Концепції державного контролю (Платон, Т.Гобс, Дж.Лок)
Томас Гобс та Джон Лок – прихильники державного контролю за друкованим словом. Вони часто цитували „Державу” Платона, а Платон, як відомо, вважав, що в його вигаданій ідеальній державі суспільство може існувати щасливо лише під патронатом філософів, мудреців-суддів, які керуються моральними основами. Тому закон такої „держави” передбачав тотальний контроль за висловленням думок та переконань. Все аморальне, за Платоном, зокрема у міфах, легендах, літературі, риториці, повинно бути заборонене. Жоден поет не повинен читати свої твори жодній приватній особі, допоки судді та контролери законів їх не прочитають та не схвалять.
Соціальне середовище та ідеальна держава (за «Законами» Платона)
У роки перебудови, в епоху гласності і демократизації суспільства, зініційовану діями останнього генсека і першого та останнього президента СРСР Михайла Горбачова (наприкінці 80-х рр. ХХ ст.), було виявлено, що побудова тоталітарного суспільства, давно описана, зокрема, у працях давньогрецького філософа Платона. Насамперед, у «Законах».
«Закони» – це згусток якогось багатющого соціального досвіду. Де і ким його нагромаджено за бронзового віку (4 століття до н.е.)? «Закони» не видавали в жодній соціалістичній країні. Дореволюційні ж видання лежали у спецсховищах. А в Чехо-Словаччині 1969 р. одного з інтерпретаторів цього твору засудили.
Тут описана у буквальному розумінні слова абсолютистськи-поліцейська, залізно-тоталітарна держава з неймовірно суворим законодавством, із забороною будь-яких свобод, з уславленням побудованої на десять тисяч років суспільної системи, яка забезпечує загальне щастя. Не треба наново описувати сталінщину – читай «Закони» Платона – там все описано, зображена в деталях та система, яка з'являється за спроби побудувати безструктурне колективістське суспільство.
|
|
|
Ось про які “злочини та кари” йдеться у «Законах».
Нечестивці, що мають свою точку зору, у державі Платона підлягали перевихованню, ідеологічній обробці. «А коли нечестивець маскується й лицемірить, бажаючи набути пристойного вигляду, то для такого навіть замало одної чи двох смертей».
На тих, хто винний у спорудженні приватних святилищ або в магічних операціях без дозволу на те держави, чекала смертна кара.
Тих, з кого не було що визискувати за блюзнірство (рабів, люмпенів), карали дещо м'якше – били і виганяли з держави.
За проповіді «нечестивих» ідей та магію – тюремне ув'язнення до скону або «лікування» у психушці.
Діяльність і маєтність трудящих підлягали суворій державній реґламентації. Якщо, наприклад, вільновідпущеник нагромаджував чималий статок – його «розкуркулювали» і знищували. Для тих, хто займався двома ремеслами одночасно та ще й примудрявся нахвалювати свій товар на ринку та мав зиск від продажу – в'язниця, штраф і вигнання за кордон.
|
|
|
За невшанування богів, начальників та батьків – смерть і т.д.
Отже, мова йде про масові репресії для підтримання стабільності і в ім'я ідеалів загального блаженства.
Інша теоретична концепція побудови ідеальної держави Платона, викладена в тих же «Законах», полягала в тому, що всі повинні жити легко, весело і радісно.
Більше того, всі мають палко виражати своє схвалення акцій держави, повинні постійно співати й танцювати від радості. Вся держава, наголошує Платон, згори донизу повинна співати, танцювати й хвалити провідних стратегів (хіба це не асоціюється з тридцятими пісенними роками в СРСР або Німеччині?). Чи не є єдиним змістом пісень, танців та філософських трактатів має бути вихваляння законодавства, несамовите славослав'я законів, законодавців, провідних політиків і стратегів. Ця «всесвітня пісня й танок», за задумом Платона, мали бути камуфляжем для звірячої жорстокості тоталітарної держави.
Третя концепція суспільного ладу за «Законами». Люди – всього лиш ляльки в руках богів та стратегів; вони, либонь, іграшки для них і з власної волі не мають права нічого робити. Від цих ляльок тягнуться мотузки, смиканням яких і здійснюється керівництво у суспільстві. Смикнуть за одну мотузку – люди роблять одне, смикнуть за іншу – чинять інакше. Хіба це не до болю знайома нашим дідам і прадідам концепція тридцятих про людину-ґвинтик?!
|
|
|
Попри те, що вважалося, ніби описи Платона – фантазія хворобливої уяви, – у 20 ст. практично все, закладене у «Законах», реалізоване, втілене в життя, причому в гіпертрофованих, виключно жорстоких, ґрандіозних і цинічних формах. І цілком слушним є здогад, що Платон знав, до чого призводить ідея заперечування пріоритету особистості в ім'я «загального блаженства», ідея «колективістської держави», котра спирається на люмпенів та «вільновідпущеників». Від Платона починається ідея, покладена в основу латинського вислову:
«Найжорстокіший володар – це колишній раб».
