Основні методи лікування запальних захворювань геніталій при неспецифічному запаленні нижніх відділів жіночих статевих органів

1.Вульвіт.

Під час гострого вульвіту призначають ліжковий режим, до запалених ділянок прикладають примочки зі свинцевою водою або 1% розчином резорцину. Через 2—3 дні після припинення гострих явищ призначають теплі сидячі ванни з розчином калію перманганату (1:10 000), настоєм ромашки або розчином фурациліну 1:5000. У підгострій і хронічній стадіях рекомендують сидячі ванночки з розчином ромашки або калію перманганату 2—3 рази на добу по 10 хв., снодійні засоби тощо. Паралельно проводять лікування супутніх загальних захворювань (діабету, циститу) і усувають механічні чинники та інші шкідливі агенти, які обтяжують перебіг захворювання.

2. Бартолініт.

У разі проникнення мікробів у паренхіму залози виникає справжній абсцес. Лікування абсцесів зводиться до розтину і дренування вогнища. У разі кісти бартолінових залоз і рецидивуючихпсевдоабсцесів роблять екстирпа­цію бартолінової залози.

3.Кольпіт.

Лікування проводять з урахуванням етіологічного чинника. У гострій стадії починають із застосування теплих сидячих ванн із слабкого розчину калію перманганату 1:10000 або ромашки, шавлії, дубової кори у поєднанні з антибактеріальною терапією (антибіотики з урахуванням чутливості збудника і сульфаніламідні препарати). Після затихання гострих запальних явищ призначають спринцювання піхви 2% розчином борної кислоти або 0,02% розчином фурациліну, а також піхвові таблетки кліон-Д100або поліменакс з наступною нормалізацією мікрофлори піхви пробіотиками — біфідумбактрином, вагілаком та ін. При кандидозномукольпіті застосовують клотрімазол, міконазол, еконазол, інтраконазол. Препарати вводять у піхву 1 раз на добу протягом 3 діб. Призначають пімафуцин протягом 6 діб, дифлюкан по 150 мг усередину та ін.

При старечому кольпіті неспецифічної етіології слід застосовувати місцеві етіотропні протизапальні засоби, лікувати обмінні порушення тощо.

4.Ендоцервіцит.

У разі неспецифічного гострого ендоцервіциту лікування має бути спрямоване на локалізацію процесу. Призначають повний спокій. Активні місцеві процедури протипоказані через можливе поширення інфекції на вищерозташовані відділи статевого апарату. Антибіотики та сульфаніламідні препарати вводять у поєднанні із загальнозміцнюючою терапією. Гнійні виділення видаляють із піхви за допомогою обережних спринцювань. Промивну рідину уводять у піхву під низьким тиском. Для спринцювання застосовують розчин фурациліну (1:5000), теплий розчин натрію гідро­карбонату (2 столові ложки на 1 л перевареної води), відвар ромашки, шавлії, дубової кори.

У разі хронічного ендоцервіциту проводять більш активне місцеве лікування: спринцювання 5% розчином натрію гідрокарбонату, піхвові ванночки з неочищеним деревним оцтом або 2% розчином срібла нітрату, змазування каналу шийки матки 10% розчином натрію гідрокарбонату чи 5— 10% розчином протарголу. Припікання роблять через 3—4 дні, усього 5—6 процедур. Призначають також електрофорез цинку (ендоцервікально) і загальнозміцнювальне лікування.

Основні методи лікування запальних захворювань геніталій верхніх відділів жіночих статевих органів (ендометрит, аднексит, пельвіоперитоніт)

При гострому запальному процесі:

І. Лікування проводиться обов'язково в стаціонарі.

II. Антибактеріальна терапія.

У лікувальному комплексі основне місце посідають антибіотики. З початком захворювання, коли лабораторні дані про характер збудника та його чутливість відсутні, рекомендується призначати антибіотики широкого спектра дії або їх. комбінації.

1. Монотерапія. Орієнтуючись на передбачувану етіологію захворювання. Призначають бета-лактомні антибіотики (напівсинтетичні пеніциліни):

-метицилін-натрій 1,0 (в/м, 4,0—6,0 г на добу, на А—б введень);

-оксацилін-натрій 0,5 (в/м, 3,0—6,0 г на добу, на 4—6 введень);

-ампіцилін-натрій 0,5 (в/м, 1,0—3,0 г на добу, на 4—6 введень);

-ампіокс-натрій 0,5 (в/м, 2,0—4,0 г на добу, на 4—6 введень).

Цефалоспорини:

-цефазолін 0,5—1,0 (в/м, в/в, 2,0—6,0 г на добу, на 4 введення);

-кефзол 1,0 (в/м, в/в, 4,0—6,0 г на добу, на 2 введення);

-цефтріаксон 0,25—1,0 (в/м, в/в, 2,0—4,0 г на добу, на 1—2 введення).

Аміноглікозиди:

-канаміцин 0,5—1,0 (в/м, 2,0г на добу, на 2—3 введення);

-гентаміцин 2,0 (в/м, в/в, 0,04, 0,08 — 1,6—2,4 г на добу, на 2—З введення);

Карбапенеми:

-меронем 0,5 (в/м, в/в, 3,0 г на добу, на 4 введення).

2. Комбінації: цефалоспорини І генерації, нітроімідазоли, аміноглікозиди:

-цефазолін +метрогіл +гентаміцин (цефазолін — 1,0, на добу 3,0 г, курс 15,0 г; метрогіл — 0,5, на добу 1,5 г, на курс 4,5 г в/в крапельне;

гентамецин — 0,08, на добу 0,24, на курс 1,2 г).

3. Цефалоспорини II генерації, нітроімідазоли, аміноглікозиди:

цефуроксим +метрогіл +гентаміцин (цефуроксим — 0,75, на добу 2,25, на курс 11,25 г; метрогіл — 0,5, на добу 1,5 г, на курс 4,5 г в/в крапельне; гентаміцин — 0,08, на добу 0,24, на курс 1,2 г).

       ”Золотим стандартом" при лікуванні сальпінгоофориту є призначення клафорану (цефотаксиму) в дозі 1,0—2,0 г 2—4раза на добу в/м або одну в 2,0 г в/в в сполученні з гентаміцином по 0,08 г 3раза на добу. Курс лікування антибіотиками потрібно проводити не менше 5—7 днів. Доцільно поєднувати антибіотики з сульфаніламідами, особливо при призначенні пеніцилінів: сульфаніламіди пригнічують пеніциліназу, посилюючи тим самим дію наступних антибіотиків.

