Журналістика соціальної відповідальності

Головні характеристики концепції журналістики соціальної відповідальності:

1. Виникла у США усередині ХХ ст.

2. Зародилась під час роботи Комісії зі свободи преси, зокрема, на основі праць її члена Вілляма Гокінґа, професора філософії Ґарвардського університету.

3. Головні завдання ЗМК – інформувати, розважати, продавати, але насамперед – переходити від конфлікту до дискусій.

4. Кожен, хто має що сказати, може використовувати трибуну ЗМК.

5. ЗМК підкотрольні громадській думці та споживачам, опираються на професійну журналістську етику.

6. Заборонене серйозне втручання (а що таке „серйозне”?) у приватне життя та життєво важливі суспільні інтереси.

7. ЗМК у приватній власності, але в інтересах громадськості влада має право частину з них взяти на себе або заснувати нові.

8. ЗМК зобов’язані взяти на себе обов’язки з соціальної відповідальності, інакше їх слід до цього змусити.

Внаслідок впливу культурно-освітнього фактору, збільшення кількості аудиторії мас-медіа, споживач продукції ЗМК став значно вимогливішим до якості інформаційно-розважального „продукту” (США), „культурологічного продукту” (Франція). Водночас піддано сумніву попередні, лібертарійські, тези про те, що, мовляв, споживач продукції ЗМК, як активний учасник масовоінформаційного процесу, здатний самостійно знайти відповіді на складні питання на вільному ринку ідей.

Нові соціальні умови зробили людину апатичною: людина начебто і вміє думати, але не хоче цього робити. Метою такої людини стає не пошук істини, а задоволення своїх безпосередніх потреб та бажань. Так з’являється і розвивається антифеномен ХХ ст. – людина-споживач, яка беззастережно приймає і утверджує споживацьку філософію. Люди-споживачі дуже вразливі до різних маніпуляцій (пропагандистських, моральних, національних, рекламних, фінансових тощо).

Пропонуючи концепцію соціальної відповідальності, Комісія зі свободи преси враховує більшість із цих факторів. Так, ця Комісія запропонувала змінити певні пріоритети, що склалися за умов лібертаризму.

1. Вирішено відійти від індивідуалізму як філософської основи лібертаризму (коли особисті інтереси були важливіші за суспільні) і прийняти колективістську теорію пріоритету суспільства над особистістю.

2. Лібертарійську „свободу від будь-яких зовнішніх обмежень” змінено на поняття „свобода з певною метою” (наприклад, на користь суспільству).

Корекція і зміна попередніх пріоритетів вимагала відповідного інструментарію, зокрема: технічних можливостей, фінансових джерел, доступу до інформації тощо. Водночас тепер стало очевидно, що преса вільна від будь-якого примусу, але не від будь-якого тиску.

ЗМІ, які за умов лібертаризму все частіше піддавалися критиці, усвідомлюючи реальну загрозу запровадження державного регулювання мас-медіа, ініціювали певні кроки у бік самобмеження та саморегулювання з допомогою (у форматі) професійних журналістських кодексів. Комісія з питань преси врахувала і ці зміни, тобто появу кодексів.

Зупинимось на цій Комісії. Створена вона під час Другої світової війни 1942 р. на пропозицію Генрі Люїса, власника журналу „Тайм” та низки інших видань, що об’єднували один із найбільшихамериканських журнальних концернів. На чолі Комісії з питань свободи преси був президент Чиказького університету Р.М.Гантінс. Фінансування роботи комісії (1942-1947), яке здійснював Г.Люїс, становило 200 тисяч доларів, на той час це були дуже великі гроші. У підсумковій доповіді Комісії „Вільна та відповідальна преса” (1947) було оприлюднено факти нехтування свободою преси у США. На основі висновків Комісії та опираючись на кодекси етики журналістів, практичну журналістську діяльність, згаданий вже раніше професор філософії Ґарвардського університету Віллям Гокінґ сформулював основні засади теорії соціальної відповідальності, які, як він вважав, можуть бути ефективні лише за умови фахового підходу до професійної етики. Тому Комісію з питань свободи преси (1942-1947) в науковій літературі називають по-різному: і Комісією Люїса, і Гатчінса, і Гокінґа.

Ми пам’ятаємо, що найперший професійний кодекс – „Канони журналістики” – ухвалений на засіданні Американського товариства редакторів газет ще 1923 р. Незважаючи на те, що цей кодекс загалом відображав лібертарійський зміст, він таки звертався до редакторів та співробітників газет із проханням бути відповідальними щодо суспільного блага, зберігати щирість, чесність, правдивість, порядність, безпристрасність і поважаючи приватне життя людини.

Наступні кодекси – кіноіндустрії (1930), радіомовників (1937), телемовників (1952) – відображають нові умови функціонування ЗМК. Задля справедливості, треба сказати, напочатку радіо і телебачення США, на відміну від друкованих ЗМІ, були регламентовані урядовими приписами і наказами. Так, 1927 р. Конґрес США створив Федеральну комісію радіомовлення з метою розподілу радіочастот і спостереження за змістом програм. 1934 р. у США ухвалено закон про зв’язок. Відтепер робота радіомовників повинна відповідати суспільним інтересам, відповідно до закону також створено Федеральну комісію зв’язку – урядову організацію, яка видає ліцензії на право мовлення та здійснює нагляд за радіоефіром.

