Нова економічна політика: особливості та наслідки.
Причини переходу до непу.
На кін. 1920 – поч.. 1921 рр. більшовицька Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної:
- воєнними діями, що велися майже безперервно 7 років;
- політикою “воєнного комунізму”, яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликало опір переважної більшості населення, особливо селянства.
Економічна криза виражалася в тому, що:
1) промисловість знаходилася в стані розрухи. У1921 р. в Україні промислове виробництво становило 1/10 частину довоєнного рівня, виробництво металу – 5%, вугілля – 30% і т.д.;
2) сільське господарство також перебувало в катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна – на третину. Ситуацію ускладнили засуха 1921 р. і голод (загинуло 1 млн. чол.). Масовість жертв голоду пояснюється ще й політикою більшовиків;
3) у галузі фінансів – повна інфляція грошей.
Соціально-політична криза виявилася в тому, що:
1) почалися повстання селянства проти політики “воєнного комунізму”, зокрема, проти продрозкладки (проти радянської влади виступила армія Н.Махна – 15 тис. чол. Всього у повстанських формуваннях – 40 тис. чол.);
2) тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали різні форми протесту (страйки) з боку робітників. Поряд з економічними вимогами висувалися політичні, у тому числі – “Ради без більшовиків”;
|
|
|
3) криза у більшовицькій партії – загострилися суперечки щодо шляхів подальшого розвитку країни.
Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики “воєнного комунізму” до нової економічної політики (непу).
Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством. Проте, більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і досягти кінцевої мети – побудови комунізму.
Основні зміни в період непу:
У сільському господарстві:
1) заміна продрозкладки продподатком (був менший у 2 рази і відомий селянам заздалегідь);
2) дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції;
3) дозвіл на оренду землі і використання найманої праці.
У 1925 р. обсяг сількогосподарського виробництва досяг довоєнного рівня.
У промисловості:
1) продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частини середніх підприємств. В Україні було здано в оренду 5200 підприємств – половина наявного фонду;
2) децентралізація управління промисловістю. Багато підприємств об’єднувалися в трести (“Донвугілля”, “Хімвугілля”, “Південьсталь”, “Цукротрест”);
|
|
|
3) ліквідація загальної трудової повинності і зрівнялівки в оплаті праці;
4) залучення іноземного капіталу у формі концесій, змішаних акціонерних товариств та ін.
Високі темпи розвитку легкої і харчової промисловості. У 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва в Україні досяг 99% рівня 1913 р.
У галузі торгівлі і фінансів:
1) відмова від розподілу продукції за картками і перехід до вільної купівлі-продажу. Розвиваються три види торгівлі: кооперативна, приватна, державна;
2) у великих містах відкрились торговельні біржі;
3) у 1922-1924 рр. проведено грошову реформу. Досить швидко змінювалася грошова система, спадала інфляція. Зріс життєвий рівень населення.
Причини згортання непу. Неп не міг бути тривалим, оскільки:
1) комуністична партія з самого початку розглядала неп як вимушену і тимчасову поступку капіталізму, її стратегічна мета залишалася незмінною – побудова комуністичного суспільства;
2) він був несумісний з політикою Сталіна, спрямованого на встановлення в країні тоталітарного режиму.
У кін 20-х рр.. сталінське керівництво відмовилося від непу і перейшло до командно-адміністративної системи.
Входження України в склад СРСР. Кордони УРСР
|
|
|
Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік – Російська Федерація, Україна, Білорусь, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки – Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром – ЦК РКП(б). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву “договірної федерації”.
Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. Комісія розробила так званий “план автономізації”, який передбачав включення республік на правах автономії до складу Російської федерації.
В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Х.Раковський та нарком внутрішніх справ М.Скрипник.
В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу.
|
|
|
На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу увійшли Російська федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір) права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблене.
Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилася в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР.
Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема.
ІХ Всеукраїнський з’їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.
Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного суверенітету і перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу.
Утворення СРСР було обумовлене дією як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів:
1) територіальні межі республік , які увійшли до СРСР, були об’єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історично усталені тісні економічні зв’язки, і як наслідок, певна спеціалізація економічних районів та розподіл праці;
2) у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнно-господарський та дипломатичний союзи. Виникла т.зв. “договірна федерація” радянських держав, де функції загально федеративних органів виконували органи влади Радянської Росії;
3) головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керівництво якого взяло курс на негайне об’єднання республік в єдину державу
69.Політика "українізації" в Радянській Україні у 1920-х роках: причини, суть і наслідки.
Надзвичайно цікавим явищем в історії України було українське відродження сер. 1920-х -поч. 1930-х років. Безсумнівно, його коріння були в періоді нетривалої української державності 1917-1919 рр., який розкував творчі можливості української нації.
