Запорізька Січ як державно-політичне утворення українського народу.

⇐ ПредыдущаяСтр 22 из 24Следующая ⇒

Період польсько-литовської доби приніс в Україні нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самоврядування – так зване магдебурзьке право. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності і обов’язків перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства. Таке суспільне буття пов’язувало українське населення із західною політичною і правовою культурою. Головним чинником державотворення стає українське козацтво. На Запоріжжі утворюється нова військова організація, яка через деякий час стає основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства, нові джерела права. Одною з найяскравіших сторінок в історії українського народу була Визвольна війна 1648-1654 рр. Саме в цей час починає міцніти Україна, в державі з’являється нова військово-адміністративна система. Український народ здобуває національну та особисту волю. Продовжує розвиватися право та судочинство. І лише після остаточного зруйнування Запорізької січі (4 червня 1775 р.) російською армією під командуванням генерала Текелі починається згасання найяскравішої сторінки в історії України – Козацької доби.

48 Право та судочинство на території Запорізької Січі. У Запоріжській Січі було багато своєрідного, оригінального. Оригінальним було і відправлення правосуддя. Правда, архівні матеріали, по свідченням чисельних істориків і юристів ХVІІІ - ХІХ століть, безповоротньо втрачені, а ті залишки, які вціліли, не дають можливості відтворити повну картину про правосуддя в Запоріжській Січі. Ми користувались роботами істориків та юристів, в яких в тій чи іншій степені зачіпались ці питання. Історія здійснення правосуддя в Запоріжській Січі радянськими юристами спеціальним дослідженням не піддавалась, а серед дореволюційних авторів необхідно мати на увазі роботи Грушевського, Яворницького, Скальського, Ригельмана, Скальковського, Слабченко, Міллера, Наріжного, Лазаревського, Кістякова, Теліченко, Багалея та інших.Особливе значення для розвитку українського права мало формування звичаєвого права в житті тих українських селян, які тікали від панського гніту на віддалені від властей простори середнього і нижнього Піддніпров’я, Лівобережжя і називали себе козаками. Виникло навіть нове поняття - «козацьке право» сукупність правових звичаїв, більшість з яких склалася в Запорізкій Січі. Звичаєве право запорозьких козаків залишається мало дослідженимУ кримінально-правовій практиці Запорожжя широко застосовувалися тілесні покарання. Вони характеризувалися простотою і одноманітністю видів при відсутності вишукуваності виконання, яке було харктерне для Західної Європи. Залежно від мети тілесні покарання поділялися на болючі і калічницькі. Найчастіше запорожці застосовували биття злочинців киями біля ганебного стовба. Залежно від обставин це покарання від легкої форми - простого биття киями - могло перейти в «жорстоке, нещадне» биття, яке призводило до смерті злочинця.Отже, звичаєве право запорожців можна вважати типовим прикладом ранньої стадії формування правових норм. Про це свідчать такі характерні ознаки: широке застосування смертної кари; досить суворі, переважно тілесні, покарання; корпоративність; домінуюча роль «публічного права»; усна форма вираження правових норм (у більшості випадків); консерватизм; обрядовість.Хто здійснював судочинство у Запоріжській Січі? До кінця Х\/ІІ століття судова система і організація судового процесу на Січі були порівняно визначеними. Проводилось попереднє слідство, на суді виступали позивач та відповідач, оцінювались добуті докази, а по більш-менш важливим громадянським і більшості кримінальних справ хід судового розгляду заносилось у спеціальну книгу, які являла собою своєрідний протокол і рішення суду по справі. Торкаючись цього питання, один з відомих знавців архівних матеріалів Запоріжської Січі і України Х\/І - Х\/ІІІ ст.ст., автор книжки «Історія нової Січі» А. Скальковський висунув припущення, що більшість громадянських справ того часу вирішувались словесно, а записи в спеціальних книжках робились тільки по кримінальним справам. У якійсь мірі він правий, хоча інший історик, Наріжний, автор ряду робіт про запорожців, говорить, що записи в книгу поміщались і по громадянським справам, які розглядались в коші, де оперували письмовими доказами. Іншими словами, записи в книзі велись в судах більш високого рангу, а, значить, по більш важливим справам. «Дрібниці» вирішувались в усній форміОсобливе значення для розвитку українського права мало формування звичаєвого права в житті тих українських селян, які тікали від панського гніту на віддалені від властей простори середнього і нижнього Піддніпров’я, Лівобережжя і називали себе козаками. Виникло навіть нове поняття - «козацьке право» сукупність правових звичаїв, більшість з яких склалася в Запорізкій Січі. Звичаєве право запорозьких козаків залишається мало дослідженим.До характерних рис козацького права можна віднести його суворість. Запорожці поблажливо ставилися до минулого осіб, які прагнули записатися в козаки, але за порушення запорозьких порядків встановлювали суворі покарання: смертну кару (як просту так і кваліфіковану), тілесні покарання, вигнання злочинців за межі Запорозьких ВольностейЩо стосується форми козацького права, то загальновідомим є положення про те, що запорозькі козаки не мали писаних законів, і діяли виключно на підставі «стародавніх звичаїв, словесного права і здорового глузду».Звичаєве право запорожців можна вважати типовим прикладом ранньої стадії формування правових норм.