       Для подавлення патогенного росту та розмноження грибів при антибіотикотерапії одночасно застосовують різні антигрибкові препарати:

ністатин — по 500000 ОД 4 рази на добу всередину та вагінальні свічки 1—2 рази на день, натаміцин (пімафуцин) — по 0,1 г всередину 4 рази на день та вагінальна таблетка 2 рази на день, флуканазол (діфлюкан) — по 150 мг одноразово. Для профілактики та лікування вагінального дисбіозу (бактеріального вагінозу) після проведення антибіотикотерапії показне застосування препаратів біфідо- та лактобактерій: ацилак (по 1 свічці 2 рази на день протягом 10 днів), біфідумбактерин (в тому ж режимі), вагілак (вводити до піхви по 1 капсулі на ніч 10 днів) та ін. Перорально доцільно приймати еубіотики: ацилак, біфідумбактерин, біфікол, біоспорин, лінекс та ін. Під час антибіотикотерапії слід обов'язково призначити вітаміни В, С, полівітаміни.

3. Дезинтоксикаційна терапія здійснюється низькомолекулярними плазмо-замісниками (неогемодез, неокомпенсан, сольові розчини). Загальний об'єм рідин, що вводяться в організм, залежить від важкості стану і визначається по 40—45мл на 1 кг маси хворої під контролем гематокриту та діурезу.

Обов'язкове застосування препаратів, що покращують реологічні властивості крові (реополіглюкін, реоглюман, плазмастерил, волекам). Також застосовується гепарин, аспірин, курантил.

IV. Для підвищення імунітету застосовують препарати плазми (суха, нативна, гіперімунізованаантистафілококова, антиколі-плазма, антиешеріхії-плазма — по 100—150 мл в/в 3—5 раз, щоденно або через день, гамма-глобулін по 3 дози через 3 дні 3 рази).

V. Обезболюючий ефект досягається призначенням аналгетиків, спазмо­літиків, дозованою гіпотермією.

VI. При стабілізації запального процесу та відсутності ознак нагнивання через 10—12 днів можна призначити фізіотерапевтичні методи лікування:

ультрафіолетову еритемотерапію, магнітотерапію, діадинамічні струми.

Курс лікування гострого запалення або загострення хронічного процесу в стаціонарі повинен бути не менше 3 тижнів. Потім хвора продовжує почате в стаціонарі фізіотерапевтичне лікування в жіночій консультації. Для проведення реабілітації функції уражених систем через 4—6 місяців після гострої стадії захворювання показано санаторно-курортне лікування.

При хронічному запальному процесі:

В сучасних умовах більшість жінок з хронічними запальними захворюваннями геніталій лікується амбулаторне. Але при тяжких формах висхідної інфекції, формуванні тубооваріальних абсцесів, ознаках ураження очеревини, пацієнтки підлягають обов'язковій госпіталізації.

Лікування у хронічній стадії має бути комплексним і включати біологічні, фармакологічні і фізіотерапевтичні методи.

І. З біологічних засобів рекомендують, незалежно від виду збудника, застосувати:

1)гоновакцинотерапію (лікування починають з дози 0,2мл — 200 000 000 мікробних тіл і повторюють через 2 дні зі збільшенням дози під час кожного повторного введення на 0,2мл, усього на курс — 2млгоновакцини);

2)аутогемотерапію (від 0,5мл крові, поступово підвищуючи дозу до 10мл);

3)плазмол або екстракт плаценти (по 1млпідшкірне у передню черевну стінку через день, усього 15 ін'єкцій);

4) алое або ФіБС (по 1 мл підшкірне щоденно, усього ЗО ін'єкцій);

5) екстракт плаценти по 2мл в/м 1 раз на тиждень, 8—10 ін'єкцій;

6)полібіолін — препарат, який отримують з донорської сироватки крові людини, має значний розсмоктуючий ефект. Призначається по 0,5 г (розвести в 5мл 0,25% розчину новокаїну), в/м, щоденно. На курс — 10 ін'єкцій.

II. Десенсибілізуюча терапія: димедрол — 0,05,тавегил (клемастин) — 0,05,супрастин або піпольфен (діпразин) — 0,025 по 1 табл. 2 рази на день протягом 7—10 днів. Одночасно призначають нестероїдні протизапальні засоби (індометацин, диклофенак-натрій та ін.).

III. Ферментотерапія. Ферментативні препарати покращують мікроциркуляцію, позитивно впливаючи на гемореологічні показники, підвищують імунітет:

-вобензим призначають по 3 таблетки 3 рази на день за ЗО—40 хвилин перед їжею, запивати великою кількістю води (до 250мл). Максимальна доза — до ЗО таблеток;

-флогензим призначають по 2 таблетки 3 рази на день, за тими ж правилами;

-мусал призначають по 3—4 таблетки 3 рази на день, дозу можна підвищити в 3—4 рази.

IV. Фізіотерапія.

Фізіотерапевтичне лікування повинно бути достатньо тривалим (20—25 процедур) та багатокурсовим (2—3 курси з інтервалом 2 місяці). Бажано виконувати переважно внутрішньовагінальні та ректальні методики викону­вання фізіотерапевтичних процедур.

Для фізіотерапії ЗЗСО застосовують такі штучні (перфомовані) фізіотерапевтичні фактори:

1)світлолікування —УФ-промені, лазерні промені;

2) вібраційна терапія — масаж, ультразвукова терапія;

3) електролікування — перемінні електромагнітні поля високої частоти (ВЧ), ультрависокої частоти (УВЧ) та надвисокої частоті (НВЧ);

індуктотермія; постійні магнітні поля (ПМП) та перемінні (ПеМП);

діадинамічні токи; мікрохвилі сантиметрового діапазону (СМХ) та дециметрового діапазону (ДМХ) та ін.;

4) сполучення фізіотерапії — електрофорез, фонофорез лікарських засобів; парафін, озокерит або грязі у вигляді трусів і піхвових тампонів у дні, вільні від діатермії, через день, 15—20 процедур. ;

V. Голкорефлексотерапія.

VI. При безплідності, пов'язаній з непрохідністю маткових труб, — Ферменти (лідаза 32—64 ОД, хімотрипсин 5—10 мг в ін'єкціях, ронідаза за допомогою фонофорезу на низ живота). Зважуючи на те, що ферменти діють при безпосередньому контакті з тканинами, оптимальним шляхом введення цих препаратів є ін'єкції через заднє склепіння або введення їх у порожнину матки за допомогою гідротубацій.

VII. Седативна терапія (аналгетики, спазмалітики).

VIII. Санаторно-курортне лікування (Любен Великий, Одеса, Хаджибей, Євпаторія, Бердянськ, Слав'янськ, Миргород).

Крім перелічених методів лікування гострих та хронічних запальних процесів геніталій, що відносяться до консервативних, застосовуються також хірургічні методи.

Показанням до термінового хірургічного втручання при гострому запаленні геніталій є:

1) дифузний перитоніт;

2) розрив піосальпінксу;

3) відсутність ефекту протягом 24 годин після дренування черевної порожнини за допомогою лапароскопії. В плановому порядку операція виконується при наявності гнійного запалення придатків, мішечкуваних запальних пухлин. Оптимальним терміном для операції є період ремісії процесу. Об'єм операції залежить від характеру та розповсюдження деструктивного процесу, віку хворої, анамнезу, потенційної онконебезпеки. В молодому віці операція обмежується видаленням ураженого органу (частіше за все, це маткова труба), а у віці після 45 років — об'єм операції розшируюється (видалення матки, можливо, яєчника).