Ліцензовані нібито приватні радіостанції забезпечували ефір та заробляли гроші (на рекламі), а фактично власником радіо був уряд США. Ця обставина поставила радіо і телебачення США поза лібертарійську систему журналістики набагато раніше, ніж почала свою роботу Комісія Люїса-Гатчінса-Гокінґа (1942-1947), яка запропонувала тези про необхідність створення концепції соціальної відповідальності журналістики. Професійні кодекси радіо- та телемовників передбачали дотримання етичних норм, стимулювання демократичних форм правління з допомогою підняття освітнього рівня членів суспільства, підтримку суспільної моралі, встановлення правил гри, тобто певних обмежень, для реклами в загальному обсязі мовлення, підтримку її високих стандартів.

Частково на основі висновків Комісії Люїса-Гатчінса-Гокінґа, частково з інших причин, редактори, журналісти і публіцисти відповідально підходили до завдань преси, прагнули зробити з преси відповідального провідника новин та дискусій. Головна суперечність полягала в тому, що ці відповідальні та усвідомлені прагнення були результатом суспільних дискусій переважно самих журналістів, а не медіавласників, хоч ініціював цю дискусію саме медіамагнат Люїс. Переважна більшість медіавласників та видавців дотримувалась кардинально інших поглядів, як, наприклад, Віллям Ґамільтон („Вол-Стріт джорнел”): „Газета – це приватне підприємство, яке зовсім нічого не заборгувало публіці, а публіка не дає газеті ніяких особливих прав. Газету, відповідно, не хвилюють ніякі суспільні інтереси. Вона, безумовно, є власністю власника, який продає виготовлений товар на свій страх і ризик...”

Журналісти розуміли соціальну відповідальність мас-медіа значно ліпше, ніж їхні рободавці. Вони пам’ятали слова легендарного журналіста Дж.Пулітцера, який ще 1904 р., обґрунтовуючи необхідність створення школи журналістики, писав: „Лише найвищі ідеали, найсумлінніші прагнення чинити справедливо, найточніші знання проблем, з якими їй доведеться зіткнутись, та щире відчуття відповідальності врятують журналістику від прислужництва ситим та задоволеним, тих, що ставлять егоїстичні завдання і протидіють суспільному благополуччю”.

Особливістю журналістської практики є так звана теорія об’єктивного репортажу, зароджена ще в часи лібертарійства. Її суть зводиться до того, що преса, наскільки це тільки можливо, відмовляється від будь-якої політичної пристрасті, тобто відходить від засобу вираження думок і перетворюється на засіб повідомленнія новин, на засіб інформування. Американські та англійські репортери вважають, що відсторонений погляд на події та проблеми відповідає професійним вимогам. Новини, на думку англо-саксів, необхідно подавати незаангажовано, без будь-яких оцінок, які можуть мати місце тільки на шпальті редакційних коментарів.

Комісії зі свободи преси сформулювала нові вимоги до преси, які лягли в основу доктрини її соціальної відповідальності:

1. Подавати „правдивий, вичерпний та вдумливий звіт про події дня в контексті значущості шляхом відокремлення фактів від думок і повідомляти „всю правду” про факт”.

2. Слугувати „форумом для обміну зауваженнями та думками”, тобто стати трибуною суспільної дискусії, з допомогою якої можна зняти соціальний конфлікт, відмовившись від насилля шляхом обговорення”. Це не означає, що ЗМК повинні надати слово усім бажаючим, але ЗМК повинні доносити до своєї широкої аудиторії найрізноманітніші думки, у т.ч. і протилежні.

3. Відображати думки та інтереси різних соціальних, етнічних, конфесійних груп шляхом створення „представницької картини суспільних груп”.

4. „Виражати і розтлумачувати (але як саме? – М.Ж.) суспільні завдання та його цінності”.

5. Забезпечувати „повний доступ до даних, отриманих протягом дня”. Громадськість має право доступу до інформації, має фундаментальне право бути поінформованою. Оскільки мас-медіа є представником громадськості, вони повинні руйнувати всі бар’єри вільному потоку новин, сприяти відкритості джерел інформації.

Логічно постає питання: якщо руйнувати „всі бар’єри вільному потоку новин”, то де ж тоді тут соціальна відповідальність? Вільний потік інформації не може передбачати відповідальність! Тому ця рекомендація Комісії, будучи максимально наближеною до лібертаризму, явно дисонує з соціальною відповідальністю.

Натомість рекомендація об’єднати зусилля журналістики, громадськості та влади є потрібною, адже об’єднання зусиль передбачає потребу підвищення якісного рівня публікацій, які повинні бути спрямовані не на швидкий заробіток, а на підвищення фаховості журналістських кадрів.