49.Господарство, побут та звичаї Низового товариства. Отже, у Січі жили винятково неодружені козаки, що називали себе, на відміну від одружених, лицарями й товаришами. Тут частина з них розміщалася по тридцятьох восьми куренях, в самій Січі, а частина поза нею, по власних будинках; згідно із цим, частина харчувалася військовим столом, частина власним , але в загальному життя тих й інших була однакова. Повсякденне життя запорізьких козаків на Січі складалось в такий спосіб. Козаки піднімалися на ноги зі сходом сонця, одразу ж вмивалися холодною річковою водою, потім молилися богові й після молитви, через деякий час, сідали за стіл до гарячого сніданку. Час від сніданку до обіду козаки проводили по-різному: хто об'їжджав коня, хто оглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині, хто лагодив плаття, а хто просто лежав на боці, попихкував з люльки-носогрійки, розповідав про власні подвиги на війні, слухав розповіді інших і викладав плани нових походів. Рівно в 12 годин курінний кухар ударяв у казан, і тоді, по звуці казана, кожен козак поспішав у свій курінь до обіду. Обід приготовлявся в кожному курені особливим кухарем, або поваром , і його помічниками, невеликими хлопцями, на обов'язку яких лежало приносити воду в курінь і тримати в чистоті казани й посуд: «посуд — казани, ложки, корита дуже чисто держут і чистіше, як себе, а тим паче одягу» . Їжа готувалася в великих мідних або чавунних казанах, що навішувались за допомогою залізних гачків на кабице в сінях кожного куреня, і варилася три рази в день на все наявне число козаків куреня, за що платилося кухарю по два рубля й п'ять копійок з кожного козака в рік, тобто 9 рублів й 50 копійок при 150 чоловіках середнього числа козаків у кожному курені. До стола, що по-запорізьки називався «сирном», звичайно подавалися: соломаха, тобто житнє борошно, густо зварене з водою, тетеря, тобто житнє борошно або пшоно, не дуже густе зварені на квасу, і щерба — теж рідко зварене борошно на риб'ячій юшці. Очевидець Василь Зуєв відносно їжі запорожців говорить, що в них уживалися тетеря й братко; тетерею називалася пшоняна кашка, до якої під час кипіння додавалося кисле житнє тісто; у крутому вигляді тетеря їлася з риб'ячою юшкою, жиром, молоком або просто водою; братко — та ж пшоняна кашка з домішкою, замість кислого житнього тіста пшеничного або іншого якого-небудь прісного. Якщо ж козаки, понад звичайну їжу, бажали поласувати м'ясом, дичиною, рибою, варениками, гречаними із часником галушками або чим-небудь іншим у цьому роді, то для цього вони становили артіль, збирали гроші, на них купували продовольство й передавали його курінному кухарю. Крім названих страв, козаки вживали ще фляки, свинину, мамалигу - тісто із проса або кукурудзи, що їли із бринзою, тобто солоним овечим сиром, або з пастремою, тобто висушеної на сонці бараниною, і загріби - коржі, які називалися так, тому що клали в натоплену грубку й загрібалися золою й гарячими вугіллями. Одяг запорізьких козаків початково був надто простим на початку свого історичного існування запорізькі козаки не могли поважно навіть думати про те, щоб займатися своєю зовнішністю й виряджатися в дорогі «шати», козак і злидні тоді були синонімами. До того часу цілком можна відносити слова української пісні — «сидить козак на могилі та й штани латає», або слова козацької вірші «козак — душа правдивая — сорочки не має». Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками, непролазними лісовими хащами, проводячи ночі переважно під відкритим небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й густому очереті, запорожці були більше схожими на злиденних голодранців, ніж на «славних лицарів», ім'я яких уже в ранні часи їх існування гриміло в Європі. Та і в пізній період запорізької історії, коли у козаків уже ввійшли в силу певні звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу різних випадків на війні чи у себе вдома, через бідність і злиденність, а часом навіть через особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто. Бувало, поголить собі запорожець голову, застромить оселедця свого за вухо, зав'яжеться шматиною, натягне на себе опанчу, взує капці зі свинячої шкіри, та так собі й ходить, а інший впіймає козу, облупить й, вичистить шкіру від вовни, одягнеться в неї, взує постоли зі шкіри вершкової товщини, а завдовжки зо дві четверті, та й тиняється степом. На Запорожжі в останні його часи, крім січової церкви, існували ще й церкви в паланках. Монастирі й церкви не тільки задовольняли духовні потреби козаків, а водночас були осередками освіти й запомоги калікам та недужим. При всіх церквах Запорожжя працювали школи і шпиталі. Освіту дітям давало біле духовенство; в січових же церквах та монастирях — ієромонахи з різних місць та Києво-Печерської лаври.У січовій школі вчилися не тільки діти (молодики та приймаки), а часом і дорослі запорожці, серед яких значна частина була добре письменна. За шпиталями при церквах так само наглядало духовенство. Вплив його на запорожців був такий великий, що, скажімо, в 1775р., під час нападу на Січ війська генерала Текелія, священик умовив козаків не проливати кров і скоритися волі цариці.

