостей, зв’язків цього об’єкта – застосування здобутого у процесі пізнання знань на практиці; − і навчання, і пізнання спрямовані на пізнання законів і закономірностей об’єктивного світу. В ідмінності м іж процесом навчання і процесом наукового пізнання : − на всіх рівнях навчання об’єктивно не відкриваються нові знання. Учні засвоюють уже пізнані істини. Водночас відбувається дослідження об’єкта пізнання. Під час засвоєння знань сам об’єкт може бути представлений наочним або словесним зображенням; − на пізнання певних явищ чи процесів людство витратило десятки й сотні років, а учень під час навчання засвоює такі знання впродовж року; − у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання, у навчанні, окрім засвоєння цих знань, формуються вміння та навички; − практика у пізнанні є критерієм істини, в той час як у навчанні перевіряти істинність знання нема потреби. Тут практика допомагає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал. У школі важливо й необхідно домагатися того, щоб учні навчилися свідомо користуватися формами і прийомами пізнавальної діяльності, могли правильно застосовувати наукові принципи й методи у поясненні явищ природи, суспільства та духовного світу людини. За таких умов процес навчання формуватиме в учнів основи наукового мислення. 6. Структура процесу навчання. Функції процесу навчання. Структура процесу навчання вміщує мету, зміст освіти, методи, форми організації, принципи навчання та результат навчання. Мета процесу навчання – усвідомлення вчителем та сприйняття учнями мети та завдань навчальної теми, розділу або предмета в цілому. Мета процесу навчання визначається на основі вимог програми, індивідуальних та вікових особливостей учнів даного класу, рівня попередньої підготовки, а також можливостей самого вчителя. Зміст освіти – система наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів, формування їх світогляду, моралі і поведінки, підготовку до суспільного життя і праці. Зміст освіти повинен відповідати соціальному замовленню суспільства, забезпечувати високу наукову і практичну значущість навчального матеріалу. Метод навчання – спосіб реалізації цілеспрямованої двосторонньої взаємодії учня та вчителя, спрямованої на озброєння учня знаннями, уміннями, навичками. Формою навчання називають зовнішнє вираження цілеспрямованої двосторонньої взаємодії учня та вчителя, спрямованої на озброєння учня знаннями, уміннями, навичками. (Основною формою організації навчання є урок). Всі компоненти структури процесу навчання підпорядковуються принципам навчання. Принципи навчання - це вихідні положення, які визначають зміст, організаційні форми і методи навчального процесу відповідно до загальних цілей і закономірностей. (Н-д: принципи науковості навчання, принципи наочності, доступності, міцності, врахування особливостей учнів тощо). Ефективні результати навчання потребують одночасного контролю вчителя за ходом розв’язання поставлених завдань і самоконтролю учнів за правильністю виконання навчальних операцій. Навчальний процес спрямований на формування всебічно розвиненої особистості і тому покликаний реалізовувати освітню, виховну, розвиваючу функції. Освітня функція покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових знань, формування вмінь і навичок. Знання (за М.М.Фіцулою) – узагальнений досвід людства, що відображає різні галузі дійсності у вигляді фактів, правил, висновків, закономірностей, ідей, теорій, якими володіє наука (основні терміни і поняття, наукові факти, закони науки, теорії, - знання про способи діяльності, методи пізнання, оцінні знання. Окрім засвоєння системи знань, освітня функція забезпечує формування в учнів умінь та навичок. Уміння – здатність на належному рівні виконувати певні дії, заснована на доцільному використанні людиною знань. Навичка – точна, безпомилкова діяльність, яка після багаторазового повторення стає автоматичною. Розвивальна функція – забезпечує умови розвитку емоційно – вольової сфери, психічних процесів мислення, мовлення, уваги, уяви, пам’яті. Виховна функція покликана забезпечити виховання підростаючого покоління у процесі навчання (реалізовуються виховні цілі у процесі навчання). Реалізація освітньої, розвиваючої та виховної функції залежить від: використання змісту навчального матеріалу (підручники, навчальні посібники, довідкова література інші джерела); добору форм, методів і прийомів навчання; забезпечення порядку і дисципліни на уроці; використання оцінок; особи вчителя, його поведінки, ставлення до учнів. Педагог повинен забезпечити реалізацію освітньої, розвиваючої та виховної функції, чітко формулюючи цілі кожного навчального заняття, яке він проводить. 7. Система сучасних дидактичних принципів та їх характеристика. Основні вимоги до викладацької діяльності учителя визначаються принципами. Дидактичні принципи (принципи навчання) – це вихідні положення, які визначають зміст, організаційні форми і методи навчального процесу відповідно до загальних цілей і закономірностей. Першу спробу створення цілісної системи принципів навчання здійснив Я.А.Коменський. Далі значний вклад у розробку дидактичних принципів внесли такі вчені як Дж. Локк, І.Г. Песталоцці А. Дістервег, К.Д.