Короткі відомості з історії української літературної мови.

Історія української літературної мови пов'язана з появою письма у давніх слов'ян, яке, як гадають, з'явилося ще до прийняття Руссю християнства. Однак система його залишилася невідомою: мандрівники згадують про черги і різи, якими був зроблений напис на пам'ятнику на могилі князя. Відомим же для нас письмом стала одна із абеток, складена вченими монахами братами Кирилом і Мефодієм, що пізніше на честь Кирила була названа кирилицею? Кирилиця у первісному своєму вигляді проіснувала аж до початку XVIII ст,, коли указом ПетраІ вона була трансформована на спрощений алфавіт, так звану гражданку. Кирилицею писались літературні твори, а мови, якими вони створювались, були різні — найдавнішою вважають старослов'янську, або давньоболгарську — близьку до східнослов'янської української мови, але не тотожну з нею. Явище, коли в ролі літературної мови виступала не своя, а чужа мова, було типовим для середньовіччя. В усій Європі цього часу як мова релігії, науки, культури панувала латина, а у південних і східних слов'ян — старослов'янська мова. Але вже в часи Київської Русі створюються тексти не церковного, а світського змісту на основі живих мов східних слов'ян. Це були тексти різних торговельних і державних договорів, угод, мемуарна література, художні твори, перлиною серед яких є відоме •Слово о полку Ігоревім». Після розпаду Київської Русі диференційні процеси в літературній мові посилюються, старослов'янська мова значно звужує сферу свого обігу, крім цього, в неї проникає значно більше специфічних елементів живої мови прадавніх українців, білорусів, росіян. Тексти XIVст. засвідчують практично вже майже сучасну фонетичну А. морфологічну систему української мови. У жанровому відношенні це була переважно ділова писемність: різного роду грамоти (так називались ділові документи), заповіти тощо. Адже у Великому Литовському киязівстві, до складу якого входила більша частина території України, державною мовою була мова руська, тобто українська мова. XVI ст. дало чудові зразки української літературної мови, яку через її наближеність до живого мовлення називали простою на відміну від старо- або церковнослов'янської, яка залишалася мовою релігійної літератури і філософських трактатів. Ось зразок тексту видатного українського письменника, громадського і релігійного діяча, патріота України Івана Вишенського: «Да прокляті будут владики, архімандрити і ігумени, которие монастирі позапустівали і фолварки собі з міст святих починили, і самі тілко з слуговинами і приятелмі ся в них тлесне і скотськи переховивают, на містох святих лежачи, гроші збирают, с тих доходов, на богомолці Христові наданнях, дівкам своїм віно готуют, сини одівают, жони украшают, слуги умножают, барви справуют, приятелі обогачуют, карити зиждут, візники ситиє і єдинообразние сдрягают, роскош свою погански исполняют». Слід зауважити; давній правопис не збігався з сучасним, наприклад, був відсутній знак м'якшення. Однак і сучасний читач без великого напруження зрозуміє зміст наведеного уривку, спрямованого проти церковних служителів, які наживаються на вірі людей у Христа.

Протягом XVII—XVIII ст. українська літературна мова вбирає все більше народнорозмовних та фольклорних елементів. Про її дальше усталення та розвиток свідчать у цей час і перші перекладні (з церковнослов'янської на староукраїнську) словники Л. Зизанія, П. Беринди, Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського, і перша граматика української мови І. Ужевича. Видатні письменники цього періоду, наприклад, К. Зиновіїв, І. Некрашевич писали свої твори вже ніби різними мовами: такою, що майже не відрізнялася від усного мовлення, і мовою книжною, яка мала в своєму складі ряд церковнослов'янізмів, запозичень з польської (полонізмів). Так, І. Некрашевич писав свої філософські твори староукраїнською літературною мовою, а вірші — живою народною мовою, як, наприклад, «Лист, писаний до гнідинського священика»:

Отець Іван, Петро й Степан, з своїми жінками,

просим до нас,

хотя на час, приїхать святками;

Будем гулять і зухвалять

рожденного Бога —

уже от вас просте до нас

зроблена дорога.

Заспіваєм хоть над чаєм

вип'єм калинювки;

поговорим, що сотворим,

 тут же з нами й жінки.

Писав Іван,

бо вміє сам

навчився у школі.

Годі писать; як прозивають —

вів вам всім знайомий.

Те ж саме можна сказати і про твори нашого славного земляка Г. Сковороди.

Поява поеми «Енеїда», написаної І. П. Котляревським, знаменувала остаточний перехід української літературної мови на живу мовну основу, Котляревський почав писати так, як говорив народ, серед якого він жив. Ось чому його твори читають і тепер, а безсмертну «Наталку Полтавку» з задоволенням дивляться у театрі нові покоління. Справу І. Котляревського гідно продовжували Г.Ф. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, Л. Боровнковський та інші поети і письменники першої половини XIX ст. Творчість Т.Г. Шевченка була новою віхою в історії української літературної мови. Шевченко не лише утвердив народну мову як основу літературної — він створив нею високоінтелектуальні твори, пронизані громадянським пафосом, почуттями патріота свого народу, дав зразки високої і чистої лірики. Шевченкову мову сприйняли як взірцеву його сучасники, і за цим взірцем почала далі розвиватися і вдосконалюватися українська літературна мова, незважаючи на абсолютно несприятливі для цього обставини — офіційні заборони, територіальну роз'єднаність та ін. Творчість П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Франка, Лесі Українки і багатьох інших українських письменників становить золотий фонд нашої літератури і мови. Але можу створювали не лише представники красного письменства. Це і українські вчені —історики та філологи М.Драгоманов, М. Грушевський, А. Кримський, М. Сумцов, Д. Вагалій, фізик І. Пулюй, біолог І. Верхратський, етнограф і фольклорист В. Гватюк та інші.

Навіть коротке ісвування української державності після Жовтневого перевороту в царській Росії дало великий злет духовного життя українського народу. Активно створювалась наукова термінологія, розвивалась художня література, публіцистика, ділове мовлення, освіта національною мовою. Одна» тоталітарний режим комуністичної партії зробив усе можливе, аби припинити ці процеси, збочити їх, вивести на інший шлях. Так, спеціальні партійні постанови 30-х років поставили вимогу перед термінологічними комісіями вилучити із словників терміни, відмінні від російських, проводити далі термінологічну роботу на зближення української і російської термінологій. Те ж саме стосувалося правопису, навіть літеру ґ було вилучено з українського алфавіту, щоб у ньому було якомога менше розбіжностей з російським. Однак розвиток мови не можна зупинити, хоча він і піддається впливові і тискам. І в радянський період української історії українська літературна мова продовжувала розвиватися в художній літературі, публіцистиці, але звузилася сфера її застосування в науці, діловому мовленні, в освіті, особливо вищій. Створився певний розрив між усною і писемною формами літературної мови: усна літературна мова вживається обмежено, тим часом як писемна форма мови, особливо в художній літературі набула високого ступеня розвитку. Тому перед інтелігенцією, зокрема пвг ред учителями, стоїть велике і важке завдання: відродити українську мову, розширити сферу її функціонування, очистити від суржику в усному мовленні. Для цього насамперед треба переконати кожного українця вживати рідну мову, навчати нею своїх дітей.

 

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

Завдання 1. Прочитати текст, застосовуючи необхідні екстралінгвістичні засоби, визначити логічні частини монолога, його емоційно-експресивні відтінки, мовні засоби, їх творення. Схарактеризувати уявного співбесідника.

1. Ой квітко листопадова!             Тебе я, може, вимислив?

Живу, неначе згадую                     Але забуть не зміг.

Забутий вже сюжет:                       Чи ти по той бік відстані,

злітаю, потім падаю                       то розділила нас,

і рухаюсь вперед.                           проткнувши губи вістрями

Проте назад обернена                    тернин, фарбуєш час?

душа моя давно,                             Червоними прожилками

і вишилося тернами                       переткано весь сніг,

дороги полотно.                             і біль, мов поклик, глибоко

і на весь голос подумки                 відлунює в мені,

кричу, аж горло рву;                      Чи кровоносні судини

рахую дні, як сходинки,                 полопалися скрізь:

і падаю, мов звук:                           червоною полудою

безодню чую спиною,                    та пеленою сліз

очима — глибину,                          все затяглось — ні щілини.,.

До тебе, люба, лину я,                   Перед очима — скло,

хоч знаю, розминусь...                   А світ червоно-білими

Бо широко в минулому                 снігами замело.

і невидющо нам,                             І ущільнився простір

де погуки зозулині                         як снігу повсть товста,

зринають тут і там...                      і вже тернини гострії

Наосліп серця кинувся                   й мені вп'ялись в

із листопаду в сніг...                      уста (П. Мовчан).

РОЗДІЛ.ОСНОВНІ КОМУНІКАТИВНІ ОЗНАКИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

ЛЕКЦІЯ 3. Орфоепічні норми української літературної мови

ПЛАН.

1. Поняття орфоепії.

2. Вимова голосних звуків в українській мові.

3. Вимова приголосних звуків.

4. Асиміляція приголосних.

5. Спрощення приголосних у звукосполученнях.

6. Милозвучність мовлення.         

Література

Бабич Н.Д.Основи культури мовлення. — Львів, 1990. — С. 173-178.