50 Військове мистецтво запорізьких козаків. Запорозьке Військо славилось своєю високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це досягалося в значній мірі завдяки тому, що воно було регулярним і значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденно бойовою підготовкою.Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий час зібрати велике військо. Висока військова майстерність Запорозького Війська досягалась за рахунок добре налагодженого військового навчання. В значній мірі прагнення козаків добре володіти зброєю зумовлювалось постійною небезпекою нападів кочівників. Причому йшлося не про поодинокі вторгнення, а про системну стратегію спрямовану на спустошення якомога більшої території задля розширення зони кочів'їв. В умовах постійного очікування небезпеки виник новий тип вояка-універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не менш важливо, такого, що сприймай свою військову діяльність крізь призму боротьби Хреста з Півмісяцем. Поступово виробилися як стратегія, так і тактика козацького війська.Успіх в бою досягався або за допомогою раптової атаки або щільного рушнично – артилерійського вогню. За такого підходу до перемоги піхота становила ударну силу козацького війська. Джерела, що описують козацьку піхоту під час бою, звертають увагу на її вогневу міць. Вогнепальну зброю потрібно було досить довго заряджати, тому військові розробляли різноманітні прийоми, аби організувати і прискорити цю процедуру. Ще одним способом виведення максимальної кількості стрільців на постріл було те що, окрім загальноєвропейських способів стрільби стоячи і з коліна, часто вели вогонь лежачи. Та оскільки технічний рівень тогочасної вогнепальної зброї не давав змоги навіть козакам на рівних битися з масою кінноти на відкритому місці, то українська піхота намагалася нав'язати противникові бій або на важкодоступній місцевості, або прикривалася укріпленнями.Неперевершено майстерності запорожці досягли у використанні табору з возів, який застосовувався для просування військ, наступу, оборони. Батьківщиною табору з возів є безмежний степ. Народившись, спочатку як спосіб захисту від ворога голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний спосіб оборони, а потім і наступу. Згідно з організаційною структурою війська того часу на кожні 5-10 козаків був один віз, на якому перевозилась зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней (взимку), лопати, сокири, пилки та ін. Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника, по великих сторонах якого рухались вози один за одним, в один або декілька рядів. Між рядами возів рухалось спішене військо. В першому або другому зовнішньому ряду були встановлені гармати, а біля возів йшли козаки з вогнепальною ручною зброєю, готовою до бою.

51. Утворення реєстрового козацтва. Реформа С.Баторія.

Польський уряд намагався використовувати козаків для захисту кордонів і боротьби з татарськими набігами. Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд II Август доручив польському коронному гетьманові (головнокомандуючому) Язловецькому створити загін із 300 козаків, встановивши їм плату по 2,5 злотих на квартал і сукно на жупан. Прийнятих на королівську службу козаків вносили до спеціального списку - реєстру (звідки походить їх назва - реєстрові козаки, реєстровці). Старшим над ними був поставлений шляхтич Ян Бадовський, завданням якого було за допомогою реєстровців «приборкати свавілля» запорізьких козаків. Перший козацький реєстровий загін проіснував недовго, але вже в 1578 р. король Стефан Баторій створив полк у складі 500 реєстровців (козацька делегація була запрошена і на його коронацію).

Старшим реєстру був призначений шляхтич Ян Оришовський. У володіння козакам передавалося м. Трахтемирів неподалік від м. Канева разом із розташованим у ньому монастирем. У місті повинен був розміститися арсенал, а в монастирі - козацький шпиталь. Реєстровому війську надали кілька гармат, королівський прапор, бунчук, булаву і литаври. Крім того, король надав православним майстрам привілей постачати козацтво шаблями угорсько-польського типу.

На реєстрове козацтво покладалося завдання охороняти кордони Речі Посполитої з Диким Полем, і боротися зі «свавіллям» нереєстрових, т.зв. низових козаків, аж до застосування проти них військової сили.

Чисельність реєстру не була постійною: у воєнний час вона збільшувалася, у мирний - скорочувалася. Іноді козацтво за допомогою повстань змушувало уряд збільшувати реєстр. Наприкінці XVI ст. козацький реєстр зріс до 1 тис чол.

Офіційна назва реєстрового козацького війська - «Військо Запорозьке Низове» - збігалася із назвою Запорозької Січі, оскільки реєстровці несли свою службу за дніпровськими порогами, в безпосередній близькості від Січі (яку вони повинні були контролювати). До реєстру записували «кращих» козаків, тобто заможних, оскільки вони повинні були служити за власний рахунок (жалування виплачувалося нерегулярно). Справжнім козаком вважався лише той, хто потрапляв до цього списку. Інша величезна невизнана більшість потрапляла в становище незаконного, «самовільного козацтва».

Реєстр як самостійний стан користувався певними правами й обов'язками і мав обмежену автономію. На чолі реєстру стояв старший (самі козаки називали його гетьманом), що обирався (в окремих випадках призначався) на загальновійськовій раді. Разом з ним обиралася військова старшина: наказний старший (під час походу, у разі відсутності старшого), 4 осавули, обозний - начальник артилерії, писар, полковники і сотники. Польський уряд прагнув висувати на старшинські посади своїх кандидатів, щоб забезпечити контроль над реєстром.

Козаки, що вступили до реєстру, одержували ряд привілеїв: вони цілком переходили під юрисдикцію Війська, звільнялися від податків і повинностей, одержували право на володіння землею. Однак, їхні права і привілеї часто порушувалися магнатами і місцевою адміністрацією.

Таким чином, на початку XVII ст. існувало три категорії козаків:

реєстрові;
запорозькі або низові, що жили за межами «волості» і не визнавалися польською адміністрацією;
волосні і городові, які жили «на волості», але також не мали офіційного статусу.

Нездоланної межі між різними категоріями козацтва не було. Сини багатих козаків ішли на Низ, а розбагатілі запорожці вступали до реєстру. Але всі козаки прагнули набути законного статусу і разом з ним - свободу від зловживань місцевої влади та економічного гніту.

