Україна у контексті міжнародних подій напередодні та на початку Другої світової війни

⇐ ПредыдущаяСтр 29 из 31Следующая ⇒

На зламі 20–30-х рр. ХХ ст. країни Заходу опинилися у глибокій економічній і політичній кризі, яка супроводжувалася падінням виробництва, інфляцією, безробіттям, гострими соціальними конфліктами, розчаруваннями різних верств населення у т. зв. капіталістичних цінностях: вільному ринку, невтручанні держави в підприємницьку діяльність, індивідуалізмі тощо. Пошуки шляхів виходу з кризи і засобів врятування своєї влади підштовхнули правлячі кола різних країн до діаметрально протилежних рішень. У СІІІА, наприклад, у ході реалізації «нового курсу» президента Рузвельта були успішно запроваджені такі соціалістичні по суті атрибути, як державне регулювання економіки і система соціального захисту населення. У Німеччині, навпаки, утворився альянс феодально-поліцейської влади з монополістичним капіталом, тобто фашизм.

Агресія, війни, загарбання чужих територій – це одна з форм
існування фашизму. У 1935 р. Німеччина захопила Саарську область, у 1936 -
підтримала фашистський путч Франко в Іспанії, у 1938 – здійснила “аншлюз”
Австрії та виставила ультиматум Чехословаччині з вимогою передати їй
Судетську область.

Останні претензії Німеччини були схвалені на Мюнхенській зустрічі Гітлера (1938 р.) з керівниками Англії (Н. Чемберленом) та Франції (Е. Деладьє), які сподівалися направити таким чином німецьку агресію на Схід, у напрямі Радянського Союзу. Саме тому вони не підтримали ініціативу СРСР щодо створення системи колективної безпеки у Європі. Відчувши підтримку, Німеччина захопила всю Чехословаччину.

У ситуації, що склалася, керівництво Радянського Союзу погодилося з пропозицією Німеччини підписати пакт про ненапад, що й було здійснено 23 серпня 1939 р. (“Пакт Молотова-Ріббентропа”). Був також узгоджений таємний протокол про поділ країн Східної Європи між Німеччиною і СРСР.

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. після нападу
Німеччинина Польщу, скінчилася 2 вересня 1945 р. після капітуляції Японії
(союзника Німеччини). Брали участь у війні 72 держави і було мобілізовано 110 млн. чол.,більше половини з них – цивільне населення. Друга світова війна не була раптовою бідою, вона назрівала протягом багатьох років. Причини її були складними і різноманітними. Найважливішою з них було загострення суперечностей між капіталістичними країнами, зокрема, Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Англією і Францією, з другого. Тому, незважаючи на глибокі суперечності, що розділяли капіталістичну і соціалістичну системи, війна почалася не між ними, а всередині капіталістичного світу.

Як вже зазначалося, українські землі знаходилися у складі 4-х країн: СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. З початком німецького нападу на Польщу СРСР відповідно до угоди з Німеччиною, ввів свої війська у Західну Україну (17 вересня 1939 р.) У червні 1940 р. відібрав у Румунії Північну Буковину. Відбулося об'єднання основної частини українських земель у складі СРСР. Поза радянською Україною залишилося лише Закарпаття. Після розвалу Чехословаччини тут утворилася маріонеткова (по відношенню до Німеччини) українська держава – Закарпатська Русь, яка незабаром була загарбана Угорщиною. Возз'єднання з СРСР і проголошення Радянської влади населення західноукраїнських земель зустрічало з ентузіазмом.

Однак зміни, що відбувалися в цьому регіоні України, мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами, українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства, поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі, націоналізація промислових підприємств, банків, ліквідація безробіття та ін. З іншого-активна радянизація, руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеною місцевою українською інтелігенцією. Перестали функціювати всі колишні партії, а також культурні установи, зокрема "Просвіта", наукове товариство ім.Т.Шевченка тощо. Здійснювалися насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії проти так званих "буржуазних спеціалістів", масові депортації населення.

Отже, восени 1939 р. та влітку 1940 р. відбулося етнічне возз'єднання України. Західноукраїнські землі увійшли до складу УРСР. Незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в Західній Україні, об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.

16.2. Бойові дії Червоної Армії на території України

22 червня 1941 р., після нападу Німеччини на СРСР, почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу, яка тривала до 8 травня 1945 р., коли у Потсдамі був підписаний Акт про капітуляцію фашистської Німеччини.

У червні 1941 р. армія агресора нараховувала 190 дивізій (157 з них - німецькі), 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. Проти Радянського Союзу виступили у союзі з фашистською Німеччиною Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. На Україну наступала група армій "Південь" (командуючий - фельдмаршал фон Рундштедт). Разом з сателітами (румунськими та угорськими дивізіями) вона налічувала 57 дивізій і 13 корпусів. Їй протистояли 88 дивізій двох фронтів Червоної Армії: Південно-Західного (командуючий генерал М.П.Кирпонос) та Південного (командуючий генерал І.В.Тюлєнєв). В Україні було вжито ряд заходів, направлених на мобілізацію сил. На фронт було відправлено більше 2 млн. жителів УРСР (понад 200 тис. з них – добровольці). Формувались загони народного ополчення. Широко залучались до будівництва оборонних споруд жителі міст і сіл.

У 1941 р. Червона Армія, ускладі якої воювали мільйони українців, вела жорстокі бої під Києвом, Одесою, Харковом, на Донбасі. Особливо великих втрат зазнала вона під Києвом, де загинуло командуванняПівденно-Західного фронту на чолі з генералом М.П. Кирпоносом, потрапило у полон більш як 600 тис. червоноармійців та командирів. Червона Армія втратила за перші три тижні війни 850 тис. чол., 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі бойові втрати в живій силі були менше в 10 разів. Причинами перших вражаючих невдач радянських військ були некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна непідготовленість армії, раптовість фашистського нападу, міжнародна ізоляція Радянського Союзу, розпорошення сил Червоної Армії проти Німеччини, Туреччини та Японії, масові репресії 1937-1938 рр. проти армійського командного складу. Однак ціною величезних втрат Червона Армія витримувала декілька місяців наступ ворога і зірвала виконання німцями плану “Барбаросса”(Бліцкригу), за яким належало вже до зими 1941р. вийти на лінію "Архангельськ - Астрахань". Героїзм радянських воїнів, зокрема, на території України, дав змогу керівництву СРСР організувати перебудову виробництва для потреб війни і підготувати сили для оборони Москви, а потім, у грудні 1941 р., розпочати контрнаступ і завдати німцям першого з початку їхньої агресії серйозного удару.