Орфоепічний словник / Укл. М.І. Погрібний. — К., 1984.

Сучасне українська літературна мова / За ред. А.Л. Грищенка. — К., 1993. — С. 62-65.

Українська літературна вимова і наголос. Словник-довідник. — К., 1973.

 

1. Поняття орфоепії. Однією з найважливіших ознак української літературної мови є її орфоепічна унормованість, тобто наявність цілої системи правил вимови, наголошування та інтонування.

Українська літературна вимова склалася на базі говірок середньої Наддніпрянщини, зокрема полтавсько-київського діалекту. Особливості вимови, характерні для саме цього мовного середовища, були найпоширенішими і найбільш вільними від фонетичного впливу інших мов, тому їх було покладено в основу орфоепічних норм української літературної мови. Правила орфоепії склалися завдяки діяльності українських письменників, культурних та громадських діячів, науковців уже в другій половині XIX століття і підтримуються носіями літературної мови в наш час. У формуванні та закріпленні орфоепічних норм велику роль відігравав і продовжує відігравати театр, а також радіо і телебачення, «які в кращих своїх програмах відтворюють зразкову літературну вимову. Знання орфоепічних норм та їх дотримання є одним із суттєвих показників загальної культури людини. Тому для вчителя будь-якого фаху природним і органічним є прагнення до правильної вимови та наголошування, а також культивування такого ставлення до мовних нори в учнівському середовищі.                                                     

Орфоепіявизначається як сукупність правил вимови, на­голошування та інтонації, а також як розділ мовознавства, що вивчає і систематизує норми літературної вимови. Проблема ор­фоепічної норми виникає в тих випадках, коли в мові існує два або більше варіантів вимови одного й того ж звука. Так, у різних діалектах української мови звук [ч] вимовляється як твердий або як пом'якшений, тому природно з'являється питання про те, який з цих варіантів відповідає літературній нормі, а який є порушенням норми.

Щоб добре засвоїти правила літературної вимови, слід усвідом­лювати, які причини призводять до їх порушення, чого треба уникати в своїй вимові.

Порушення норм української літературної вимови відбуваються здебільшого під впливом таких чинників:

а) вплив певної місцевої говірки або ширше — вплив територіального наріччя, що звичайно охоплює значний регіон. Так, на Слобожанщині нерідко можна почути м'який звук [р'} на місці нормативного твердого: [у р'амц'і], [чотир'ма], [буквар']. Також трапляється ненормативна вимова твердого [л], де норма вимагає м'яку вимову: [білше];

б) вплив іншої мови, з якою українська перебуває в безпосередньому контакті. Зокрема, це стосується впливу російської мови, причому не лише на суміжних з Росією територіях, а й на всій території України внаслідок розширеная мережі шкіл з російською мовою викладання, російськомовної освіти у вузі тощо. Такий вплив спричиняє «акання» на зразок російської вимови, тобто вимову [а] на місці [о] в ненаголошеному складі: [галава], [папра]сити, [заба]ронений тощо. Також під впливом російської мови часто доводиться чути м'яку вимову звука [ч]: [ч'асто], [ч'і]стий і под. Водночас на українських територіях, суміжних з Польщею, можна відзначити шепелювату вимову приголосних [с]. [з], [ц]: [с^шіно}, [уз^ж'али], [синиц^ч'а] тощо;

в) вплив письма, графіки. Ця помилка з'являється внаслідок вимови окремого звука чи сполучення звуків відповідно до звуко­вого значення літер. Наприклад, в українській графіці звук [д^ж] передають двома літерами джміль, джерело. Під впливом письма учень засвоює вимову двох звуків [д] і [ж] у цьому слові, а не одного. Отже, корекція вимови учня з боку вчителя набирає над­звичайно важливого значення. Те саме стосується вимови дієслів­них форм типу смієшся, сміється, де в кінці слід вимовляти[с’с'а], а не [шс'а], [ц'ц'а], а не [т'с'а].

Таким чином, порушення орфоепічних норм з'являються не випадково, вони пов'язані з умовами, в яких функціонує і розви­вається мова.

Практичну допомогу в засвоєнні норм орфоепії можуть надати словники, зокрема орфоепічний словник, укладений М. І. Погріб­ним. Цей словник нараховує понад 40 тисяч слів сучасної україн­ської літературної мови, поданих у різких формах, і може слугу­вати як довідник з норм вимови та наголошування. Користуючись орфоепічними словниками та довідниками, слід пам'ятати, що для запису усного мовлення використовують спе­ціальну систему літер та позначок, які фіксують особливості ви­мови кожного звука. Такий запис називається фонетичною транс­крипцією. Як відомо, повної відповідності між звуками та літера ми немає (наприклад, букви є, ї, ю, я можуть позначати як два звуки, так і один звук), тому виникає потреба у такому письмово­му відтворенні, коли кожному звукові відповідає тільки за ним закріплений графічний знак. Такі можливості і надає фонетична транскрипція.

Розрізняють деталізовану і спрощену фонетичну транскрипцію. Розглянемо спрощену фонетичну транскрипцію.

У спрощеній фонетичній транскрипції використовують літери українського алфавіту, крім літер я, ю, є, ї, які можуть позначати два звуки, та літери щ, яка завжди передає на письмі два звуки — [ш] та [ч]. Не використовують у фонетичній транскрипції також ь, який не передає звука. Звуки, що мають у вимові відтінок ін­шого звука, позначають відповідною літерою алфавіту і вгорі з правого боку літерою того звука, який є відтінком, наприклад: [е^и] — так передають звук [е] з наближенням до [и]; [о] — так пе­редають звук [о] з наближенням до [у]: с[е^и]ло, к[о^у]жух.

Злиті звуки позначають двома з'єднаними дужкою літерами:

Нескладові звуки позначають відповідною літерою з дужечкою над нею: [у], [ї] (пра[у]да, кра[ї]).

У транскрипції використовують також спеціальні діакритичні знаки, які передають певні особливості звуків. Діакритичні зна­ки можуть бути підрядковими і надрядковими. Використовують такі діакритичні знаки:

['] після літери вгорі — м'якість приголосного: ку[л']ка, [с']іно;

[:] після літери — подовження звука: сі[л’:]ю, зна[н':]я;

['] над голосним — наголос у слові.

У мовленнєвому потоці повнозначні слова і суміжні з ними службові, що не мають самостійного наголосу, функціонують як одне фонетичне слово: [здому], [надобр'ійем].

Використання фонетичної транскрипції навіть у спрощеному вигляді дає можливість подати у письмовій формі вимову того чи іншого звука, складу, слова чи цілого тексту.

2.Вимова голосних звуків в українській мові. Вимова голос­них звуків певною мірою залежить від того, наголошеним чи ненаголошеним є голосний звук, тобто від позиції цього звука відносно наголошеного складу. Наголошений склад вважається сильною позицією для голосного звука. У сильній позиції голосний звук вимовляється найбільш виразно: т[и]хо, т[е]пло, г[о]луб. Ненаголошений склад є слабкою позицією для голосного звука. У цій позиції голосний вимовляється менш виразно: т[и]хенький, т[е]пленький, г[о^у]лубка. Ненаголошений голос­ний звук у вимові зазнає певних змін щодо тривалості, інтен­сивності, якості самого звука, тобто зазнає незначної редукції (вимовляється менш інтенсивно, є менш тривалим за часом зву­чання, частково змінює якість). Такі зміни є більш чи менш по­мітними залежно від акустичних характеристик звука. Так, на­приклад, зміни звуків [а], [у], [і] в ненаголошеній (слабкій) позиції майже непомітні. Пор.: р[а]дість — р[а]діти, д[у]б — д[у]би, г[і]лка — г[і]лки. Водночас зміни звуків [е], [и], [о] в нена-голошеному складі помітніші. Пор.: с[е]ла — с[е^н]лб, п[й]ше — п[и"]семний. У деяких випадках можуть бути помітними зміни звука [о]: Пор.: г[6]луб — г[о^у]лубка.

В українській мові голосні звуки переважно вимовляються чітко і виразно у будь-якій позиції. Тому їх називають звуками повного творення. В українській мові не має яскравого вияву редукція ненаголошених звуків, характерна для російської мови. Пор.: укр. [молоко] і рос. [м'ьлоко], де [ъ] — короткий за трива­лістю невиразний звук, [о] — короткий за тривалістю звук, на­ближений до [а]. В українській мові така вимова звука [о] ненор­мативна.

Розглянемо особливості вимови кожного з голосних звуків української мови.  

Як уже зазначалося, звуки [а], [о], [у] вимовляються в сильній і слабкій позиціях майже однаково.

Звук [а] в усіх позиціях вимовляється виразно, чітко, ніколи не скорочується: с[а]д, с[а]док, с[а]дівник; ч[а]с, ч[а]си, ч[а]со-вий; г[л'а]нь, г[л’а]дач, г[л'а]дачі.

Звук [у] в усіх позиціях також вимовляється виразно, чітко: к[у]к[уІр[у]дза, поб[у]д[у]вати, п[у]рп[у]ровий. Вимова цього зву­ка зазнає змін лише у позиції після голосного перед приголосним: [у] може ослаблюватися до невиразного звука, який не утворює складу: а[у]диторія. Подібним чином може вимовлятися приго­лосний [в], коли він стоїть після голосного: пра[у]да, чо[у]ни, ле[у]. Це буде розглядатися нижче.

