Нормативно-правові засади запобігання і протидії корупції в публічній і приватній сферах суспільних відносин в Україні.
Відносини, що виникають у сфері запобігання і протидії корупції, регулюються ЗУ «Про засади запобігання і протидії корупції», іншими законами і міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також прийнятими на їх виконання іншими нормативно-правовими актами.
Цей Закон визначає основні засади запобігання і протидії корупції в публічній і приватній сферах суспільних відносин, відшкодування завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень збитків, шкоди, поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав чи інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Дія цього Закону та передбачені ним обмеження поширюються на всіх осіб, визначених суб'єктами відповідальності за корупційні правопорушення, у межах, установлених цим Законом.
Основні принципи запобігання і протидії корупції
1. Діяльність із запобігання і протидії корупції ґрунтується на принципах:
-верховенства права;
-законності;
-комплексного здійснення правових, політичних, соціально-економічних,інформаційних та інших заходів;
-пріоритетності запобіжних заходів;
-невідворотності відповідальності за вчинення корупційних правопорушень;
-відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
-участі громадськості у заходах щодо запобігання і протидії корупції, державного захисту осіб, які надають допомогу у здійсненні таких заходів;
|
|
|
-забезпечення відновлення порушених прав і законних інтересів, відшкодування збитків, шкоди, завданої корупційним правопорушенням.
Позитивною стороною даного закону є те, що він вперше ввів у правове поле України поняття корупції, в основних рисах окреслив межі цього явища, які підпадають під дію закону. Закон має і позитивне виховне значення, оскільки попереджає громадян про неминучість покарання за корупційні діяння.
Недоліком закону є те, що в ньому передбачаються лише обмежувальні заходи щодо попередження корупційних діянь державних службовців та їхній фінансовий контроль, але практично немає імперативних вказівок щодо організаційних заходів для усунення самої можливості корупційних діянь.
Ряд положень закону не спрацьовує з тієї причини, що не повно визначені суб'єкти корупційних діянь.
Крім того, в умовах широкого розмаху тіньової економіки фінансовий контроль за доходами державних службовців не може бути ефективним. Значну частину грошових доходів чи інших матеріальних благ, які отримує незаконним шляхом державний службовець, можна реалізувати у сфері тіньової економіки, яка не піддається контролю. Недоліком є й те, що даний закон застосовується лише до низової ланки державних службовців. Проте це вже недолік не закону, а роботи багатьох ланок державних органів.
|
|
|
Проблема корупції у системі державного управління.
Корупція - це явище, яке можна пояснити людськими слабостями, через які особи, наділені за посадою повноваженнями на виконання функцій держави, свідомо здійснюють неправомірні діяння, в тому числі зловживають своїм службовим становищем з метою одержання особистих переваг.
Визначаючи, в чому полягає шкода від корупції, експерти виділили такі моменти: по-перше, бюрократичні домагання - це зашморг на шиї малих підприємців; по-друге, корупція заважає припливу іноземних інвестицій; по-третє, в усьому світі є певний зв'язок між корупцією та незалежністю банків, а також між корупцією та незадовільним рівнем нагляду за фінансовим закладами; по-четверте, корупція призводить до значного підвищення витрат на державні капіталовкладення і зниження їх якісного рівня (наслідками корупції в цілому є зниження прибутковості державних капіталовкладень та інфраструктури); по-п'яте, корупція призводить до зменшення податкових надходжень, оскільки впливає на здатність уряду збирати податки.
|
|
|
Чим більш корумпована країна, тим повільніше вона розвивається економічно. Корупція посилює бідність і значно обмежує можливості боротьби з нею.
Ефективна протидія корупції неможлива без забезпечення реальної відкритості влади. Діяльність державних структур та їх посадових осіб має стати прозорою для громадян України. Мова йде про висвітлення «темних кутків» діяльності вітчизняного чиновництва, які є сприятливим середовищем для процвітання корупції. Адекватною є реакція громадян України, більшість яких вважає, що рішення в органах влади приймаються корумповано й нечесно. Це є одним із показників того, що рівень довіри громадян до обраної ними ж влади досяг критичної межі.
Забезпечивши відкритість діяльності владних структур, влада зможе вирішувати три надзвичайно важливих для себе і суспільства завдання:
· повернути віру громадян до офіційної влади;
· створити несприятливі умови для корумпованості суспільства;
· забезпечити реалізацію конституційних прав громадян в інформаційній сфері.
Істотним кроком у цьому напрямку могло б стати прийняття закону про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб, який законодавче закріпив би для громадян та юридичних осіб України можливість вільно отримувати інформацію про ці органи та їхні посадові особи в обсягах та порядку, встановлених цим законом.
|
|
|
Ще одним заходом, спрямованим на забезпечення відкритості влади, повинне стати вдосконалення механізму декларування державними службовцями майна та доходів.
Суттєвим моментом забезпечення відкритості влади в Україні є становлення й розвиток незалежної преси. У будь-якій демократичній державі (а Україна, як проголошено в Конституції, є демократичною державою) ефективне функціонування владних структур неможливе без незалежної преси. У розвинутих цивілізованих країнах засоби масової інформації виступають одним із найпотужніших антикорупційних соціальних інститутів: встановлення і оприлюднення журналістами фактів зловживання владою з боку державних чиновників здебільшого стає початком кінця їхньої кар'єри.
