Концепція «світового прогресу раціоналізації» в працях М. Вебера

Вебер вважав головною тенденцією нової i новітньої історії – процеси рацiоналiзацiї, а саме – процеси заміщення традиційних, виключно дослідних методів соціальної організації методами теоретично обґрунтованими, із явно сформульованими, старанно розрахованими правилами i процедурами. Вебер намагається вгледіти раціональність всюди, особливо в соціальній сфері. Всі його розмірковування навколо соціальної взаємодії, прогресу суспільства, свободи особистості, цінностей пов’язані з співвідношенням цих понять, в першу чергу, з раціональністю. Раціональність це те, що можна зрозуміти на рівні логічного мислення, що є наслідком розумних, доцільних дій індивіда, який у своїй діяльності та поведінці орієнтується на інших людей або соціальні явища. Такий підхід Вебер застосовує як для пізнання окремої людини, так і для осягнення всього суспільства.
Таким чином, для соціології Вебера характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення раціонально діючої людини – це капіталізм з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональною бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспільство ще не є ідеальним з точки зору раціональності. Вебер вводить поняття ідеального типу – зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Такими ідеальними типами для Вебера є "економічна людина", "церква", "християнство" та й, зрештою, сам "капіталізм", який в ідеалі ніде не існує: конкретні країни мають конкретні різновиди цього ладу, наближені чи віддалені від ідеалу.
Що стосується самої концепції влади, то у політичній сфері, за Вебером, на основі "раціональності" встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов'язками. На противагу владі "традиції" "раціональний" принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов'язками і звільняли її від тягаря родинних обов'язків. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних норм. Насамкінець "раціональне" управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є ad hoc особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах "раціоналізація" визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.
Веберівський аналіз процесу "раціоналізації" показав і його негативні сторони. На його думку, процедурну норму інструментального раціоналізму намагалися відокремити від цілей, яким вона підпорядкувалась, і зробити її домінантною соціальною цінністю в собі, тоді як застосування організаційних форм мало на меті розширити владу людини, що досягала величезної влади в галузі особистого права. Саме в цьому криється ірраціональність раціональної організації. Вебер вірив, що соціальна ієрархія є неуникною і що дослідження її грунтується на зв'язках, що їх слід віднаходити між аналітично розрізняльними вимірами статусу, власності і політичної чи адміністративної влади. Різні суспільства можуть розпізнаватися на основі переважання одного виміру над іншими. Якщо за доби раннього капіталізму таким виміром була власність, то за часів розвинутого капіталізму це була організаційна влада. Саме імперативи останньої, а не власність, визначали підлеглість робітника на його робочому місці, а тому така підлеглість триватиме і при системі суспільної власності. Основною тезою веберівської критики соціалізму було те, що спроба заміщення "анархії" ринку і забезпечення більшої рівності шляхом державного планування призведе до страшного розростання бюрократичної влади, а отже, до несвободи та економічної стагнації. Стимулювати ринок і приватну власність, з його погляду, було необхідно для того, щоб забезпечити змагання між множинністю інституцій державної влади і таким чином гарантувати свободу індивіда.
Вебер поділяє процес раціоналізації на ряд висхідних ступенів:
а) раціоналізація релігії;
б) з неї випливає раціоналізація уявлень про земний світ (погляд на навколишній світ як на земний, а не на потойбічний світ);
в) із цього знову випливає раціоналізація поглядів на соціальну й трудову етику;
г) з неї в кінцевому підсумку випливає раціоналізація економічної поведінки (раціональні начала в організації підприємницької діяльності та ін.).
Процес раціоналізації мав великі наслідки. Трудова старанність, що доходить до одержимості, з часом приводила до прискореного нагромадження багатства. Але багатство не суперечило аскетичному життєвому ладу протестантів, тому що надбане багатство не тільки не звільняє від аскези, але, навпаки, є новим стимулом до трудової діяльності. Надбане багатство - це лише ознака можливої належності протестанта до кола обраних. Тим самим у протестантській етиці з'являється друга відмітна властивість, без якої сучасний західний капіталізм не зміг би досягти висот свого розвитку. Це пристрасть до заощадження, що відкриває можливість до широкомасштабного нагромадження капіталу. Це приводить до появи типової фігури невибагливого скромного підприємця, у якого немає інших помислів, крім примноження свого багатства заради того, щоб результати його трудових зусиль були помічені Всевишнім і нагород
Зокрема, згідно раціональній теорії бюрократії М.Вебера, розрізняється два її типи: традиційна “патрімоніальна” і сучасна раціональна. Переважною сферою впливу патрімоніальної бюрократії є царина державного управління, а її метою – збереження традиційних структур суспільного життя. Вона обмежена традиційними цінностями і несе ознаки ірраціональності. Натомість, доменом раціональної бюрократії, яка формується в Новий час, була сфера приватно-господарчої діяльності, перш за все внутрішньогосподарська діяльність великих промислових підприємств. Її метою було забезпечення суто формальної ефективності виробництва, тому, виходячи з міркувань доцільності, вона не була обтяжена ніякими традиційними цінностями.
Раціональна бюрократична організація характеризується:
• ефективністю, яка досягається завдяки чіткому розподілу обов’язків між членами організації, що дає можливість використовувати висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах;
• суворою ієрархічністю влади, що дозволяє вищим посадовим особам здійснювати контроль за виконанням завдань підлеглими;
• формально встановленою і чітко фіксованою системою правил, які забезпечують одноманітність управлінської діяльності і застосування загальних інструкцій до окремих випадків в найкоротший термін;
• безособовістю адміністративної діяльності і емоційною нейтральністю стосунків, що виникають між функціонерами організації, де кожен має виступати не як індивід, а як носій соціальної влади, уособлення певної посади.
Обидва типи бюрократії справляють взаємний вплив, проникають у суміжні області. Так, відбувається часткова раціоналізація державної бюрократії, що підвищує ефективність державного управління. З іншого боку, і приватно-господарська бюрократія частково ірраціоналізується під впливом традиційної. В тій чи іншій мірі в ній проявляються дисфункції, найбільш розповсюдженими з яких є перенесення функціонерами акценту з цілей організації на її засоби, внаслідок чого засоби (ієрархізація влади, сувора дисципліна, неухильне дотримання інструкцій та правил) перетворюються у самоціль; або підміна головних цілей побічними та ін.
Отже, у розумінні М.Вебера поняття бюрократії є близьким до поняття управління взагалі, а не поганого управління, як це склалось у нас. Втім, навіть у такому широкому розумінні бюрократія не співпадає з управлінням – по-перше, там, де в будь-якому управлінні присутні елементи самоуправління; по-друге, там, де бюрократизм обмежується політичним лідерством.

Мы поможем в написании ваших работ!