Звук [і] вимовляється чітко в усіх позиціях. Вживається цей звук після м'яких приголосних, а також після приголосних, що злегка пом'якшені: [д'І]д, [д'і]ди, [д'і]дуган; [ш’Г|сть, [ш'і]стьма; [ч’ї]тко, {ч’і]ткий.

Вимова звуків [о], [е], [и] дещо відрізняється у сильній і слаб­кій позиціях. Звук [о] як наголошений, так і ненаголошений, вимовляється виразно, повнозвучно, ніколи не переходить в [а]: в[о]ди, в[о]да, в[о]дяний, [о]бг[о]ворення, [о]бг[о]в[о]рити, запроп[о]нувати, в[о]л[о]гий, зр[о]бити, п[о]х[о]дити і под. У ненормованому мов­ленні спостерігаємо вимову звука [о] з наближенням до [а] під впливом російської мови: г[а]в[а]рити, х[а]лодний, к[а]лись. Та­кої вимови слід уникати і виправляти помилки в учнів.

Ненаголошене [о] перед наголошеним складом з [у] може ви­мовлятися з незначним наближенням до [у]: з[о]ля, т[о]му, к[о]жух. Це наближення є менш помітним перед складом з на­голошеним [і]: г[о]лівка, п[о]ріг, х[о]дімо, св[о]їм.

У словах іншомовного походження наближення до [у] не від­бувається: п[о]пулярний, 6[о]рдюр. Також [о] вимовляється пов­нозвучно у префіксах до-, о-, про-, об-, роз-: д[о]бути, [о]дужати, [о]брубаний, пр[о]буджений, р[о]злучений.

Звук [в] вимовляється чітко в позиції під наголосом: с[е]ла, н[е]бо, т[е]плий. Не втрачає своєї якості звук [е] також на початку слова: [е]кран, [е]тап. Достатньо чітко звук [е] вимовляється, коли він входить до складу закінчення: Петр[е], друг[е], серц[е]м. У ненаголошеній позиції звук [е] наближається у вимові до [и]: с[е^и]ло, т[е^т]пло. Особливо відчутне це наближенння перед скла­дом з [і], [и], [у]: в[е^и]діть, в[е^и]ли, в[е^и]ду. Вимова з наближенням до [и] спостерігається також у позиції між м'якими приголосни­ми: європе[йе^нц'], засво[йе^нн':а], змага[йе^яц':а].

Звук [и] вимовляється чітко в позиції під наголосом: т[и]хо, с[и]н, бл[и]зько. В деяких ненаголошених позиціях звук [и] та­кож вимовляється виразно. Це спостерігаємо в закінченнях при­кметників: готов[и]и, чист[и]й, готов[и]м, чист[и]м, у формі на­казового способу дієслів; вийд[и], витр[и]. В інших ненаголоше­них позиціях звук [и] вимовляється з помітним наближенням до [е]: зб[и^в]рати, п[и]сати. Особливо відчутне це наближення перед складом з наголошеним [е]: ж[и]ве, п[и]семний, т[и]жневий.

Отже, мн бачимо, що звуки [е] та [и] в ненаголошеній позиції звучать однаково. Зближення, нерозрізнення вимови цих звуків становить характерну рису української орфоепії. Це створює ор­фографічну проблему, оскільки написання не відповідає вимові.

3. Вимова приголосних звуків. Приголосні звуки української літературної мови вимовляються у переважній більшості випад­ків виразно, чітко. Сильною позицією для них є позиція перед го­лосними [а], [о], [у].

Розглянемо вимову окремих груп приголосних української мови.

Дзвінкі приголосні [б], [в], [д], [з], [дз], [дж], [ж], [г], [ґ], [д], [з’], [дз'1, вимовляються дзвінко в кінці слова: хлі[б], ду[б], ві[з], ґе[дз ] сні[г], бар[в], ні [ж]. Росіянам, які вивчають українську мову, слід пам'ятати, що дзвінки приголосні, на відміну від російської мови, в кінці слова не оглушуються: гра[д], плі[д], моро[з]_.

Шиплячі [ж], [ш], [ч], [дж] в українській літературній мові тверді: [ч]а[ш]а, [ж]ати, б[дж]оли.

Особливо слід звернути увагу на необхідність твердої вимови звука [ч] та сполучення звуків [шч], яке позначається літерою щ. Під впливом російської мови спостерігається ненормативне по­м'якшення цього звука. Така вимова характерна для південно-східного наріччя, поширеного зокрема на Слобожанщині та на Півдні України. Треба вимовляти: [ч]истий, [ч]орний, [ч]асто, [ч]ути, [ч]ереви[ч]ки, хо[ч], [шч]едрий, лі[шч]ина, [шч]астя.

Шиплячі звуки лише злегка пом'якшуються в позиції перед [і]: [ш']ість, [ч']ітко, [шч']льний. Не можна вимовляти твердий шиплячий у цій позиції, хоч таку вимову, на жаль, можна по­чути: [ши]сть, [жи]нка і под. Шиплячі треба вимовляти як напівпом'якшені також і тоді, коли вони подовжуються: узбі[ч':]я, збі[ж':]я, узви[ш':]я.

В українській мові існує протиставлення твердих і м'яких приголосних. Пари за ознакою твердості/м'якості утворюють звуки: [дз]-[д'з’ ], [т]-[т'], [з]-[з'], [с]-[с’], [ц]-[ц’], [дз]-[дз'],[л]-[л’],[дз]-[д'з’], [н]—[н’], [р]-[р']- Протиставлення твердих і м’яких приголосних ми спостерігаємо, наприклад, у словах: там — тям, рис — рись, лад —- ладь, брат — брать тощо. Інші приголосні звуки [б], [п], [в], [ф], [м], [г], [ґ], [к], [х] не здатні пом'якшу­ватись. Лише у позиції перед і вони злегка пом'якшуються: [б']ігти, к[в’]іти, [п']існя. Таке ж пом'якшення спостерігаємо перед голосними [а], [о], [у] в небагатьох українських словах: морк[в’]яний, ть[м’]яний, с[в']ято.

Після аналізу вимови деяких груп приголосних перейдемо до розгляду вимови окремих приголосних звуків.

Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється глухим звуком в кінці слова та перед приголосним: бук[в], крок[в], рин[в], най[в]пливовіший. Іноді доводиться чути вимову в цих позиціях глухого приголосного, що можна пояснити впливом російської мови: бук[ф], пла[ф]ка. Така вимова ненормативна, її слід уникати. У позиції після голосного та на початку слова цей звук набуває більшої звучності і переходить в [у] нескладовий: пра[у]да, Є[у]ропа, по[у]торити, зна[у], [у]чора, [у]па[у].

Звук [ґ] властивий лише деяким словам української мови: а[г]рус, [ґ]ава, [ґ]ума, [ґ]едзь, [ґ]удзик, [ґ]анок, [ґ]ніт (тягар), [ґ]речний, [ґ]рати (іменник), [ґ]андж, [г]атунок, джи[г]ун та ін. Він відрізняється від характерного для української мови звука [г]. Пор.; [г]олова — [ґ]анок, [г]рати (дієслово) — [ґ]рати (іменник). За новим українським правописом, у словах іншомов­ного походження звук [ґ] може вимовлятися лише у власних на­звах паралельно із звуком [г] у тих випадках, коли ці назви у мові-джерелі мають звук [г]: [г]даньськ і [ґ]даньськ, [г]ете і [ґ]ете. Однак реально ми спостерігаємо вимову звука [ґ] не лише у власних назвах іншомовного походження, а й у загальних на­звах, запозичених із західноєвропейських мов: педа[ґ]о[ґ], рег­ламент, інтелі[ґ]енщя. Літера Ґґ на позначення звука [ґ] віднов­лена в українському алфавіті за 4-м виданням «Українського пра­вопису» .

Звук [дж] — злитий звук, завжди твердий: [дж]ерело, [дзк]міль, бу[дж]у. Лише у позиції перед [і], як уже зазначалося вище, цей звук злегка пом'якшується: б[дж']ілка. Треба розрізняти звук [дж] і сполучення звуків [д] і [ж], які позначаються літерами д, ж. У сполученні звуків [д] і [ж] кожен звук вимовляється окремо. Таке сполучення трапляється на межі префікса і кореня: пі|дж]ивити, ві[дж]имати.

Звук [дз] — теж злитий звук, який, може бути і твердим і м'я­ким: [дз]воник, [дз]еркало, [дз']юрчати. Роздільна вимова цього звука типу [дз]воник, так само як і роздільна вимова, наприклад, у слові [дж]ерело, є порушенням орфоепічної норми. Сполучення звуків [д] і [з], яке трапляється на межі морфем, вимовляється так, що кожен звук лунає окремо: пі[дз]олистий, на[дз]вичайний.

Звук [л] може бути і твердим, і м'яким: к[л]ас, [л]ипа, |л’]ютий, [л']ялька. Грубим порушенням літературної норми є м'яка вимо­ва звука [л] перед [е]: [л’]екція. Такої вимови слід уникати і ви­правляти помилки в учнів.

Звук [р] постійно твердий у кінці слова й складу: ліхта[р], буква[р], зві[р]ки, чоти[р]ма. М'яка вимова у цих позиціях є не­нормативною.