Корупція пронизала всі гілки й поверхи влади без винятку. Своє службове становище використовують як найменші чиновники в системі виконавчої влади, так і найвищі посадові особи в уряді. Високий рівень корумпованості посадових осіб, у тому числі й державних службовців найвищих рангів, робить привабливою ідею позбавлення всіх, у тому числі й народних депутатів, імунітету.
Як відомо, корупція є зворотним боком тіньової економіки. Тому стратегія профілактики корупційних діянь в економічній сфері полягає у виведенні такої економіки з тіні.
Корупція розквітає там, де є монополія. Тому в економічній сфері необхідно сприяти конкуренції і позбавлятись монополії. Для України це дуже складне питання, оскільки в попередні десятиліття за умов державно-регульованої планової економіки керівники підприємств звикли до свого монопольного становища і тепер всіляко гальмують перехід до конкурентної економіки.
Особливо сприятливі умови для великих корупційних діянь створюються в процесі приватизації державних підприємств. Втягуючи в корупційну діяльність державних службовців, деякі ділки скуповують величезні підприємства, нерухомість за мізерні суми.
Найбільш масовою є корупція державних службовців нижчого та середнього рівня, які працюють у контролюючих органах. У зв'язку з цим слід спростити процедури видачі різних ліцензій, реєстрації підприємств. Взагалі найефективнішим засобом боротьби з корупційними діяннями державних службовців нижніх і середніх рівнів є скорочення їхніх дозвільно-розпорядчих функцій.
Економічна криза і її наслідок - зубожіння державного бюджету — підштовхнули до створення різноманітних недержавних служб, фірм, агентств, які за плату, але в коротші терміни, надають окремим громадянам та юридичним особам послуги, що виконуються і державними органами. Це часто породжує корупційні діяння державних службовців, призводить до змови представників цих недержавних фірм і державних службовців, гальмує й дезорганізує роботу державних органів. Тому необхідно вдосконалити законодавство, яке регулює створення подібних фірм та агентств, чітко визначити їхні функції, створити належні бар'єри для розвитку корупції.
Багатьох корупційних діянь можна було б не допустити за умови ліквідації існуючих протиріч та прогалин в чинному законодавстві, зокрема, у тій його частині, яка стосується регулювання підприємницької, господарської, фінансової, кредитно-банківської діяльності.
60. Комунікативні стратегії в державному управлінні: історія і сучасність.
Сучасний науковий дискурс пропонує кілька різних підходів до визначення поняття комунікативних стратегій і тактик, які базуються на теоретичній основі різних дисциплін.
Стратегічність як парадигма будь-якої комунікативної дії детермінується складністю і кількістю взаємопов'язаних систем і відносин, які беруть участь у творенні комунікації. Тільки маючи чітко поставлену мету, тільки розробивши стратегію, визначивши стратегічний задум комунікації, можна сподіватися на успіх. Як вказує Г.Г. Почепцов, «головним аргументом на користь стратегії як у бізнесі, так і в політиці, а також у військовій справі має стати аксіома: при зіткненні стратегії гравця А проти тактики гравця Б завжди перемагатиме стратегія».
Американський вчений Дж.Д.Пітерс виводить проблему «нерозуміння» у ряд основоположних конфліктів сучасності, вважаючи, що «у понятті «комунікація» сплелися безліч культурних та інтелектуальних рис, якими позначений внутрішній конфлікт нашої епохи».
Інформаційна революція створила умови для появи нових професій, пов'язаних з переформатуванням комунікативного простору.З цього приводу Д.В.Яковлев зауважує також, що «розвиток інформаційної сфери призводить до медіатизації політичної взаємодії, що, на наш погляд, є одним із не багатьох процесів, спільних, та однаково небезпечних, для України та країн консолідованої демократії» .
Таким чином, в аспекті соціальної дії, можна розглядати комунікативну стратегію як основу для проведення відповідного форматування комунікативних ситуацій у місцевому самоврядуванні - місцевих виборчих (інформаційно-просвітницьких) кампаній; локальних завдань залучення інвестицій, розвитку бізнесу; активізації громадян до участі в прийнятті рішень на місцевому рівні.
Саме поняття комунікативної стратегії увійшло у науковий обіг ще у 80-их роках минулого століття. Подальша логіка суспільного розвитку призвела до виділення комунікативістики в окрему науку і розробки практичних аспектів застосування комунікативних стратегій - в обороні, бізнесі, виборчому процесі, державному управлінні, місцевому самоврядуванні тощо.
Так, американський дослідник А.Гордон описав 372 варіанти стратегій у 10 різних галузях застосування [10]. Наприклад, аналізуючи текст «Державця» Н. Маккіавелі, А.Гордон знаходить у нього опис 60 політичних стратегій, «які використовуються політиком-правителем для отримання і збереження влади». Не всі ці стратегії, звісно, можна віднести до суто комунікативних, але майже всі вони потребують для свого впровадження засобів комунікації.
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 665; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!