Вирішальні битви Великої Вітчизняної і Другої світової війни відбулися під Сталінградом (17 липня 1942 р. - 2 лютого 1943 р.) і на Курській дузі (5 липня - 23 серпня 1943 р).Остання битва скінчилася звільненням Харкова.

Наступні етапи визволення України пов'язані з битвою за Дніпро, Корсунь-Шевченківською, Львівсько-Сандомирською та ін. операціями І, II, III, IV Українських фронтів (командуючіМ.Ф.Ватунін, І.С.Конєв, Р.Я.Маліновський, Ф.І.Толбухін). У ході боїв за Дніпро 25 жовтня 1943 р. був звільнений Дніпропетровськ. Розгромом ворога на підступах до Кривого Рогу та Нікополя у лютому 1944 р. завершено визволення Дніпропетровської області. На початок жовтня 1944 р. була повністю звільнена від окупантів територія УРСР, а наприкінці цього місяця наші війська вибили ворога із Закарпаття, яке незабаром було возз'єднане з Радянською Україною.

До травня 1945 р. бойові дії Великої Вітчизняної війни відбувалися за межами України. Червона Армія виконувала визвольну місію у Європі. Честь здійснення Берлінської операції була надана поряд з військами І та II Білоруських фронтів (Г.К. Жуков. К.К. Рокосовський) і І Українському на чолі з І.С. Конєвим.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала, можливою завдяки значному напруженню сил народу мужності та відданості бійців і командирів
Червоної Армії, плідній співпраці фронту і тилу.

16.3. Партизанський рух і радянське підпілля

Фашистський окупаційний режим в Україні виконував завдання забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини "життєвого простору" для "арійської раси". Передбачалася колонізація значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.

Проти політики геноциду в Україні наростав радянський партизанський рух. Він пройшов кілька етапів. Перший, "зародження і становлення", тривав від початку війни до кінця 1942 р. Для нього характерно збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий, "стабілізація", він тягнеться до середини 1943 р. Матеріальна допомога Великій землі, поява штабів партизанського руху дала змогу не тільки боронити власні бази, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій – "активних наступальних дій", тривав до цілковитого розгрому німецьких окупантів. Для цього етапу характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з військами Червоної Армії, наступальна тактика бойових дій.

В Україні не було жодної області або району, де б не діяли підпільні обкоми, міськкоми, райкоми КП(б)У, Партизанські загони і з'єднання. Найбільші партизанські з'єднання очолили С.А. Ковпак, О.Ф. Федоров, М.І. Наумов, О.М.Сабуров та ін. Загальне керівництво партизанським рухом в Україні здійснював Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.А. Строкачем. Організаторами підпілля на Дніпропетровщині були секретар підпільного обкому партії М.І. Сташков, міському партії Ю.Г.Савченко, Криворізького міському В.С. Снигірцев, Павлоградського А.П. Караванченко, Криничанського райкому В.С. Терещенко та ін. Серед підпільних молодіжних організацій найбільш відомі "Молода гвардія" (м. Краснодон ) і "Партизанська іскра" (с. Кримки Миколаївської області)

За час війни всього партизанські формування провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941-1945 рр. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. людей, 30% з них загинули.

Отже, в окупованих районах України радянський партизанський рух у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання і активного протистояння німецьким окупантам, створення центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби ("рейкова війна"). Значна підтримка з боку місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на найважливіший фактор війни, фактично на, справжній другий фронт.

16.4. Націоналістичний рух ОУН-УПА. Дивізія СС “Галичина”

Головними учасниками Великої Вітчизняної війни були, з одного боку, війська фашистської Німеччини та її сателітів, з іншого – багатонаціональний радянський народ і його Червона Армія. Однак в Україні у війну втрутилася третя сила — Організація українських націоналістів (ОУН) та її військові формування «Нахтігаль», «Роланд», «Поліська січ», УПА, дивізія СС «Галичина» та ін.

ОУН була створена у 1929 р. Є. Коновальцем. У 1940 р. розкололася на 2 проводи: поміркований, ліберальний ОУН-М (А. Мельник) і радикальний ОУН-Б (С. Бандера). Керівництво обох проводів пов'язувало свої політичні сподівання з перемогою фашистської Німеччини над СРСР. Напередодні Великої Вітчизняної війни ОУН утворила з числа західних українців два батальйони — «Нахтігаль» і «Роланд», які під керівництвом німецьких офіцерів і у складі німецьких військ виконували каральні функції в Україні і Білорусії.

30 червня 1941 р. у Львові українські націоналісти зробили спробу створення Української держави (прем'єр Я. Стецько). Хоча у акті проголошення цієї маріонеткової держави йшлося про те, що вона буде тісно співдіяти з Німеччиною, щоб "під проводом Адольфа Гітлера утворити новий лад у Європі й світі", окупаційна влада поставилася до цієї події негативно: у плани німців не входила будь-яка українська державність. На початку липня значна частина керівників ОУН, у т. ч. С. Бандера і Я. Стецько, були заарештовані.

За цих обставин і в умовах, коли масові репресії та інші злодіяння окупантів викликали ненависть і відразу усього населення України, керівники ОУН-Б змушені були оголосити боротьбу як проти “совєтів”, так і проти “германів”. Восени 1942 р. створюється Українська повстанська армія (УПА). Її командирами на протязі різних років були Д. Клячківський (Клим Савур), Р. Шухевич (Т. Чупринка), В. Кук (Леміш).

Були непоодинокі випадки нападів підрозділів УПА па німецькі
гарнізони і окремі пости, інші партизанські дії. Однак головна боротьба велася проти червоних партизанів та підпільників, що й спонукало німців у 1944 р. коли їхні війська опинилися у скрутному становищі, випустити на волю С. Бандеру і ще 300 впливових оунівців. У 1944–1945 рр. і повоєнних роках УПА вела терористичну боротьбу в тилу Червоної Армії, проти органів влади.

Воєнні невдачі примусили фашистське керівництво погодитися зі створенням українського військового формування у складі німецьких збройних сил. У 1943 р. з числа прихильників ОУН-М була сформована дивізія СС «Галичина». У липні 1944 р. ця есесівська дивізія була розгромлена радянськими військами під Бродами. Частина її вояків приєдналася до УПА.

Збройна боротьба УПА проти Радянської влади продовжувалася до 1947 р., після чого її залишкам вдалося відійти на Захід. У Західній Україні діяло націоналістичне підпілля до середини 50-х рр. Бандерівці сподівалися на третю світову війну і на перемогу в ній англо-американського блоку.

16.5. Значення Перемоги над фашизмом для українського народу

Останнім часом дехто робить спробу принизити Велику Вітчизняну війну радянського народу до рівня радянсько-німецької. Однак факти свідчать, що війна була дійсно була народною вітчизняною. В ній вирішувалися питання про існування не тільки радянського суспільного устрою, але й самого українського народу. Коли б Червона Армія зазнала поразки, чого жадали німці й оунівці, то про будь-яку українську державність не могло бути й мови. німці хотіли знищити більшість населення України, інших перетворити в рабів.