52. Залучення козаків урядом Речі Посполитої до воєн із сусідніми державами

Козацьке військо, яке добре показало себе в обороні південних кордонів під командуванням місцевої адміністрації, привернуло увагу литовського уряду під час Лівонської війни. У 1558 р. Московія, яка прагнула здобути вихід до Балтійського моря, розпочала війну проти Лівонського ордену, котрий у той час переживав кризу, пов'язану з Реформацією та низкою поразок. Натомість Московія поступово зміцнювала свої позиції після перемоги над Казанським і Астраханським ханствами, після приєднання Кабарди. У складних умовах 1559 р. магістр Лівонського ордену Готард Кетлер прийняв протекторат Великого князівства Литовського, а наступного року орден фактично розпався, чим перетворив конфлікт на литовсько-москов- ський.

Литовський уряд усвідомлював складність цієї війни, і вже 1561 р. розпочав пошук добровольців. Особливі сподівання покладалися на козаків, які були дешевим та досвідченим військом, а до того ж козацьку енергію потрібно було звернути з півдня на північ. Тобто, козаки таким чином мали перестати докучати татарам і відмовитися від оборони південних рубежів Московії. Уряд розсилав листи до місцевої адміністрації, котра мала взятися за вербування козаків. Особливо на початковому етапі війни відзначилися загони державця остерського староства Філона Кміти, котрий з козаками пройшов усю Чернігівщину та розбив кількох московських воєвод. Активно діяли козацькі загони на чолі з ротмістрами Семеном Бірулею, Богданом Телицею та Григорієм Оскеркою. Загалом козаки добре показали себе на війні, й уряд узяв це до уваги. Водночас, упродовж 1559—1568 рр. через участь козаків у війні проти Москви, південний кордон України був майже незахищений, що спричинило напади татар. У новій війні проти Московії, яку розпочав наприкінці 70-х років XVI ст. С. Баторій, козаки теж брали участь, тим більше, що новий польський король робив особливу ставку на паче війська. І цього разу козаки діяли не як організована єдина сила, а як досить аморфна маса найманців, які зголосилися під час вербунку на службу.

Під час війни 1681 р. (так звана Псковська кампанія) було постановлено, що козаки-найманці під загрозою кари смерті повинні діяти не хаотично, а під командуванням спеціально визначеної для цього людини. Здебільшого козаки зважали на цю заборону, але траплялися й винятки — козаки, зокрема, здійснювали рейди на території, захоплені союзною полякам Швецією, що спричинило певні непорозуміння. Козацтво, крім участі у звичайних боях, активно залучалося до розвідувальних та диверсійних акцій, займалося супроводом послів і гінців для переговорів між сторонами. Козацький ротмістр Вінцентій погодився стати московським шпигуном, але насправді про все повідомляв польське керівництво і подавав московським послам неправдиву інформацію.

Козацтво отримало наперед кошти, але вирішило їх потрактувати не як завдаток за майбутню війну, а як подяку за попередню молдавську кампанію (за яку вони нічого не отримали) і зволікали з висловленням згоди. Але пропозиція була досить спокусливою, і кілька тисяч козаків під проводом С. Кішки рушили на північ улітку 1601 р. Однак похід не виправдав сподівання козацтва — настала сувора зима, платня не надходила, що спричинило невдоволення як у козацькому, так і в польському військах. Загинуло багато козаків — у тому числі їхній ватажок Самійло Кішка був убитий під Фелліном (нині — Вільянді в Естонії)1. Однак, попри значні труднощі, все ж для польсько-козацького війська кампанія виявилася досить успішною — було здобуто замок Вайсенштайн (нині — Пай де в центральній частині Естонії). Далі війна почала затягуватися — шведи вміло трималися в приморських містах, а поляки не мали відповідного флоту, щоб їх блокувати. Тому після здобуття Вайсенштайну військо почало розходитися, і першими відійшли козаки, вирішивши по дорозі на Україну "відживитися" (після нелегкої кампанії) в білоруських землях.

Тим часом Річ Посполита дала себе втягнути ще в так звану московську авантюру. В 1601 р. у Києві з'явився монах-богомолець, який згодом знайшов притулок у володіннях кн. Острозьких і поселився в Дерманському монастирі, після чого повернувся до світського життя, вивчив латинську й польську мови, а 1603 р. прийняв католицизм і став на службу до князя Адама Вишневецького. Згодом з'ясувалося, що цей чоловік буцімто є царевичем Дмитром^*20, молодшим сином царя Івана Грозного, який нібито не загинув в Угличі 1591 р., а вижив. Доказами для цього стали відповідні документи та біологічні характеристики.

У другій половині 1603 р. Вишневецькі висунули його претендентом на царський престол, з чим, зрештою, мусив погодитися і польський король. В Україні почали вербувати охочих для походу на Москву, який мав на меті поставити Лжедмитрія І на царстві. Зголосилося чимало козаків, і основна їх маса вирушила в похід восени 1604 р. На них Лжедмитрій І покладав чималі сподівання та надіслав для переконливості свою хоругву. Згодом він розчарувався в козацькій допомозі та нарікав, що після битви під Добриничами у січні 1605 р. козаки його покинули. Це було не повною правдою, оскільки частина козаків залишилася при ньому, і до них далі приєднувалися все нові козацькі ватаги. Влітку 1605 р. Лжедмитрію І вдалося в'їхати до Москви і вінчатися на царя, але вже в травні наступного року він загинув від рук змовників, на чолі яких стояв Василь Шуйський.