Білет № 3

1. Зовнішні та внутрішні статеві органи жінки.

Зовнішні статеві органи
До зовнішніх статевих органів жінки (genitalia externa) відносять лобок, великі статеві губи, малі статеві губи, клітор, присінок вагіни

Лобок це найнижча ділянка передньої черевної стінки. Завдяки значному розвитку в цій ділянці підшкірної клітковини, він має вигляд підвищення і називається горбком Венери (mons Veneris). У статевозрілих жінок лобок вкритий волоссям із горизонтальною верхньою межею (оволосіння за жіночим типом). Ріст волосся вгору з конусоподібним звуженням його по середній лінії живота до пупка називають оволосінням за чоловічим типом.
У дівчаток, які не досягли статевої зрілості, на лобку немає волосся, у літніх жінок після припинення менструацій оволосіння лобка зменшується. Зазначений ріст волосся на лобку пов’язаний із функціонуванням яєчників.
Великі статеві губи (labia pudenda majora) - це дві поздовжньо розміщені шкірні складки із сполучнотканинною основою і жировим прошарком всередині. Обидві складки йдуть від лобка вниз і назад, обмежують з боків статеву щілину (rima pudendi). Довжина кожної із статевих губ складає 8 см, ширина - 2-3 см. Угорі великі статеві губи непомітно переходять у лобок і утворюють передню спайку (commissura labiorum anterior), а внизу вони сполучаються й утворюють задню спайку вагіни (commissura posterior), яка розміщена приблизно на 2-3 см вище. Відтягнувши задню спайку, можна виявити простір між нею і дівочою плівою - човноподібну ямку (fossa navicularis). У передній частині великих статевих губ віялоподібно розходяться закінчення круглих маткових зв’язок.
Простір між задньою спайкою вагіни і прямою кишкою називають промежиною (perineum). На шкірі промежини від задньої спайки вагіни до заднього проходу тягнеться у вигляді лінійного рубця так званий шов промежини (raphe perinei). Висота промежини ззовні становить 3-4 см, у глибину вона поступово звужується, задня стінка вагіни поступово наближається до прямої кишки і ведмежовується лише сполучнотканинним прошарком. Простір між зовнішнім отвором заднього проходу і куприком називають задньою промежиною. У товщі великих статевих губ знаходяться жирова клітковина та венозні сплетення. У верхній їх половині закінчуються пучки (lig. teres uteri).
У нижній третині глибоко під шкірою у товщі великих губ розміщені бартолінієві залози (glandulae Bartolini). Якщо захопити пальцями нижній край великої статевої губи, то можна пропальпувати бартолінієву залозу як округле тіло завбільшки з горошину чи біб. Бартолінієві залози мають альвеолярно-трубчасту будову. Кожна залоза складається з кількох часточок, кожна з яких у свою чергу, складається з декількох альвеол, вистелених всередині залозистим епітелієм і мають вивідні протоки, що з’єднуються в одну спільну вивідну протоку завдовжки 1,5-2 см, яка відкривається біля входу у вагіну на внутрішній поверхні малих статевих губ, там, де вони зливаються з великими губами.
Бартолінієві залози виробляють прозорий секрет лужної реакції.
Малі статеві губи (labia pudenda minora) розміщені досередини від великих статевих губ у вигляді двох паралельних складок слизової оболонки й обмежують присінок вагіни. Верхній їх кінець розщеплюється на дві складки. Одна з них йде над клітором і, з’єднуючись з такою ж із протилежного боку, утворює крайню плоть клітора (preputium clitoridis). Задні кінці малих губ утворюють вуздечку (frenulum labiorum pudendi). Між малими статевими губами знаходиться присінок вагіни (vestibulum vaginae). У товщі малих статевих губ розміщені цибулини присінка (bulbus vestibuli).
Клітор (clitoridis)складається з двох сполучених між собою печеристих тіл (corpora cavernosum clitoridis) . Він має вигляд невеликого горбка у передньому куті статевої щілини. У ньому розрізняють голівку і тіло, яке складається з печеристих тіл і ніжки, що прикріплюються до окістя лобкових і сідничних кісток. Клітор має велику кількість судин і нервів, а в його шкірі дуже багато нервових закінчень. Сальні залози, на які багатий клітор, виділяють смегму. Функціонально клітор є органом статевого відчуття.
Цибулина присінка вагіни (bulbus vestibuli) – це непарне густе венозне сплетення за типом кавернозного тіла, яке покрите білковою оболонкою. Цей утвір складається з двох частин (правої та лівої), розміщених в основі великих і малих статевих губ у ділянці присінка і нижнього відділу вагіни, що підковоподібно охоплюють спереду вхід у вагіну. Передні (верхні) звужені частини цибулини, з’єднуючись, охоплюють зверху сечовидільний канал. Задні (потовщені) кінці бокових частин цибулини присінка прикривають і прилягають до бартолінієвих залоз. Кожна з бокових частин цибулини ззовні знизу частково прикрита цибулинно-печеристим м’язом.
Присінок піхви (vestibulum vaginae) - це простір, обмежений спереду клітором, ззаду - задньою спайкою статевих губ, з боків - внутрішньою поверхнею малих статевих губ. Угорі збоку вагіни він межує з дівочою плівою. У присінок вагіни відкриваються зовнішній отвір уретри, вивідні протоки великих залоз присінка.
Дівоча пліва (hymen) - це сполучнотканинна перетинка, яка закриває вхід у вагіну. Вона вкрита багатошаровим плоским епітелієм. В основі дівочої пліви містяться м’язові елементи, еластичні волокна, кровоносні судини і нерви. У ній є отвір. Залежно від його форми і розташування, дівоча пліва може мати вигляд кільця, півмісяця, зубця тощо. Іноді дівоча пліва має два або декілька отворів, зрідка буває суцільною (без отворів). Під час першого статевого акту дівоча пліва розривається, що супроводжується кровотечею. Після її розриву залишаються гіменальні сосочки. У деяких випадках дівоча пліва добре розтягується і не розривається під час статевого акту.
Промежина (perineum) - це простір між задньою спайкою і прямою кишкою, м’язово-фасціальний утвір. На шкірі промежини помітна лінія, що йде від задньої спайки до прямої кишки. Це шов промежини. Висота промежини становить 3-4 см.