Розуміння цього факту більшістю людей разом з їх патріотизмом і
впевненістю , у справедливість існуючого в країні суспільного устрою об'єднало людей навколо радянського керівництва, обумовило масовий героїзм і самовідданість радянського народу. Понад дві тисячі українців були удостоєні звання героя Радянського Союзу, 31 з них – двічі, один – І.М. Кожедуб – тричі.

Перемога СРСР у війні з Німеччиною посилила радянську державу, її позиції на міжнародній арені. Україна, яка разом з Росією і Білорусією винесла на собі основний тягар війни, стала одним із засновників і членів ООН. Серед важливих результатів розгрому фашизму є об'єднання всіх українських земель у складі однієї держави. Перемога радянського народу була використана сталінськім режимом для свого зміцнення.

Отже, війна зумовила кардинальні зміни у суспільному житті України.

З одного боку, це велика розруха, та гігантські збитки, численні людські жертви. З іншого – з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання у людей свідомості та віри у свої сили, концентрація у межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

Контрольні запитання:

1. Які причини, передумови і характер ІІ світової і Великої Вітчизняної війни?

2. Коли і в яких умовах відбулося об’єднання всіх українських земель?

3. Проти кого воювала УПА?

4. Що вам відомо про бойові дії Червоної Армії по визволенню України?

5. Яку роль у визволенні України відіграли партизанський рух і радянське підпілля?

6. Яке політичне значення перемоги СРСР над фашизмом для українського народу?

Тема 17. Україна у складі радянської супердержави (1946-1965)

Ключові слова:госполітика, народна демократія, система

соціалізму, переселення, об’єднання, “холодна війна”, відбудова,

бюрократія, хлібозаготівля, голод, репресії, лібералізація,

демократизація, “відлига”, цілина, реформи, прогрес.

Повоєнний період був надто складним в історичній долі українського народу. Особливості його політичного життя визначали різноспрямовані процеси і тенденції. Чи не вперше майже всі етнічні українські землі були зібрані в одній державі. Україна, хоч і частково, стала суб’єктом міжнародного права. У спрямуванні до індустріального суспільства розвивалася її економіка. Тоталітарний радянський режим різними кампаніями не міг зупинити духовний розвиток українства. У 1953-1964 рр. в суспільному житті за інерцією панували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Лібералізація створила ґрунт для поширення стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаманні локальність поширення, нечисленність учасників, організаційна слабкість. Однак вони були симптомами нестабільності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільстві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротивникам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усунути його від влади.

УРСР у післявоєнному світі. Відбудова народного господарства. Політичні події. Економічний розвиток.

Література:

1. Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953-1985 рр.- Львів, 1992.

2. Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша.- Харків, 2000.

3. Борець Ю. У вирі боротьби: Спогади учасника повстанської боротьби (1941-1948).- К., 1993.

4. Бугай М.Ф. Депортації населення з України в 30 – 50 рр.- Ужгород, 1990.

5. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація.- К., 1991.

6. Історія України: Нове бачення.Т.2.- К., 1996.

7. Каратуев А.Г. Советская бюрократия: Система политико-экономического государства и ее кризис (1919-1991).- Белгород, 1993.

8. Касьянов Г. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960 – 1980-х років.- К., 1995.

9. Кожукало І.П., Шаповал Ю.І. У ті важкі повоєнні роки.- К., 1989.

10. Кульчицький С.В. Новітня історія України. “Відлига”//УІЖ.- 1991.-№10.

11. Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 80-х рр. ХХ ст.).- К., 1994.

12. Тихая Р.Т. Советский Союз: история власти. 1945-1991.- М., 1998.

13. Шаповал Ю.І. Людина і система (штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні).- К., 1994.

УРСР у післявоєнному світі

У попередній лекції відзначалось, що одним із свідчень посилення позицій СРСР у післявоєнному світі стала участь УРСР (разом з СРСР і Білорусією) у створенні Організації Об'єднаних Націй (квітень-червень 1945 р). Відбулися і суттєві геополітичні зміни. Щезла напруга на західних кордонах України, бо у країнах Східної Європи (Албанії, Болгарії Польщі, Східній Німеччині, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Югославії) утворилися залежні від СРСР режими. Під проводом компартії тут були проведені політичні та економічні перетворення на кшталт радянських, хоча й з урахуванням деякої специфіки. Диктатура пролетаріату здійснювалася у формі т.зв. народної демократії. Виникла світова система ("світовий табір") соціалізму, до якої увійшли також і деякі країни Південно-Східної Азії (Китай, Монголія, Північна Корея, Північний В'єтнам). За домовленістю з Чехословаччиною до УРСР було приєднано Закарпаття, а Польщею – затверджені кордони, встановлені у 1939 р., відбулося переміщення етнічних українців з Польщі в Україну, поляків – навпаки.

Отже, вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності.

Процес врегулювання територіальних питань сприяв об'єднанню українських земель у складі єдиної держави, майже повному завершенню формування державної території.

17.2. Відбудова народного господарства

Посилення політичної ваги СРСР і в.т. УРСР не співпадало із станом їхньої економіки, яка дуже постраждала у роки війни. В Україні загинуло не менш як 7 млн. людей, зруйновано більш як 700 міст, 23 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств тощо. Великих втрат зазнали Білорусія, Росія. Потребували економічної допомоги союзники СРСР. Хоча через посуху 1946 р. в Україні настав голод, республіка була змушена ділитися продовольством із сателітами СРСР.

Навпаки, війна значно збагатила Сполучені Штати Америки, де промислове виробництво зросло за роки війни вдвічі. Більшість країн світу потрапила у економічну і політичну залежність від США. У США була створена атомна бомба, її випробування відбулося на населенні японських міст Хіросіма (6 серпня) і Нагасакі (9 серпня 1945 р.). Розповсюдженню американського панування в світі заважав СРСР.

Маючи значну на той час економічну і воєнну перевагу над країнами соціалістичного табору, США розпочали першими підготовку до третьої світової війни у формі "холодної війни" проти СРСР, надали підтримки оунівському підпіллю. В свою чергу, сталінське керівництво використало міжнародну напруженість як привід для подальшого зміцнення адміністративно-командної системи та нових репресій. Було безпідставно відселено із західних областей України сотні тисяч чоловік.