Після загибелі Лжедмитрія І козаки вирішили підтримати повстання Івана Волотнікова на сіверському пограниччі, яке було спрямоване проти нового московського царя Василя Шуй- ського. Крім того, запорожці взяли участь у повстанні терських козаків, які зі свого боку висували на царський трон власного кандидата — царевича Петра (нібито внука Івана Грозного).

На смерті Лжедмитрія І епоха самозванців уМосковії не завершилася — ширилися чутки, що Дмитрій буцімто не загинув, а замість нього вбили іншу людину. Тоді почалися пошуки "врятованого царя", які увінчалися успіхом — знайшли відповідну особу (ім'я котрої достеменно невідоме), і нового Лжедмитрія підтримали польські політики кн. Роман Ружин- ський, Адам Вишневецький, Ян Сапіга та Олександр Йосип Лісовський. До них упродовж 1608 р. постійно приєднувалися все нові й нові ватаги козаків, а навесні 1609 р. до їхніх військ влилася чергова велика група запорожців. Лжедмитрій II заклав табір у с. Тушино (тепер дільниця у складі Москви), за що отримав прізвисько "Тушинський вор". Козаки ж узялися за нищення околиць, мало переймаючись долею самозванця.

Російсько-польська війна відновилася 1617 р., коли королевич Владислав рушив на Московію з 11 тис. війська. Поляки заволоділи Дорогобужем, Вязьмою, але не змогли здобути Мо жайськ, після чого вирушили на Москву. Біля Тушино у вересні 1618р., до коронного війська приєдналися козаки під проводом П. Сагайдачного та відбили московське військо. Після невдалого штурму Москви і Троїце-Сергієвської Лаври поляки погодилися на переговори. Однак сам королевич і козацький гетьман виступали проти поспішного перемир'я і планували після зими продовжити наступ. Однак П. Сагайдачний, створивши добру базу для переговорів, відмовився від облоги Москви (можливо, гетьман не надто прагнув зміцнення польських позицій, хоча, за легендою, він розчулився, почувши церковний дзвін у Кремлі, і зжалився над одновірцями). Врешті дійшло до примирення і 1 (11) грудня 1618 р. було укладено Деулінське перемир'я на 14,5 року. Москва повертала Речі Посполитій Смоленщину та Сіверщину, а на час дії перемир'я Владислав відмовлявся від претензій на царський престол. Однак, про всяк випадок, поляки уникли обіцянки виведення козацьких військ із території Московської держави.

Турки вирішили розпочати наступ проти Польщі походом на Молдавію, оскільки тамтешній господар Гаспар Граціані перейшов на бік поляків. С. Жолкєвський, зі свого боку, поспішав увійти на територію Молдавії, щоб не вести бойові дії на своїй території.

У польських колах нарешті почали визрівати думки, що цецорська катастрофа стала можливою через те, що уряд проігнорував козацький фактор. Тому вирішено було найняти 20 тис. осіб козацького війська, а для більшої переконливості було вислано посла з листом до єрусалимського патріарха Феофана, котрий перебував тоді в Україні, щоб той вплинув морально на козаків. І патріарх дійсно видав грамоту для козаків, в якій закликав боротися проти турків, однак від поляків вимагалося відновити православну ієрархію на українських землях (на це уряд не міг погодитися і тоді Феофан самостійно провів висвячення єпископів).

Після цецорської битви польський уряд уже сам заохочував козацтво до морських походів. Як наслідок, козаки пішли на Білгород, а потім на Стамбул. Останній похід настільки вразив турків, що їхнє військо пасивно спостерігало, як козаки грабували околиці Стамбула. Французький посол повідомляв, що у турецькій столиці бачив небувалий переполох.

Було домовлено про об'єднання польського та козацького війська для походу проти турків. Але коли поляки тільки наближалися до Дністра, то загони Якова Бородавки вже пустошили молдавські землі й не поспішали об'єднуватися з коронним військом. Однак нерозсудлива політика Я. Бородавки спричинила загибель розрізнених груп козаків, які стали легкою жертвою турків. І лише з прибуттям до війська П. Сагайдачного запанував порядок, Бородавку було скинуто з гетьманства і страчено. Далі, восени 1621 р., дійшло до головної битви — під Хотином, в якій козаки відіграли вирішальну роль, і це визнавали польські вояки. Тому пізніше, під час польсько- турецьких переговорів із приводу укладення перемир'я, поляки відмовилися видати козаків на покарання. Результати угоди були подані до відома козацької ради та цілком її задовольнили (козаки навіть змирилися з пунктом про заборону походів на море, бо розуміли, що без неї не буде укладено угоди, а виконувати пункт і так не планували).

Після Хотинської битви козаки здобули велику славу — сучасники порівнювали їх із 300-ма спартанцями під Фермопілами, але слова похвали вщухли і до реальних поступок козацтву з боку польського уряду не дійшло. Релігійні утиски залишилися, реєстр обмежувався до 3 тис. осіб, гетьмана далі мала призначати королівська влада, питання служби козаків передавалося на розгляд сейму, а єдиним кроком уперед стала згода на незначне збільшення платні — та й то лише на папері.