Звук [ф] — глухий твердий приголосний, властивий лише сло­вам іншомовного походження: [ф]акт, [ф]ото, [ф]ар[ф]ор, [ф]естиваль. У ненормативному мовленні трапляється вимова звукоспо­лучення [хв] у подібних словах: [хв]орма, [хв]арба. Такої вимови слід уникати. Доводиться спостерігати і зворотне явище — звуко­сполучення [хв] вимовляється як [ф]: [ф]ороба, [ф]іртка. Подібна вимова перебуває за межами літературної норми.

Звук [ц] в літературній вимові — м'який звук у більшості позицій, зокрема й у кінці слова: хлопе[ц'], молоде[ц'], шве[ц']. Цей звук вимовляється як м'який і перед голосними [а], [о], [у]: пра[ц']я, вули[ц’]я, [ц']ього, [ц']юкати, крім слів іншомовного походження: царина, цукати. Тверде [ц] вимовляється перед [е], [и]: ли[ц]е, [ц]их, [д]ими.

Звук [й] — м'який приголосний звук. У кінці слова та в пози­ції після голосного перед приголосним цей звук вимовляється як [ї] нескладовий; кра[ї], зна[ї], пита[ї]те. На початку слова та в позиції між голосними звук [й] вимовляється чітко: [йо]го, [йа]рмарок, чу[йе^н]те, зна[йе^и]мо.

4. Асиміляція приголосних у звукосполученнях. Вимова приголосних у звукосполученнях має свої особливості у порівнянні з тим, як вимовляються ці приголосні у позиції, наприклад, між голосними, після голосного, у кінці слова або перед голосним на початку слова. Коли приголосні звуки опиняються поруч, один з них може зазнавати якісних змін під впливом іншого звука. Найчастіше один із звуків уподібнюється іншому. Таке явище називається асиміляцією. Наприклад, у слові зсередини перший приголосний звук уподібнюється наступному, тому вимовляється подовжений звук [с:]: [с:]середини.

Розглянемо типові випадки асиміляції приголосних звуків.

1. Зміни дзвінких перед глухими. Дзвінкий приголосний вна­слідок впливу наступного глухого звука втрачає дзвінкість і ви­мовляється як глухий: зцідити — [сц']ідити, з хати — [сх]ати, розподіл — ро[сп]оділ, вогко — во[хк]о. У наведених словах ви­мова не відбивається на письмі (пишемо не так, як вимовляємо). Водночас є слова, в яких вимова відбивається на письмі (пишемо так, як чуємо): схилити — [сх]олити, спочатку — [сп]очатку.

Типовим випадком асиміляції дзвінких перед глухими є вимо­ва префікса з- і прийменника з перед наступним глухим приго­лосним: префікс з- і прийменник з уподібнюються глухому і ви­мовляються як глухий звук [с]: зцілити — [сц]ілити, зсипати — [с:]ипати, з татом — [ст]атом. На письмі таке уподібнення — передається тільки перед приголосними к, п, т, ф, х: [сф]ормува-ти — сформувати, [ст]ворити — створити, [ск]ривдити — скрив­дити, але [с:]унути — зсунути.

Піддається асиміляції за ознакою глухості/дзвінкості також кінцевий дзвінкий приголосний [з] односкладових префіксів роз-, без- перед наступним глухим приголосним. Таку вимову спосте­рігаємо у швидкому темпі мовлення: розподілити — ро[с]поділити, забезпечити — забе[с]печити. Як бачимо, така вимова не від­бивається на письмі. Проте у повільному темпі мовлення перева­жає чітка вимова кінцевих приголосних, тобто асиміляція не від­бувається. Уподібнення не відбувається також, коли корінь слова починається на [с]: бе[з]силий, ро[з]сідлати, бе[з]сміху.

У позиції перед глухими [к] у словах: ні[х]ті, кі[х]ті, ле[х]ко, во[х]ко, дьо[х]тю, ді[х]тяр та похідних. Така вимова не позна­чається на письмі (пишемо нігті, кігті, і под.). Усі інші приголос­ні всередині слова перед наступним глухим не зазнають асиміля­ції, на відміну від російської мови. Так, в українській мові вимов­ляється ду[б]ки, ло[ж]ка, гри[б]ки.

2. Зміни глухих перед дзвінкими. У межах слова й на меж і слів глухі приголосні перед наступним дзвінким вимовляються дзвінко: молотьба — моло[д ]ба, кісьба — кі[з']ба, отже — о[д]же, якби — я[ґ]би. Така вимова, як бачимо, не відбивається на письмі.

3. Зміни свистячих перед шиплячими. До групи свистячих належать звуки [з], [с], [ц]. У позиції перед шиплячими ці звуки вимовляються як шиплячі. Розглянемо приклади.

Звукосполучення [с+ш] вимовляється як [ш:]: принісши — прині[ш:]и, вирісши — вирі[ш:]и.

Звукосполучення [з+ш] вимовляється як [жш]: вивізши — виві[жш]и, безшумний — бе[жш]умний. Можливе й повне упо­дібнення, коли це звукосполучення вимовляється як [ш:]: зши­ти — [ш:]ити.

Звукосполучення [з+ж] вимовляється як [ж:]: зжовкнути — [ж:]овкнути, безжалісний — бе[ж:]алісний.

Звукосполучення [з+ч] вимовляється як [жч}: безчесний — бе[жч]есний, розчистити — ро[жч]истити. На початку слова це звукосполучення вимовляється як [шч]: зчорніти — [шч]орніти, з чого — [шч]ого.

Звукосполучення [з+дж] вимовляється як [ждж]: з джерела — [ждж]ерела, з джурою — [ждж]урою.

4. Зміни шиплячих перед свистячими. Шиплячі звуки вна­слідок сусідства зі свистячими уподібнюються останнім. Розглянемо приклади.

Звукосполучення [ш+с ] вимовляється як [с':]і милуєшся — милує[с':]я, смієшся — сміє[с':]я.

Звукосполучення [ж+с'] вимовляється як [з'с ]: наважся — нава[з'с']я, намажся — нама[з'с']я.

Звукосполучення [ч+с ] вимовляється як [ц'с']: не морочся — моро[ц'с ]я, не мучся — не му[ц'с']я.

Звукосполучення [ш+ц ] вимовляється як [с'ц ]: на дошці — на до[с'ц*]і, на вишці — на ви[с'ц']і.

Звукосполучення [ж+ц ] вимовляється як [з'ц ]: у книжці — у кни[з ц ]і, запоріжці — запорі[з'ц']і.

Звукосполучення [ч+ц'] вимовляється як [ц':]: на річці — на рі[ц':]і, дочці — до[ц':]і.

5. Зміни звуків [д] і [т] перед шиплячими. У позиції перед шиплячими можуть зазнавати змін звуки [д] і [т]. Розглянемо приклади.

Звукосполучення [д+ш] наближається у вимові до [джш]: молодший — моло[джш]ий, підшити — пі[джш]ити.

Звукосполучення [д+ч] вимовляється наближено до [джч]: відчути — ві[джч]чути, підчепити — пі[джч]епити.

Звукосполучення [д+ж] наближається у вимові до[джж]: віджати — ві[джж]ати, підживити — пі[джж]ивити.

Звукосполучення [т+ш] вимовляється як [чш]: коротший — коро[чш]ий, багатший — бага[чш]ий.

Звукосполучення [т+ч] вимовляється як [ч:] уквітчати — укві[ч:]ати, вітчим — ві[ч:]им.

6. Зміни звуків [д] і [т] перед свистячими. У позиції перед свистячими звуки [д] і [т] також можуть асимілюватися. Розглянемо приклади.

Звукосполучення [д+с] вимовляється з наближенням до [дзс] і до [дзц]: звідси — зві[дзс]и і зві[дзц]и, підсолити — пі[дзс]олити.

Звукосполучення [д+ц] вимовляється з наближенням до [дзц]: над цим — на[дзц]им.

Звукосполучення [д+з] вимовляється як [дзз]; відзначити — ві[дзз]начити.

Звукосполучення [д+с ] вимовляється як [дзс'}: підсіяти — пі[,дзс ]іяти, відсіч —- ві[дзс']іч.

Звукосполучення [д+ц'] вимовляється з наближенням до [дзц']: двадцять — два[дзц']ять, молодці — моло[дзц']і.

Звукосполучення [д+з ] вимовляється як [дзз']: від зірок — від[дзз']ірок.

Звукосполучення [т+с] вимовляється як [ц:]: братство —бра[ц:]тво.

Звукосполучення [т+ц] вимовляється як [ц:]: коритце — кори[ц:]е.

Звукосполучення [т'+с ] вимовляється як [ц :]: робиться — роби[ц :]я, навчається — навчає[ц':]я.

Звукосполучення Іт+ц'] вимовляється як [ц :]: ворітця — ворі[ц : ]я

7. Зміни твердих перед м'якими. Звуки можуть асимілюватися також за ознакою твердості/м'якості. Під впливом наступного м'якого приголосного попередній твердий може пом'якшуватися: могутній — могу[т'н ]ій; пісня — пі[с'н']я, повість —пові[с'т'], цвях — [ц'в']ях, стіл — [с'т']іл, свято — [с'в']ято. Як правило, таке асимілятивне пом'якшення не позначається на письмі. Асимілятивного пом'якшення зазнають здебільшого звуки [д], [т], [н], [л], [с], [з], [ц], [дз]. Однак на межі морфем ці приголосні не пом'якшуються: ро[зв']ідати, пі[дн']імати, [зв']істка, ві[дл']якувати.

