Мета уроку української мови як системне утворення та шляхи її реалізації.

⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 8Следующая ⇒

Мета кожного уроку української мови виплаває з мети навчання цього предмета, яка в свою чергу випливає з мети освіти. Метою сучасної освіти є формування зусебіч розвиненої особистості. Стосовно предмета українська мова, «основна мета її вивчення в середніх навчальних закладах України полягає у формуванні національно-свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями й навичками вільно, комунікативно виправдано користуватися засобами рідної мови, її стилями, типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності (слухання, читання, говоріння і письмо), тобто забезпечує належний рівень комунікативної компетенції» (Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Українська мова. 5–12 класи. – К.: Перун. – 2005. – 176 с.). Отже мета навчання української мови становить системне утворення. Системний характер має і мета кожного уроку як основної форми організації навчальної діяльності. Основою будь-якої системи є взаємозв’язок компонентів, у загальному плані йдеться про взаємозв’язане досягнення цілей навчання, розвитку і виховання на уроках української мови.

Навчання в усіх своїх аспектах пов’язано з усебічним розвитком і вихованням особистості. Мета і зміст навчання мають бути зорієнтовані на потрібну модель особистості. Вони не можуть бути обмежені засвоєнням предметних знань, умінь і навичок і мають бути зорієнтовані на формування визначених якостей особистості у широкому розумінні. За словами В.О. Сухомлинського, вивчення української мови в школі — «це не просто передача знань, практичних умінь і навичок. Це передусім виховання. Виховання розуму, формування думки, копітке різьблення і ліплення найтонших рис духовного обличчя людини» (Сухомлинський В.О. Вибрані твори: У 5-ти томах. — К.: Рад. школа, 1977. — Т. 3. – С.4).

Українська мова — це особливий предмет шкільного навчання, який впродовж цілеспрямованого навчання, розвитку та виховання має сформувати носія певних знань і переконань, свідомості, культури, духовності, а отже сприяти осягненню дітьми глибин змісту, вираженого українською мовою, краси українського слова, вихованню в учнів національної гідності, гуманістичних ідеалів, моралі, пробудженню високого почуття патріотизму. Це неодноразово підкреслював В.О.Сухомлинський. Наведемо кілька висловлювань: «Від культури слова до емоційної культури, від емоційної культури до культури моральних почуттів і моральних відносин — такий шлях до гармонії знань і моральності»; «Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки й пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім'ям своєї родини»; «Убогість слова — це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної товстошкірості»; «Пізнання краси слова породжує в душі підлітка почуття благородної гордості, людської гідності. Осягаючи красу слова, підліток проймається почуттям відрази до всього потворного, злого» (Сухомлинський В.О. Слово рідної мови // Українська мова і література в школі. − 1989. − №1. − С. 3 – 15.).

Розвиток і виховання учнів здійснюється разом з формуванням комунікативної компетенції в різних видах мовленнєвої діяльності, формуванням в учнів уміння вільно й доцільно користуватись українською мовою в різноманітних життєвих ситуаціях Розвиток і виховання учнів здійснюється шляхом виконання завдань розвивального і виховного характеру на основі дібраних текстів різних стилів, жанрів і типів мовлення,відповідної тематики, що використовуються як дидактичний матеріал до уроку..

Національна своєрідність мовлення народу яскраво проявляється у творчості талановитих людей — учених, письменників, журналістів, і вивчати мову потрібно на кращих зразках наукових, художніх, публіцистичних творів. Усвідомленню школярами експресивної й естетичної функцій мови найбільше сприяє вивчення мовних одиниць на матеріалі художніх текстів. Розкриваючи дітям глибини тексту через усвідомлення функцій мовних одиниць, учитель тим самим не тільки допомагає їм безпосередньо осмислити мовний матеріал, його семантичні, стилістичні, граматичні особливості, відчути естетику мови, засвоїти властиві українській мові закони евфонії, милозвучності, але й організовує осмислення змісту тексту і тим самим пізнання життя.

