Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері забезпечення національної безпеки.
Кабінет Міністрів України, як вищий орган системи органів виконавчої влади, здійснює управління національною безпекою через центральні та місцеві органи виконавчої влади. Таким чином можна стверджувати про міжгалузевий характер управління національною безпекою Кабінетом Міністрів. Це надає можливість визначити Кабінет Міністрів як орган міжгалузевого державного управління національною безпекою.
Правовий статус Кабінету Міністрів України щодо забезпечення національної безпеки України в інформаційній сфері визначений в Конституції України (статтях 116, 117), законах України "Про основи національної безпеки України" (ст. 9), "Про Кабінет Міністрів України".
Зокрема, Кабінет Міністрів України:1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України, що стосуються національної безпеки в інформаційній сфері;
2) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
3) в межах своїх повноважень здійснює контроль за реалізацією заходів у сфері національної безпеки міністерствами та іншими органами виконавчої влади;
4) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
5) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
|
|
|
6) організовує розробку державних програм забезпечення національної безпеки та вживає необхідні заходи щодо їх реалізації;
7) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади з локалізації та нейтралізації загроз національній безпеці та національним інтересам України в інформаційній сфері;
8) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
9) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;
10) в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання;
11) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.
55. Економічні функції держави та їх особливості в умовах України.
Серед внутрішніх функцій української держави насамперед визначимо її економічну функцію. Цей напрям діяльності держави спрямований на створення ринкової, соціально-орієнтованої економіки на основі різних, але однаково захищених законом форм власності (державної, приватної, комунальної).
|
|
|
Зміст економічної функції соціальної, правової держави охоплює такі елементи:
– економічне регулювання, підтримка і стимулювання суб’єктів ринкових відносин;
– сприяння розвитку економіки, розбудові ринкових відносин тощо;
– подолання монополії, легітимізація власності та очищення її від криміналу;
– захист права власності (державної) поряд з іншими учасниками економічних відносин;
– видання нормативних актів, що визначають поведінку суб’єктів економічної, господарської, діяльності, які стосуються всіх учасників економічних відносин;
– проведення антимонопольної політики;
– підтримка підприємництва, особливо малого бізнесу;
– залучення іноземних інвестицій тощо.
Названі елементи змісту охоплюються діяльністю всіх державних органів, які організаційно функціонують за принципом поділу влад на три гілки – законодавчу, виконавчу й судову. Законодавча влада створює систему економічного законодавства, виконавча – спрямована на виконання економічного законодавства, а судова – виступає арбітром у різних колізіях, суперечках, які випливають із економічних відносин. Вони спрямовані на певну відповідну організаційно-політичну основу, що полягає у стратегії, доктрині економічного розвитку країни.
|
|
|
Держава в особі відповідних органів влади здійснює від імені народу права власника на природні ресурси, забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання, охороняє основне національне багатство – землю, забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку держави, встановлює порядок утворення та функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають особливий режим функціонування.
Одним із проявів економічної функції української держави є гарантування особі державою певної сукупності економічних прав:права на приватну власність, права на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; права на користування природними та іншими об’єктами суспільної власності.
Найбільш актуальні проблеми сьогодення в українській державі, що їх вирішує держава за допомогою економічної функції:
– повернення в державну власність незаконно приватизованого майна (реприватизація);
|
|
|
– прийняття зваженого, науково обґрунтованого соціально спрямованого бюджету та досягнення взаємоузгодженої політики у міжбюджетних відносинах;
– правове і організаційне забезпечення різних форм власності;
– контроль за дотриманням існуючих законів, правових актів та захист учасників економічних відносин від будь-яких протиправних дій;
– упорядкування системи пільг, привілеїв;
– упорядкування системи оподаткування тощо.
Формування ринкової економіки не може відбуватись стихійно, тому що такий курс має значні руйнівні наслідки. Ринкова економіка не має обмежувати роль людського фактора тільки межами “соціального захисту”, тому що економіка розрахована на активну діяльність громадян, їх високу мотивацію до праці і на досягнення більш високого рівня добробуту.
Що стосується переходу України до ринкової економіки, то необхідно зазначити, що за сім останніх років відбулася корінна зміна економічних функцій держави, спрямованих на забезпечення переходу від адміністративно-командної системи управління національним господарством до нових ринкових відносин. При цьому досвід управління національною економікою в умовах переходу до ринку почав накопичуватися лише чотири останні роки.
56. Форми і методи державного регулювання економіки.
Державне регулювання економіки — цілеспрямований та активний вплив державних та наддержавних органів управління на функціонування та розвиток цілісної економічної системи (а отже, на її розширене відтворення) шляхом використання економічних законів і вирішення економічних суперечностей за допомогою певної сукупності форм та методів.
Серед форм державного регулювання вирізняють планування (довготермінове, середньо-термінове і короткотермінове), програмування і прогнозування, а серед методів (тобто способів або засобів впливу держави на суб'єкти господарювання) — економічне, правове й адміністративне регулювання.