 

Внутрішні статеві органи

До внутрішніх статевих органів (genitalia interna) належать вагіна (vaginae, colpos), матка (uterus), маткові труби (tubae uterinae), яєчники (ovarium, oophoron)

Вагіна- це м’язово-еластична трубка, яка сполучає матку із зовнішнім середовищем. В її верхню частину виступає вагінальна частина шийки матки, внаслідок чого утворюються переднє, заднє і два бокових склепіння. Заднє склепіння (9-10 см) глибше, ніж переднє. Вагіна знаходиться позаочеревинно і лише заднє склепіння покрите очеревиною.
Стінка вагіни складається з трьох шарів: внутрішній - слизова оболонка, яка покрита багатошаровим плоским епітелієм і не має залоз; середній - м’язовий (середній – кільцеподібний, внутрішній і зовнішній - поздовжній); третій - сполучнотканинна основа, яка містить окремі м’язові волокна. Товщина стінки вагіни становить 3-4 см.
Виділення з вагіни складаються із транссудату, злущеного епітелію і паличок Дедерлейна. У період статевої зрілості вони мають слабокислу і кислу реакцію (pH - 3,8-4,5), тому що в них міститься до 0,5 % молочної кислоти.
Слизова оболонка вагіни має поперечні складки (columnae rugarum), які після пологів згладжуються. Завдяки цій складчастості вагінальна трубка може значно розтягуватись у довжину, що й буває під час родів при проходженні плода через вагіну.
Залежно від характеру мікрофлори, розрізняють чотири ступені чистоти вагінального вмісту. При першому ступені чистоти у вагінальних виділеннях немає патогенних бактерій, є лише палички Дедерлейна та клітини епітелію; при другому ступені є палички Дедерлейна, клітини епітелію, поодинокі лейкоцити і в невеликій кількості -різні види бактерій; при третьому ступені паличок Дедерлейна мало, але є клітини епітелію, різні коки і багато лейкоцитів; при четвертому ступені паличок Дедерлейна немає, є небагато епітеліальних клітин і дуже багато лейкоцитів. Передня стінка вагіни прилягає до сечового міхура і сполучена з ним пухкою сполучною тканиною, утворюючи міхурово-вагінальну перегородку (septum vesicovaginalis). Із сечовивідним каналом передня стінка вагіни зв’язана більш інтимно щільною сполучнотканинною уретрально-вагінальною перегородкою (septum urethrovaginalis), за рахунок якої цей відділ вагіни є товстіший за задню стінку. Остання безпосередньо прилягає до прямої кишки. У середніх відділах задня стінка вагіни відділена від прямої кишки не значно вираженим очеревинно-промежинним апоневрозом (septum rectovaginalis). У бокових відділах з обох сторін у стінках вагіни проходять рудиментарні утвори, які складають залишки первинної нирки (вольфові тіла), які називають гартнеровим ходом.
Матка (uterus) - це гладком'язовий порожнистий орган, який має грушоподібну форму, трохи сплющену в передньо-задньому напрямі. Вага її - 50 г, довжина - 8 см, ширина (від одного трубного кута до іншого) 5 см. Товщина стінок матки складає 1-2 см (рис.3.2).
У матці розрізняють тіло (corpus uteri) і шийку (cervіx uteri). Зверху тіло обмежене масивним куполоподібним дном (fundus uteri). По боках обидві поверхні органа утворюють ребра матки (margo uteri dexter et sinister). Порожнина матки (cavum corporis uteri) має вигляд щілини трикутної форми з основою, повернутою до дна. У кутах основи відкриваються отвори маткових труб (tubae uterinae). Місце переходу тіла матки в шийку звужене і називається перешийком (isthmus uteri). Перешийок - це канал довжиною близько 1 см, який зверху переходить у порожнину матки, а знизу - в шийковий канал. Він має анатомічний і гістологічний зів. Анатомічний зів відповідає місцю щільного прикріплення очеревини до матки спереду. Гістологічний зів - межа переходу слизової матки в слизову шийки. За морфологічною будовою перешийок матки подібний і на шийку, і на тіло матки: за будовою слизової оболонки - на тіло матки, а за будовою м’язових стінок - на шийку.
До кінця 3-го місяця вагітності з перешийка, нижнього відділу тіла матки і верхнього відділу шийки матки починає формуватися нижній сегмент матки. До кінця вагітності висота нижнього сегмента становить 6 см. При родах він розтягується і до кінця першого періоду пологів висота його досягає 10-12 см.
Шийка матки має витягнуту циліндричну форму, довжина її в середньому становить 3 см. Нижня третина шийки охоплюється вагіною, тому доступна для вагінального дослідження. Шийка матки ділиться на дві частини: надвагінальну (portio supravaginalis) та вагінальну (portio vaginalis). Канал шийки матки (canalis cervicis uteri) має внутрішнє (orificium internum canalis cervicalis) і зовнішнє (orificium externum canalis cervicalis) вічка. Зовнішнє вічко цервікального каналу в жінок, які не народжували, має точкову форму, після родів -щілиноподібну. Його обмежують передня (labium anterius) і задня (labium posterius) губи.
У тілі матки розрізняють три шари: слизову оболонку (ендометрій), м’язовий шар (міометрій), серозний покрив (периметрій). Очеревина покриває матку на більшій частині її поверхні. Спереду матка покрита очеревиною до рівня перешийка, тому міхурово-маткова заглибина (excavatio vesicouterina) менш глибока, ніж прямокишково-маткова (excavatio rectouterina). Ззаду очеревина покриває тіло матки, шийку матки і склепіння вагіни. Переходячи на пряму кишку, очеревина утворює прямокишково-маткову заглибину (excavatio rectouterina) - простір Дугласа. Бокові стінки матки не покриті очеревиною, тому що очеревина з передньої і задньої поверхонь тіла матки відходить у сторони, покриваючи великі судини. Потім обидва листки очеревини з’єднуються, утворюючи парну широку зв’язку (lig. latum uteri). У товщі широкої зв’язки матки по вільному краю вгорі проходить маткова труба, нижче знаходиться власна зв’язка яєчника (lig.ovarii proprium), позаду і спереду - кругла зв’язка матки (lig. teres uteri). В основі широкої зв’язки, товщі навколоматкової клітковини (parametrium) проходять сечовід і маткова артерія, розміщені маткові й вагінальні венозні та нервові сплетення.
У нормі матка відносно поздовжньої осі таза нахилена допереду (anteversio uteri). Тіло матки з шийкою утворює тупий кут, відкритий допереду (anteflexio uteri).
Яєчник (ovarium) - це парна жіноча статева залоза (мал.3.2). Його маса 5-8 гр. Розміри яєчника такі: довжина становить 3-4 см, ширина - 2 см, товщина - 1 см. За допомогою брижі (mesovarium) він фіксується до заднього листка широкої зв’язки матки. Яєчник має два кінці (трубний і матковий), дві поверхні (медіальну і латеральну), два краї (передній брижовий і задній вільний). Поверхня його покрита зародковим епітелієм, тому яєчник - єдиний орган, який розміщується інтраперитонеально, але не покритий очеревиною. Між листками брижі залози знаходиться клітковина, яка з’єднується з боковими відділами клітковинного простору параметрія, в якому проходять основні судини і нерви малого таза, а також тазові відділи сечоводів. Межа очеревини чітко візуалізується вздовж брижового краю яєчника. Тут знаходяться і ворота залози (hilus ovarii), через які проходять судини. В яєчнику розрізняють епітелій, що вкриває вільну поверхню, білкову оболонку, кірковий і мозковий шари. Покривний епітелій яєчника (зародковий) у період внутрішньоутробного розвитку і раннього дитинства бере участь у формуванні первинних фолікулів.
Білкова оболонка складається зі сполучної тканини, волокна якої розташовані паралельно до поверхні яєчника.
У кірковому шарі містяться численні первинні фолікули, фолікули в різних стадіях розвитку, жовті тіла та їх залишки.
Мозковий шар яєчника складається зі сполучнотканинної строми з домішками м’язових волокон. У стромі проходять численні судини і нерви.
Яєчники виконують генеративну і гормональну функції. В період статевої зрілості в них відбувається процес дозрівання яйцеклітини, що ритмічно повторюється. У залозі виробляються статеві гормони, які впливають на весь організм жінки, зокрема на статеві органи. Гормони яєчника синтезуються у фолікулі та жовтому тілі.
До стінки таза яєчник приєднують зв’язки, які підвішують його (lig suspensorium ovarii). В їх товщі проходять судини залози (vasa ovarica). До матки вона приєднується власною зв’язкою (lig ovarii proprium).
Маткові труби (tubae uterinae). Починаються від кутів матки (біля дна), йдуть між листками широких зв’язок у бік стінок таза і закінчуються лійкоподібно (infundibulum) (мал.3.2). Довжина труби - 10-12 см. У ній розрізняють такі частини: інтерстиціальну (pars interstitialis), перешийкову (pars isthmica), ампулярну (pars ampullaris). Ширина просвіту труби в інтерстиціальній частині близько 1 мм, в ампулярній - 6-8 мм.
Стінки маткової труби складаються з трьох шарів: слизової, м’язової оболонок і серозного (очеревинного) покриву. Слизова оболонка маткової труби утворює поздовжні складки. Величина та їх кількість збільшуються у напрямку до ампулярного кінця труби. Слизова оболонка вкрита одношаровим циліндричним миготливим епітелієм, війки якого обернені й рухаються в напрямку матки. Між клітинами миготливого епітелію розташовані секреторні клітини. Вони виділяють секрет у порожнину труби у другій фазі менструального циклу.
М’язовий шар маткової труби складається із зовнішнього (поздовжнього), середнього (циркулярного) та внутрішнього підслизового (теж поздовжнього) шарів.
Очеревина вкриває маткову трубу вгорі і з боків. До нижнього її відділу прилягає параметральна клітковина, через яку до маткової труби проходять судини і нерви.
В ампулярній частині маткової труби відбувається запліднення (злиття яйцеклітини зі сперматозоїдом). По матковій трубі запліднена яйцеклітина переміщується в порожнину матки. Це відбувається, головним чином, завдяки скороченню м’язів маткових труб. За рахунок послідовного скорочення м’язів утворюються перистальтичні рухи, яйцеклітина пересувається в бік матки. Допомагає цьому миготливий епітелій маткової труби.