Змушене відволікання значної частини коштів і ресурсів на зміцнення обороноздатності не завадило державі надати суттєву матеріальну підтримку регіонам, які особливо постраждали під час війни, Ворошиловоградська, Дніпропетровська, Львівська, Сталінська, Харківська області протягом 1946-1948 рр. одержали з Росії 45 тис. верстатів, електродвигунів та іншої машинобудівної продукції. У відбудові Дніпрогесу брали участь більш як 120 підприємств країни. Промисловість Львова була майже повністю укомплектована обладнанням, яке надійшло з Москви. Ленінграда та інших російських міст. Львівський завод телеграфної апаратури був повністю перевезений з Саратова.

Відбудова промисловості була здійснена до 1950 р. Обсяг промислової продукції збільшився за 5 років майже в 4.5 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Особливо великим був прогрес у Західній Україні, де до війни великої промисловості практично не існувало. Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн світу. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Німеччина, Франція.

Інше становище склалося у сільському господарстві. Воно зазнало особливо великих втрат під час війни: загинула на фронті більша частина чоловіків, повністю знищені машинно-тракторний парк, худоба тощо. Тут зберігалися елементи феодальних відносин: безкоштовна праця відробітки у колгоспному, а фактично державному виробництві); покріпачення селянства, яке через відсутність паспортів було позбавлене можливості залишити місце проживання; велика особиста залежність колгоспника від адміністрації. Через засуху 1946 р. в Україні настав голод, від якого особливо постраждало сільське населення, померло близько 800 тис. чол.

Головним чином за рахунок низького життєвого рівня і експлуатації селянства з боку держави, примусової підписки на облігації державної позики щорічно здійснювалося зниження цін на окремі товари, що в ті часи подавалося пропагандою як піклування Сталіна про людей.

17.3. Політичні події

Напружену, виснажливу і майже безкоштовну працю людей на користь держави, їх здатність зносити матеріальні нестатки не можна пояснити тиском тоталітарної системи та рабською психологією «совків». Головне полягає в патріотизмі, впевненості громадян у правоті своєї справи, чим і відзначалося старше покоління.

Радянські люди перемогли фашизм, захистили свою Батьківщину, віддавали всі сили відбудові своєї країни. Багато хто сподівався на більш гуманне ставлення держави до власного народу. Цього не відбувалося: знов проводилися безпідставні арешти, примусові мобілізації робочої сили, масові депортації населення (західні українці кримські татари).

Репресії проти керівних кадрів і свавілля бюрократів почалися в Україні, коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Л.М. Каганович (1947 р.). М.С. Хрущов, який займав цю посаду з 1938р. і водночас був головою Ради Міністрів, у цей період лише очолював уряд республіки. Таким було йому покарання за те, що наважився заперечити Сталіну з приводу хлібозаготівель в Україні під час голоду 1946-47 рр.

М.С. Хрущов, який у 1948-1949 рр. знов очолював республіканське партійне керівництво, залишив про себе згадку як енергійний керівник, політичний діяч, який із симпатією ставився до України. Цього не скажеш про його наступників: Л.Мельникова, О.Кириченка, М. Підгорного.

У ході ідеологічної кампанії по боротьбі з космополітизмом і буржуазним націоналізмом, яка розпочалася наприкінці 40-х рр., зазнали гонінь деякі видатні діячі культури. Серед них українські митці: кінорежисер О.Довженко, композитор К.Данькевич, письменники М.Рильський, О.Сосюра. Ю.Яновський та ін.

Отже, відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги. Характерними рисами відбудовчих процесів в республіці були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи. Суттю повоєнних суспільних перетворень в західних областях України було продовження та завершення соціалістичної перебудови "возз'єднаних" земель. Ідеологічні компанії тоталітарного режиму у відбудовчий період не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, але вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режиму консервуватися, а командно-адміністративній системі стабілізуватися.

Процес лібералізації режиму розпочався лише після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) і увійшов в історію як період "хрущовської відлиги" від назви книги І. Еренбурга "Оттепель". У цей період за ініціативою Першого секретаря ЦК КПРС М.С.Хрущова відбувалася реабілітація невинно засуджених, були здійснені заходи щодо обмеження влади адміністративно-управлінського апарату, припинилася практика політичного терору проти цілих соціальних верств і позасудового покарання громадян, заохочувалася суспільно-політична активність населення. Помітною подією у суспільно-політичному житті УРСР стало святкування у січні 1954 р. 300-річчя Переяславської Ради як ювілею Возз'єднання України з Росією. З урахуванням складного економічного становища Кримської області, а також близькості її до УРСР Президія Верховної Ради СРСР прийняла у ці дні рішення про входження Криму до складу Української РСР.

Видатну роль у десталінізації радянського суспільства відіграв XX з'їзд КПРС (лютий 1956р.), делегати якого на закритому засіданні заслухали доповідь М.С.Хрущова “Про культ особи Сталіна та його наслідки”. Основні положення доповіді у дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. Однак гостра критика, яку містили ці документи, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації. У жовтні 1961 р. відбувся XXII з'їзд КПРС. Він прийняв третю Програму КПРС, яка започаткувала «розгорнуте будівництво комуністичного суспільства» в СРСР. Мета побудови суспільства, де буде діяти формула «від кожного — за здібностями, кожному — за потребою», була нереальною в кращі з посередньою продуктивністю суспільної праці, однак, більшістю людей вона була зустрінута з ентузіазмом, стимулювала багато чудових рухів і починань: за комуністичне ставлення до праці, за перехід передовиків виробництва у відстаючі трудові колективи, за поєднання шкільної освіти з виробництвом та ін.,що займали значне місце у суспільно-політичному житті в Україні. Характерною ознакою того часу було тяжіння молоді до освіти, наукових знань, культурної спадщини людства.

«Хрущовська відлига» створила сприятливі умови для творчості. Лауреатами Ленінської премії, яка присвоювалась з 1956 р. стали О.Довженко за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і виноград» та «Далекі небосхили», М.Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль». О.Гончар за роман «Тронка».

Щирі спроби М.С.Хрущова позбавитися сталінської політичної та ідеологічної спадщини поєднувалися з його волюнтаристськими діями. Помилки М.С. Хрущова були використані як привід для його усунення від влади вищою партноменклатурою, яка була незадоволена перш за все демократичними зрушеннями в державі та партії. У жовтні 1964 р. Першим (з 1966 – Генеральним) секретарем ЦК КПРС став Л.І.Брежнєв. Головою Верховної Ради СРСР М.В.Підгорний.

Під гаслом критики волюнтаризму і суб'єктивізму почалося в СРСР відродження сталінізму, хоча й без масових репресій. Провідником цієї політики в Україні був Перший секретар ЦК КПУ П.Ю.Шелєст, який спочатку лестив Хрущову, а у жовтні 1964 р. взяв участь у його зміщенні та паплюженні. Отже, суть кардинальних змін, що проводилися в період "хрущовської відлиги", полягає у лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася у припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського фактора у державному і громадському житті, розширення прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах.