Отже, звуки, які знаходяться поруч, взємодіють у мовленнєвому потоці, асимілюються, і ці процеси відтворюються у нормативній вимові.

5. Спрощення приголосних у звукосполученнях. Поряд з явищем асиміляції у літературній вимові спостерігаємо також спрощення звуків у групах приголосних, тобто випадіння у вимові окремих приголосних звуків. Спрощуються ті звуки, які займають місце всередині групи. Так, слово студентський вимовляється як студе[нс ]кий, агентство як аге[нс]тво і лод. У словах іншомовного походження це явище не відбивається на письмі: контрастний вимовляється як контра[сн]ий, гігантський вимовляється як гіга[нс']кий. Але в словах слов'янського походження у переважній більшості випадків спрощення відбивається на письмі: че[сн]ий — чесний, виї[зн]ий — виїзний, швидкі[сн]ий — швидкісний, перехре[сн]ий — перехресний, у[сн]ий — усний, обла[сн]ий — обласний, жалі[сн]ий — жалісний, захи[сн]ий — захисний.

І все ж досить часто не тільки в іншомовних словах, а й у словах слов'янських за походженням спрощення звука не відбивається на письмі. Переважно це спостерігаємо на межі морфем — кореня і суфікса. У такому разі вимова і написання не збігаються. Саме такі слова потребують уваги.

Розглянемо ті групи приголосних, у вимові яких послідовно відбувається спрощення, що не позначається на письмі.

-стр- —[с:]: шістсот — ші|с:]от;

-ста- — [сн]: шістнадцять — ші[сн]адцять, баластний — бала[сн]ий, контрастний — контра[сн]ий;

-стл— [сл]: пестливий — пе[сл]ивий, хвастливий — хва[сл]и-вий;

-стц'- — [сц¹]: невістці — неві|сц']і, відпустці — відпу[сц ]і;

-здц'- — [ац ]: поїздці — пої[зц']і;

-нтст- — [нст]: студентство — студе[нст]во;

-нтськ- — [нс'к]: парламентський — парламе[нс к]ий, депонентський — депоне[нс'к]ий;

-стськ- — [с':к]: туристський — тури[с к]яй, журналістський — журналі[с к]ий, модерністський — модерні[с':к]ий.

Спрощення в групах приголосних може супроводжуватися асимілятивними змінами. Коли один із звуків не вимовляється, це призводить до того, що поруч опиняються приголосні, один з яких зазнає впливу з боку іншого. Частіше буває так, що попе­редній звук зазнає впливу наступного. Внаслідок цього вимова слова значно відрізняється від того звукового складу, який пере­дається орфографічно. Розглянемо приклади.

-тськ- — [ц ]: депутатський — депута[ц']кий, кандидатський — кандида[ц']кий;

-стц- — [сц ]: танцюристці —танцюри[сц']і, артистці — арти[сц']і;

-стч- — [шч]: невістчин — неві[шч]ин;

-стд- — [зд]; шістдесят — ші[зд]есят;

-тст— [цт]: братство — бра[цт]во, багатство — бага[цт]во.

Як бачимо, явище спрощенння можна спостерігати в багатьох типах слів української мови, його, так само як і асиміляцію, треба відтворювати в літературній вимові.

6. Милозвучність мовлення. В українській мові існують певні правила, за якими поєднуються звуки в мовленнєвому потоці. Ці правила спрямовані на те, щоб полегшити вимову для того, хто говорить, і сприймання для того, хто слухає. Українська мова уникає насамперед збігу голосних звуків. Тому ми говоримо ріка й озеро (а не ріка і озеро)_у були в Олега (а не були у Олега). Небажаним також є важкий збіг приголосних. Тому ми говоримо використовують у промисловості (а не використовують в промисловості), запишеш усе (а не запишеш все). Дотримання пра­вил поєднання голосних та приголосних звуків забезпечує милозвучність мовлення.

Українська мова досягає милозвучності завдяки розвиненій системі варіантів різноманітних мовних елементів, які чергуються: прийменників (у — в, з - зі — із, над — наді, під — піди перед — переді), сполучників (і — й), часток (би —б, же — ж), префіксів (від— віді-, над— наді-, об— обі, під— піді-, в— у-), постфіксів (ся— сь), початкових та кінцевих звуків у словах (ужити — вжити, іти — йти, знову — знов). Вживання того чи іншого варіанту визначається його звуковим оточенням.

Розглянемо засоби милозвучності української мови.

1. Чергування у — в.

У вживається після приголосних, для того щоб уникнути їх збігу: приніс у кошику, слід уживати.

Також у вживається на початку речення перед приголосним: У кабінеті фізики. Учора відбулася нарада. У1997 році. У Японії В вживається між голосними, щоб уникнути збігу голосних: знайшли в автомобілі, запитали в автора.

На початку речення перед голосним також уживається при­йменник в: В Україні. В олімпіаді брали участь.

У позиції після голосного перед приголосним можливе вживання обох звуків; у швидшому темпі мовлення вживають в, у повільнішому — у: написала в листі — написала у листі, система вдосконалення — система удосконалення.

2.   Чергування і — й.

Сполучник і вживається на початку речення: / ви прийдете? І обстежувати доведеться?

Після приголосних також уживається варіант і: ліс і поле, хліб і олія, сніг іде. У таких випадках можливе вживання синонімічного сполучника та: ліс та поле, хліб та олія.

Сполучник й уживається між голосними: клени й акації; ріки й озера; не тільки у статтях, а й у монографії. Можливе вживання синонімічного сполучника та: клени та акації, ріки та озера.

У позиції після голосного перед приголосним можливе вживання обох варіантів: дощі ідуть — дощі йдуть, газети і журнали — газети й журнали.

Однак сполучник й не вживається, коли зіставляються поняття: конкурс «Бабусі і онуки», дні і ночі.

3.   Чергування часток би — б, же — ж.

Частки, що закінчуються на голосний, уживаються після приголосних: сказав би, сказав же, він би, він же.

Частки, що складаються з приголосного звука, вживаються після голосних: сказала б, сказала ж, вона б, вона ж.

4.   Чергування прийменників з — зі — із.

Прийменник з може мати форми зі, із. Варіант зі вживають, коли наступне слово починається зі збігу приголосних: зі мною, зі школи. Варіант із уживають між приголосними, коли в наступному слові наявний збіг: пив із джерела, дістав із скрині.

В інших випадках уживають прийменник з: приїхав з міста, приїхала з міста. Зрідка вживається прийменник зо: разів зо два.

б. Чергування прийменників над — наді, під — піді, перед — переді, у — уві та аналогічиих префіксів.

Варіанти; що містять голосний, вживаються у випадку збігу приголосних у наступному слові: наді мною, піді мною, переді мною, уві сні.

В інших випадках уживають варіанти без кінцевого голосного: над полем, під дахом, перед вами.

Подібним чином уживаються префікси. Пор.: відкинути — відібрати, надкусити — надібрати, обгорнути — обігріти, підшити — підірвати, усунути — увійти. ,

6. Чергування постфіксів -ся—сь.

Перед приголосними вживаються форми дієслів на -ся, перед голосними — на -сь.: навчалася в інституті, дивлюсь у воду.

Отже, дотримання правил милозвучності є обов'язковою умовою грамотного, досконалого мовлення. Слід постійно звертати увагу на те, як використовують засоби милозвучності письменники, публіцисти, науковці, всі ті, хто володіє взірцевим мовленням.

 

 

ЛЕКЦІЯ 4. Використання словникового та фразеологічного складу української мови

ПЛАН.

1. Багатство словника.

2. Точність слововживання.

3. Чистота і ясність лексики.

4. Висновки.

 

Література

Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А.Словник паронімів української мови. — К., 1986.

Караванський Святослав.Практичний словник синонімів української мови. — К., 1995.

Курс сучасної української літературної мови. — Т. 1.: За ред. дійсн. члена АН УРСР Л.А. Булаховського. — К., 1954. — С. 56-113.

Шерех Юрій. Нарис сучасної української літературної мови. — Мюнхен, 1951. — С. 13-71.

 

Кожна людина володіє певною кількістю слів, яка забезпечує її фахову діяльність та контакти з іншими людьми. Словниковий запас значною мірою індивідуальний. Відома героїня роману І. Ільфа і Є. Петрова мала в обігу всього 30 слів (звичайно, маємо тут сатиричне загострення), натомість автори художніх творів уживають 10 тис. і більше слів. Людина, професією якої є слово (учитель, журналіст, письменник, громадський чи політичний діяч, правник, проповідник), має протягом усього життя збагачувати свій словник, поповнювати пам'ять стійкими виразами-фразеологізмами. Адже це забезпечить важливу якість висококуль­турної мови — багатство словника, яке дає змогу точно, доступно і влучно висловити свою думку — чи то письмово, чи в усній формі. Як збагатити власний запас слів та виразів, як добитися точності та різноманітності висловлювання, як уникнути засмі­чення своєї мови — ці питання є змістом пропонованої лекції.