Формування мовної особистості передбачає розвиток її мислення, інтелекту, мовленнєвої пам’яті, мовного чуття, уваги до використання мовних одиниць у мовленні з метою передачі певного змісту, розвиток вміння наслідувати традиції використання мовних одиниць у мовленні, відчувати, як відображається (моделюється) за допомогою мови внутрішній світ людини, як людина виражає свою оцінку дійсності; розвиток здібності користуватися мовленнєвим апаратом, розуміти лексичні та граматичні мовні значення, їх виразні конотації (відтінки). Особливістю української мови як навчального предмета в школі є те, що він спрямований на оволодіння учнів мовленням, тісно пов’язане з розвитком особистості в цілому.

Мовна особистість проявляється в успішній і якісно своєрідній мовленнєвій діяльності і становить багаторівневий і багатокомпонентний набір мовних здібностей, умінь, готовностей до здійснення мовленнєвих дій різної міри складності, з одного боку, за видами мовленнєвої, а з іншого, – за рівнями мови, тобто фонетики, лексики і граматики. Щоб набути мовленнєвих навичок, школярі мають оволодіти мовними одиницями, засвоїти їх семантику, особливості структури і функціонування, навчитися розпізнавати їх серед інших одиниць мови і використовувати у власному мовленні відповідно до вимог правильності, точності, виразності, багатства, лаконічності, доречності мовлення, іншими словами, відповідно до вимог культури мовлення.

Під час планування уроків української мови вчитель має подбати про організацію всіх видів предметної діяльності (навчально-мовної, правописної, мовленнєвої), оволодіння операційною діяльністю, спрямованою на формування мовних, правописних і мовленнєвих умінь, а також розвиток емоційно-естетичної, розумової, інтелектуальної, мнемонічної, морально-етичної, соціокультурної сфери, опанування національних, загальнолюдських культурних і духовних цінностей, естетичний і морально-етичний розвиток особистості, оволодіння нею соціокультурними нормами, правилами поведінки..

Чим більше навчальних, розвивальних і виховних цілей досягається на уроці, тим вищий результат уроку.

Національно свідома, духовно багата мовна особистість характеризується національно-свідомим ставленням до мови, глибоким знанням її, розвиненим мовленням, а отже, і мисленням, інтелектом, емоційною сферою, емоційно-естетичним сприйняттям мови й мовлення, що передбачає чутливість до слова, здатність відчувати й розуміти всі відтінки його значення, відчувати красу української мови, її багатство, виразність. Національно-мовна особистість характеризується також розвиненою мовленнєвою пам’яттю, мовним чуттям, умінням наслідувати традиції використання мовних одиниць у мовленні, мовленнєвим етикетом, тісно пов’язаним з культурою поведінки, наявністю моральних якостей, духовності.

Формування національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, виховання у школярів національно-свідомого ставлення до української мови немислиме без усвідомлення ними своєї належності до народу, носія цієї мови і відповідно культури, тобто національного самоусвідомлення. Отже, вивчення української мови має сприяти усвідомленню учнем себе як представника етносу, народу, нації. Без такого усвідомлення формування національно-свідомої, духовно багатої мовної особистості неможливе. Уроки української мови мають допомогти дітям через роботу з текстами як дидактичним матеріалом до вивчення мовних і мовленнєвих тем пізнати українську мову, засвоїти властивості гарного мовлення − багатство, правильність,чистоту, точність, логічність, виразність, доречність мовлення − пізнати свій народ, його культуру, розвинути почуття особистої відповідальності за рідну мову, усвідомлення своєї причетності до того, що відбувається з нею, до процесів її розвитку.

Національно-мовна особистість проявляється в успішній і якісній своєрідності виконання мовленнєвої діяльності, що вимагає розвинутих здібностей користуватися мовленнєвим апаратом, розуміти лексичні та граматичні мовні значення, їх виразні коннотації (відтінки), відчувати, як відображається (моделюється) за допомогою мови внутрішній світ людини, як людина виражає свою оцінку дійсності. Курс української мови має виховати в дітей чутливість до слова, увагу до використання мовних одиниць у мовленні з метою передачі певного змісту, навчити дітей вільно й доцільно користуватися мовою в різноманітних життєвих ситуаціях, виявляти мовленнєву компетенцію в різних видах мовленнєвої діяльності, сформувати в дітей уміння слухати, читати, говорити й писати українською мовою, а для цього дати їм знання законів рідної мови, збагатити мовний запас, розширити кругозір, розвинути інтелект, розумові здібності, укріпити пам’ять учнів, сформувати емоційно-естетичну сферу, виховати духовність. Навчання має сприяти вихованню у школярів національно-свідомого, відповідального ставлення до рідної мови, до своїх рідномовних обов'язків. Звідси випливає, що підходи до вивчення рідної мови та засоби навчання мають обиратися таким чином, щоб стимулювати учнів до виконання активної пізнавальної, мовленнєвої, розумової, інтелектуальної, емоційної, моральної, духовної діяльності.