17.4. Економічний розвиток

Соціально-економічні процеси 50 – 60-х рр. в Україні обумовлювалися численними економічними і політичними кампаніями, реформами, експериментами, які мають неоднозначну оцінку з боку істориків. З 1954 р. почалося освоєння цілинних казахстанських степів, до чого була залучена й Україна. У 1954 – 1955 рр. республіка укомплектувала на цілині 54 зернорадгоспи: «Український», «Дніпропетровський», «Київський», «Львівський» та ін. Наприкінці 50-х рр. відбувається заміна галузевих структур управління економікою (міністерств) на територіальні (раднаргоспи); ліквідуються МТС, а техніка продається колгоспам і радгоспам. Перша половина 60-х рр. пов'язана з намаганням радянського керівництва якнайшвидше збудувати комунізм і випередити США у виробництві продукції на душу населення. Звідси радикальні заходи щодо демократизації управління економікою, здійснення науково-технічного прогресу, індустріалізація житлового будівництва. Однак виконання цих завдань здійснювалося волюнтаристськими заходами, за допомогою звичного адміністративного тиску на господарських керівників, що в значній мірі позначилися в аграрній політиці, коли відбувалися укрупнення і розкрупнення колгоспів, ліквідація т. зв. неперспективних сіл, запровадження посівів кукурудзи без урахування конкретних умов. Це призвело до продовольчих труднощів і викликало незадоволення серед населення.

Попри всі прорахунки керівництва, в СРСР забезпечувалися досить високі темпи розвитку промисловості. В УРСР вони складали в 1959 - 1965 рр. 9% щорічно. Особливо швидко розвивалися провідні галузі індустрії: гірничодобувна, вугільна, металургійна, хімічна, машинобудівна, енергетична. У 1957 р. запущено перший штучний супутник землі, а в 1961 р. також вперше в світі здійснив космічний політ Ю.Гагарін, що свідчило про розвинутий науково-технічний потенціал країни.

У середині 1950-х рр. відбулися реформи у промисловості і сільському господарстві. Для процесів реформування характерна певна суперечливість. На першому етапі розвитку відбувався підйом, а згодом внаслідок тиску командно-адміністративної системи - спад. Така ж суперечлива картина склалася і в соціальній сфері. Безпосередніми наслідками реформування суспільства стали поліпшення умов праці, збільшення доходів населення, зростання житлового будівництва, підвищення рівня життя. Однак, наприкінці 50-х рр., коли реформаторський процес почав давати збої і пробуксовувати, в соціальній сфері з'являється негативні тенденції та явища: дефіцит необхідних товарів, підвищення цін, замороження зарплати тощо.

Контрольні запитання:

1. Чим пояснюється напружена праця трудівників України у 1946-1950 рр.?

2. Як ви оцінюєте діяльність М.С. Хрущова?

3. За яких обставин Крим увійшов до складу УРСР?

4. Яке значення мав ХХ з’їзд КПРСР для розвитку демократичних процесів у радянському суспільстві?

5. Що ви знаєте про діяльність партійних і державних керівників України?

Тема 18. Загострення протиріч (1965-1990)

Ключові слова:НТР, інвестиції, механізація, автоматизація,

комп’ютеризація, нові технології, стимулювання ценралізму,

диспропорція, негативні тенденції, неосталінізм, диктат,

ідеологія, прискорення, перебудова, гласність, аварія,

дисидентство, криза.

Для соціально-економічного розвитку в цей період були характерні диспропорційність, затухання, тенденція до стагнації. Кризові явища дедалі більше поглиблювалися під виливом особливостей функціонування господарства республіки (станам в екології, деформованою структурою розміщення продуктивних сил та ін.). Ситуація в духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією усієї системи. Політичний курс на “стабілізацію” посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства. Протягом 60-х – першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає політичним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтир, завдяки “самовидаву” в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали. У середині 80-х років вже очевидною була необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Розпочатий у цей час процес оновлення одержав назву “перебудова”. Концепція перебудови з самого початку мала серйозні протиріччя, оскільки намагалася поєднати централізоване планування з ринковими відносинами; збереження монополії КПРС на владу з демократизацією і плюралізмом; зміцнення унітарної союзної держави з розширенням прав республік. В наслідок цього в економічній сфері половинчате формування не тільки не стабілізувало розвитку народного господарства, а ще більше його розбалансувало. У політичній сфері суперечливі непослідовні реформи спричинили розкол суспільства, жорстке протистояння між реформаторськими і консервативними силами. Системна криза, посилена невдалим реформуванням і призвела до розбіжності в інтересах республік і центру, посилення відцентрових тенденцій, а після невдалої спроби консервативного табору у серпні 1991 року перехилити шальку терезів на свій бік – до краху перебудови і розпаду СРСР.

Економіка України в добу науково-технічної революції (НТР). Негаразди суспільно-політичного життя. Спроби перебудови суспільства. Ю.В. Андропов, М.С. Горбачов. Політичне протистояння в українському суспільстві.

Література:

1. Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе.- К., 1999.

2. Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953-1985 рр.- Львів, 1992.

3. Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша.- Харків, 2000.

4. Бойко О.Д. Історія України: Посібник.- К., 2001.

5. Горбачов М.С. Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу.- К., 1988.

6. Декларація про державний суверинітет України: Прийняття Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р.- К., 1991.

7. Історія України: Нове бачення.Т.2.- К., 1996.

8. Касьянов Г. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960 – 80-х років.- К., 1995.

9. Курносов Ю.О. Проблеми перебудови в Українській РСР// УіЖ.- 1990.- №7.

10. Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів.- К., 2001.

11. Субтельний О. Українська історія.- К., 1993.

12. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби до становлення індустріального суспільства.- К., 1994.

13. Українська державність у ХХ столітті.- К., 1996.

18.1. Економіка України у добу науково-технічної революції (НТР)

Наприкінці 50-х рр. у індустріальних країнах розпочалася науково-технічна революція (НТР), яка означає поєднання науки з технікою і виробництвом; використання комп'ютерної техніки та перехід від машинного виробництва до автоматизованого, від механічних технологій до хімічних, біохімічних, фізичних; створення штучних синтетичних матеріалів; стирання граней між розумовою і фізичною працею. Суттєво підвищується у суспільстві статус кваліфікованих робітників, рівень їхньої соціальної захищеності. В зв'язку з цим в 60-80-х рр. розвинуті країни Заходу перейшли до якісно нового стану економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Наука стала продуктивною силою. У результаті політики ресурсо - та енергозбережень скоротилися суспільні витрати на виробництво сировини та електроенергії. Одночасно запроваджувалася комплексна механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва, використати їх у сфері обслуговування. На тлі структурних змін у виробництві спостерігається підвищення життєвого рівня населення.