Наступна теза: громадськість мусить усвідомити величезну владу ЗМК. Оскільки ЗМК сконцентровані в руках невеликої групи власників, громадськість має ініціювати створення некомерційних ЗМК, центрів медіадосліджень, незалежних організацій, які б регулярно моніторили роботу ЗМІ та щорічно повідомляли про отримані результати.

Натомість влада може (і повинна!) заохочувати відкриття нових ЗМК, ухвалювати більш дієві заходи з метою захисту прав громадян від зловживань свободою слова і має право стати учасником обміну інформацією подібно до приватних ЗМК.

Останній момент можна трактувати більш конкретно: влада має право створювати, підтримувати, утримувати і контролювати інформагентства, друковані, електронні та інтренет-ЗМІ. Інше питання, як активно і чи скрізь цим правом користаються, але, як бачимо, можливість таких дій була передбачена ще 1947 р.

Ще на межі ХХ і ХХІ ст. цю можливість для влади бути певним регулятором інформаційного обміну можна було вважати анахронізмом, принаймні щодо низки демократичних держав. Однак події після 11 вересня 2001 р., участь військ США і країн блоку НАТО у т.зв. антитерористичних операціях, поставили на порядок денний нові вимоги до ЗМІ з боку низки країн, за мас-медіа посилився політичний і державний контроль, заручниками ситуацій (тобто були звільнені) стали сотні журналістів, публіцистів, теле- і радіоведучих, навіть дуже відомих, які у власних коментарях ігнорували або недостатньо дослухались до рекомендацій відповідних служб. Цілком очевидно, що йдеться про певну реанімацію дещо видозміненого військово-політичного цензурування у країнах демократичного табору.

У межах доктрини соціальної відповідальності збережено свободу висловлювань. На відміну від лібертарійської теорії, де свобода висловлювань вважалася природним правом без обов’язків, у новій концепції запроваджено поняття морального права з відтінком обов’язку. Людина повинна дотримуватись власних переконань, дослухатись до власної совісті. Кожен, хто має що сказати, морально зобов’язаний говорити, а не мовчати. Ідеї активують функцію обов’язку перед суспільством та істиною. Оскільки свобода висловлювань не гарантує від помилок, то ця свобода не є абсолютним правом. Наприклад, будь-хто з вулиці (невідомий громадськості, невідомий мас-медіа) не може самостійно вимагати від ЗМК права на звернення до широкої аудиторії. Вираження різних поглядів та ідей – це обов’язок ЗМК, які повинні вміло переходити від конфлікту до дискусії.

Під час практичного застосування теорії соціальної відповідальності уточнювались теоретичні поняття, практичні механізми, пропонувались нові теорії.

Однією з таких теорій є концепція „журналістської еліти”, яка передбачала зміну форми управління ЗМК, тобто перехід ЗМК від власників до журналістів-професіоналів. Апологети цієї теорії вважали, що журналісти-професіонали будуть використовувати всі можливості мас-медіа на користь суспільства. Ми вважаємо, що немає жодних гарантій оптимістичного прогнозу. Невже у приватних медіа працюють непрофесіонали? Що заважає достатньо ефективно їм використовувати свої можливості для загального блага? Де гарантії, що не буде тиску (політичного, морального, фінансового, психологічного) на журналістів при зміні форм власності? Тут постає чимало неоднозначних питань.

Звісно, журналісти-професіонали повинні контролювати редакційну та інформаційну політику ЗМК, але це не означає, що, при цьому, тільки вони мусять стати власниками. Немає жодної гарантії, що, за нових умов пошуку джерел фінансування, журналісти-професіонали матимуть час на формування редакційної політики, на творчу роботу загалом. Тому певним прикладом або рецептом оптимізації стосунків „власник (видавець) – редактор (журналіст)” можна вважати французькі газети „Фігаро” та „Монд”. Власники цих часописів практично беззастережно віддали свої видання журналістам-професіоналам. Головна умова невтручання у редакційну політику – прибутковість.

Залежність ЗМК від великого капіталу (власників, рекламодавців, політичних чи фінансово-економічних груп) залишається серйозною перепоною для повноцінної реалізації моделі соціальної відповідальності мас-медіа.

5. Тоталітарна (соціалістична) система журналістики

1. Зароджується в Росії – СРСР на початку ХХ ст. (1902-1930 рр.). Функціонує у країнах комуністичної орієнтації (Пінічна Корея, Китай, Куба, В’єтнам та ін.).

2. Сформувалась на основі марксистсько-ленінської ідеології як реалізація ідеї „диктатури пролетаріату”.

3. Головна мета – бути пропагандистсько-агітаційно-організаційним рупором партії (у радянський час – правлячого режиму).

4. ЗМІП можуть створювати чи забороняти лише відповідні органи ЦК партії.

5. ЗМІП контролюють партійні органи і з допомогою цензури.

6. Заборонено критикувати правлячу політичну систему і пропагувати інші системи правління.

7. ЗМІП перебувають у руках правлячої партії, держави, тих громадських організацій, які контролюють партійні органи.

8. Поєднує у собі авторитарну концепцію та ідею соціальної відповідальності (партійної відповідальності), розглядає ЗМІП як інструмент партії в реалізації державної політики.