Найважливішим є економічне регулювання, яке, у свою чергу, поділяють на пряме (за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо) і непряме (за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм економічної політики). Правове регулювання здійснюють через прийняття та вдосконалення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них тощо). Адміністративне регулювання передбачає використання заходів заборони (наприклад, заборона будівництва підприємств на певних територіях), дозволу (наприклад, дозволу державним підприємствам базових галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) і примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС). За допомогою адміністративних заходів проводяться грошові реформи та інші дії.
Основними формами державного регулювання є планування та програмування економіки.
Планування на макрорівні (макроекономічне планування) — форма управління народним господарством (а отже, форма державного регулювання економіки), що передбачає визначення цілей, розроблення (складання) планів та їх реалізацію (з урахуванням шляхів досягнення) на основі наукового передбачення, що базується на пізнанні економічних законів.На мікрорівні планування передбачає складання бізнес-планів, короткотермінових оперативних програм та завдань тощо.
Планомірність як категорія виражає глибшу сутність, ніж планування, оскільки є безпосередньою формою вияву закону планомірного розвитку, дія якого зумовлена передусім еволюцією технологічного способу виробництва, а планування — лише метод реалізації планомірності. Матеріальною основою планомірності був розвиток технологічного способу виробництва, основаного на машинній праці.
Трьома головними формами планування є директивне, індикативне і стратегічне.
1)Директивне (імперативне) планування означало централізоване доведення обов'язкових суворо регламентованих завдань і показників до підприємств, що сковувало їх ініціативу, призводило до зростання товарно-матеріальних запасів, посилення затратного характеру економіки, зниження ефективності виробництва (здійснювалось у СРСР) тощо.
2)Індикативне (рекомендаційне) планування передбачає встановлення державою основних макроекономічних показників, системи економічних стимулів та прямих і опосередкованих важелів, які орієнтують економічну діяльність суб'єктів господарювання на виконання планів, забезпечуючи їх при цьому необхідною інформацією, та заходів щодо їх здійснення.
3)Стратегічне планування виробляє таку стратегію поведінки національної економіки на ринку, яка забезпечить її виживання за складних умов шляхом цілеспрямованого управління змінами.
Програмування національної економіки передбачав комплексний аналіз її стану, виявлення найважливіших проблем, вирішення яких неможливе за допомогою ринкових важелів, розроблення та реалізацію окремих стратегічних програм. Планування та програмування економіки взаємопов'язані з її прогнозуванням, тобто науковим передбаченням тенденцій розвитку економіки на перспективу — темпів економічного зростання, кон'юнктури ринку, тенденцій розвитку науки і техніки, структурних змін в межах технологічного способу виробництва й економічної власності тощо.
57. Умови і фактори забезпечення конкурентоспроможності економіки України на внутрішньому та світовому ринку.
Україна опинилась у міжнародному конкурентному середовищі, до якого національна економіка виявилася непідготовленою.Неконкурентоспроможність вітчизняної продукції, нераціональна структура виробництва, неефективне використання факторів виробництва, низький внутрішній попит, незадовільна мотивація щодо підвищення ефективності виробництва, несприятливий інноваційно-інвестиційний клімат, нерівномірний розвиток регіонів - ці основні чинники зумовили незадовільний стан зовнішньоекономічних зв'язків.
З точки зору ресурсо-економічного потенціалу Україна посідає гідне місце за розмірами економіки порівняно з країнами-партнерами. Маючи вигідне економіко- географічне положення (центр Європи), вона володіє розгалуженими транспортними комунікаціями (авіаційним, автомобільним, залізничним, морським, річковим, трубопровідним та ін. видами транспорту).
Основними перешкодами формування конкурентоспроможності національної економіки є такі:
· Входження до світової системи неефективною та слабкою економікою (витіснення вітчизняних товарів із внутрішнього та зовнішнього ринків, зниження можливостей виробництва нових товарів тощо).
· Відплив ресурсів (робочої сили, капіталу та сировинних запасів).
· Скорочення виробництва та робочих місць.
· Розвиток і поширення "тіньової" економіки.
· Низька якість і висока ціна національних товарів.
· Розрив зв'язків у національних кластерах (наприклад, між виробником і видо- бувачем сировини).
· Знищення національної сировинної бази.
· Нераціональна експортно-імпортна структура, внутрішня структура виробництва.
· Залежність від імпорту.
· Перенесення за кордон найпродуктивніших робочих місць.
· Стримування внутрішнього попиту.
· Відсутність у національного виробника необхідних навичок і можливостей конкурентної боротьби з іноземними виробниками.
· Відсутність законодавства, що обмежує вияви монопольної поведінки резидентів і нерезидентів.
· Розташування на території України промислової периферії розвинутих країн, тобто енерго- та екологоємних виробництв.
В Україні усунення слабких сторін і нарощення конкурентних переваг вимагають розробки та реалізації системних заходів не тільки з боку уряду країни, але й усіх гілок влади й суб'єктів господарювання. Загалом підвищення конкурентоспроможності економіки та перехід на інноваційний шлях розвитку є ключовим завданням державної економічної політики.
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 302; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!