Концепції раціональної бюрократії, соціології політики та релігії в працях М. Вебера

Соціологія економіки й соціологія релігії доповнюється у вченні Вебера соціологією політики і влади. Влада і панування засновані на взаємному очікуванні індивідів: того, хто наказує, — що його накази будуть виконуватися; того, хто підкоряється, — що одержить наказ, який слід виконувати. Відповідно до трьох головних мотивів підкорення й слухняності Вебер розрізняє три чистих типи панування:
• легальне (існує в сучасних для М.Вебера буржуазних країнах таких, як Англія, Франція, США; базується на пануванні закону);
• традиційне (існувало переважно у традиційних давніх суспільствах; ґрунтувалося на традиційних діях, порядках та звичаях певної пове-дінки за відсутності формального права і законів);
• харизматичне (засноване на харизмі, тобто підкореності певним надординарним властивостям героїв, вождів, великих полководців, пророків і провидців, як-от Будда, Ісус, Магомет, Александр Македон-ський, Цезар, Наполеон).
Вебер вважає можливим у межах існуючого капіталістичного ладу створити взірцево-раціональний тип влади, пов'язаний з утвердженням раціонально-бюрократичного типу правління, що є реалізацією на практиці ідеї політичної раціональності. Це буде здійснено, на його думку, у процесі еволюційних (а не революційних) змін у політичному житті.
: КОНЦЕПЦІЯ РАЦІОНАЛЬНОЇ БЮРОКРАТІЇ
Зокрема, згідно раціональній теорії бюрократії М.Вебера, розрізняється два її типи: традиційна “патрімоніальна” і сучасна раціональна. Переважною сферою впливу патрімоніальної бюрократії є царина державного управління, а її метою – збереження традиційних структур суспільного життя. Вона обмежена традиційними цінностями і несе ознаки ірраціональності. Натомість, доменом раціональної бюрократії, яка формується в Новий час, була сфера приватно-господарчої діяльності, перш за все внутрішньогосподарська діяльність великих промислових підприємств. Її метою було забезпечення суто формальної ефективності виробництва, тому, виходячи з міркувань доцільності, вона не була обтяжена ніякими традиційними цінностями.
Раціональна бюрократична організація характеризується:
• ефективністю, яка досягається завдяки чіткому розподілу обов’язків між членами організації, що дає можливість використовувати висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах;
• суворою ієрархічністю влади, що дозволяє вищим посадовим особам здійснювати контроль за виконанням завдань підлеглими;
• формально встановленою і чітко фіксованою системою правил, які забезпечують одноманітність управлінської діяльності і застосування загальних інструкцій до окремих випадків в найкоротший термін;
• безособовістю адміністративної діяльності і емоційною нейтральністю стосунків, що виникають між функціонерами організації, де кожен має виступати не як індивід, а як носій соціальної влади, уособлення певної посади.
Обидва типи бюрократії справляють взаємний вплив, проникають у суміжні області. Так, відбувається часткова раціоналізація державної бюрократії, що підвищує ефективність державного управління. З іншого боку, і приватно-господарська бюрократія частково ірраціоналізується під впливом традиційної. В тій чи іншій мірі в ній проявляються дисфункції, найбільш розповсюдженими з яких є перенесення функціонерами акценту з цілей організації на її засоби, внаслідок чого засоби (ієрархізація влади, сувора дисципліна, неухильне дотримання інструкцій та правил) перетворюються у самоціль; або підміна головних цілей побічними та ін.
М. Вебер вважав бюрократію елементом раціонального типу державного устрою, гадав, що вона втілює найефективніші й найра-ціональніші способи управління організаціями. її позитивними рисами є ієрархічність управління, компетентність і дисциплінованість чиновників, безособовий характер відносин між ними. Принцип ієрархії, розподіл повноважень і влади між різними щаблями бюрократичної драбини, з одного боку, дає можливість кожному вищому рівню управління контролювати нижчий, а з іншого — чітко визначити права та обов´язки кожного рівня бюрократії, оформити їх приписами та інструкціями, виходити за які чиновник не має права. Звідси М. Вебер виводив характерну для бюрократії дисциплінованість та повагу до закону. Просування чиновника службовими сходинкам грунтується на його освіченості й досвіді. А повна зайнятість чиновника в апараті, його фіксований посадовий оклад, а також те, шо він не володіє тими ресурсами, якими розпоряджається, дають змогу, на думку М. Вебера, звести до мінімуму корупцію, зробити бюрократію слугою суспільства й держави, а не окремих привілейованих осіб.