1. Багатство словника.Українська мова належить до розвину­тих мов світу, і це підтверджується наявними загальними словниками, як-то «Словник української мови» в 11 томах, численними галузевими словниками (інакше — термінологічними з різних галузей науки і виробництва) та перекладними. Але словники, становлячи собою систематизований збір лексики української мови, не відтворюють усе ж тієї реальної кількості слів, які побутують у різних текстах - художній літературі, публіцис­тиці, наукових працях — та в усному мовленні. Отже, тим, хто хоче збагатити свій словниковий та фразеологічний запас, від­криваються широкі можливості. Читання книг авторитетних ав­торів — це поки що один із найбільш ефективних шляхів засвоєння нових слів, вивчення мови взагалі, кращого не вигадано в світі. Але водночас повинна відбуватися й цілеспрямована робота над словом: виписування незнайомих слів, з'ясовування їх значень, запам'ятовування влучних, свіжих слів, які раніше вам не траплялись. Другий шлях — це виробити звичку читати словники, звертатися до них, щоб довідатися про значення слова. Ця звичка конче потрібна вчителеві: не можна йти на урок, детально не з'ясувавши значення термінів .чи просто незрозу­мілих слів, які трапилися у викладі матеріалу в підручнику. Навчаючи дітей, учитель навчається і сам. Третій спосіб розви­нути свою мову — слухати промови, лекції кваліфікованих про­мовців, що дасть змогу не лише запам'ятати окремі слова, а й їх правильну вимову, контекст, у якому вони вживаються. На­решті, вічним джерелом збагачення особистого словника є усна народна мова: на базарі, в електричці, на селі у родичів не раз можна почути нове, свіже та влучне слово, приказку, прислів'я, що вражають своєю точністю та дотепністю. Отже, кожний, хто хоче оволодіти словом, має взяти собі за правило записувати на окремі картки чи в зошити прочитані чи почуті слова і вирази, які сподобались, запам'ятались: колись вони стануть вірними помічниками в підготовці доповіді, виступу, статті тощо. У мину­лому столітті, коли не було спеціальних наукових установ, де б укладали словники української мови; та й сама мова офіційно не була визнана урядом, справу фіксації слів і виразів україн­ської мови взяли на себе нечисленні представники української інтелігенції — вчителі, лікарі, письменники, які вели записи усного народного мовлення. Наслідком такої подвижницької ро­боти, заснованої лише на любові до рідного народу і рідного слова, постав «Словарь української мови» за редакцією Бориса Грінченка на 68 тис. слів, що вийшов протягом 1907—1909 рр.

2. Точність слововживання.Для того, щоб мова була ясною і зрозумілою, а співбесідник чи читач розумів вас саме так, як ви того хочете, необхідно висловлюватися точно. Що означає точ­ність висловлювання? Це відповідність слова тому предметові чи явищу, яке воно називає. Таким чином той, хто говорить, пови­нен добре знати предмет, про який він повідомляє, і його назву. Нечітке, неясне уявлення про предмет, відсутність чітко сформу­льованої думки спричиняє помилки у виборі слів в усному і пи­семному мовленні. Для того, щоб їх уникнути, слід знати про де­які властивості слів, про способи їх організації а словниковому складі, роль у їх творенні словотвірних частин слова — префік­сів, суфіксів, про стилістичні відтінки та ін. Насамперед слід па­м'ятати про таку властивість слова, як багатозначність.

Під нею розуміють здатність слова одночасно вживатися з кілько­ма значеннями. Наприклад: слово лагідний може означати внут­рішні риси людини: «спокійний, сумирний, тихий» (лагідний ха­рактер, вдача), «ніжний, ласкавий» (лагідний до дітей), людські стосунки, риси, ставлення тощо: «дружній, пройнятий доброзич­ливістю» (лагідне життя, лагідні взаємини, лагідне запрошен­ня). Водночас лагідний уживається із значенням «приємний для сприймання, нерізкий, м'який, ніжний», але властиве пред­метам, явищам природи: лагідне світло, лагідна осінь, лагідні хвилі, лагідний берег («рівний, нестрімкий»). Якщо мовцеві відо­ме лише перше значення — стосовно людини, то таким чином він позбавлений можливості використати це слово для характеристи­ки різних явищ природи, а це збіднює мову. Довідатися ж про інші значення слів можна лише читаючи художню літературу, слухаючи живе усне мовлення, використовуючи словники.

Явище багатозначності— природний засіб економії мови, зусиль мовця: обмежена кількість слів допомагає відтворити різноманітність природи, наслідки розумової діяльності людини, її складний психічний світ. Однак приблизне або неточне уяв­лення про різні значення полісемічного (тобто багатозначного) слова може спричинити помилки, порушення норм слововживан­ня. Так, наприклад, в усному мовленні, у текстах наукового або публіцистичного характеру помічаємо вживання слова зустріча­тися щодо явищ абстрактного характеру: зустрічається помил­ки, зустрічаються факти, зустрічаються труднощі. Чи пра­вильно це? Звернімося до тлумачного Словника української мо­ви. Він фіксує такі значення цього слова: 1) Зближатися, схо­дитися один з одним, рухаючись назустріч: «Ми на вулиці зу­стрілись — Лена з татусем і я» (П. Тичина). 2) Сходитися разом, бачитися де-небудь: «Сказать їй хочу так багато, а як зустріну­ся — мовчу...» (В. Сосюра). Ці значення мають цілий ряд відтін­ків, серед них і такий, як «траплятися на шляху, десь, у якомусь місці, що передбачає стосунок до конкретного предмета, який справді трапляється на шляху того, хто рухається»: «До самого села не зустрілося жодної живої душі...» (О. Гончар). Однак на­явність такого відтінку не дає підстав використовувати слово зу­стрічатися в сполученні з словами факти, помилки тощо. Кра­ще використати синонім траплятися. Отже, недостатнє знання значень слова зустрічатися призводить до порушення норм ук­раїнського слововживання.

Від багатозначності слід відрізняти омоніми — слова, од­накові за звучанням, але різні за значенням. Уживання їх не ста­новить труднощів, оскільки омонімія легко усувається контекс­том, тобто в реченні завжди можна встановити значення того чи іншого омонімічного слова. Наприклад: «М'яке вечірнє світло вливалося у вікна» і «У хатині чисто, охайно, світло». Значення омонімів світло (іменник) і світло (прислівник) не потребує якихось додаткових роз'яснень. Складнішими є випадки, коли маємо справу з словами іншомовного походження. Без знання їх значень контекст не завжди дає точне уявлення про зміст слова. Пор.: «Кораблі стоять на рейді» — тільки з словника можемо до­відатись, що рейд означає зручну для стоянки судів частину моря біля берега. Інший приклад: «Ліс — найнадійніший друг парти­занів. Звідси вони щодня робили рейди, підстерігаючи на шляхах обози, нападали на французів» (Кочура). Контекст дає досить приблизне уявлення про значення слова, точніше визначення знайдемо в словнику: «несподіване проникнення в глибину тери­торії ворога, щоб завдати йому удару». До різновидів омонімів належать омоформи — збіг у звучанні певних форм різних частин мови: три (друга особа наказового способу дієслова), три — числівник; омофони— слова, що мають однакове зву­чання, але різне написання: «Ну й охочий брат мій Ігор До усяких жвавих ігор. Де яка у світі гра є, Залюбки у неї грає» (з ж. «Перець»); омографи — слова, що однаково пишуться, але вимовляються по-різному: тепло і тепло, приклад і приклад тощо.

Омоніми здебільшого використовують із спеціальними завдан­нями: здивувати, розсмішити несподіваною грою слів, напри­клад: «їжте, гості, борщ — пироги несуть». Слово несуть на слух можна розуміти подвійно: «подають» і «нема» (при написанні не окремо — не суть, тобто «не є» — суть — стара форма дієвідміню­вання дієслова бути, означає множину). У літературній мові омоніми часто є основою пародій, каламбурів, засобом для ство­рення певного смислового і звукового ефекту. Пор. приклад останнього:

Лукаш: Ой, скажи, дай пораду,

Як прожити без долі?

Доля: Як одрізана гілка,

Що валяється долі. (Леся Українка).

У плані культури мови щодо вживання омонімів слід зробити таке застереження: треба складати речення з ними настільки повно, щоб виключити можливість двозначного тлумачення. На­приклад: «Мені дуже, сподобався «Спартак» (балет, команда, роман?). Обсяг речення недостатній для розуміння назви «Спар­так». Омофони можуть створювати неясності в усному мовленні. Тому, готуючи текст для виступу, а дикторові — до читання на радіо, телебаченні, слід уважно його переглянути, щоб уникнути звукових збігів, які допускають подвійне тлумачення значення слова. Наприклад, у реченні «Це не мене» слово мене можна тлу­мачити подвійно: як займенник першої особи і як форму май­бутнього часу дієслова минати — мине. Отже, слід розширити речення: «Це не мене кличуть» або «Це порушення так просто не мине».

