Ранні роки роботи та подальший розвиток
В липні 2000 року, видання опублікувало свою першу статтю, а саме: "Відкритий лист Георгія Гонгадзе Генпрокурору", у якому йшлося про намагання міліції "пришити" кримінальну справу Георгію Гонгадзе, - "10 липня до генерального директора радіостанції "Континент" Сергія Шолоха завітав полковник міліції, якій розповів історію про мою начебто причетність до кримінальної "розборки" в місті Одеса, внаслідок якої загинула людина. Іншими словами, мені намагаються "пришити" кримінальну справу." [1]
Починаючи з 31 вересня 2000 року, видання розпочало регулярну публікацію новин. Основними темами є політика та економіка.
У 2004 році, коли розпочалась широка кампанія мирних протестів, мітингів, страйків, так звана "Помаранчева Революція", "Українська правда" грала важливу роль в наданні інформації громадськості.
Після "Помаранчевої Революції", видання набуло значної популярності, що дало змогу вийти у вільне плавання, отримуючи дохід від реклами. Вже згодом Олена Притула доповнила "Українську правду" новинними сайтами, присвяченими економіці, світському життю, місцевим новинам, і, що найголовніше, журналістським розслідуванням, створивши інтегровану інтернет-медіа-групу.
В «Українській правді» з моменту її створення майже кожного року відбувались значні події, які впливали на розвиток видання. Це можна прослідкувати, подивившись список найважливіших подій:
|
|
|
· 7 вересня 2000 року УП провела першу чат-конференцію, гостем якої був посол США в Україні Стівен Пайфер;
· У лютому 2001 року – запуск форуму «Української правди»;
· Восени 2001 року УП вперше змінила дизайн сайту;
· Взимку того ж року відбувся запуск англомовної версії «Української правди»;
· У вересні 2002 року УП почала викривати перші «темники»;
· Осінь-зима 2004 року – під час Помаранчевої революції деякі українські інтернет-провайдери блокували доступ користувачів до «Української правди»;
· У квітні 2005 року відбулось перше значне розслідування УП, яке змусило тодішнього міністра Юстиції Романа Зварича зізнатись, що він не має юридичної освіти;
· Липень-жовтень того ж року – «Українська правда» провела ще одне розслідування, яке стосувалось дорогих іграшок сина тодішнього президента – Андрія Ющенка: телефон Vertu, BMW M6 вартістю 800 тисяч гривень, дорогі рахунки з пафосних закладів тощо. Розслідування не залишилось без реакції самого президента Ющенка та його сина;
· Вересень 2006 року – скандальна серія публікацій про придбання Мерседесу головою «Нафтогазу» Олексієм Івченком, яке було куплене за державні кошти, внаслідок цих публікацій авто було продано, а самого Івченка відправили у відставку;
|
|
|
· У лютому 2007 року «Українська правда» вдруге змінила дизайн сайту;
· У липні того ж року УП розпочала цикл статей «із життя … еліти» про помешкання українських можновладців;
· 19 липня 2007 року – запуск блогів на «Українській правді»;
· У 2007-2008 рр. – УП допомагала збирати запитання для прес-конференцій Ющенка;
· 2009 рік – «Українська правда» продовжує цикл публікацій «Із життя державної еліти», тоді були опубліковані документи по «Межигір’ю» та про скасування судимостей Віктора Януковича;
· Грудень 2009 року – УП втретє змінює дизайн сайту;
· 24 січня 2014 року, під час подій на вулиці Грушевського [2], сайт відвідало більше 1,6 млн користувачів. Таким чином було встановлено рекорд відвідуваності для українських онлайн-медіа;
· У вересні 2014 року Лещенко і Найєм оголосили про участь у дострокових парламентських виборах і припинення журналістської діяльності
· За даними «Gemius» за жовтень 2015 року «Українська правда» зайняла третє місце серед українських новинних сайтів, поступившись лише сайтам «Обозреватель» та «Цензор.нет». У цьому місяці кількість переглядів її сторінок склало 56 млн;
|
|
|
· Вже у 2016 році з виданням співпрацює близько 40 осіб. П’ятнадцять працюють в «Українській правді», шестеро – в «Економічній правді», близько десяти в «Європейській правді», двоє – в «Історичній правді», п’ятеро – в «УП Життя».
Інший бік «Української правди»
Не дивлячись на те, що «Українська правда» є провідним інтернет-виданням у напрямі розслідувань, вона також не ‘безгрішна’.