Платон ніби застерігає нас: не можна замахуватись на засади цивілізації, на особистість, як головну цінність соціального прогресу, її власність, права і свободи. Закони і порядок повинні відповідати природі розумної людини, а не навпаки. Інакше народжується держава ляльок і ляльководів, народжується кривава, позбавлена сенсу деспотія. Ось про це й попереджав Платон!
|
|
|
Чи зрозуміли Платона ми і наші попередники? Як варіант відповіді – деяка статистика: з 1918 по 1953 рік в СРСР було засуджено з політичних та інших мотивів близько 70 мільйонів осіб, серед них знищено або загинуло в тюрмах та таборах більш як половина. Точніше сказати важко – немає точних відомостей. Уточнювати треба не одиниці, не тисячі – мільйони! Платон, виявляється, дуже актуальний!
На жаль, антиутопії Платона – як „Держава”, так і „Закони”, – попри розуміння політичної пародії-прогнозу і, водночас, застереження від помилок (наприклад, Мільтон вважав, що Платон описував цей закон у своїй уявній державі і ніякій іншій), багато навіть відомих людей трактували викривлено – не як запобіжний захід, щось, що необхідно відкинути, не давши укорінитись і розвинутись, а як певну рецепцію, яку можливо й необхідно апологетизувати. У Європі такими людьми – апологетами Платонової утопії в реальних і нових умовах – були, зокрема, Томас Гобс та Джон Лок. Пізніше утопічні ідеї ще радикальніше розвинули Жан-Жак Руссо, Ґеорґ Ґеґель, Вільґельм Вейтлінґ, Маккіавелі, Довіафт, Карл Маркс, Фрідріх Енґельс, Володимир Ульянов, Гебельс та ін.
Отже, сучасники і співвітчизники Дж.Мільтона, філософи Томас Гобс (1588-1679) та Джон Лок (1632-1704), дотримувались позиції, яка полягала в тому, що для друкованого слова необхідний державний контроль.
Гобс, як прихильник сильної монархічної влади, пише у своєму „Левіафані”: „Чим сильніша влада, тим міцніше об’єднані громадяни, більше гарантій для підтримки безпеки, запобігання заколотів та громадських війн, адже заколот – це хвороба держави, а громадянська війна – її смерть”. Звідси й висновки Гобса про те, що громадяни повинні добровільно відмовитись від своїх прав і свобод на користь держави. Держава, відповідно, повинна обмежувати егоїзм та індивідуалізм кожного. Влада не повинна допускати власні думки з приводу доцільності тих чи інших дій, оскільки влада і є велінням розуму. У розділі „Про мову” Гобс розмірковує про зловживання словом, друком і про заходи щодо їхнього запобігання.
Гобс і Мільтон виражали крайні, категоричні, але опозиційні погляди про „свободу друку”. Так, Гобс вважав, що необхідний тотальний контроль, а Мільтон який абсолютизував свободу слова. Інший англійський філософ Джон Лок займає центристську позицію. Вважаючи інститути державної влади необхідними, Лок переконаний, що цій владі необхідно передати лише частку природних людських прав задля захисту його ж основних прав – свободи слова, совісті та приватної власності. Запобігти зловживанням владою можна тільки законом, який мусять виконувати всі, оскільки, за Локом, лише закон визначає межу добра та зла. Тому в „Листах про віротерпіння” (1689, 1690, 1692, 1706) Лок підтримує Мільтона в частині, де йдеться про свободу друку і відміну попередньої цензури.
Якщо уявити собі шкалу вимірювання прихильності до свободи друку у 17 ст., то ми отримали б приблизно таку ситуацію:
__Г____I_____I_____I____Л_____I_____М__
-3 -2 -1 0 +1 +2 +3
Тут Г – Гобс, Л – Лок, М – Мільтон.
Деякі аргументи Лока враховано під час ухвалення Біля пра права, який 1694 р. відмінив попередню цензуру в Англії.
Опозиційні полемічні судження англійських філософів (Мільтона, Гобса і Лока) про свободу друку стали основою зародження і становлення авторитарної та ліберальної концепцій журналістики.