Ушинський. Їх заслуга у тому, що вони об’єднали розрізнені положення в обґрунтовану систему. Серед традиційних принципів навчання н айчастіше виділяють: − принцип науковості навчання (всі факти, положення і закони, які повідомляються учням, повинні бути достовірними і науково обґрунтованими); − принцип систематичності і послідовності навчання (знання, уміння і навички повинні формуватись системно, в певному порядку, щоб кожний елемент навчального матеріалу логічно пов’язувався з іншим, а нові знання спиралися на засвоєні раніше і створювали фундамент для засвоєння наступних знань); − принцип доступності навчання (навчання успішне, ефективне за умови, що його зміст, методи і форми відповідають віковим особливостям учнів, їх розумовим можливостям та рівню підготовки; пояснення вчителя повинно бути доступним); − принцип свідомості і активності навчання (с відомому засвоєнню знань сприяють: роз’яснення мети і завдань навчального предмета, його значення його для життя самого учня; використання у процесі навчання мислительних операцій; позитивні емоції; позитивні мотиви навчання; належний контроль і самоконтроль. Свідомість у навчанні забезпечується високим рівнем активності учнів. Активізації пізнавальної діяльності сприяють: позитивне ставлення до навчання, інтерес до навчального матеріалу; позитивні емоції, викликані навчальною діяльністю; взаєморозуміння між учителем і учнями; систематичне повторення засвоєних знань; проблемне навчання; використання сучасних ТЗН; врахування навчальних можливостей учнів); − принцип наочності навчання (ефективність навчання залежить від доцільного залучення органів чуття учнів до сприймання навчального матеріалу. "Золоте правило" дидактики я,А, Коменського: "...все, що тільки можна, подавати для сприймання відчуттями, а саме: видиме – для сприймання зором, чутне – слухом, запахи – нюхом, смакове – смаком, доступне дотику – через дотик. Якщо якісь предмети одразу можна сприймати кількома відчуттями, нехай вони одразу охоплюються кількома відчуттями..."); − принцип міцності знань, умінь і навичок (формування міцних ЗУН відкидає схоластичне зазубрювання і механічне заучування матеріалу, вимагає постійного його повторення); − принцип індивідуального підходу до учнів (реалізуючи цей принцип, ураховують рівень розумового розвитку дітей, їх знань і вмінь, пізнавальної та практичної самостійності, інтересів, вольового розвитку, працездатності); − принцип зв’язку навчання з життям, теорії з практикою (навчання успішне, коли учні усвідомлюватимуть життєву важливість засвоюваних ЗУН); − виховний характер навчання (передбачає виховний вплив процессу навчання на особистість школяра). Всі П.Н. використовуються вчителем комплексно у взаємозв’язку один з одним. 8. Сутність змісту освіти та його складові компоненти. Фактори, що впливають на розробку змісту освіти. Одне з центральних питань дидактики – чого навчати дітей різного віку, які знання давати їм, які уміння і здібності розвивати в них? Розв’язуючи цю проблему, дидактика розробляє теоретичні основи формування змісту освіти. Зміст освіти – система наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів, формування їх світогляду, моралі та поведінки, підготовку до суспільного життя і праці.(З.О. визначається у Державному стандарті освіти) За концепцією Скаткіна, Лернера зміст освіти складається з 4 компонентів: 1. Пізнавальний досвід у вигляді знань (про природу, суспільство, мислення, техніку, засоби діяльності), засвоєння яких забезпечує формування у свідомості учнів наукової картини світу. Знання – це цілісна система певних фактів, які накопичені людством (поняття і терміни; факти; закони науки; теорії; знання про способи наукової діяльності, методи пізнання; оцінні знання, знання про суспільні норми ставлення до різноманітних явищ життя). 2. Практичний досвід включає уміння і навички дій за зразком у стандартних ситуаціях, які можуть бути загальними (складання плану, виділення суттєвого, порівняння, конспектування, робота з підручником, словниками, довідниками тощо) і спеціальними, що формуються лише в рамках певних навчальних предметів (уміння розв’язувати математичні задачі, креслити, вміння композиційно вирішити малюнок, здійснити лінійно – конструктивну побудову тощо). Уміння – це усвідомлена, спланована діяльність, необхідна для вирішення нових складних завдань. Навичка – точна, автоматична безпомилкова діяльність. 3. Досвід творчої діяльності забезпечує готовність школярів до розв’язання нових проблем, до перетворення дійсності. Він виявляється в самостійному перенесенні знань і умінь у нову ситуацію; баченні різноманітних способів розв’язання проблеми й альтернативних доказів; баченні нових проблем в знайомій ситуації. Н-д: створення та вибір індивідуальної техніки, стилю). 4. Досвід емоційного ставлення до навколишньої дійсності – система морально-естетичних поглядів, цінностей, що виражають ставлення особистості до світу, діяльності, людей, самої себе. Всі компоненти змісту освіти взаємопов’язані між собою таким чином, що кожен попередній є основою для переходу до наступного. На визначення змісту освіти впливає ряд факторів: 1. Система потреб (соціальних і особистісних), яка нерозривно пов’язана з системою цілей (соціальних – вимоги суспільства до загальної освіти, особистісних – формування основних сторін особистості).

Соціальні та наукові досягнення.

3. Можливості школяра: скільки в середньому учень може засвоїти, наскільки логічно, з яким темпом тощо.

4. Державна стратегія розвитку загальної середньої освіти. Зміст освіти сучасної української школи має два аспекти – національний і загальнолюдський.

5. Для визначення змісту шкільної освіти неабияке значення має суб’єктивний фактор, зокрема методологічні позиції вчених. Наріжним каменем різних позицій і поглядів з питань змісту освіти є те, як той чи інший учений трактує питання розумового розвитку учнів під впливом навчальної роботи.

Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 151; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 5 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!