Становлення національно-мовної особистості передбачає засвоєння знань і розвиток здібностей і вмінь, необхідних для здійснення мовленнєвих актів різної міри складності, з одного боку, за видами мовленнєвої діяльності, а з іншого, — за рівнями мови, тобто фонетики, лексики, граматики. На уроках української мови повинен відбуватися розвиток уміння свідомо сприймати усне мовлення (уміння слухати), швидко, осмислено й виразно читати, грамотно, точно, логічно та виразно передавати свої думки в усній і писемній формах мовлення (уміння говорити й писати). Формування цих умінь здійснюється на основі збагачення мовного запасу учнів, засвоєння ними мовної системи. Таким чином, проблема формування національно-мовної особистості, з одного боку, вимагає визначення мовних здібностей і вмінь, необхідних для оволодіння основними видами мовленнєвої діяльності, а з іншого, —напрацювання таких підходів до вивчення різних рівнів мовної системи, які найбільше визначають формування національно-мовної особистості.

У методиці та шкільній практиці нині спостерігаємо три різних підходи до вивчення української мови. Перший підхід спрямовує навчальний процес головним чином на вивчення мовної системи. На цій основі формуються мовленнєві вміння і навички, переважно у вигляді висловлювань у різних стилях і жанрах мовлення. За цього підходу мовленнєва практика учнів обмежується уроками мовленнєвого розвитку, насамперед написанням переказів і творів (саме так мовленнєва практика подається у шкільних підручниках). Така послідовність, на перший погляд, цілком логічна. Однак вивчення мовних одиниць і правил, позбавлене комунікативної спрямованості, ізолюється від мовлення, отже, матеріал засвоюється формально й з великими труднощами. Через те, що в основу цього підходу покладено систему мови, його називають системно-мовним. Прояви такого підходу ще й досі спостерігаються у шкільній практиці.

Прихильники другого підходу на перший план висувають формування мовленнєвих умінь на основі засвоєння функціонування мовних одиниць у мовленні, тому його називають функціонально-мовним або функціонально-стилістичним. Необхідною й важливою умовою формування грамотного та виразного мовлення автори цього підходу вважають аналіз взаємозамінюваних мовних одиниць і конструкцій. Цьому сприяє семантична робота в процесі вивчення мовних одиниць, їх аналіз, порівняння й оцінка з погляду використання у мовленні. Така робота розвиває мовлення учнів, спонукає їх бути уважними у виборі мовних засобів для передачі певного змісту, виховує у школярів уміння й потребу вибирати з ряду співвідносних, взаємозамінюваних граматичних форм і конструкцій найбільш доцільні.

Нарешті, третій підхід передбачає засвоєння мови безпосередньо в її комунікативній функції, тобто в процесі комунікативної діяльності. За цього підходу, який називають комунікативним, робота починається з формування мовленнєвих умінь. Процес вивчення мови здійснюється разом з комунікативною діяльністю, на її фоні. Засвоєння мовного матеріалу на основі мовленнєвих, духовних, інтелектуальних, естетичних, моральних потреб відбувається швидше. Для реалізації такого підходу вивчення української мови у кожному класі розпочинається із засвоєння поняттєвої основи мовленнєвого розвитку. Засвоєння учнями особливостей добору мовних засобів у текстах різних типів, стилів і жанрів мовлення закладає основу для розуміння на уроках вивчення мовних тем особливостей функціонування і відповідно використання виучуваних мовних одиниць у мовленні.