Тоталітарна радянська журналістика, яку Є.Ахмадулін називає соціалістичною, мабуть, тому, що ця модель працювала поза межами СРСР і досі працює в низці країн світу, зароджувалась у надрах самодержавно-буржуазної Росії як різновид партійної преси (подібно до чорносотенної, жовтневої, кадетської, есерівської, анархічної). Після перевороту 1917 р. та ліквідації всіх так званих буржуазних видань, на просторах колишньої Російської імперії більшовики почали силоміць впроваджувати новий тип системи журналістики, який мав би задовольняти правлячі кола „диктатури пролетаріату”. Зрозуміло, що цей тип відповідав ленінському баченню соціалістичної журналістики (статті „Про характер наших газет”, „Наступні завдання Радянської влади” та багато інших, а також постанови ЦК компартії).

На відміну від попередніх чи сучасних систем журналістики, радянська тоталітарна модель навіть не допускала можливості приватних ЗМК. Головні засоби виробництва друкованої продукції (друкарні, видавництва, редакції) були націоналізовані (стали державними) ще в перші роки радянської влади.

Таким чином, усю пресу було виведено з комерційного (ділового) обігу. Редакції не переймались проблемами купівлі паперу, оплати послуг друкарень, реклами, доходів, прибутку тощо. Усі ці питання реґламентували партійні постанови. Журналісти фактично мали економічну свободу (без олігархів, медіамагнатів, інших власників). Вони не мали проблем з орендою приміщень, не знали, що таке збільшення ціни на папір та поліграфічні послуги.

Головна ж відмінність тоталітарної системи журналістики від інших систем у тому, що вона постала не шляхом еволюції, наприклад, у зв’язку з новими потребами робітників чи селян, а була „побудована” згори (партією) з урахуванням максимального агітаційно-пропагандистського впливу на всі верстви населення.

Аудиторні ніші вибудовувались по горизонталі. Так, були центральні „засоби масової інформації та пропаганди”, як-от: центральний орган КПРС („Правда”), галузеві органи ЦК КПРС („Сельская жизнь”, „Социалистическая индустрия”, „Советская культура”); орган Верховної ради народних депутатів („Известия”); ЦК ВЛКСМ („Комсомольская правда”), піонерський орган („Пионерская правда”), профспілковий орган („Труд”). Кожне відомство теж має свою пресу (газети і журнали): „Гудок” (Міністерство шляхів сполучення), „Строительная газета”, „Медицинская газета”, „Советская торговля”, „Водный транспорт”, „Воздушный транспорт”, „Красная звезда”, „Советский спорт”, „Литературная газета” та багато ін. Жінкам передбачалися журнали „Крестьянка”, „Работница”. Центральне телебачення та радіо підпорядковувалися відповідному державному комітетові.

Центральну горизонталь ЗМІП, можливо, за виключенням деяких відомчих, дублювали на республіканських рівнях у всіх п’ятнадцяти республіках СРСР. На обласному рівні залишаються партійна, комсомольська преса та комітет у справах телебачення та радіо. У містечках районного типу виходять лише партійно-радянські газети. Крім цього, була й система багатотиражних ЗМІП (переважно газет) – на підприємствах, у колгоспах, в навчальних закладах...

На державному рівні було створено широку кореспондентську мережу державного телеграфного агентства СРСР (ТАРС) та напівдержавне-напівгромадське новиннєве агентство АПН.

До цього всього треба додати широку мережу партійних, комсомольських, піонерських, науково-популярних, художньо-публіцистичних, галузевих, професійних, наукових та інших журналів, які доповнювали газети. Таким чином, вибудовується типологічна система, яка фактично заповнює всі аудиторні ніші. І всі ці ЗМІП були під контролем партійних комітетів під керівництвом ЦК КПРС.

Підготовку та перепідготовку журналістських кадрів вели чітко регламентовано, заплановано у державних університетах (у Російській Федерації: Московський, Ленінградський, Уральський, Казанський, Далекосхідний, Ростовський та Воронезький, в Україні: Київський та Львівський, в Естонії: Талліннський і Тартуський, в інших столицях союзних республік). Усього – 20 факультетів журналістики у двадцяти університетах на весь СРСР, тобто вдвічі менше, ніж нині в Україні. Попри це, як мовиться, не в кількості справа. Ці університети практично забезпечували доволі фахову роботу радянської системи журналістики (і це кількома десятками мов!), а понад 40 українських вишів під егідою Навчально-методичної комісії МОНУ неспроможні фахово впливати на національний інформаційний простір України, вести якісну мовну і фахову журналістську підготовку журналістських кадрів в Україні: або через небажання і профнеспроможність, або через комерціалізацію вищої школи, яка змінює свої пріоритети з науки на виживання.

Як це не дивно, але в СРСР не було правової, законодавчої бази для функціонування журналістики. Усі принципові питання її типологічного розвитку, рольових та функціональних завдань, проблемно-тематичних пріоритетів визначали постанови ЦК КПРС, а поточні проблеми вирішували місцеві партійні комітети; контроль за змістом публікацій здійснювали з допомогою попередньої цензури.