Тривалий час концепція раціональної бюрократії М. Вебера не піддавалась сумнівам, тим більше, що вона була сконструйована в руслі методології «ідеального типу», яка не передбачає прямого перенесення теоретичної моделі на реальність. Але в 40-ві роки американський соціолог Роберт Мертон та його група піддали цю концепцію різкій критиці. Вони показали, що ті формальні зв´язки й відносини, принципи і функції, які відображені в концепції М. Вебера, насправді розмиті й дисфункціональні. Авторитарність та ієрархічність владних відносин породжують панування командних, адміністративних методів управління, тяганину й консерватизм, безініціативність і безвідповідальність. Насправді бюрократія слугує не державі й суспільству, а собі. Орієнтацію на загальні інтереси вона підмінює орієнтацією на власні корпоративні інтереси. Замість раціональності бюрократичного управління діє чинник її ірраціональної поведінки, замість доцільної ієрархії управління існує культ начальства, а замість деперсоніфікації відносин — неформальні зв´язки й корпоративізм.
Очевидно, шо концепції М. Вебера і Р. Мертона описують крайні з можливих станів бюрократії. Реальний стан бюрократії залежить від багатьох чинників, у тому числі від якісного стану самої еліти та шляхів її формування.
Сформував теорію «ідеальної бюрократії» відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864–1920 рр.). Як особливий соціальний прошарок,що спеціалізується на управлінні, бюрократія зародилась ще до нашої ери і з тієї пори, підкреслював вчений, залишається незмінним атрибутом класового суспільства. Наявність бюрократії розглядається як необхідний засіб,що забезпечує розробку формальних правил управління. Вчення М. Вебера про бюрократію здійснило значний вплив на американську концепцію менеджменту 30—40 роках минулого століття, оскільки без потужного бюрократичного апарату сучасне виробництво взагалі не може правильно існувати. М. Вебер розумів бюрократію як професіоналізм в сфері управління, що заснований на оволодінні не тільки небхідними навичками, але й особливого роду раціональним знанням. Сутність теорії М. Вебера складають такі поняття:
чіткий розподіл праці, що веде до появи висококваліфікованих спеціалістів на кожній посаді;
ієрархія управління, за якою кожен нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому;
наявність взаємопов’язаної системи узагальнених правил і стандартів, що забезпечують координацію виконання різних завдань;
відсутність непорозуміння в міжособових стосунках;
організація найму на роботу в суворій відповідності до технічних кваліфікаційних вимог, а також захист службовців від безпідставних звільнень;
стратегія довгострокового найму співробітників;
рух нагору в середині організації на підставі компетентності і широких знань, що набуваються з вислугою років.
Переваги бюрократії полягають в створенні раціональних структур з широкими можливостями їх універсального застосування,а недоліки – у формуванні тенденції нівеліювання людей. В цілому ж формалізм бюрократії призвів до розповсюдження спрощених схем управлінської праці.
СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ
[21:51:25] Аля: Багато в чому не погоджувався із Марксом М. Вебер (1864— 1920). Хоча він визнавав, що релігія може діяти як консервативна сила і часто виступає саме як перешкода на шляху соціального розвитку, у той же час вона здатна діяти як один із чинників соціальної динаміки. Вебер виходив із того, що всі суспільні інститути, структури, форми поведінки фактично засновуються і регулюються тим поняттям, яке в них вкладають люди. Головна функція релігії — функція смисло-розуміння, раціоналізація людської діяльності. Тому релігія володіє потужним потенціалом впливу на людську діяльність, яким би не був напрям цієї діяльності. Вебер розглядає релігію насамперед як чинник соціальної зміни. Значною мірою вся його концепція соціального розвитку заснована на двох поняттях — харизми і пророкування.