Описані вище підходи до вивчення української мови автономні, але в них є багато спільного. Так, другий і третій підходи об’єднує прагнення до реалізації пояснювальної функції мовної теорії, яка вивчається в школі, формування у школярів свідомого ставлення до навчання української мови, вихід у мовленнєву практику, посилення розвивального ефекту навчального процесу з української мови, усвідомлення учнями української мови як історичного та духовного феномена, фактора вираження думки, світобачення, культури.

Мовленнєвий розвиток означає знання учнями особливостей і правил використання мовних одиниць у мовленні, вміння використовувати мовні одиниці відповідно до вимог гарного усного і писемного мовлення. Якщо мовлення − це спілкування людей між собою за допомогою мови, мовних засобів, то під мовленнєвим розвитком слід розуміти розвиток здатності до повноцінного спілкування за допомогою мовних засобів. Мовленнєвий розвиток передбачає формування в учнів системи уявлень про функціонування мовних одиниць у мовленні, їхню конструктивну і стилістичну роль. Учні мають засвоїти особливості функціонування мовних одиниць у текстах різних стилів, типів і жанрів мовлення і навчитися доречно використовувати лексичні, морфологічні і синтаксичні мовні засоби відповідно до ситуації мовлення. Стратегічним у школі має стати комунікативно зорієнтоване вивчення мовних одиниць, поєднання системно-мовного, функціонально-стилістичного та комуніка-тивно-діяльнісного підходів до вивчення української мови.

Базою комунікативно зорієнтованого вивчення мовних одиниць має стати сформованість базової мовленнєвої компетенції, засвоєння на початку навчального року у кожному класі базових мовленнєвих понять. Це означає, що учні мають здобути знання, які дають узагальнену інформацію про ознаки понять, що використовуються для розв’язання мовленнєвих завдань, і навчитися перетворювати отримані знання у способи мовленнєвої дії. Виконуючи мовленнєве завдання, учні відтворюють спосіб дії або вибудовують його самі шляхом аналізу зразка і творчо застосовують у новій ситуації. Таким чином мовленнєва компетенція охоплює систему мовленнєвих знань і вмінь, потрібних для спілкування в різних видах мовленнєвої діяльності.

У п’ятому класі учні мають засвоїти поняття: “мовлення”, “усне й писемне мовлення, властивості гарного усного й писемного літературного мовлення”, “монологічне і діалогічне мовлення”, “текст як результат мовленнєвої діяльності, його ознаки”, “тема та основна думка тексту”, “абзац та мікротеми в тексті”, “відоме і нове у реченнях тексту”, “види зв’язку (послідовний, паралельний і ситуативний) між реченнями в тексті”. “стилі та жанри мовлення”, “типи мовлення”, “розповідь як тип мовлення”, різні види описів – “опис предмета”, “опис місцевості”, “опис інтер’єру”, “опис стану природи”, “опис стану людини”, “роздум як тип мовлення”, “поєднання в тексті різних типів мовлення”.

У шостому класі після повторення відомостей про стилі мовлення слід поглибити характеристику наукового і ділового стилів, школярі мають навчитися визначення наукового поняття, характеристики наукової категорії, міркування у науковому стилі, розповіді наукового і ділового стилів, поглибити знання про жанри ділового стилю мовлення. Шестикласники мають засвоїти засоби і способи зв’язку речень у текстах, поглибити знання про типи мовлення, їх поєднання в тексті.

У сьомому класі основна увага має бути приділена публіцистичному стилю мовлення. Тут доцільним буде вивчення таких жанрів публіцистики, як замітка і репортаж. Доцільно поглибити знання учнів про типи мовлення, насамперед про опис зовнішності і характеристику людини.

У восьмому класі уроки мовленнєвого розвитку доречно присвятити повторенню жанру репортажу і засвоєнню таких жанрів публіцистики, як стаття і портретний нарис, їх будови і мовних особливостей.

У дев’ятому класі після уроків повторення вивченого слід розглянути використання різних стилів мовлення в художньому творі, жанрах есе ідорожніх нотаток(різновид дорожнього нарису як жанру художньої публіцистики). Тут має вивчатися також рецензія як письмовий розбір, відгук, що містить критичну оцінку наукового, художнього та інших творів, спектаклю, концерту, кінофільму, книги, на новому рівні. Слід приділити увагу і діловому мовленню (доручення, розписка, характеристика).(Донченко Т. К.Мовленнєвий розвиток учнів у процесі навчання української мови в основній школі :навчально-методичний посібник для вчителів і студентів / Т. К. Донченко ; Міністерство освіти і науки України, Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова. – К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2011. – 694 с.).