ЗМІП вважалися ідеологічною зброєю партії в її боротьбі за розвиток соціалістичної економіки та виховання нової людини комуністичної формації на основі морального кодексу будівника комунізму та марсистсько-ленінських догм. Функції тоталітарних ЗМІП зводилися до ленінської тріади:

- бути колективним агітатором,

- колективним пропагандистом та

- колективним організатором.

В умовах тоталітарної моделі ЗМІП радянські журналісти змушені були виконувати соціально-політичне замовлення компартії. Вони достатньо багато писали про досвід роботи передових підприємств, колгоспів, про передовиків виробництва та соціалістичного змагання, критикували тих, що відставали. Відповідно до постанов компартії, у пресі необхідно було поєднувати критику та самокриту, які, сукупно з пропагандою, були спрямовані на поступовий розвиток індустріальної та науково-технічної бази промисловості та сільського господарства, економічного, ідейного та морального виховання нової людини. Так журналістика виконувала агітаційно-пропагандистську функцію.

Організаторська функція випливала з дієвості публікацій. Так, за критичними виступами у ЗМІП, підприємства, організації, партійні органи та органи рад (виконкоми) були зобов’язані вживати заходів для усунення вад і помилок та інформувати про них пресу і, відповідно, громадськість. Цієї функції сучасна українська журналістика майже позбулася, хоч іноді з її допомогою можна було вплинути на свідомість тих чи інших керівників і домогтися допомоги людям. Так, наприкінці 80-х років навіть ваш лектор однією своєю публікацією в київському виданні про те, що в такому-то селі на Львівщині, в умовах радянської влади, під гаслами побудови соціалізму, ніби забувши про своє майбутнє – дітей, так і не відновлено роботу початкової школи, закритої ще 1939-го, домігся не тільки негайного реагування чиновників, а й позитивного рішення обласної комісії, яка постановила відкрити початкову школу, зобов’язавши районних підлеглих взятися до роботи. За кілька місяців було зроблено ремонт приміщень, перекрито дах, класи обладнано партами, призначено вчителів. До слова, дитячі голоси там лунають і досі.

З іншого боку, критика у ЗМІП була переважно свідомо замовленою або, принаймні, контрольованою. Так, журналісти-міжнародники не могли висвітлювати позитивні явища та факти в західних (капіталістичних) країнах, але могли цей же Захід вільно критикувати.

Розстановка на керівні та ключові посади відданих партії людей, страх перед пильними цензорами, небажання виділятися на фоні головних партійних органів (з допомогою мавпування, дублювання, уподібнення), звірка редакційного курсу з політичним календарем радянської держави та постановами ЦК КПРС гарантували засвоєння „правил гри” журналістами та редакторами. У межах дозованої творчої свободи редакційні працівники (у своїй переважній більшості) намагалися виявити максимум соціальної відповідальності щодо держави й суспільства.

Радянську пресу не поділяли на „масову” та „якісну”. Бульварних газет, журналів чи неморальних програм на радіо чи ТБ не було і не могло бути. Щоб не довелося відповідати всім у ієрархічній драбині, працював взаємоконтроль, кожна ланка контролювала іншу. Крім того, ЗМІП та видавництва були „нашпиговані” офіційними та неофіційними агентами, „вухами” та „очима” системи, які повідомляли про порушення, „підказували” імена тих, на кого необхідно „зробити” закриту рецензію. Ці „рецензії”, які часто були „доказами” в судах, доручали відомим публіцистам, літературним критикам, науковцям. Частина із них розкаялась, а частина – ні: хтось не встиг, не дожив до розвалу СРСР, а хтось, живучи і працюючи досі, забувши про власні гріхи, просто не захотів вибачитися ані перед живими, ані перед мертвими.

У радянській журналістиці доволі ефективною була культурно-просвітницька функція. Ми вже казали, що типологічна система ЗМІП орієнтувалася на широкі, практично всі демографічні та соціальні пласти населення, і доносила майже до кожної сім’ї науково-популярні, самоосвітні, літературно-художні видання. За кількістю передплачених видань середньостатистична сім’я в СРСР випереджала більшість країн Заходу. Але є один нюанс. На Заході, на відміну від СРСР (де були тільки кіоски „Союздруку”, які переважно не працювали у вихідні), була дуже добре розвинута система непередплатного розповсюдження: на розкладках, у книгарнях, у супермаркетах тощо. 50-70 відсотків переважної більшості європейських щоденників та журналів поширюється не через передплату, а з допомогою альтернативного розповсюдження. У Радянському Союзі, навпаки, „альтернативний” відсоток не дотягував і до десяти пунктів. Тому численні порівняння у цьому зв’язку і начебто велика перевага радянської людини у доступі до інформації є щонайменше некоректними, якщо не сказати: „фальшивими”.