 

2. Тактика ведення вагітності і пологів при хворобах крові у вагітних.

АНЕМІЯ У ВАГІТНИХ

Анемія - патологічний стан, що характеризується зменшенням кількості еритроцитів та/або вмісту гемоглобіну в одиниці об'єму крові.

Класифікація

1. За етіологією: анемії, пов'язані з харчуванням (залізодефіцитна, В12 -дефіцитна,фолієводефіцитна, інші, пов'язані з харчуванням), гемолітичні анемії (внаслідок ферментних порушень, таласемія, серпоподібні порушення, інші спадкові гемолітичні анемії, набута гемолітична анемія), апластичні анемії (набута чиста червоноклітинна аплазія - еритробластопенія, інші апластичні анемії), гостра постгеморагічна анемія, анемії при хронічних хворобах

2. За ступенем тяжкості (табл. 1)

Таблицяі Класифікація анемії за ступенем тяжкості

Ступінь тяжкості	Концентрація гемоглобіну	Гематокрит (%)
	(г/л)
Л е г к а	109 - 90	37 - 31
С е р е д н я	89 - 70	30 - 24
Т я ж к а	69 - 40	23 - 13
Д у ж е т я ж к а	< 40	< 13

Переважна більшість випадків анемії у вагітних - це залізодефіцитна анемія (90%), половина з них має поєднаний залізо- і фолієводефіцитнийгенез. Решта видів анемії зустрічається у вагітних відносно рідко.

Анемія легкого та середнього ступеня зазвичай не спричиняє погіршення стану вагітної, а підвищення концентрації гемоглобіну в результаті прийому заліза не веде до суб'єктивного поліпшення самопочуття.

Тяжка анемія (НЬ < 70 г/л) дуже негативно впливає на стан матері та плода, призводить до порушення функцій нервової, серцевосудинної, імунної та інших систем організму, збільшення частоти передчасних пологів, післяродових інфекційно-запальнихзахворювань, затримки росту плода, асфіксії новонароджених та пологової травми, а тому потребує лікування.

Залізодефіцитна анемія (ЗДА)

Чинники ризику: недостатнє або неповноцінне харчування, гіперполіменорея, інтервал після попередніх пологів менше 2 років, багатоплідна вагітність, четверо чи більше пологів у минулому, кровотечі під час вагітності (маткові, носові, з травного тракту, гематурія тощо), геморагічні діатези, хвороби з порушенням всмоктування заліза (стан після гастректомії або субтотальної резекції шлунка, стан після резекції значної частини тонкого кишечнику, синдром мальабсорбції, хронічний ентерит, амілоїдоз кишечнику), постійний прийом антацидних препаратів, хвороби з перерозподілом заліза (системні захворювання сполучної тканини, гнійно-септичністани, хронічні інфекції, туберкульоз, злоякісні пухлини), паразитарні та глистяні інвазії.

Клінічні прояви - ознаки анемічної гіпоксії (власне анемічний синдром): блідість шкіри та слизових оболонок, тахікардія, скарги на загальну слабкість, запаморочення, біль у ділянці серця, задишка при фізичних навантаженнях. Ознаки дефіциту заліза (сидеропенічний синдром): втомлюваність, погіршення пам'яті, спотворення смаку, випадіння та ламкість волосся, ламкість нігтів, "заїди", блакитні склери (зрідка, за тяжкої анемії), сухість шкіри, гіпочи антацидність.

Діагностика. Саме лише зниження концентрації гемоглобіну нижче нормального рівня (< 110 г/л) не може вважатися доказом дефіциту заліза в організмі вагітної і бути підставою для призначення лікування. З'ясування наявності залізодефіциту вимагає додаткового обстеження (сироваткове залізо, залізозв'язувальна здатність сироватки, вміст феритину, мікроцити у мазку крові тощо).

Лікування. Тактикою попередження та лікування ЗДА є повноцінне харчування з достатнім вмістом м'ясних продуктів, свіжих овочів та фруктів; виявлення та лікування хвороб, що спричиняють ЗДА; виявлення та, за можливості, усунення чинників ризику ЗДА.