Так, 8 червня 2014 року, на сайті НСФХУ (Національний союз фотохудожників України) було опубліковано статтю під назвою «Максим Донюк & Українська правда», яка показує видання і, зокрема, Олену Притулу, не з кращого боку.
«Украинская Правда, или Как один человек может испортить репутацию всему изданию»
«Меня не удивляет стремление многих моих соотечественников к халяве. Сам грешен, чего уж тут скрывать.
Чему я не перестаю удивляться - так это человеческой наглости.
Вот к примеру, ты знаешь, что человек не прав, и он знает, что он не прав. И происходило это всё у тебя на глазах. И еще 5 человек свидетелей. Но бог ты мой, как же искренне его возмущение, как убедительно он рассказывает о том как всё было...
В такие моменты поневоле начинаешь задумываться - а не дурак ли я? Хотя нет, подождите, вот же свидетели.
|
|
|
Впрочем этот пост не о любви к халяве, и даже не о наглости. Этот пост о глупости и непрофессионализме там, где я меньше всего этого ожидал.
Сразу хочу сказать, взгляд мой абсолютно субъективный, истоков данной истории я не знаю, но они в данном случае и не важны. Я просто описываю что я вижу и как я вижу.
Началась эта история для меня с того момента, когда я наткнулся на данную публикацию в Фейсбуке:
Серьезное обвинение в адрес одного из популярнейших новостных интернет-изданий Украины.
Здесь стоит сделать небольшое отступление и рассказать кто такой Максим Дондюк.
Максим - фотограф и журналист. Известный, очень уважаемый, победитель целой кучи международных конкурсов. Его материалы публиковали TIME, Bloomberg Businessweek, The Independent, The Daily Telegraph, Wall Street Journal и другие.
Лично я с Максимом не знаком, хоть и пересекались пару раз на презентациях. Но вот личное впечатление от его работ у меня сложилось давно - Максим не только очень талантливый фотограф и журналист, но и действительно влюблен в свою работу и вкладывает в нее все силы и всю душу. Вот такое вот мое субъективное мнение об этом человеке.
Если же говорить о моем личном отношении к Украинской Правде, то последние полгода новости я в основном читал именно на этом ресурсе, да и другим его рекомендовал.
Какую же реакцию вы бы ожидали от столь популярного в Украине интернет-издания на подобные обвинения известного и уважаемого фотографа и журналиста? "Приняли к сведению, разберемся и накажем виновных"?
А вот и не угадали.
Ответить Максиму решила главный редактор УП Алена Притула на своей личной странице в том же Фейсбуке:
Неожиданный ответ, как для главреда издания такого уровня. С отсутствием каких либо аргументов, зато переходом на личности и оскорблением сразу всех фотожурналистов одной фразой "Ваш труд - это минута. Талантливый, но миг. Текст пишется иногда сутками."
Уважение к коллегам по цеху, дипломатичность, сдержанность? Нет, не слышал.
Тут уже ваш покорный слуга не выдержал и таки сделал замечание, что дескать такие комментарии не совсем корректны и портят репутацию как Алены Притулы в частности, так и издания в целом. Ответ меня добил, цитирую : "Я, Игорь, прежде всего человек. И любой журналист прежде всего человек. Так случилось, что я стала редактором УП, а УП стала популярной. Имею право на человеческую реакцию, пусть вам это покажется неверным" и "Игорь, я никогда не играла в социальные игры. Я не хочу и не буду выстраивать имидж. Тем более продуманно. Это не моя жизнь"
Нет, я ни в коем случае не оспариваю право любого человека на человеческую реакцию, но вот право главного редактора подобного рода издания (ведь вроде как не желтая пресса в конце концов) на публичную "человеческую" реакцию для меня стало новостью. Я уж молчу о том какие выводы стоит сделать насчет издания, главный редактор которого совершенно не беспокоится о своей репутации.
В качестве послесловия:
В ходе обсуждения довольно много журналистов также пожаловались на недобросовестность редакции УП в отношении их материалов. Выводы делайте сами, ну а я пожалуй поищу себе другой источник новостей.
Автор: Игорь Воронцов». [3]
Як ми бачимо, Притула дійсно дозволила собі те, чого не могла дозволити – переходити на особистості. Дехто, як, наприклад, автор даного матеріалу, може одразу поставити хрест на «Українській правді» та піти шукати інші «джерела новин», але треба бути реалістами, така невелика, хоча й груба помилка з боку Олени Притули зовсім не руйнує репутацію усього видання в цілому, адже УП як була провідною незалежною інтернет-медіа організацією, яка і донині веде свою викривальну діяльність, так нею і залишається.