У добу тоталітаризму до журналістської роботи прийнято було залучати представників різних сфер і професій. Вигаданий у 30-ті рр. ХХ ст. робсількорівський рух міцно прижився у ЗМІП на весь час існування радянської влади. Багато дописувачів передплачували журнал „Рабоче-крестьянский корреспондент”. У газетах існували спеціальні квоти (за відсотками площі, за гонорарним розподілом тощо) на те, щоб дотримуватись пропорційного співвідношення авторських матеріалів та листів дописувачів, кореспонденцій та статей, які надходили від партійних представників та з рад/виконкомів, керівників підприємств, колгоспів та установ, інженерно-технічних представників, інтелігенції, робітничих, селянських та юних кореспондентів. Отже, формально досягалося як доступу до ЗМІП загалом, так і однакових можливостей висловлення власних думок усіма верствами населення. Матеріали позаштатних працівників редакцій ретельно відбирали, редагували, іноді й організовували, тобто писали в редакціях самостійно.

Як бачимо, тоталітарна система журналістики, не маючи історичних аналогій, легко „вписується” у „Державу” Платона. Чому? По-перше, її побудовано відповідно до уявлень „мудреців” (партійних вождів), по-друге, вона стала інструментом їхнього ідейно-пропагандистського та виховавчо-просвітницького впливу на суспільство, по-третє, радянська журналістика стала взірцем абсолютного підпорядкування державі.

Ледь помітні „опозиційні” подуви, точніше, з елементами самостійних роздумів, непідконтрольності, або з метою спровокувати, мали місце лише в літературних часописах подібно до практики російської журнальної преси до 60-х рр. ХІХ ст.

Радянська тоталітарна журналістика чітко й ретельно виконувала соціальне державне замовлення у межах „дозволених” тем і проблем під тотальним політичним контролем партійних комітетів та цензури.

6.Теорія – це наукова систематизація минулого, сучасного і проектування майбутнього, узагальнення процесів, явищ, типів, класифікаторів, модуляторів, ідентифікаторів певного предмету дослідження.

Дефініції терміну „комунікація”

З-поза сотні відомих визначень, зупинемось на таких:

К. – „процес взаємопов’язаних елементів, що працюють разом, аби досягти необхідного результату або мети” (Л.Баркер. Barker L.L. Communication. – Engelwood Cliffs: Prentice Hall, 1984. – P.5). Це визначення відображає не тільки характер процесу – динаміку, що не має кінця. Тут не вистачає специфіки комунікації як творчого процесу, бо, з одного боку, визначення надто широке (телевізор, телефон, наприклад, теж можна назвати взаємопов’язаними елементами, що працюють разом для досягнення певного результату), з іншого ж, маємо близькість (паралельність) з маніпулятивно-пропагандистськими технологіями в політиці, рекламі тощо. Можна подумати, що йдеться про політичні технології на виборах, про іміджелогію...

„Комунікацію важко визначити наперед. Існують лише загальні характеристики, яким може відповідати комунікація в конкретній реалізації” (Дж.Хаймс. Hymes D. Toward ethnographies communication: the analysis of communicative events // Language and Social Context. – Harmondsworth, 1972. – P.26). Це визначення фактично перекреслює класифікацію за кількістю співрозмовників, простіше кажучи: не передбачає масової комунікації як такої.

„Комунікація має місце, коли люди надають значення поведінці, пов’язаній з повідомленнями” (К.Мортенсен. Mortensen C.D. Communication: the study of human interaction. – N.Y., 1972. – P.14). Тут теж є вада – не звертати увагу на технічне, машинне, транспортне комунікування.

„Загально передбачуваний, постійний і завжди чинний процес розподілу значень за сприяння символічної взаємодії” (Дж.Маєрс і М.Маєрс. Myers G.E., Myers M.T. The dynamics of human communication: a laboratory approach. – N.Y., 1980. – P.11).

Список визначень можна продовжити, але маємо взяти до уваги те, що визначення мають переважно ті значення, які відповідають конкретній моделі комунікації.

Г.Почепцов робить спробу підсумувати: К. – „процес прискорення обміну інформацією. Чому саме прискорення? Тому що кожен у комунікації зацікавлений у тому, щоб швидше дійти істини, відкинути ті можливі брехливі перекручення, що їх уводить комунікатор” (Почепцов Г. Теорія комунікації. – К., 1999. – С.19).

Прагнення „дійти до істини” ставимо під сумнів, надто ж у контексті виборчих технологій, „ліплення” політиків гідних і негідників. Що ж стосується наступних аспектів, то тут Г.Почепцов має рацію: ЗМІ максимально прискорюють процес інформування.

Дж.Гербнер пов’язує комунікацію із суттю і роллю повідомлень у суспільстві (Цит. за: Sharp N.W. Challenges to communication research in the age og information // Communications Research: the challenge of the information age. – Syracuse, 1988). Цей підхід для нас прийнятніший, бо для нього важливішим є не визначення, а реальне або можливе комунікативне поле. Отже, Гербнер виділяє такі взаємопов’язані компоненти комунікативних досліджень:

1) коди і модуси: як декодується повідомлення , як його структурувати в різних формах – вербальній, невербальній, жестовій...