Основою лікування ЗДА є призначення препаратів заліза. Препарати заліза незалежно від ступеня тяжкості анемії, призначати peros. Виключення складають лише випадки, коли внутрішнє вживання залізомістких препаратів є протипоказаним. Серед іонних препаратів

перевагу слід віддавати тим, що містять двовалентне залізо, біодоступність якого значно вища, ніж тривалентного. Лікувальна добова доза заліза елементарного при пероральному застосуванні має складати 2 мг/кг маси тіла (у середньому 100-200мг/доб.). Якщо у пізньому терміні вагітності (>= 37 тижнів) має місце тяжка симптомна анемія, розглядається питання щодо трансфузії еритроцитарної маси або відмитих еритроцитів за інформованою згодою вагітної.

ЗДА не впливає на тактику ведення вагітності та пологів.

Фолієводефіцитна анемія

Чинники ризику: гемоліз будь-якогогенезу, багатопліддя, постійний прийом протисудомних препаратів, стан після резекції значної частини тонкого кишечнику

Діагностика - виявлення макроцитів,анізо-тапойкілоцитозу у мазку крові, встановлення дефіциту фолієвої кислоти в еритроцитах.

Лікування і профілактика. Призначення фолієвої кислоти1-5мг/добу. Повноцінне харчування з достатнім вмістом зелених овочів та додатковий прийом фолієвої кислоти по 0,4 мг/добу жінками у преконцепційному періоді та у I триместрі вагітності веде до зниження частоти вроджених вад розвитку ЦНС у 3,5 рази.

В12 -дефіцитнаанемія

Причина - недостатність синтезу внутрішнього фактору Касла, необхідного для всмоктування вітаміну В12 (це спостерігається після резекції або видалення шлунку, при автоімунному гастриті); порушення процесів всмоктування у клубовій кишці (неспецифічний виразковий коліт, хвороба Крона, гельмінтози, стан після резекції клубової кишки); недостатність вмісту вітаміну В12 у їжі (відмова від тваринних продуктів).

В12-дефіцитнаанемія є макроцитарною, гіперхромною і супроводжується неврологічною симптоматикою.

Діагностика базується на визначенні вмісту вітаміну В12 в крові (знижується до 50 пг/мл і нижче) та за наявності в крові гіперхромнихмакроцитів.

Лікування. Призначають ціанокобаламін 1000 мкгвнутрішньом'язово 1 раз на тиждень упродовж5-6тижнів.

Таласемія

Спадково обумовлена (автосомно-рецисивнийтип) кількісна недостатність синтезу альфаабобета-ланцюгамолекули гемоглобіну. В Україні зустрічається надзвичайно рідко. У разі легкої формиальфа-таласеміївагітність перебігає без ускладнень, лікування не проводять. Тяжкі форми вимагають призначення препаратів заліза peros, нерідко трансфузії еритроцитарної маси.

Гемолітичні анемії

Зумовлені посиленим руйнуванням еритроцитів, яке не компенсується активацією еритропоезу. До них відносяться серпоподібноклітинна анемія, що є проявом спадково обумовленої структурної аномалії бета-ланцюгамолекули гемоглобіну; спадковий мікросфероцитоз - аномалія структурного білка мембран еритроцитів - спектрину; анемії, обумовлені вродженими ферментативними порушеннями, найчастіше недостатністюглюкозо-6-фосфатдегідрогеназиеритроцитів. Вагітні з гемолітичними анеміями в усіх випадках потребують кваліфікованого ведення спеціалістом гематологом. Рішення щодо можливості виношування вагітності, характеру лікування, терміну і способу розродження вирішує гематолог. Призначення препаратів заліза протипоказане.

Апластична анемія

Трапляється у вагітних достатньо рідко, причина у більшості випадків залишається невідомою. Діагноз встановлюють на підставі морфологічного дослідження пунктату кісткового мозку. Вагітність протипоказана і підлягає перериванню як у ранньому, так і у пізньому терміні. У разі розвитку або виявлення апластичної анемії після 22 тижнів вагітності показане дострокове розродження. Хворі складають групу високого ризику щодо геморагічних та септичних ускладнень. Високою є материнська смертність, дуже часті випадки антенатальної загибелі плода.

3. Запалення зовнішніх статевих органів та піхви.

Бартолініт— запалення великої залози присінка піхви. Може викликатися стафілококами, ешерихіями, гонококами тощо. Незалежно від виду збуд­ника, процес починається у вивідній протоці залози — виникає каналі­куліт, далі він може поширитися і на саму паренхіму залози, при цьому з’являється серозне, серозно-гнійне або гнійне запалення.

Клініка. Хворі скаржаться на загальну слабість, нездужання, неприємні відчуття в ділянці зовнішніх статевих органів. Температура тіла під­вищена. Спостерігають набряк і гіперемію в ділянці бартолінової залози, при пальпації — різка її болючість, місцеве підвищення температури і набряк м’яких тканин. Якщо гнійний ексудат заповнює всі часточки залози — утворюється псевдоабсцес. Стан жінки різко погіршується: температура тіла стає гектичною, виникають озноб, сильний головний біль. При обстеженні виявляють різко болючий пухлиноподібний утвір. Після прориву гнійника стан хворої поліпшується: знижується температура тіла, зменшуються набряк і гіперемія в ділянці бартолінової залози. Якщо лікування недостатнє і вивідна протока перекривається знову — спостерігаються рецидиви і формування ретенційної кісти, яку помилково можна вважати за доброякісну або навіть злоякісну пухлину зовнішніх статевих органів.

При утворенні псевдоабсцесу чи ретенційної кісти — хірургічний розтин, при рецидивному бартолініті — екс­тирпація залози. Опромінення зони рани інфрачервоним напівпровід­никовим лазером у поєднанні з магнітним полем у терапевтичних дозах. Курс лікуван­­­­­-ня — 5-6 процедур. При гонорейній етіології — специфічне лікування.

Діагностика базується на описаній клінічній картині. Для встановлення збудника доцільно провести бактеріологічне та бактеріоскопічне до­слід­ження виділень. Необхідно встановити, первинним чи вторинним є запальний процес.

Лікування насамперед спрямовують на усунення захворювання, яке усклад­нилося вульвітом. У гострий період застосовують відвар квіток ромаш­ки, слабкий розчин калію перманганату, борної кислоти; при бактеріальних, грибкових, паразитарних вульвітах — тержинан по одній піхвовій таблетці перед сном, тривалість лікування — 10 днів. Якщо збудником вторинного вульвіту є гриби роду Candida, то доцільно призначати Гіно-Певарил — по 1 свічці (150 мг) на ніч протягом 3-х днів, при рецидивах — по 1 свічці (50 мг) 2 ра­зи на добу протягом 7 днів, а також нанесення крему на зовнішні статеві органи — протягом 10 днів. Висока ефективність лікування спостерігається при використанні орунгалу — по 100 мг 2 рази на день упродовж 6-7 днів, потім протягом 3-6 менструальних циклів по 1-й капсулі в перший день циклу. Ефективне опромінювання зовнішніх статевих органів за допомогою геліє­во-неонового чи напівпровідникового лазера. Якщо є виражене свербіння, призначають препарати брому, собачої кропиви, валеріани, місцево — анестезинову мазь.