Наступного разу ідея залучити козаків до війни зі Швецією виникла на торунському сеймі восени 1626 р. Вже на початку 1627 р. з цією метою король доручив комісару з козацьких справ Томашу Шклінському зібрати 2 тис. козаків, які опинилися поза реєстром. Але цього разу гетьман М. Дорошенко рішуче відмовився від пропозиції комісара. Але невдовзі польський уряд знову відчув потребу в козацькій збройній силі — з нагоди загострення відносин із Москвою. Польсько-московські взаємини були напружені з підписання трактату в Деуліні (1618 р.), який впроваджував перемир'я на 14,5 року. Москва не могла змиритися із втратою територій і відмовою польської сторони визнавати за Михайлом Романо- вим царський титул. Війна весь час витала в повітрі і з наближенням завершення перемир'я (весна 1633 р.) видавалася неминучою. Влітку 1631 р. Москва розпочала приготування до війни на Смоленському пограниччі, а восени того ж року Польща почета мобілізацію козаків для походу на Сіверщину.

Узагалі про участь козаків у смоленській та сіверській війнах 1633—1634 рр. збереглося небагато відомостей. Відомо, що в лютому 1633 р. ЗО тис. козаків перейшли Дніпро та вирушили далі на Північ. Навесні було кілька спроб здобути Путивль, але безуспішно і з великими втратами. Крім того, Яцько Острянин узяв Валуйку та намагався здобути безуспішно Віл город. У другій половині 1633 р. на сіверському пограниччі тривала дрібна війна, а її головним героєм виступив А. Кисіль. При цьому козаки чомусь розійшлися по домівках і їх довелося збирати знову.

Козаки впродовж усієї війни відігравали дуже важливу роль — великою кількістю свого війська (бо король мав лише 9 тис. осіб), також вони відзначилися в битвах, штурмах, партизанській війні. Одна частина козаків діяла в околицях До- рогобужа, інша облягала Смоленськ. Після цього московська армія Михайла Шеїна була відрізана від Москви, і це змусило його капітулювати. Поляки були більш активними у смоленській війні, в яку намагалися втягти козаків зі Сіверщини, однак останні не поспішали її покидати.

Войовничий характер польського короля Владислава IV та невирішеність територіальних проблем із сусідами наштовхували його до розв'язування все нових і нових воєн. Завершивши Смоленську війну та щасливо уникнувши війни з Туреччиною (яку ще 1633 р. намагалася спровокувати Московія), король зосередив свою увагу на майбутньому конфлікті зі Швецією (1635 р. термін перемир'я завершувався, а Стокгольм не поспішав його поновлювати). Польський уряд знову вдався до випробуваного методу — перекинути козаків з півдня на північ — щоб забезпечити спокій від Туреччини та зміцнити одночасно свої позиції у війні зі Швецією. Крім того, треба було зняти напругу в козацькому середовищі, яке було розчароване в політиці уряду після Смоленської війни.

Цього разу уряд вирішив використати морський досвід козаків для дій на Балтиці — з огляду на відсутність належного польського флоту. Ідея була не новою — ще 1626 р. козаки самі пропонували уряду проект війни на Балтійському морі, але тоді таку пропозицію не підтримали — скептики аргументували свою позицію труднощами у транспортуванні чайок на Балтику, необізнаністю козаків із цим морем, небезпекою підводних скель. Але 1635 р. уряд переглянув свої погляди на цю справу та доручив Костянтинові Вовку набрати для пруської кампанії півтори тисячі "випищиків". Козацькі майстри зробили для них 30 човнів на Німані. Ще 500 козаків мав отримати для литовського війська князь К. Радзивілл.

Отже, політика польського уряду щодо козаків полягала у такій формулі — використовувати їх як дешеве та невибагливе

військо, і при цьому позбуватися надлишків войовничої енергії козацтва. Але така політика виявлялася недалекоглядною — на час залучення козаків для участі у війнах уряд забував про кількісні обмеження козацького реєстру та згадував про них одразу ж після закінчення бойових дій, наївно сподіваючись, що населення, котре відчуло всі переваги свободи, смиренно повернеться у стан звичайного підданства.

53. В 1569 році в Любліні відбувся об’єднаний польсько-литовський сейм, що затягнувся на кілька місяців через напружену боротьбу навколо унії. Проте її прихильники все ж таки отримали перемогу. За Люблінським трактатом Польща і Литва утворювали нову державу – Річ Посполиту – зі спільним королем, сеймом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися виконавча рада, фінанси та законодавство. До Польщі приєднувалася Волинь, Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав католиків та православних, рівноправ‘я мов та ін. Та це виявилося порожньою декларацією.

Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України. В тому ж 1569 році було здійснено перепис вільних земель в трьох українських воєводствах і король почав роздавати їх польській шляхті. Відбувалася інтенсивна полонізація південної Київщини і Полтавщини. Шляхта постійно запроваджувала тут фільваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянини-втікача. Більшість міст в Україні належала польським панам . Але навіть у державних, так званих “королівських містах”, українцям ставили всілякі перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їх проживання. Серед української знаті після Люблінської унії посилюється полонізація. Примусово насаджується польська культура, мова, освіта, католицька релігія, яку особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Крім того, сполонена українська знать отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус і можливості швидкого процвітання на державній службі. Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення - селянство, міщанство, дрібні та середні шляхтичі - противились покатоличенню і відстоювали православну грецьку віру. В цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства. В II половині XVI ст їх діяльність набуває як культурно-просвітницького та і політичного характеру. Вони перетворилися у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви і це викликало занепокоєння українських православних ієрархів. Більшість з них була згодна на унію з католицькою церквою для збереження свого становища і зрівняння у правах з католицьким церковниками. Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити своє панування на українській землі. В результаті певного компромісу в 1596 році була підписана Брестська церковна унія. Православна церква після собору опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх майно, прихильники православ‘я зазнавали утисків і переслідувалися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського населення. Але широкі маси українців: селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецьку віру. Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 року релігійні протиріччя ще більше загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в 1599 році на союз з протестантами Речі Посполитої. Але і цей відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів.