2) обмін: що відбувається під час і після отримання повідомлення, які характеристики ми приписуємо повідомленням, які ролі виконуємо (соціальні, індивідуальні, асоціальні) під час інтерпретування та використання повідомлення;

3) системи та інституції: необхідно приділити увагу великим системам, наприклад, ЗМІ, комунікативним компонентам в інших організаціях;

Дж.Гербнер виокремив також три головні етапи у розвитку комунікації:

1) доіндустріальний. Охоплював усю спільноту, бо всі знали всіх, „обличчя до обличчя”;

2) друкований. Створений першою індустріальною революцією. З винайденням друкарського верстату змінено пріоритети щодо комунікації, з’являється масова комунікація;

3) телевізійний. Результат другої індустріальної революції. Відбувається трансформація масової комунікації у бік ритуалізації – люди дивляться телевізор за розкладом, а не за програмою. Тобто йдеться про вторинність вибору, розвитку смаку, ідей, стосунків.

Сьогодні доречно запропонований Гербнером поділ на етапи доповнити четвертим:

Глобалізаційним, або постіндустріальним. Як варіант назви – інформаційним. Інформація долає кордони, стає присутньою скрізь, комунікація не знає меж і обмежень. Відбувається перенасичення комунікацією за рахунок падіння її якості. Соціальні завдання ЗМІ редукуються на асоціальні, ритуальні, результативно-мотиваційна модель домінує над інформативною та продуктивно-модифікаційною. Послання адресанта-комунікатора все частіше не доходять до адресата: а) через комунікаційно-інформаційне перенасичення останнього: б) через фільтрацію адресатом комунікаційного потоку і виділення з її потоку бруду (але це – за умови наявності відповідного імунітету, який необхідно прищеплювати та розвивати-вдосконалювати), в) через використання комунікатором будь-яких засобів, серед них – і маніпулятивно-пропагандивних технологій, орієнтованих не на контакт, а насамперед на результат – досягнення своїх завдань, на реалізацію політичних, економічних, рекламних цілей. Тому комунікатор нині у предивній ролі – не рівного з рівним, не партнера і друга, а такого собі голкіпера, якому доводиться відбивати все, що спрямоване в його бік (якщо позиція активна, наявний резистенс), або ж навіть боксерської груші, якій судилося приймати все на себе (якщо позиція пасивна, а опір наближений до нуля). Друга позиція адресата наближена до манекена. Тобто глобалізація комунікації, попри її „всепроникність”, може залишатись „річчю у собі”, призначеною для функціонування у внутрішньому середовищі, канали її поширення вкрай неефективні. Як приклад, засилля повідомлень про війни та терор, які не те що не викликають у світової громадськості адекватної реакції, а дуже часто не викликають жодної реакції взагалі (Афганістан, Ірак, Югославія, Грузія тощо).

Комунікація як об’єкт дослідження.

Прийнято вважати, що людина понад 70 % свого часу витрачає на комунікацію (Почепцов Г. Теорія комунікацій. – К., 1999. – С.7 (308 с.)).

Головні характеристики комунікації:

А) вербальна. Це звичне, традиційне використання мови.

Б) невербальна. Це міміка, жест, поза, тип одягу, зачіска, інтонація, тембр голосу... невербальна к. видає, чи людина говорить правду, чи лукавить.

Різновиди комунікації:

А) усна. Передбачає реагування учасників, передає нюанси та відтінки розмови.

Б) письмова. Те, що вимагають державні установи (заяви, розпорядження...), листування, привітання тощо.

В) друкована. Відділяє від письмової Й.Вахек (Празька лінгвістична школа). Різновид масової комунікації, спілкування з багатьма.

Комунікацію розділяють також за формою:

А) формальна. Офіційні ситуації, контрольовані учасниками, наприклад, телерадіоефір, інтерв’ю, навчальний процес.

Б) неформальна. Відсутні заздалегідь підготовлені тексти, невимушений характер розмови.

Класифікація комунікації за кількістю співрозмовників (Почепцов Г. Теорія комунікацій. – К., 1999. – С.8-9).

1. Внутрішня к., розмова з собою, наодинці.

2. Міжлюдська к. – розмова між двома людми, діалог.

3. К. в малих групах – 3-5 осіб (полілог).

4. Публічна к. – 20-30 осіб і більше, має місце функціональний розподіл:

А) активний промовець і пасивна аудиторія;

Б) організаційна к. (100 і більше осіб) – спілкування між представниками однієї організації, пов’язане багатьма комунікаційними ситуаціями, в яких формується мікроклімат фірми, заводу, навчального закладу, міністерства тощо. Тут з’являється ієрархічна к.: від вищих до нижчих. Може виникнути розбіжність між формальним (призначеним нагорі) та неформальним (реальним) лідерами.

5. Масова к. – 1000 і більше учасників, тобто газети, журнали, телебачення, радіо, інтернет, кінофільми, книжки тощо.

Цей поділ доречний для однієї мови і однієї культури. У світі є понад 3500 мов. Тому навіть англійська між латиноамериканцем та європейцем не гарантує конфортності, неконфліктності своєї поведінки, адже у них – різна культура, різна відстань. Тому доречно виділити ще такі різновиди комунікації, крім мононаціональної, як міжкультурна і міжнародна.

Комунікація – це складний процес з багатьма моделями порозуміння.