Кольпіт

Кольпіт (colpitis) — інфекційно-запальне захворювання піхви. Належить до найбільш поширених гінекологічних захворювань у жінокрепродуктивного віку. Запалення слизової оболонки піхви може бути спричинене стафілококом, стрептококом, кишковою паличкою та іншими збудниками.

Форми перебігу захворювання: гостра, підгостра, хронічна (рецидивна). Запалення піхви найчастіше поділяють на дві форми: серозно-гнійний кольпіт (vaginitis simplex)та дифузний кольпіт (vaginitis granularis).

Клінічна картина неспецифічного кольпіту може проходити по-різному, залежно від важкості запального процесу. Основним симптомом захворювання є виділення, які можуть бути пінистими, гнійними, водянистими, рідкими, при сильному злущенні епітелію стають густими, з неприємним за­пахом. Хворі скаржаться на біль, печію, свербіння у піхві, на неможливість статевого життя, посилення болю і печії під час сечовипускання. У хронічній стадії ці явища вщухають, переважають скарги на виділення, печію, свербіж.

Діагностика ґрунтується на даних огляду в дзеркалах. У гострій стадії за­хворювання слизова оболонка піхви набрякла, гіперемійована, при дотику кровоточить, вкрита гнійним або серозним нашаруванням. При серозно-гнійному кольпіті з’являються яскраво-червоні ділянки неправильної форми, слизова оболонка різко потовщена, набрякла, гіперемійована, покрита сірими плівками, а при дифузному — слизова яскраво-червона, крапкова інфільтрація сосочкового шару слизової оболонки піхви, що виступає над поверхнею. У хронічній стадії кольпіту біль стає незначним, гіперемія слизової оболонки менш інтенсивна. Збудника виявляють за допомогою бак­теріоскопічного, бактеріологічного дослідження вмісту піхви, каналу шийки матки, сечівника, вивідних проток бартолінових залоз.

Лікування неспецифічного кольпіту комплексне:

використання етіотропних протизапальних препаратів;

лікування супутніх захворювань, нейроендокринних, імунодефіцитних станів;

обстеження та лікування статевого партнера, до повного видужання забороняються статеві контакти.

Бактеріальний вагіноз

Бактеріальний вагіноз — дисбактеріоз піхви. В основі захворювання є порушення мікробіоценозу. Захворювання характеризується появою рясних виділень, що неприємно пахнуть. Візуальні ознаки запалення слизової оболонки піхви при цьому відсутні, патогенні збудники також. Вагінальний секрет в нормі має рH 3,8-4,2, що зумовлено молочнокислими штамами лактобактерій.

Бактеріальний вагіноз виникає при дестабілізації мікробіоценозу в піхві внаслідок порушень гормонального гомеостазу, імунологічного статусу, а також після масивної антибактеріальної терапії. Відбувається різке зниження лактобактерій, збільшення рН вагінального вмісту — від 5,0 до 7,5. Виникають умови для масового розмноження гарднерел, анаеробних бактерій, які ще більше пригнічують ріст лактобактерій і стимулюють ріст умовно патогенних мікроорганізмів.

Клініка. Основною скаргою хворих на бактеріальний вагіноз є значні виділення з неприємним рибним запахом. На початку захворювання вони мають рідку консистенцію, білий або сірий колір. У подальшому набувають жовто-зеленого забарвлення, стають густішими, липкими, можуть пінитись.

Кількість виділень на добу збільшується до 20 мл, що у 10 разів більше за норму. Хвора може відчувати локальний дискомфорт, свербіння та печію в ділянці вульви, турбує диспареунія.

При огляді статевих органів ознаки запалення відсутні. Немає гіперемії, набряку, слизова оболонка рожевого кольору.

Діагностика. Основними ознаками захворювання є:

скарги на значні виділення з піхви;

наявність «ключових клітин» у вагінальному мазку;

підвищення рН;

позитивний амінотест вагінальних виділень;

наявність піхвових гарднерел.

Для встановлення діагнозу бактеріального вагінозу достатньо трьох оз­­нак із щойно названих.

Основним методом діагностики є бактеріоскопічний. У мазках, забарвлених за Грамом, виявляють злущені клітини епітелію піхви, вкриті грам­негативними паличками, так звані «ключові клітини» (рис. 86). У здорових жінок та­ких клітин немає.

Використовують також амінотест. При змішуванні у рівних кількостях вмісту піхви та 10 % розчину гідроокису калію з’являється або посилюється неприємний запах гнилої риби.

 

 

Білет №4

1. Організація акушерсько-гінікологічної допомоги в місті і на селі. Страхова медицина. Питання охорони здоров’я материнства і дитинства в сучасному законодавстві України.

Організація гінекологічної допомо­ги.

 

Гінекологічні захворювання виявля­ють під час обстеження жінок, які звер­нулися до жіночої консультації, та про­філактичних оглядів. Для кожної жін­ки заводять «Медичну карту амбула­торного хворого» (форма 025/у). Про­філактичним гінекологічним оглядам (1 раз на рік) підлягають жінки віком від 18-років, які мешкають або працюють у районі обслуговування консультації. Під час цих оглядів виконуються цито­логічне, кольпоскопічне дослідження, проводиться обстеження молочних залоз. Результати заносять до «Контрольної карти диспансерного спостереження» (форма 30/у).

 

Акушерський і гінекологічний ста­ціонар.

Типовий акушерський ста­ціонар повинен мати такі відділення:

1) приймально-пропускний блок (див. фото);

2) фі­зіологічне відділення (див. фото);

3) обсерваційне відділення;

4) відділення патології ва­гітних;

5) відділення новонароджених;

6) лікувально-діагностичні відділення або кабінети (лабораторія, рентгеноло­гічний, фізіотерапевтичний, функціо­нальної діагностики та ін.);

7) допо­міжні служби. Загальну кількість аку­шерських ліжок у пологовому будинку визначають із розрахунку 8,8 ліжка на 10 тис. населення.

Гінекологічний стаціонар (відділен­ня) рекомендують розміщувати в ок­ремому корпусі; він повинен мати окреме приймальне відділення.

Структурою акушерського стаціона­ру передбачено 50 — 55 % ліжок для післяпологових палат фізіологічного від­ділення; ЗО % — для відділення пато­логії вагітних; 20—25 % — для обсер­ваційного відділення. Резервні післяпо­логові ліжка становлять 10 % їх загаль­ної кількості. Санітарна норма на 1 ма­теринське ліжко становить 7,2м2. У від­діленні новонароджених кількість ліжок має становити 105-107 % кількості їх у післяпологовому відділенні. Палати но­вонароджених розміщують у фізіологіч­ному й обсерваційному відділеннях. Са­нітарна норма на 1 ліжко новонародже­ного становить Зм2, а в обсерваційному відділенні і палатах для недоношених дітей — 4,5 м2. У спеціалізованих аку­шерських стаціонарах створюються від­ділення реанімації та невідкладного лі­кування новонароджених.