Результатом мовленнєвого розвитку має стати сформованість в учнів усіх видів мовленнєвої діяльності, вироблення навичок користуватися усним і писемним мовленням. Відповідно до видів мовленнєвої діяльності у школярів мають формуватися чотири основні види мовленнєвих умінь: слухати, або аудіювати (тобто сприймати й розуміти мовлення в його звуковому вираженні), читати (тобто сприймати, розуміти й передавати вголос мовлення в його графічному вираженні), говорити й писати (тобто висловлювати свої думки в усній і писемній формах). Показником мовленнєвого розвитку є комунікативність, тобто здатність людей повноцінно спілкуватися, що зумовлює активне використання засобів мови, вміння сприймати та відтворювати зміст чужого висловлювання і продукувати власне, тобто вміння осмислено сприймати й продукувати усні та письмові тексти.

Умовою успішної реалізації комунікативних стратегій у процесі вивчення української мови є засвоєння мовних одиниць різних рівнів мовної системи на матеріалі текстів різних типів, стилів і жанрів мовлення, взаємозв’язок вивчення мовних одиниць різних рівнів мовної системи з формуванням мовленнєвих умінь, розробка для кожного уроку завдань для засвоєння учнями поняттєвої основи мовленнєвої діяльності і перетворення знань на способи дії для активного мовленнєвого спілкування, посилення уваги до змісту мовлення й удосконалення важливих мовленнєвих умінь у їх єдності.

Щоб учні оволоділи умінням слухати, читати, говорити і писати, вільно користуючись мовними засобами відповідно до мети, змісту й умов спілкування, вони мають збагатити свій мовний запас, опанувати мовні норми, набути властивостей логічного, правильного, точного, виразного, багатого, доречного, влучного мовлення. Мовленнєвий розвиток передбачає наявність у мовній свідомості людини мовних об’єднань (тематичних груп слів, синонімічних рядів, антонімічних пар, морфологічних одиниць, синтаксичних конструкцій), які дають змогу дібрати для висловлювання найпотрібніші, найточніші, єдино доцільні слова й вирази. Завдання полягає в тому, щоб збагатити мовлення дітей словами, їх значеннями, формами, конструкціями речень і навчити якомога рідше повторювати одне й те саме слово або одну й ту саму мовну конструкцію. Результатом мовленнєвого розвитку є вміння знаходити те єдине слово (форму або конструкцію), яке найбільше відповідає завданню спілкування в певних умовах. Збагачення учнів граматичними засобами, як і лексичними, здійснюється в процесі вивчення системно-мовних тем, у процесі підготовки до переказів і творів.

Показниками багатого мовлення є великий запас мовних засобів, значний обсяг активного словника, різноманітність морфологічних форм і синтаксичних конструкцій. Багатство індивідуального мовного запасу проявляється в різноманітності мовлення. “Чим більше різних елементів мови (формальних і змістових) припадає на одну й ту саму “площину” мовлення, – пише Б. М. Головін, – ...чим рідше повторюються в мовленні одні й ті самі слова, їх значення, їх форми й конструкції речень, тим багатше мовлення” [Головин Б. Н. Основы культуры речи. – М. : Просвещение, 1980. – 274 с. ].

Мовленнєвий розвиток або розвиток мовлення в школі – це формування в учнів умінь і навичок вправно й правильно, відповідно до норм літературної мови, у тому числі стилістичних, користуватися мовою як засобом спілкування і пізнання. Мовленнєвий розвиток неможливий без формування у школярів системи уявлень про функціонування мовних одиниць різних рівнів (фонетичного, лексичного, граматичного).Вони мають навчитися доречно використовувати лексичні, морфологічні і синтаксичні мовні засоби відповідно до стилю, жанру і типу мовлення. У процесі вивчення різних розділів курсу української мови в школі учні мають оволодіти мовною нормою. Розв’язуючи завдання мовленнєвого розвитку школярів, слід водночас дбати про формування їхнього світогляду, духовності, моралі, високої внутрішньої культури. Адже від цього великою мірою залежить, що і як учень виражатиме в слові.