В II половині XVI ст. у зв‘язку з посиленням соціального та національно-релігійного гніту українського народу збільшився потік втікачів на Запоріжжя, що докорінно змінило козацьке середовище, зокрема посилення антипольських настроїв козаків. Зміцнення козацтва, як стану, участь запорожців в війнах, які вела Польща, їхня участь в захисті кордонів від нападів татар, а також звернення урядів різних держав за військовою допомогою до козаків - все це мало наслідком самоусвідомлення козацтвом своєї окремішності від інших суспільних станів і його роль в військово-політичних справах. Крім того, у 1583 році закінчилася довготривала Лівонська війна і велика кількість добровольців-козаків повернулася в Україну.

Польська влада намагалася поставити козацтво під свій контроль. З утворенням Речі Посполитої для цього виникли більші можливості. В 1572 році король Сигізмунд ІІ Август звелів набрати козаків “почет” на державну службу. На чолі козаків, які отримували платню з королівської казни, був поставлений старший Ян Бадовський.

Таким чином, в кінці XVI ст почали формуватися основні причини, що призвели до широкомасштабних народних повстань .

Ось основні з них:

1) Посилення феодального і національного гніту на українських землях після Люблінської унії.
2) Загострення міжконфесійних суперечностей після підписання Берестейської церковної унії.
3) Наростання суспільної конфронтації в українському суспільстві, що призвело до загострення класової боротьби.
4) Засилля польського права на українських землях наприкінці XVIст.
5) Козацтво стало формуватися, як окремий стан в Речі Посполитій і заявило про себе, як окрема військово-політична сила.
6) Прагнення козацтва поширити свій вплив на якомога більші території України.
7) Загострення протиріч і суперечностей між рядовими козаками «голотою» і козацькою старшиною.

У збройній боротьбі народу за своє визволення, яке почалося у кінці XVIст. виявилося пробудження національної свідомості українського народу . Вирішальною силою в цій боротьбі було українське козацтво. Народні повстання мали антифеодальний і визвольний характер.

54. Повстання під Проводом Криштофора Косинського.

Повстання під проводом К.Косинського (1591-1593).

Про Криштофа Косинського, як і про багатьох інших козацьких вождів, мало що відомо. Годі шукати його зображення серед портретів діячів того часу, якоїсь більш-менш повної біографії . ми знаємо лише те, що він походив із шляхетного роду, що жив на Підлящині, але, незважаючи на своє походження Косинський тісно пов«язував свою долю з українськими козаками. У 1586 році він вже виступає як один з визначних запорізьких старшин і несе бойову службу на самісінькому низу Дніпра, стежачи за окраїнами. В 1590 році гетьман реєстрового козацтва Криштоф Косинський, разом з іншими представниками козацької старшини, одержав від короля подарування на маєток Рокитне на Білоцерківщині. Але на ці землі заявив претензії князь Януш Островський, староста білоцерківський і домігся на них грамоти від короля. Це призвело до конфлікту між К.Косинським і Я.Островським, який поступово переріс у 1591 році в збройне повстання широких мас українського народу. В грудні того ж року Косинський очолив загін козаків-реєстровиків, який штурмом оволодів Білою Церквою . Ця подія послужила сигналом для загального повстання, козаки та селяни , міська біднота громили шляхту на всій Правобережній Україні, масами стікалися до Косинського, який успішно оволодів містами Трипілля та Переяслав. Стривожені розмахом повстання феодали Речі Посполитої почали поспіхом збирати посполите рушення і рушили на Трипілля. В цей момент повстанці виявили себе добрими дипломатами. Шляхом обіцянок та відволікаючих маневрів вони приспали пильність командування карателів і незабаром останні були розпущені по домівках. Але після короткої перерви, отримавши з Росії зброю та гроші, оскільки Косинський пообіцяв царю Федору Іоановичу, що перейде з козаками на царську службу, повстання розгортається знову. Воно охопило Волинь, Поділля, Брацлавщину і Київщину і лише люта зима 1592-1593 рр. перешкодила подальшому його розгортанню. Повстанці нападали не тільки на шляхетські маєтки, але й на міста. Сам Косинський очолив похід на Київ, внаслідок чого місто було обложене. Феодали Речі Посполитої почали знову формувати посполите рушення, на цей раз під Костянтиновим на Волині і набирали найманців аж у Угорщині. Очолив урядові сили князь Острозький. 2 лютого 1593 року він розбив військо Косинського під П«ятою (тепер село Чуднівського району не Житомирщині). Між козаками і Острозьким була укладена угода, за якою козаки зобов«язувалися скинути Косинського з гетьманства і перебувати в повному послухові королю., не нападати на сусідні країни, залишатися за порогами і не чіпати маєтків князя Острозького та інших магнатів, що були під П«ятою, видати із своїх лав селян-втікачів і шляхтичів, повернути захоплену в шляхти зброю, коней, худому, майно і дбати про те, щоб бути завжди у милості у князів і Речі Посполитої. Проте козаки не скинули Косинського з гетьманства і почали готуватися до нового повстання, повернувшись на Томаківську Січ. В травні 1593 К .Косинський на чолі 2000 козаків вийшов сушею та Дніпром піднявся до Черкас, де обложив його гарнізон. В ході жорстокої битви Косинський загинув, а козаки, зазнавши великих втрат, на умовах почесного миру відступили на Запоріжжя. Варшавський сейм оголосив їх поза законом. Після боїв під Черкасами більше половини повстанців рушило на Київ і восени 1593 року обложили місто. Але невдовзі прийшла звістка, що кримський хан обложив Токомакську Січ і зруйнував її. Внаслідок цього прийшлося зняти облогу Києва і повертатися на Низ і будувати нову Базавлукську Січ. Але повстання не припинялося і незабаром переросло в більш значне.