Радянський Союз випереджав інші країни у деяких провідних галузях науки і техніки, зокрема, у атомній енергетиці та космонавтиці. На кінець 60-х рр. впровадження комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів завершилося більш як на 300 промислових підприємствах України. Однак у цілому технічний рівень наших підприємств, продуктивність праці у промисловості та сільському господарстві відставали від деяких країн світу, що було обумовлено, перш за все, відсутністю на виробництві економічних стимулів до запровадження досягнень НТР.

Нове керівництво, продовжуючи реформаторський пошук М.С. Хрущова, вирішило вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему. Газета "Правда" ще 1962 р. опублікувала статтю професора Є.Лібермана "План, прибуток і премія", яка була написана на основі аналізу досвіду роботи економічної лабораторії Харківського раднаргоспу. На сторінках газети під час дискусії, розгорнутої навколо пропозиції вченого, поступово викристалізувалася модель нового механізму господарювання. Ця модель і стала стрижнем проголошеної у вересні 1965р. на пленумі ЦК КПРС економічної реформи (Косигінської). Суть реформи полягала у розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підприємствами, встановленні економічно обґрунтованих цін, матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці, оцінці діяльності підприємств. Головними економічними показниками мали стати рентабельність і прибуток.

Реформа розпочалась у січні 1966 р. На нові методи планування та стимулювання підприємства переводилися поступово. В Україні у 1966 р. їх запровадили на 100 підприємствах (1,5% від загальної кількості), які виробляли 8% валової продукції промисловості. У 1970 р. кількість заводів і фабрик зросла до 8,2 тис. (83% загальної кількості), на них припадало 92 % обсягу промислової продукції.

Однак реформа 1965 р. не виправдала надій своїх творців. Основна причина полягала в тому, що владні структури намагалися водночас інтенсифікувати два взаємовиключаючих процеси: посилити централізм в економіці (відновлення галузевих міністерств, ліквідація раднаргоспів ) та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток, тощо). Ця причина значною мірою відбивала співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існувало певне розходження між консервативною лінією Брежнєва і реформаційною – Косигіна. Демократичну суть реформи знищив диктат міністерств, чисельність яких постійно зростала.

Отже, під час косигінської реформи правлячі кола зрозуміли, що неможливо прищепити окремі елементи ринку (рентабельність і прибуток) директивній економіці сталінського типу. Економічна реформа повинна була здійснюватися паралельно з політичною. Але це ніяк не влаштовувало компартійно-радянську олігархію.

У 1971 р. проголошено гасло переводу радянської економіки переважно з екстенсивного шляху розвитку на інтенсивний. Якщо раніше, мовляв, ми будували безліч підприємств, то віднині повинні збільшувати випуск якісної продукції за рахунок високої продуктивності суспільної праці і економії ресурсів. У руслі цієї політики партійне керівництво країни підтримало чимало корисних винаходів трудових колективів щодо організації праці, зокрема, атестацію і раціоналізацію робочих місць на Дніпропетровському комбайновому заводі.

Однак у цілому брежнєвське керівництво не спромоглося оцінити певним чином значення не тільки НТР, а й економічних методів управління економікою. Воно обрало шлях дальшого зміцнення командно-адміністративної системи і екстенсивного розвитку економіки. За участю України та інших радянських республік на Сході створюються величезні територіально-виробничі комплекси (ТВК): Тюменський, Кансько-Ачинський, Саяно-Шушенський, БАМ та ін. Сотні промислових гігантів були збудовані в Україні, серед них: домна № 9 на Криворіжжі, киснево-конверторний цех Дніпровського металургійного комбінату, Криворізька і Придніпровська ГРЕС, декілька атомних електростанцій, у т. ч. Чорнобильська АЕС. У 1980 р. питома вага окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила (в % ): видобуток вугілля – 27.5, залізної руди 51.3, виробництво сталі –36.3, доменного та сталеплавильного обладнання – 52.1, магістральних тепловозів – 95.1, цукру піску -52.4.

В зв'язку з тим, що командно-адміністративна система не змогла пристосуватись до вимог та змін, продиктованих НТР, можливості дальшого інтенсивного розвитку промисловості та сільського господарства були обмеженими. Величезні ресурси, що направлялися в економіку, давали щодалі меншу віддачу. У 60-х рр. темпи середньорічного приросту валового суспільного продукту в Україні становили 6,9-6,7%, у 1976-1980-х рр. – 3,4%. У 1960- 1985 рр. капіталовкладення у сільське-господарство республіки зросло більше як у 3 рази, а валовий збір його продукції лише в 1,6 рази.

До цього слід додати безгосподарське використання земельного багатства України. Посівні площі республіки за 1965-1985 рр. зменшилися більше як на 1 млн. га. Необґрунтовано здійснювали хімізацію, антинаукові плани меліорації. Багатющі чорноземи часто відводили під індустріальне будівництво. На селі занедбаними залишалися соціальна й духовна сфера. З українського села протягом 1965-1985 рр. виїхало 4,6 млн. чол. Як "неперспективні " припинили своє існування сотні сіл республіки. У селах і вмістах трудящі спіткалися з низкою проблем (нестача житла, продуктів харчування, одягу тощо). Тим часом зростала мережа закритих спецмагазинів, у яких за помірними цінами певні групи номенклатурних осіб з партійного і державного апарату мали змогу придбати високоякісні продукти харчування, вирощені без застосування хімічних добрив, а також одяг, взуття тощо.

Отже, характерними ознаками соціально-економічного розвитку УРСР з 1965 по 1985 р. були диспропорційність, затухання, тенденція до стагнацій. Дедалі більше кризові явища поглиблювались під впливом особливостей функціонування господарства республіки. Правда про негативні тенденції у розвитку радянської економіки приховувалася від народу. Ілюзія благополуччя та певний рівень життя людей підтримувались лише за рахунок величезних валютних надходжень від продажу за кордон тюменської нафти.

18.2. Негаразди суспільно-політичного життя

Післяхрущовське двадцятиріччя (1965-1985 рр.) вУкраїні пройшло під знаком поглиблення кризи радянського суспільства, що поширилися на всі сфери життя. У соціально-політичному та культурному житті відбувся поворот до неосталінізму. Цей процес почався з доповіді Л.Г. Брежнєва на урочистих зборах на честь 50-річчя Жовтневої революції (1967), яка поклала початок розробці міфу про побудову в СРСР розвинутого соціалізму. Починається створення нового "культу особи", звеличення Брежнєва, який за час свого керування країною (1964-1982 рр.) отримав звання Маршала СРСР, орден "Победа", чотири зірки Героя Радянського Союзу, зірку Героя Соціалістичної праці, став двічі лауреатом Ленінської премії тощо.