Дж.Фіске (Fiske J. Introduction to communication studies. – London, 1990) поділяє всі теорії (моделі) на два класи:

1. К. – це передача повідомлень. Важливий не аналіз, а факт, точність його передачі від джерела до одержувача. Роль адресата (той, хто отримує інформацію, або той, кому скеровано повідомлення) мінімізована, або – досить пасивна, залежна від адресанта (той, хто скеровує сигнал, повідомляє, адресує інформацію)

2. К. – це виробництво та обмін значеннями. Вивчення текстів та культур. Тут в адресата першочергове значення. Повідомлення не стільки передається адресантом, скільки породжується (генетично відтворюється) адресатом.

Моделі комунікації

Найпростіший комунікаційний акт:

Мал.1.

Комунікант (адресант, автор) (1) ініціює процес встановлення або підтримання контакту з комунікатом (адресатом, споживачем інформації) (2). Цей процес зумовлено, по-перше, ситуацією і соціально-психологічними особливостями комунікаторів (а), по-друге, духовним і професійним єднанням учасників комунікації (б).

Більш ускладнена схематична модель комунікації:

Мал.2.

На мал.2 відтворено комунікацію як широкий спектр стосунків між комунікаторами (1-2, 2-1, 1-3, 3-4, 4-3 і т. д.); показано необмежену кількість комунікаторів.

Розглядаючи комунікацію як явище, можна виділити такі складники комунікації: суб’єкт комунікації, предмет комунікації, комунікативні засоби, комунікативний процес тощо.

Комунікація – явище системне, структурне, соціальне, історичне, психологічне й т. д. Нас цікавить насамперед взаємодія між суб’єктом і предметом комунікації, її характер, структура, спрямованість тощо. Так, предметом цієї взаємодії (предметом комунікації) є комунікат. Комунікативними засобами можуть бути знакові системи, засоби комунікації тощо. Комунікативний процес – це суть спілкування; тобто безпосередньо процес встановлення й підтримання контактів. Але погляди на природу й структуру комунікативного процесу (комунікативної взаємодії) у науці різні. Ці погляди представлені на моделях комунікації, які розглянемо далі, щоб з’ясувати природу комунікативного процесу.

Природу комунікативного процесу можна охарактеризувати в кількох аспектах:

(1) з погляду походження й формування (історичний аспект);

(2) з погляду форми процесу спілкування (типологічний аспект);

(3) з погляду кількості учасників та специфіки організації комунікативного процесу (видовий аспект);

(4) з погляду сутнісного (онтологічний аспект);

(5) з погляду характеристики учасників комунікативного процесу (рольовий аспект);

(6) з погляду ефективності й дієвості процесу (функціональний аспект);

(7) з погляду самобутності й оригінальності організації процесу (стильовий аспект);

(8) з погляду форми процесу (формальний аспект);

(9) з погляду якості процесу (квалілогічний аспект);

(10) з погляду використання засобів (інструментальний аспект);

(11) з погляду духовного забезпечення процесу (культурологічний аспект);

(12) з погляду інформаційного забезпечення (інформаціологічний аспект);

(13) з погляду складників процесу (системний аспект);

(14) з погляду зв’язків між складниками процесу (структурний аспект);

(15) з погляду організації процесу (технологічний аспект);

(16) з погляду характеру мовної організації процесу спілкування (мовленнєвий аспект).

Зміна й виникнення різних видів комунікації є внутрішньою потребою людини й суспільства в цілому. Ця потреба, безперечно, формується під упливом зовнішніх факторів суспільного розвитку.

1. Першим зовнішнім фактором, який змінив характер спілкування, було виникнення письма. Дописемне, або усне, спілкування було єдино можливим видом комунікації на ранніх етапах розвитку людства. На дописемному етапі переважала міжособистісна й групова комунікація. Комунікативний процес мав характер безпосереднього діалогічного міжособистісного спілкування або спілкування з малою групою чи групового спілкування.

Писемний етап комунікації ускладнив комунікативний процес, зробив його опосередкованим, дискретним у просторі й часі, стимулював виникнення такого виду спілкування, як публічне; у той же час закладалися основи масової комунікації, яка на друкарському етапі набула розвою.

Аудіовізуальний етап комунікації посилив процеси масового комунікування. З переходом на етап електронномедійний масова комунікація зазнала процесу глобалізації, що стає причиною виникнення віртуальної комунікації такого спілкування, коли процеси передачі й отримання інформації переплітаються у часі та просторі, а комунікант у той же час виступає у ролі комуніката.

2. Структура, характер, система комунікативного процесу так чи інакше витворюються на основі форми участі комуніканта у процесі спілкування та форми взаємодії з предметом спілкування. Форми комунікативного процесу відрізняються насамперед одно- чи багатовекторністю процесу спілкування і здатністю перерозподіляти роль комуніканта в середовищі комунікаторів.

Необхідно виділяти одновекторну комунікацію. Вона має переважно побутовий сугестивний (лат. suggestio, від suggero навчаю, навіюю) характер, хоч цілком природно використовується і в професійній, виробничій, науковій сферах, а також має постійні ролі комуніканта та комуніката і монологічну форму мовлення.

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 340; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!