Але є іще один інцидент, пов’язаний з «Українською правдою». 1 лютого 2016 року, УП брала інтерв’ю у громадського та політичного діяча Миколи Томенко, щодо Яценюка [4]. Чотири дні потому Томенко оприлюднив статтю, у якій йшлося про "загублену" кінцівку його інтерв’ю.
"Загублена" кінцівка мого інтерв’ю "Українській правді"
«Я вдячний "Українській правді" за ініціативу інтерв’ю зі мною, де вони цікавилися політичною ситуацією та конфліктами в країні, фракції БПП, коаліції тощо. Натомість, можливо, в силу технічних проблем кінцівка цього інтерв’ю "загубилася".
Для мене важливо, щоб моя позиція стосовно не лише оцінки нинішньої ситуації, а й стосовно майбутнього України стала публічною. Тож, подаю кінцівку мого інтерв’ю "Українській правді", яка не була оприлюднена.
"- Якщо подивитися на Вашу політичну історію, то можна побачити, що Ви завжди були з перспективними лідерами з демократичного середовища. Це був Ющенко, потім Тимошенко, потім Порошенко. Хто зараз є перспективним лідером у демократичному таборі? І з ким Ви можете бути?
- Я всіх переконував і вчив в основу стратегії брати ідеї та цінності. При всіх недоліках, з усіх названих політиків Ющенко в ідеологічному плані мені був найближчим. Однак його українськість була перекреслена швидким замиренням та фактичною співпрацею з олігархічними кланами.
Керівників "Батьківщини" також намагався переконати, що соціальні передвиборчі пропозиції – справа добра, але треба чітко задекларувати і постійно триматися ідеологічних цінностей... З Порошенком інша ситуація. Тут екстремальність ситуації спонукала до співпраці в інтересах країни під час президентської виборчої кампанії.
Отож, біда сучасної української політики і парламенту в тому, що в державі практично немає світоглядних чи ідеологічних партій. Я ж намагаюся нині об’єднати та співпрацювати з середовищем, близьким до мене і моєї команди, з якою я працюю 10 років в рамках Фонду "Рідна країна".
Необхідно виправляти нинішню найбільшу біду України – відсутність світоглядного тренду. Переконаний, що призначення "європейської ідеї" нашою національною ідеєю - помилкове. Європейські цінності та принципи - це інструмент, механізм, який допомагає реалізувати справжню національну ідею. А національна ідея очевидна: будівництво власної української держави, якою будемо гордитися і ми, і наші діти, і яку будуть поважати у всьому світі.
Популярною мовою я це називаю цінностями "українського світу", для реалізації якого ми боремося за власну національну економіку, власну національну культуру, оголошуємо не рік англійської, а десятиріччя української мови тощо.
Довкола цих цінностей і буду формувати команду. Якщо до наступних виборів я не буду переконаний, що така потужна українська команда створена, то буду читати лекції в рідному київському університеті Шевченка…
- Так а хто виглядає перспективним лідером? Саакашвілі? Вакарчук? Коломойський?
Поки що я не бачу таких лідерів. Може, в перспективі той же Саакашвілі і стане українцем в ідеологічному сенсі. Але поки що виглядає, що вищезгаданий "український світ" для них не є ключовою ідеєю. Хтось вважає головною ідеєю боротьбу з корупцією, хтось – навчання українців за кордоном, хтось – формування української буржуазії…
Можливо, нам не треба запрошувати на лідера когось із-за кордону, чи навіть шукати в Україні. Варто використати досвід Української народної республіки часів початку ХХ ст., коли був створений так званий блок українських партій. Можливо, і на наступні парламентські вибори треба об’єднати всіх професійних, патріотичних, світоглядних українців у своєрідний український блок. Тому сьогодні слід не лідера шукати, а людей об’єднувати під справжні вартісні ідеї та цінності!". [5]
Чи була ця кінцівка дійсно загублена, чи це було навмисно зроблено із чиєїсь ініціативи, достеменно невідомо, адже ніякого подальшого розвитку цієї теми не було. Однак, можна з упевненістю сказати, що такі ‘погрішності’ з боку видання такого масштабу – не випадковість.
Взагалі, у цю тему можна зануритись глибше, більш того, тут можна спробувати провести власне журналістське розслідування, але хто послухає студента-журналіста четвертого курсу, який намагається якось викрити справжнє обличчя такого гіганту українських журналістських розслідувань «Української правди».
РОЗДІЛ 3. РОЗСЛІДУВАННЯ "УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ» ТА ІНТЕРНЕТ РЕСУРСІВ, ПІДПОРЯДКОВАНИХ "УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ"
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 502; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!