У Конституції СРСР 1977 р. і написаній на її основі Конституції УРСР (1978) проголошувалося народовладдя, однак насправді господарем держави була партійна номенклатура. Вона фактично жила не за державними, а власними законами. Чи не єдиною підставою для покарання будь-кого з партійних керівництв було порушення неписаних правил бюрократичної субординації. Саме амбіційність першого секретаря ЦК КПУ П.Ю.Шелеста стала причиною його усунення з посади, хоча формально він був звинувачений у націоналізмі через книжку "Україна моя радянська", що вийшла за його ім'ям. У 1972-1989 рр. першим секретарем ЦК КПУ був В.В.Щербицький, який раніше разом з Брежнєвим працював на Дніпропетровщині. Він залишився і надалі найближчим сподвижником останнього.

На місцях влада цілком належала першим секретарям обкомів, міськкомів, райкомів партії, які усували партійні маси від вирішення політичних і навіть господарських справ, недоброзичливо ставилися до тих , хто вголос висловлював свою думку або проявляв несанкціоновану згори, ініціативу.

Інтенсивно йшов процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Якщо у перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їхнього складу , то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їхньому ставленні до партійних комітетів, які поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, громадськими організаціями.

Відсутність від часів Хрущова справжньої ротації керівних кадрів і громадського контролю за їхньою діяльністю призвела до постаріння і деградації української політичної еліти, створила умови для корупції і зради соціалістичним ідеалам з боку тих, хто безліч разів декларував їх з високих трибун. У суспільстві, в самій компартії визрівали політична апатія і розчарування у соціалізмі. Хоча, насправді, радянська цивілізація (суспільство), як вже відзначалося, мала лише окремі соціалістичні елементи, та й ті у деформованій формі.

Все більше утверджувався диктат офіційної ідеології. Партійна цензура "викривала ідеологічні помилки " в роботі журналу " Вітчизна", "Жовтень", кіностудії ім. О. Довженка. У проявах "буржуазного націоналізму" звинувачувалися видатні письменники і поети. Ідеологічному тиску було піддано роман О.Гончара "Собор".

Отже, суспільно-політичне життя в державі дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. Брежнєв і його "команда" не тільки не зробили систему стійкішою, а навпаки, заважаючи назрілим змінам у суспільстві, продовжували і стимулювали поглиблення кризових явищ.

18.3. Спроби перебудови суспільства. В.Ю. Андропов, М.С.Горбачов

Сподівання на можливість реформування і оздоровлення радянського суспільства виникло у зв'язку з перебуванням на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС Ю.В.Андропова (листопад 1982 – лютий 1984 р.) Він зробив спробу переосмислення марксистської теорії, визначити характер суспільства, що утворилося у СРСР, розпочав боротьбу з корупцією, ініціював жорстокі заходи щодо наведення дисципліни на виробництві. Смерть Андропова зупинила цей процес.

Після короткочасного врядування хворого і немічного К.У.Черненка Генеральним секретарем ЦК КПРС у березні 1985 р. став М.С.Горбачов, представник молодшого покоління партійної еліти. Він висунув давно назрілі завдання і гасла: оновлення соціалізму, перебудови та демократизації радянського суспільства, прискорення соціально-економічного розвитку країни, інтенсифікації виробництва, гласності, нового політичного мислення та ін.

Перебудова, яка розгорнулася в другій половині 80-х рр., була спробою партійно-державного керівництва вивести СРСР з глибокої кризи, що охопила всі сфери суспільства. Але намірам верхів суперечили життєві потреби. Горбачовське прискорення не могло дати відчутного результату без глибоких якісних зрушень у системі виробничих відносин, розкріпачення особистої ініціативи виробника, перебудови економіки на ринкових принципах.

Єдиним помітним заходом у цьому напрямку був Закон "Про індивідуальну трудову діяльність" (листопад 1986 р.). У 1987 р. почався бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг, громадського харчування, торгівлі. Однак, найголовнішої сфери – виробничої індивідуальна трудова діяльність і кооперативи торкнулись мало. Не дав очікуваних результатів і прийнятий у 1987 р. Закон "Про державне підприємництво", на який в Україні покладалися великі надії. Союзні міністерства, у віданні яких перебувала переважна більшість промислових підприємств України, не квапилися надавати їм самостійності, передбаченої Законом. Щоб утримувати їх під контролем. використовувалось система директивного планування, централізований розподіл матеріальних ресурсів, постачання фінансування та ін.

У 1987-1989 рр. в економічній політиці державного керівництва стали з'являтися нові моменти. Одним з головних завдань перебудови було проголошено встановлення контролю з боку народу над господарським життям, "передача економічної влади трудящим". На липневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС було поставлене питання про радикальну економічну реформу. Головне, що передбачала реформа, – це перехід від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується на врахуванні економічних методів і демократичних засад управління. Намічалося розробити правові й економічні основи для забезпечення співіснування державного і незалежного від держави секторів народного господарства, для чого стимулювалося перетворення державних підприємств на орендні, кооперативні, акціонерні, приватні, змішані, а також з участю іноземного капіталу. Централізоване управління повинно було змінитися економічним механізмом ринкового типу. Головним питанням реформи стала можливість співіснування ринку і соціалізму, господарської свободи і державного контролю. У травні 1990 р. Урядом було опубліковано програму, що передбачала перехід до ринку при жорсткому контролі з боку держави. Програму було відкинуто та затверджено основні напрямки стабілізації народного господарства і перехід до ринкової економіки. Радикальна економічна реформа зупинилася перед могутньою адміністративно-командною системою.

Економічне становище в країні в цей час швидко погіршувалося. Це виявилося у наростанні темпів інфляції, поглибленні дефіциту бюджету. Карбованець перестав виконувати свої функції. В 1989-1990 рр. надзвичайного поширення набули натуральні або бартерні обміни. Планові поставки повсюди зривалися.

Економічна ситуація все більше виходила з-під контролю центральних відомств, партійних верхів. Страх перед ринковими відносинами, величезний вантаж стереотипів минулого, небажання позбутися звичайних привілеїв штовхнули їх на половинчаті рішення, що найгіршим чином відбилося на становищі народного господарства. Усе це в комплексі призвело до логічного результату. В 1990 р. вперше за багато років в СРСР скоротилися обсяги суспільного виробництва. Національний доход України вперше за повоєнні роки зменшився на 15%.

Отже, економічний застій попередніх десятиліть у другій половині 80-х років так і не змінився очікуваним прискоренням. Замість нього почався відкат назад. Безсистемна, сумбурна перебудова вела до незворотного розвалу народного господарства.