Близькими до омонімів є слова, схожі за звучанням, але різні за значеннями. Такі слова називаються паронімами. Відріз­няються вони одне від одного здебільшого кількома звуками, які належать до суфіксів або префіксів, інколи також і наголосом. Наприклад: дослідний і дослідницький. Перше означає «який стосується досліду, пов'язаний з ним» — дослідна ділянка, до­слідна лабораторія. Друге має значення «який стосується дослід­ника, належить йому»: «це явище має дослідницький інтерес» (тобто становить інтерес для дослідника); «У своїй дипломній роботі Іван Петренко виявив неабиякі дослідницькі здібності» (тобто здібності дослідника). Інший приклад: зарозумілий і зрозу­мілий. Перше означає «який поводиться гордовито, самовпевнено, пихато»: «Не знаю тільки, в кого вона вдалася така горда, така неприступна... Така вона якась зарозуміла, так дивиться згори на всіх» (І. Вільде). Друге — «Доступний для сприймання»: зрозуміле завдання, зрозуміла мова. Особливо багато паронімічних зближень спостерігається серед іншомовних слів. Порівняй­мо, наприклад, слова фігурний, і фігуральний. Перше означав «який має складну форму, що нагадує контур (фігуру) якогось предмета чи істоти: дерева, його частини, птаха, геометричної фігури тощо, наприклад, фігурні ніжки стола, фігурна нарізка овочів і под. Друге має значення «насичений стилістичними фігурами (виразами, конструкціями речень)» — фігуральна мова, «переносний, образний» — фігуральний зворот, фігуральне зна­чення слова. Близькість, але не тотожність звучання слів-паронімів становить велику небезпеку для правильного їх уживання: часто можна спостерігати використання одного слова замість іншого у невідповідному контексті, наприклад: «Я про це не маю і ніякої уяви» (треба уявлення), бо перше означає «здатність змальовувати, створювати або відтворювати що-небудь у думках, свідомості; фантазію», а друге — «відомості про що-небудь, поняття, образ». Допомогти в розрізненні значень слів-паронімів можуть спеціальні посібники, такі як книга Є. Д. Чак «Складні випадки українського слововживання» (К., 1969) та «Словник паронімів української мови» Д.Г. Гринчишина і О.А. Сербенської (К., 1986).

Неточне слововживання дуже часто відбувається від незнання синонімів або невмілого користування ними. Насамперед слід мати чітке уявлення про синоніми взагалі та їх типи. Синонімами називаються слова, різні за звучанням, але близькі за значенням, наприклад: концентрувати, скупчувати, зосереджувати, консолідувати. Спільним значенням для цього синонімічного ряду є значення «збирати докупи, об'єднувати», хоча кожний із синонімів має ще додаткові відтінки цього значення. Розрізняють синоніми ідеографічні — такі, що з різних бо­ків характеризують поняття, предмет, явище, вказують на різні вияви його; інакше кажучи, ці синоніми частково відрізняються своїми значеннями, наприклад: мітинг, збори, віче, сход (схід), збірка. Усі ці слова означають одне поняття «зібрання людей». Але мітинг — короткочасна акція, здебільшого політична; збори можуть бути не лише політичного, а й професійного чи якогось іншого характеру, відбуватися тривалий час; віче — це урочиста назва такого зібрання людей, яке приймає надзвичайно важливі рішення для всього народу; збірка означає зібрання невеликої кількості людей; сход (схід) — збори сільської громади (в істо­ричному минулому України). Стилістичні синоніми означа­ють одне поняття, але відрізняються додатковими емоційно-експресивними відтінками, які зумовлюють уживання синоніма в тому чи іншому стилі. Наприклад, до слова нікчема, яке ви­ражає зневагу, можливі пом'якшуючі синоніми літературного вжитку ніщо, нуль або ж розмовні, виразно зниженого характеру тля, хробак, слимак. У синонімічному ряді орлиний, орлій, гор­дий, проникливий перше слово має переносне значення «те саме, що гордий» і позначене відтінком піднесеності. Однак слово орлій значно перевищує попереднє слово у вираженні урочистості, у підкресленні величності чогось; поруч з ними слово з прямим значенням гордий виглядає як нейтральне, звичайне, таке, що вживається для позначення об'єктивно існуючої ознаки. Стиліс­тичні відтінки синонімів ніби «розводять» їх за різними сферами вживання: так, слово гордий можна вжити і в буденній розмові, і в урочистому виступі, слово ж орлій виключно в урочистому стилі.

Інколи в науковій лінгвістичній літературі можна знайти думку про наявність тотожних за значенням слів-синонімів, так званих абсолютних синонімів. Це слова типу мовознавство, лінгвістика; вертоліт, гелікоптер; майбутнє, прийдешнє; гля­діти (дитину), доглядати. Вони справді позначають однакові поняття (в межах своїх рядів), однак стилістичні відтінки різні: іншомовні слова відзначаються певною сухістю, книжністю, сло­во глядіти є розмовним, а доглядати загальновживаним. Отже, якщо в наведених синонімічних рядах відсутня різниця в значеннях, то в стилістичних відтінках вона є, що підтверджує думку про відсутність у мові абсолютно тотожних, взаємозамінних слів. Як видно з наведених прикладів синонімів, вони об'єднуються в синонімічні ряди (гнізда). Всередині ряду є показник, який ще має назву домінанти: він, по-перше, найбільш точно виражає суть поняття, по-друге, стилістично нейтральний. Інші члени ряду характеризують предмет з різних боків або передають різні емоційно-експресивні відтінки. Користування синонімами забезпе­чує досягнення кількох якостей високої культури мови. Знання слів-синонімів допомагає уникнути одноманітності викладу — ус­ного чи письмового. В учнівських усних переказах не раз можна почути надокучливе повторення дієслова казати: він сказав, а той йому і каже... Тимчасом до слова казати можна підібрати] кілька синонімів, використання яких залежатиме від змісту, ситуації: говорити, висловлюватися, розповідати, наказувати, загадувати, веліти тощо. Багатство мови — це значною мірою багатство синоніміки. Українська мова має велику кількість си­нонімів. Людина, що хоче опанувати мову, повинна систематично збирати синоніми. Як це зробити7 Завести собі правило читати художню літературу з ручкою в руках і стосиком карток. Тоді завжди можна, натрапивши на яскравий синонім, виписати його, обов'язково в достатньому для розуміння контексті. Якщо ці картки ставити в певному порядку (окремо іменники, прикмет­ники, дієслова), то згодом непомітно назбирається словничок синонімів для власного користування.

Синоніми не лише збагачують наш словник, роблять мову різноманітною, а й допомагають висловитися найбільш точно, втілити в слова ідею, думку, висловити почуття. Ось чому дово­диться витрачати часом значні зусилля, добираючи влучне слово. Автографи творів видатних письменників добре ілюструють цю думку: за ними можна пізнати напружену роботу автора в доби­ранні найточнішого слова. Звернімося до твору М.Коцюбин­ського «Дорогою ціною». Одне з речень первісного тексту мало такий варіант: «Колосисте море синіло під росою в слабому світлі». Письменника не задовольнило слово слабе, очевидно, внаслідок його надто загального, нечіткого значення. Він ви­правляє його на синонім тьмяне, яке точніше передає ступінь інтенсивності світла. Остаточний варіант: «Колосисте море си­ніло під росою в тьмяному світлі». В іншому творі, «Лялечка», знаходимо заміну слова колір на його синонім барва: «Запах і барва квіток ставали сильнішими, свіжішими...». Очевидно, це пояснюється тим, що слово колір конкретніше, уживаніше, до того ж більш літературне; слово ж барва властиве народній мові, воно менш прив'язано до якоїсь певної сфери вживання.

Користуючись синонімами, слід пам'ятати, що кожен синонім має певне коло слів, з якими може сполучатися. Наприклад, но­вий сполучається з словами рік, одяг, зміст, вік, почуття, під­мет, але не пов'язується з словами сонце, очі, серце. Його синонім модерний може поєднуватися з словами роман, поезія, краватка, костюм, але не може з словами рік, почуття тощо. Неврахування цієї особливості синонімів призводить до помилок, як ось у реченні: «Старий горобець намагався відхилити увагу собаки від пташеняти». Можна відхилити кватирку, двері, а увагу —відволікти.

Щоб збагатити і урізноманітнити свою мову, крім синонімів, дозволено користуватись словами, які перебувають у відношен­нях роду і виду. Наприклад, до родової назви дерево видовими є дуб, береза, клен і т. д. У викладі можна чергувати слова дерево і дуб, дерево і береза і под. Ось як це робить великий майстер слова Михайло Коцюбинський: "Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст,— я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки». Видову назву молоко в іншому реченні він заміняє родовою напій, а потім використовує образний вислів — парафраз — екстракт луки, перед цим обгрунтувавши, пояснив­ши подібне вживання.

Однак переважне вживання родової назви замість видової, особливо в тих контекстах, де потрібна саме видова назва, з погляду культури мови неприпустиме. Маємо на увазі поширене останнім часом уживання в усному мовленні транспорт, замість конкретного його виду: «Запізнився, бо транспорт погано пра­цює» (краще: трамвай, тролейбус не ходив), або слова дитина, замість конкретного дочка, син, хлопчик, дівчина. Це збіднює мо­ву, надає усному мовленню неприродного офіційного відтінку.