2. Авторитарна концепція журналістики (Ж.-Ж.Руссо, Ґ.Ґеґель, М.катков)
Жан-Жак Руссо (1712-1778), французький філософ, трактат „Про суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762), стверджував, що основа будь-якої влади – договір. Водночас держава, якій громадяни належать, не може мати інтресів, що суперечать інтересам підданих. Але піддані можуть завдавати державі шкоду, не коритись їй, тому суспільний договір повинен опиратись на таке зобов’язання: „...якщо хто-небудь відмовиться виконувати спільну волю, то він буде примушений до виконання цілим політичним організмом; а це означає лише те, що його змусять бути вільним силоміць”.
Хоч кожен має право мати власні переконання, висловлювати їх можна лише в межах закону: „Не маючи можливості примушувати когось вірити у встановлені догмати, держава може випроторити за свої межі кожного, хто їх заперечує... не як нечестивця, а як людину несуспільну, як громадянина, не здатного відверто поважати закони та справедливість, який не спрожний віддати життя задля обов’язку. Якщо хтось визнав ці догмати публічно і поводиться щодо них зухвало, має бути покараний смертю: він вчинив найбільший злочин – збрехав перед законом”.
Окремий розділ у трактаті присвячено цензурі. Тут Руссо стверджує, що ніколи досі свобода або, точніше, вільності друку не були такі безмежні, ніколи досі способи вираження не набували таких численних форм і не подавались так старанно на суд усіх цікавих. Водночас ніколи досі цій „негідній продукції” не приділяли стільки уваги. Тому, за Руссо, необхідні цензурні обмеження, адже „сьогодні складачів опусів значно більше, ніж читачів”.
Руссо називає друк безтурботним і безвідповідальним малюком, що не любить суспільство і владу. Кримінальні закони, складені „уважно і справедливо”, покликані „швидко відрізняти невинне від злочинного, дозволене від забороненого”.
Цензура – це форма вираження громадського вироку, покладеного в основу взаємин „держава-народ”, тому цензор – виконавець волі громадської думки. За Руссо, цензура оберігає мораль, адже обмежує окремих громадян у праві висловлення думок і суджень. Якщо відмовитись від обмежень, тоді зміняться погляди і постраждає мораль, яку відновити буде важко. Тому Руссо доходить висновку: „Цензура може бути корисною у збереженні моралі, але безсила у відновленні втраченого”.
Ґеорґ Ґеґель (1770-1831), німецький філософ, у праці „Філософія права”, був ще категоричніший, адже відкидав навіть можливість участі громадян у справах держави. Індивід має бути поінформований про проблеми суспільства і має цікавитися ними лише як член соціального класу, групи, об’єднання або організації, а не як член суспільства чи держави. Тобто свобода, за Ґеґелем, є свободою індивіда знати про те, що він не вільний і що його вчинки підпорядковані історичному процесові, суспільству і, насамперед, Абсолютній ідеї, найвищим проявом якої є держава.
Як справжній філософ, Ґеґель цікаво висловлюється про свободу слова: якщо є свобода говорити, то повинна бути свобода забороняти, знову ж таки – з метою збереження розумних державних інтересів. Тому в розумних межах і з метою зняти соціальну напругу або громадський спротив свободу слова можна дозволити.
Ґеґель вважав, що громадська думка втілює „вічні субстанційні принципи справедливості, справжній зміст і результати цілого державного ладу, законодавства і загалом спільного стану справ у формі здорового глузду людини”. А істинні думки притаманні тільки великим особистостям. У висловлюванням народу мають місце „випадковості, невдячність і збоченство, псевдознання і псевдосудження. Народ найбільше говорить про те, що знає найменше”. Той, „хто не вміє ігнорувати громадську думку, яку доводиться вислуховувати то тут, то там, ніколи не створить нічого великого”.
Зневажливе ставлення до громадської думки, тези про необхідність обмеження свободи слова, обґрунтовані у „Філософії права”, одній з найавторитетніших філософських праць, надихнуло багатьох інтерпретаторів-послідовників. Знайшовся такий і в Російській імперії, у складі якої перебувала більша частина України. Апологетом авторитарної концепції в Росії був філософ та публіцист М.Н.Катков. У період початку правління Алєксандра ІІІ (нагадаємо: це був чи не найважчий час для російської преси), Катков, ніби підтакуючи своєму німецькому кумирові Ґеґелю і підтримуючи Руссо, на догоду імперському правлінню, пише: „Що не протирічить законам та порядкам країни, не принижує суспільної моралі, що не слугує знаряддям обману та насилля, то має право висловлюватися і висловлюватися цілком вільно”. Як продовження цієї думки звучить наступна: „Російські піддані мають щось більше, ніж політичні права: вони мають політичні обов’язки. Кожен росіянин повинен оберігати права Верховної влади і піклуватись про користь держави” (Катков М.Н. О печати. – М., 1905. – С.47-48).
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 202; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!