Досвід народу закодовано і зафіксовано в мові, у її словниках, довідниках, фразеології, а також у текстах. Найяскравіше він проявляється в національній семантиці мови, її фразеології, афоризмах, у феномені української фонетики та інтонації, словотвору, морфології та синтаксису, у специфіці функціонування мовних одиниць у мовленні, особливо в мові художньої літератури. Завдяки використанню на уроках текстів як дидактичного матеріалу, українська мова як навчальний предмет стає важливим засобом пізнання дійсності, виховання і розвитку учнів.

Усвідомлення школярами функцій української мови − пізнавальної, ідентифікаційної, комунікативної, мислетворчої, експресивної; естетичної; культуроносної, номінативної досягається, якщо мовні одиниці вивчаються в художньому тексті. Осмислюючи глибини тексту через усвідомлення функцій мовних одиниць, учні не тільки пізнають естетику мови, безпосередньо осмислюють мовний матеріал, його особливості, засвоюють властиві українській мові закони евфонії, милозвучності, але й осмислюють зміст тексту і тим самим пізнають життя.

Національна своєрідність мовлення народу яскраво проявляється у творчості талановитих людей — учених, письменників, журналістів, і вивчати мову потрібно на кращих зразках наукових, художніх, публіцистичних творів (текстів). Усвідомленню школярами експресивної й естетичної функцій мови найбільше сприяє вивчення мовних одиниць на матеріалі художніх текстів. Розкриваючи дітям глибини тексту через усвідомлення функцій мовних одиниць, учитель тим самим не тільки допомагає їм безпосередньо осмислити мовний матеріал, його семантичні, стилістичні, граматичні особливості, відчути естетику мови, засвоїти властиві українській мові закони евфонії, милозвучності, але й організовує осмислення змісту тексту і тим самим пізнання життя.

Мовна особистість проявляється в успішній і якісно своєрідній мовленнєвій діяльності і становить багаторівневий і багатокомпонентний набір мовних здібностей, умінь, готовностей до здійснення мовленнєвих дій різної міри складності, з одного боку, за видами мовленнєвої, а з іншого, – за рівнями мови, тобто фонетики, лексики і граматики. Щоб розвинути мовні здібності і набути мовленнєвих умінь, школярі мають оволодіти мовними одиницями, засвоїти їх семантику, особливості структури і функціонування, навчитися розпізнавати їх серед інших одиниць мови і використовувати у власному мовленні відповідно до вимог правильності, точності, виразності, багатства, лаконічності, доречності мовлення, іншими словами, відповідно до вимог культури мовлення. На уроках мають реалізовуватися усі функції української мови.

Під час планування уроків української мови, підготовки проектів уроків учитель має подбати про організацію всіх видів предметної діяльності (навчально-мовної, правописної, мовленнєвої), оволодіння учнями операційною діяльністю, спрямованою на формування мовних, правописних і мовленнєвих умінь, а також розвиток їх емоційно-естетичної, розумової, інтелектуальної, мнемонічної, морально-етичної, соціокультурної діяльності, опанування національних і загальнолюдських культурних і духовних цінностей, естетичний і морально-етичний розвиток особистості, оволодіння нею соціокультурними нормами,.

Основним компонентом мети навчання української мови в школі є формування і вдосконалення вмінь і навичок мовленнєвої діяльності в її основних видах, сферах і формах. Цій меті підпорядковується вся діяльність на уроках української мови. Мовленнєва діяльність є тим засобом, який пов’язує в єдине ціле мовний і мовленнєвий зміст курсу. Мова як найважливіший засіб людського спілкування, предмет мовленнєвої діяльності виступає не безпосередньо, а через мовлення і має вивчатися в мовленні, в текстах різних типів, стилів і жанрів мовлення.. Мовленнєва діяльність, яка організовується за допомогою різного роду завдань, розвиває у школярів уміння вільно і творчо використовувати лексичні і граматичні засоби української мови відповідно до змісту і ситуації мовлення. Завдання полягає у тому, щоб дати учням для цього різні мовленнєві зразки як дидактичний матеріал до уроку.

Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 458; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 678 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!