18.4. Політичне протистояння в українському суспільстві

26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС, поблизу Києва. Керівники КПРС і КПУ намагалися приховати масштаби катастрофи від людей, смертельну небезпеку для їхнього життя. Більш того, організували проведення першотравневої демонстрації у Києві, коли радіаційна обстановка не дозволяла цього робити. Все це дискредитувало їх і дало ще одну підставу для нищівної критики з боку опонентів, прискорило крах політичної системи, розвал СРСР.

А ще раніше "хрущовське" десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. В радянському суспільстві в 60-70-х роках виникає нова форма духовної опозиції – дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Ідеологія дисидентства, що зароджена як сумнів, у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово перетворилося у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві. Основними течіями опозиційного руху в Україні були самостійницька, яку представляли національно-визвольний рух підпільних груп, національно-культурницька, репрезентована рухом шестидесятників, правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна).

Дисидентські підпільні групи та організації відмовлялися від збройних методів опору режиму, намагалися діяти конституційними засобами. Серед них широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Левком Лук'яненком (1959-1961 рр.) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964-1967). Правозахисна течія руху була представлена Українською Гельсінською Спілкою (УГС, 1976-1988) Миколи Руденка. Пласт антидержавної опозиції також становили борці за свободу совісті, зокрема представники репресованої Української греко-католицької церкви.

Щодо концептуальних поглядів дисидентів, то найрадикальнішою і найбільш переслідуваного з течій руху була самостійницька. ЇЇ представники відстоювали ідею незалежності України. Спільним для всіх напрямків опозиції руху було заперечення комуністично-бюрократичної системи, прагнення ліквідувати колоніальний, як вони вважали, статус України. Суттєвих змін зазнала точка зору стосовно політичного ладу України: від перебудови радянської системи до демократії західного зразка. Перша поява позацензурних видань датується 1964 р. Серед перших "самовидавних" публікацій були поезії Ліни Костенко, Василя Стуса, Івана Драча та ін.

Про діяльність і погляди дисидентів українська громадськість довідувалася головним чином через закордонні радіостанції "Свобода", "Голос Америки" та ін. Будь-якого масового опозиційного руху в Україні не існувало, доки XIX конференція КПРС (1988 р.) не санкціонувала утворення народних фронтів, рухів на підтримку перебудови.

У 1989 р. з ініціативи Київської організації Союзу письменників України та Інституту літератури АН УРСР виник Народний рух України за перебудову, або просто Рух. Популяризації цієї громадської організації ненавмисно сприяло керівництво КПУ, зокрема, зав. ідеологічним відділом ЦК Л.М.Кравчук, який невдало провів телевізійну полеміку з представниками Руху. Виникли також екологічна асоціація "Зелений світ", Історико-просвітницьке товариство "Меморіал" та ін. "Неформальні" громадські формування, які дедалі посилювали критику КПРС, об'єднували навколо себе усіх невдоволених існуючим суспільним ладом, У 1990 р. "неформали" об'єдналися у політичні партії, яких до кінця року стає 16. Серед них: Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Демократична партія України, Соціал-демократична партія України та ін. Однак провідною опозиційною силою залишався Рух, який поступово переходить на відверто антикомуністичні позиції, розпочинає боротьбу за владу з КПРС і за вихід України зі складу СРСР.

28 червня 1996 р. V сесія Верховної Ради України від імені українського народу – громадян України всіх національностей прийняла Конституцію – Основний Закон України.

Конституція складається з 15 розділів (розділ ХV містить перехідні положення) і 161 статті. Згідно з Конституцією Україна є унітарною державою (ст.2) з єдиним громадянством (ст.4). Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Державною мовою в Україні є українська (ст.10). У ст.20 визначаються державні символи України: герб, гімн, прапор, столиця.

Проголошений у ст.8 принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів і державних осіб повинна відповідати вимогам права, що є втілення вищої справедливості. Вольове, командне правління повинно бути замінено управлінням на основі законів.

Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає ліквідацію колишнього монополізму у власності, політиці, світогляді. Ключовою для всієї Конституції є ст.3, яка проголошує людину найбільшою соціальною цінністю в Україні. Утвердження і збереження її прав є головним обов’язком держави. У розділі „Права і свободи та обов’язки людини і громадянина” накреслено систему особистих, соціально-економічних, політичних прав людини.

Конституція регулює організацію і діяльність вищого законодавчого органу України – Верховної Ради, що обирається всенародно терміном на чотири роки у складі 450 народних депутатів, які здійснюють свої повноваження на постійній основі. Український парламент може вносити зміни до Конституції України, приймати закони, затверджувати Державний бюджет, розглядати і приймати рішення щодо Програми діяльності Кабінету міністрів України. 3 січня 2006 р. повноваження Верховної Ради розширяються і Україна стає парламентсько-президентською республікою.

До січня 2006 р. Президент України визначався Конституцією як глава держави. Він був гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав на свободу людини та громадянина. Президент не є одним із суб’єктів розподілу влади. Він об’єднує всі гілки влади в єдине ціле, здійснює узгоджувальні функції стосовно їх діяльності, виступає в ролі арбітра в разі виникнення непорозумінь.

Кабінет Міністрів визначається в Основному Законі як вищий орган у системі органів виконавчої влади. Прем’єр-міністр призначається Президентом за згодою більше половини конституційного складу Верховної Ради, тобто не менш як 226 депутатів. Повноваження уряду припиняється у разі обрання нового Президента, заяви про відставку Прем’єр-міністра, звільнення Прем’єр-міністра Президентом і ухвалення парламентом резолюції недовіри урядові. В кінці березня 2006 р. відбудуться вибори до Верховної Ради України і місцевих рад за пропорційною системою. Лідер політичного блоку чи партії, які отримають найбільше місць в парламенті стане Прем’єр міністром України і будуть розширені його повноваження.

З приняттям Основного Закону створено якісно нову інституцію у системі державних органів – Конституційний суд. Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх сферах життя, на стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права та найбільшої юридичної сили Конституції. Функції Конституційного Суду полягають у розв’язанні питань щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України, а також в офіційному тлумаченні Конституції та законів.

Таким чином, нова Конституція знаменує поступовий перехід від ліберального авторитаризму до конституційного демократизму, регулювання всіх сфер життя лише на основі права. Проте приняття Конституції недостатньо, необхідно навчитися жити за нею, підвищувати правову освіту громадян, посилити контроль за дотриманням законів, привести нормативно-правову базу у відповідність з конституцією, здійснити кодифікацію законодавства. Це дозволить завершити розбудову розвинутого громадянського суспільства і правової держави.

Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 343; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 22 23 24 25 26 27 282930 31 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!