Успіхи в національно-культурному будівництві того часу були досягнуті передусім завдяки політиці, що увійшла в історію під назвою коренізаціі. Намагаючись розширити національну та соціальну базу режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такий жест пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки у партійно-державному апараті.
Виправити таку невідповідність взявся у квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б), який проголосив політику "коренізаціі" партійно-державного апарату в неросійських республіках.
Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:
1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.
2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.
3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].
4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.
5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національноїавтономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.
Отже, деяка лібералізація політики більшовиків у національному питанні у 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а намаганнями укоренитися в національних республіках — звідси й назва політичного курсу — "коренізація". Щоб зміцнити вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і брати власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що "коренізація" мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених доти національних культур.
В Україні політика "коренізаціі" набрала форми "українізації". Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов'язкового вживання української мови в установах-переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки. Це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановили термін переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури.
Практично українізацію переклали на плечі Наркомату освіти, але, як згодом з'ясувалося, його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя. Кадровий кістяк українізації утворили т.зв. національні комуністи. До них належали М. Скрипник, В. Блакитний, П. Любченко, О. Шумський, А. Хвиля, М. Яворський та ін. До націонал-комуністів у ролі кадрів українізації без вагань приєдналася українська інтелігенція, яка прагнула компенсувати свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю.
Протягом 1923—1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54 % . Значний вплив українізація справила на розвиток національної освіти. Так, якщо до революції 1917 р. у Східній Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкін. 1920-х років діяло 80 % шкіл, понад 60 % технікумів і 30 % інститутів з українською мовою навчання.
Рішуче українізували пресу: до 1926 р. кількість газет українською мовою збільшилася до 60 %, а в 1933 р. вона становила вже 89 %. Якщо в 1925/26 рр. українською мовою видавали 46 % книжок, то у 1931 р. — 77 %. На українську мову переводили театри, радіомовлення, кіностудії. З ініціативи одного з провідних ідеологів курсу українізації М. Скрипника національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах.
Поряд з українізацією не менш наполегливо здійснювалася політика, спрямована на задоволення потреб національних меншин. При Наркоматі освіти було засновано Раду національних меншин. У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну СРР. До 1931 р. завершено організацію 25 автономних районів та 1074 сільрад нацменшин. Діяли національні школи.
Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення.
У 1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову, "суржик". І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешкоди бюрократичної верхівки. З 1926 по 1932 р. частка українців у індустріальному пролетаріаті збільшилася з 41 до 53 %.
Процес українізації, запроваджений більшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрівся з бурхливим процесом українського національного відродження, що йшло знизу догори. Відповідно, сер. — друга пол. 1920-х років стали періодом значних зрушень у менталітеті українства, Подоланні наслідків багатовікової русифікаторської політики, розширення сфери дії української мови, нового осмислення традицій, національних цінностей. Все це зумовило зростання впливу національної ідеї, що вже само по собі лякало Москву.
Ще одним головним болем для неї стало т.зв. націонал-ухильництво. Воно пов'язувалося насамперед з кількома іменами: письменника М. Хвильового, який своїм гаслом "Геть від Москви" закликав до подолання провінціалізму української культури, звільнення її від рабського наслідування російських зразків, творчого засвоєння європейського досвіду; наркома освіти О. Шумського, що різко засуджував російський шовінізм та централізм; економіста М. Волобуєва, котрий стверджував, що економічна політика СРСР ґрунтується на нехтуванні інтересів України і є, по суті, колоніальною.
До певного часу московське керівництво, зайняте внутрішньопартійною боротьбою, не могло ефективно втручатися в українські справи. Та в міру зміцнення позицій Й. Сталіна, формування адміністративно-командної системи почався наступ на українізацію. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність України, набирала сили тенденція до унітаризму. Поступово розмивався закладений у Конституції поділ компетенції Союзу та республіки, суверенітет якої ставав дедалі формальнішим.
Аналогічні процеси відбувалися і в національно-культурній сфері. Головною загрозою для соціалізму було оголошено місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як раніше. Апарат наркомату освіти, головного провідника політики українізації, був повністю заміщений на обласному рівні і на 90 % — на районному. Звільнили з роботи бл. 4000 українських учителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. З 1938 р. в українських школах стало обов'язковим вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських. Зменшувалася кількість українських шкіл, скорочувалися наклади україномовних видань, закривалися українські театри тощо. Деукраїнізація призводила до посилення російських впливів, зокрема у науково-дослідницьких закладах частка росіян з 1929 по 1934 р. зросла з Зі до 50 %, тоді як українців — упала з 50 до 30 %, Ллє найстрашнішим явищем став масовий терор, започаткований ще В. Леніним відразу після перемоги більшовицького перевороту. З кінця 1920-х років він набрав особливого розмаху і був спрямований насамперед проти української інтелігенції. Незабаром українізація була втоплена в крові, задушена в муках штучного Голодомору
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 783; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!