Останнім часом у пологових будин­ках упроваджується спільне перебу­вання породіллі та новонародженого (див фото), що сприяє обмеженню контакту дитини з медичним персоналом, добре впливає на лактацію матері й перебіг адаптаційно­го періоду у новонародженого.

Проти­показання щодо спільного перебування матері і дитини протягом післяполого­вого періоду є такими: пізній гестоз, екстрагенітальні захворювання в пері­од декомпенсації; оперативні втручан­ня під час пологів; стрімкі або тривалі пологи; безводний проміжок триваліс­тю понад 18 год; підвищення темпера­тури тіла протягом пологів; недоноше­ність; внутрішньоутробна гіпоксія; гі­потрофія II—III ступеня; асфіксія під час народження, пологова травма;

аномалії розвитку плода; внутрішньоутробне інфікування; гемолітична хво­роба.

Обсерваційне відділення має свій санітарний пропускник у складі приймально-пропускного блоку, поло­говий блок, післяпологову палату та ізо­ляційний блок. У цьому відділенні пе­ребувають новонароджені, які народи­лися не в стаціонарі (вдома) або пере­ведені з фізіологічного відділення внас­лідок захворювання матері; народжені жінками, які перебувають в обсервацій­ному акушерському відділенні, а також діти з проявами внутрішньоутробної ін­фекції і масою тіла, меншою за 1000 г. Новонароджених із гнійно-запальними захворюваннями переводять до дитячих лікарень відразу після визначення діа­гнозу.

Якість роботи акушерського стаціо­нару залежить від рівня організації та злагодженості в роботі всіх його скла­дових ланок.

Приймально-пропускний блок скла­дається з фільтра і санітарних пропуск­ників (окремих для фізіологічного й об­серваційного відділень). У фільтрі про­водиться опитування, огляд, обстежен­ня вагітної (температура тіла, пульс, стан маткового отвору), вирішується питання щодо її госпіталізації до фізіо­логічного або обсерваційного відділен­ня. Після фільтра вагітна надходить до санітарного пропускника того відділен­ня, в якому за станом свого здоров'я буде перебувати. В санітарному про­пускнику вагітну оглядає чергова аку­шерка або лікар. Проводять її санітар­ну обробку, оформлюють медичну документацію. заповнюють «Історію по­логів» (форма № 96), «Журнал прий­мання вагітних і роділлей» (форма № 2). В оглядовій проводять ретельні­ший огляд жінки, збирають додатковий анамнез, вимірюють на обох руках ар­теріальний тиск, визначають зріст, ма­су тіла, розміри таза, окружність жи­вота, висоту стояння дна матки, поло­ження, передлежання плода, вислухо­вують його серцебиття, визначають гру­пу крові, наявність білка в сечі (шля­хом кип'ятіння або проби з сульфосаліциловою кислотою).

До відділення патології вагітних госпіталізують жінок, які потребують лікування, посиленого догляду або до­держання певного режиму. Обстежен­ня вагітних проводять у маніпуляцій-ній. У процедурному кабінеті викону­ють ін'єкції, беруть кров для дослі­дження, роблять внутрішньовенні мані­пуляції.

Фізіологічне акушерське відділення містить перед пологові палати, поло­говий блок, палату інтенсивної терапії, велику і малу операційні, післяполого­ві палати (відділення), допоміжні при­міщення. Кількість ліжок у передпологових палатах має становити 10—12 % їх загальної кількості в післяпологово­му відділенні (післяпологові палати зай­мають 50-55 % ліжкового фонду аку­шерського відділення). У приміщенні пологового блоку мають бути необхідні сироватки, водяна баня для терміново­го визначення групи крові, резус-фак­тора. Під час надходження у роділлі беруть 5—7мл крові з вени (визна­чається час зсідання крови, лізису згустка).

У передпологовій палаті лікар та аку­шерка спостерігають за станом роділлі, контролюють рівень АТ, стежать за ха­рактером пологової діяльності, пересу­ванням передлеглої частини плода, за станом плода, здійснюють знеболюван­ня пологів, контролюють стан навколо-плодових вод, характер виділень із по­логових шляхів.

У разі фізіологічного перебігу поло­гів запис в «Історії пологів» виконують у такий спосіб: на початку періоду роз­криття шийки матки — кожні 3—4 год, після відходження вод — кожні 2 год, наприкінці періоду розкриття — щого­дини. Якщо перебіг пологів патоло­гічний, запис в історії роблять за по­треби.

Піхвове дослідження здійснюють під час госпіталізації вагітної, одразу після відходження вод, надалі — за показан­нями. За наявності кров'янистих виді­лень його слід проводити в підготовле­ній операційній і, якщо можливо, з по­передньою ультрасонографією для вик­лючення діагнозу передлежання плацен­ти. У стаціонарі ведуть таку медичну документацію: «Історію пологів» (фор­ма № 96), «Історію розвитку новона­родженого» (форма № 97), «Книгу запису пологів» (форма № 10), «Опе­раційний журнал» (форма №8), «Кни­гу реєстрації переливання крові» (фор­ма №9). Гінекологічний стаціонар може функціонувати у складі пологового бу­динку, багатопрофільної лікарні, у спе­ціалізованій гінекологічній лікарні, он­кологічному, ендокринологічному ста­ціонарі, науково-дослідного інституту акушерства і гінекології.

У денному стаціонарі можливе про­ведення таких операцій і маніпуляцій:

1) штучного переривання вагітності в ран­ні терміни методом вакуум-аспірації;

2) аспірації вмісту матки для цитологіч­ного дослідження;

3) метросальпінгографії;

4) гістероскопії;

5) невеликих лапа-роскопічних операцій;

6) біопсії шийки матки;

7) діатермо- і кріодеструкції;

8) видалення поліпів каналу шийки мат­ки;

9) вискоблювання цервікального ка­налу;

10) видалення невеликих кіст піх­ви тощо.

Ці операції та маніпуляції ре­єструють у «Журналі запису амбулатор­них операцій» (форма № 069/у).

Гінекологічний стаціонар за своїм призначенням розділяють на два основні відділення: консервативної та оператив­ної гінекології.

Відділення консервативної гінеко­логії включає санітарно-пропускний блок (вестибюль, гардероб, приймаль­ня, оглядова, кімната санітарної об­робки), палати для хворих, оглядову, маніпуляційну, малу операційну, до­поміжні приміщення, кімнату гігієни, са­нітарні вузли.

До складу відділення оперативної гінекології крім цих приміщень входять операційний блок: велика та мала опе­раційні, матеріальна (кімната для збе­рігання та підготовки до операції білиз­ни та інструментарію), передоперацій­на палата, 1—2 післяопераційні пала­ти, перев'язочна, ендоскопічна операцій­на. Поблизу гінекологічного відділення розміщують рентгенівський, фізіотера­певтичний кабінети, кабінет ультразву­кової діагностики.

Спеціалізована гінекологічна допомо­га може надаватись на базі міжобласних і республіканських відділень, відділень репродукції, штучної інсемінації та екстракорпорального запліднення

---

Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 560; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!