55.Козацько - селянське повстання під керівництвом Северина Наливайка.В 1594-1596 рр. розгортається нове повстання. Найвизначнішими ватажками повстанців деякі історики вважають не тільки Северине Наливайка, але й Григорія Лободу. На початку 1593 року Туреччина разом з кримським ханом починає війну з Австрією та Угорщиною. Австрійський імператор Рудольф II хотів використати у війні Австрії проти Туреччини запорожців. Козаки здійснили цілий ряд походів проти татар і турків. Навесні 1594 року запорожці під проводом Лободи напали на Білгород (Акерман), де зібралося турецьке військо для походу проти Угорщини, зруйнували місто і знищили багато турків. Незалежно від запорожців влітку 1594 року рушив до Молдавії і Наливайко на чолі загону в 2000 козаків. Наливайко напав на татар, що йшли на Угорщину , розгромив їх, захопив кілька тисяч коней. Після цього походу Наливайко відіслав своїх посланців до Запорозької Січі з пропозицією дійти разом. В жовтні 1594 року Наливайко і Лобода на чолі 12 тис. війська здійснили перший похід на Молдавію. Однак, як показала подальша боротьба, Григорій Лобода, який спирався на козацьку старшину, не завжди належно та віддано підтримував С.Наливайка. Тому з повним правом можна вважати вождем повсталих С.Наливайка. Що ми про нього знаємо ?Момент для повстання було обрано дуже вдало. В цей час Річ посполита вела війну з Туреччиною, намагаючись поставити на молдавському престолі свого кандидата – Сімеона Могилу. Скориставшись з малочисельності ворожих військ, Наливайко та його союзники окупували незабаром більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусі. Повстання сприяло піднесенню антишляхетської боротьби в Україні. Похід Наливайка сприяв швидкому притоку селян і міщан до лав повсталих. Той самий Наливайко командував військами, які здобували Луцьк, Бобруйськ, Могилів. Наливайко, як свідчать деякі історичні джерела, мав намір створити незалежну козацьку республіку між Дніпром і Бугом, яка згодом могла стати у нагоді для боротьби проти татар і турків. Однак Річ Посполита вже завершила перемогою війну в Молдавії і польські війська коронного гетьмана Станіслава Жолкевського вирушили на Україну. Наливайко був змушений відступити з Білорусі на Волинь, звідти на Подніпров«я, ведучі жорстокі бої з карателями а районах Латуня, Браїлова, Острополля, Любартова, Пилкова та ін.Ранньої весни 1596 року Лобода під Києвом об«єднався з загонами полковника Шаули, який повертався з Білорусі. Біля Білої Церкви всі три повстанські загони об«єдналися. В березні 1596 року повстанці під натиском переважаючих сил противника відійшли до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, карателі наздогнали повстанців і нав«язали їм генеральну битву. Саме тут, в ході жорстокого бою Наливайка було поранено кулею, а М.Шаулі гарматним ядром відірвало руку, загинуло чимало повстанців. Але й Жолкевський втратив вбитими і пораненими 60 шляхтичів та 300 солдат і змушений був тимчасово припинити погоню. Він розіслав листи до уряду й магнатів, благаючи про допомогу, бо «вся Україна покозачилася», і тому треба до кінця викоренити повстання. Отримавши численне підкріплення, Жолкевський знов погнався за повстанцями, які пішли на Київ, а потім на Переяслав та Лубни. Отже, перші масові селянсько-козацькі повстання 1591-1596 років, в яких українські народні маси виступили проти соціального і національно-релігійного гніту, за визволення з-під ярма шляхетської Польщі, за свою національну гідність хоч і зазнали поразки, але мали велике історичне значення. В них народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до більш широких і рішучих битв із своїми ворогами, гартували свою волю і національну свідомість.

Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591-1596 років польський уряд, магнати і шляхта продовжували захоплювати українські землі, збільшувати панщину та інші повинності, закріпачувати селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза законом (баніція). Однак ніщо не могло припинити розгортання визвольного руху українського народу та антифеодальної боротьби трудящих мас. Антифеодальний протест народних мас в Україні на початку XVIIст. вилився насамперед в покозаченні. Селяни і міщани не визнавши над собою влади королівських старост і феодалів, відмовилися виконувати панщину та інші провинності. Масові виступи селян, міщан і козаків стали частим явищем. Особливо значними стали вони взимку 1613-1614 років на Брацлавщині, а потім наприкінці 1615 - на поч. 1616 років охопили значну територію Східної України. В 1618 році селянські повстання охопили Київщину та Волинь.

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 532; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 19 20 212223 24 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!