На відміну від Люркгейма Вебера цікавлять насамперед світові релігії, тобто ті, які мають найбільшу кількість послідовників і здійснюють найбільший вплив на плин історії. У праці "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905) він досліджує внесок християнства в історію Заходу, доводячи, що протестантська Реформація і нова гілка християнства, що виникає у її результаті — протестантизм сприяли пробудженню руху підприємництва і культивували аскетичний стиль життя, що стимулювало розвиток сучасної економіки, перетворення феодальної Європи в суспільство, що уособлювало досягнення сучасної культури. Він робить це на серйозній емпіричній основі, аналізуючи велику кількість проповідей тієї епохи та інших письмових джерел. Для Вебера показово те, що йому вдалося органічно поєднати конкретно-емпіричний і абстрактно-теоретичний рівні соціологічного дослідження за допомогою порівняльно-історичного аналізу. Вебер перевіряє свою гіпотезу про роль релігії у економічному розвитку, досліджуючи поряд з протестантизмом іудаїзм, іслам, індуїзм, буддизм, конфуціанство. Якщо Дюркгейм будував свої аргументи на розгляді порівняно невеликої кількості фактів, але розповсюджував висновки на релігію в цілому, то Вебер здійснив небувале за масштабом дослідження, що охопило практично увесь світ. На цій емпіричній основі Вебер сформулював твердження про те, що великі релігійні традиції здійснили суттєвий вплив на розрізнення шляхів розвитку Заходу та Сходу, більш конкретно — що іудаїзм, іслам, католицизм і протестантизм більше сприяли раціоналізації соціального життя, ніж індуїзм, буддизм і конфуціанство. Вебер намагається таким чином виявити в історії пов'язані з релігією коріння Нової історії, сучасної західної культури.
Другий важливий напрям досліджень Вебера — аналіз процесу "розчаклування" світу, того процесу, завдяки якому з відношення "мета — засоби" усуваються елементи магічної практики. Вони поступаються "цілераціональним", орієнтованим на успіх засобам: світ постає як "матерія", яка може і повинна бути підкорена людині. Своєї найвищої точки цей процес сягає у аскетичному протестантизмі, у кальвінізмі, але його витоки лежать в іудейському пророцтві.1 Вебер порівнює різні релігії, з'ясовуючи, який ступінь раціоналізації економічної діяльності припускає та чи інша релігійна етика. З 1916 по 1919 рр. Вебер випускає серію статей на цю тему, об'єднаних під загальною назвою "Господарська етика світових релігій".
Якщо у XIX і XX століттях занепад релігії уявлявся багатьма як тріумф людського розуму, як результат просвітньої і звільняючої дії сучасної науки, то Вебер вбачає у ньому симптом духовного захворювання суспільства, викликаний гіпертрофованою до страхітливих розмірів "раціональністю": технологія і бюрократія підкоряє собі світ, колосально звужуючи людський досвід так, що у свідомості людини згасають найбільші пристрасті — поетична сила уяви, любов до прекрасного, героїчні почуття, релігійний досвід, поступаючись місцем для прагматичного розрахунку, піклуванню про комфорт, банальний потяг до "корисності".
Ще одна тема, намічена Вебером разом із Трьольчем, — дихотомія "церква — секта", типологія релігійних організацій. Вебер поставив перед собою завдання проаналізувати діяльність релігійних співтовариств у загально-соціологічних категоріях. Він ввів розрізнення бюрократичних форм організації і типів панування, що успішно застосовувалося згодом у дослідженні різних аспектів релігії. Вплив і значення Вебера базувалися ще й на тому, що він розробив поняттєвий апарат соціології релігії, яким вона користується і сьогодні.
* Заперечення пророками ідолопоклоніння, заборона на культи плодючості зводять світ, природу до неживої матерії, якій протистоїть бог, який діє в історії.
Праці Дюркгейма та Вебера стали у повному розумінні слова фундаторами у царині соціології релігії. її наступний розвиток Йшов шляхом намічених її родоначальниками підходів: релігія і стабільність суспільства (тема Дюркгейма); релігія і соціальна зміна (тема Вебера). Суттєвим додатком до цих двох підходів були праці Броніслава Малиновського (1884—1942), в яких отримав розвиток функціональний аналіз релігії та маги, що допомагають людині справлятися із здавалося б безнадійними ситуаціями.
Религии, которые анализирует Вебер, — буддизм, зороастризм, христианство, ислам, иудаизм — сменившие на протяжении I тысячелетия до н. э. прежние формы религиозной жизни, в которых доминировал культово-ритуальный элемент, предполагают сравнительно высокий уровень социальной дифференциации, значительное интеллектуальное развитие, появление личности, наделенной самосознанием. Именно эти религии дают материал для анализа этических учений, которыми руководствуются действующие индивиды, связи религии с социальными и профессиональными слоями и группами, таких типов религиозной рганизации, как церковь и секта.

Мы поможем в написании ваших работ!