Існують слова і словосполучення, що можуть зближуватися в конкретному контексті. їх також слід використовувати, щоб уникнути одноманітного повторення. Наприклад, розповідаючи про якусь особу, крім імені та по батькові, її можна назвати за прізвищем, за професією, можна вжити певний образний вислів, наприклад, учитель — невтомний трудівник, чуйна людина то­що. Такі замінники синонімів називають перифразами (або парафразами). Вони широко вживані в поезії, публіцистиці, в усному урочистому мовленні. У парафразі намагаються відбити якусь головну, провідну рису предмета чи особи. Наприклад, у збірці статей, присвячених її. Г. Тичині, різні автори дали ось такі визначення — назви поета: «Слава нашої поезії», «Народний поет», «Поет і громадянин», «Геній народу», «Майстер поетич­ного слова», «Великий гуманіст» та ін. Окремі парафрази стають крилатими, тобто починають широко вживатися не лише на письмі, айв усному побутовому мовленні: зелена хвиля («відти­нок шляху, який можна проїжджати з більшою, ніж звичайно, швидкістю»), біле золото («вода», «бавовна»), голубий вогник («телевізор») і под.

Отже, використання синонімії та близьких до неї явищ урізно­манітнює і збагачує нашу мову, служить вимозі точності і ясності слововживання.

3. Чистота і ясність лексики. Ці дві ознаки культури мови в лексиці досягаються за, допомогою умотивованого, доцільного використання тих лексичних запасів мови, які з погляду норми є правильними, прийнятними. Але й це ще не все: перенесення мовних елементів одного стилістичного плану (хоча б вони й були нормативними) в інший стилістичний план також може ство­рювати враження засміченості мови, її громіздкості, неясності тощо. Чистоту і ясність української літературної мови порушує невмотивоване, тобто не зумовлене потребами спілкування, вжи­вання таких груп лексики:

Місцеві слова, або діалектизми. Норми літературної мови не допускають уживання місцевих варіантів слів, граматичних форм в усному і писемному мовленні. Особливо актуальна ця вимога для сільського вчителя, оскільки переважно в сільській місцевості зберігаються ті чи інші місцеві відмінності. Учитель не лише повинен стежити за своєю мовою, а й виправляти помил­ки в мові учнів. Це повинен робити і математик, і фізик, і вчи­тель фізкультури та будь-якого іншого предмета. Отже, не можна вживати свайба, коли є літературне весілля, вагани замість ноч­ви, банити замість мити (посуд), больниця замість лікарня, врем'я замість час, тута замість тут, всьо замість усе і под. Слід вивчати говірку своєї місцевості, щоб відрізняти її від літератур­ної мови і успішніше долати вживання місцевих елементів.

Жаргонізми і вульгаризми. Потяг до оригінальності, особли­во у молоді, приводить до засмічення мови різними «модними» словами, запозиченими часто з інших мов або властивих певним соціальним чи професійним групам. Вирази і слова ловити кайф, домашка (домашня робота), енка (пропуск), відик (відео), універ (університет), фак (факультет), маг (магнітофон), старі (батьки), подруга (звернення до товаришки замість імені) та інші створю­ють враження недбалості, фамільярності, хоча деякі з них мають просто розмовний відтінок. Якщо окремі елементи жаргону мо­жуть бути допущені, в товариській бесіді однолітків або людей одного кола, то вживання вульгарної лексики ні в якому разі не може бути виправдане, навіть якби до цього спонукав гнів, неспо­дівана образа тощо. Лихе слово ще нікого не прикрашало, а від­сутність контролю за своєю мовою поступово стає другою нату­рою. Не можна уявити таку людину на місці вчителя: адже лайливі, згрубілі слова в устах учителя принижують гідність учня, а це неприпустимо.

Недоцільне вживання канцелярських і книжних слів та виразів.Загальновживана літературна мова, незалежно від форми її існування — усної чи писемної, стає сухою, недостатньо ясною внаслідок перенесення в неї елементів офіційно-ділового стилю — так званих канцеляризмів. Багато хто з мовців навіть не помічає, як недоречно звучить в усному мовленні проживати замість жити, мешкати, зачитати замість прочитати, сухофрукти, склотара, рибо- чи м'ясопродукти замість конкретних видових назв. Декому може здатися, що якщо ці слова вживають в оголо­шеннях, на вивісках, то в них немає нічого забороненого. Так, але вся справа в тому, де доречно вживати подібні слова і вирази. Одна справа — накладна на товар, у якій, можливо, й зручно використовувати згадані назви, інша — усне мовлення. Цю різни­цю слід чітко усвідомлювати. Елементи офіційно-ділового та нау­кового стилів — це і значна частина віддієслівних іменників з су­фіксами -нн(я), -тт(я), -аці(я), накопичення яких заважає швидко схоплювати зміст. Візьмімо для прикладу такий текст: «З метою прищеплення студентам — майбутнім філологам — усвідом­лення важливості й необхідності реалізації на уроках укра­їнської мови загальнодидактичного принципу зв'язку навчання з вихованням, ми пропонуємо їм, починаючи з першого курсу, добирати до практичних занять такий дидактичний тек­стовий матеріал, який відображає загальнолюдські цінності...» Тут досить близько стоять віддієслівні іменники прищеплення, усвідомлення, далі - реалізація, що робить усе речення громізд­ким та малозрозумілим. У таких випадках віддієслівні іменники краще заміняти дієсловами та дієприслівниками, а зайві слід вилучати. Слід вилучати і сполучник з метою, який належить до канцелярських штампів. Наведений вище текст можна виправити так: «Щоб студенти — майбутні учителі — усвідомили важливість і необхідність здійснювати на уроках української мови загальнодидактичний принцип зв'язку навчан­ня з вихованням, ми пропонуємо їм, починаючи з першого курсу, добирати до практичних занять такий текстовий матеріал, який відображає загальнолюдські цінності.»

Уживання без потреби іншомовних слів і термінів. Ясність мови, її легке розуміння може забезпечити тільки загальновжи­вана мова, якою спілкуються широкі кола населення. Однак жодна мова не обходиться без запозиченої лексики, яка відбиває культурні, економічні та політичні контакти народів між собою. Питання про межі вживання чужомовних слів завжди хвилювало мовознавців і всіх не байдужих до долі рідної мови. Справді, і якщо мова насичена іншомовними словами, то людині доводиться робити додаткові розумові зусилля для її сприймання. Звичайно, є багато слів іншомовного походження, які вже пов­ністю засвоєні нашою мовою і не сприймаються як чужі. Хто буде здогадуватися про іншомовне походження слів крейда, барвінок, левада, дах? Мовиться, отже, про вживання таких слів, чужомовність яких відчувається. В усному мовленні іншомовні слова справляють враження претензійності, особливо коли до них є від­повідники в рідній мові. Та і в мові спеціальній, виробничій чи науковій, краще обходитися власними термінами, ніж удаватисябез потреби до чужомовних. Чи варто, наприклад, уживати термін темпоральний, коли є відповідник часовий, локальний, коли є місцевий, користуватись словами дайджест, рефері, моніто­ринг, коли можна вживати українські огляд, суддя, стеження?  Список подібних слів, до яких в українській мові є різнозначні відповідники, можна було б продовжити. Дехто намагається свідомо вживати якомога більше іншомовних слів, мовляв, так звучить по-науковому. Даремні намагання прикрити іншомовними словами відсутність глибокого змісту й оригінальних думок! Це завжди дуже легко розпізнати. Отже, можна подати такі рекомендації щодо вживання іншомовних слів:

1) Уникайте в усному мовленні і в писемному тексті накопичення іншомовних слів, заміняйте їх існуючими в українській мові відповідниками. Наприклад, у газетній статті читаємо: Прак­тика економічного розвитку європейських країн свідчить, що З метою захисту власного товаровиробника вони оголошували ембарго на імпорт продуктів харчування, незважаючи на те, що імпортні продукти дешевші за вітчизняні». Звичайно, людині з економічною освітою, та й просто освіченій людині відомі зна­чення термінів ембарго, імпорт, імпортний. Але газету читають і люди без вищої освіти. Тому краще зазначені слова замінити українськими відповідниками заборона, ввезення. Зміст речення значно полегшується для сприймання.

2) Якщо без іншомовного слова обійтися не можна, його слід обов'язково пояснити. Для вчителя таке ставлення до іншомовних слів має стати законом.

3) Не вживайте іншомовних слів, значення яких вам не відоме!

4) Прислухаючись до мови учнів, студентської молоді і помічаючи зловживання іншомовними (сьогодні це переважно англіцизми) словами, що перетворює мову на сленг, не лінуйтеся тактовно зробити зауваження, пояснити хибність подібного слововживання.

Обговорюючи проблему використання слів іншомовного по­ходження, не можна не торкнутися і стосунків української мови а російською — мовою, що була до недавнього часу офіційно прийнятим засобом спілкування в межах СРСР, обов'язковою для вивчення в школах України та й мовою навчання для багатьох українців. Двомовність, як відомо, рідко коли буває рівноцінною, оскільки мовець якоюсь однією мовою володіє краще, ніж іншою. Рідна мова для українців виявилася непрестижною, такою, що перебуває на периферії спілкування. До того ж вона зазнала сильного впливу російської мови, що виявилося і в лексиці, і в фразеології, звуковому складі, в побудові словосполучень та окремих синтаксичних конструкцій. Щоб підняти престиж укра­їнської мови, особливо в її усній формі, слід пильно стежити за дотриманням мовних норм, не допускаючи вживання русизмів типу бумага, пуговички, полоска, воротнік, часи, правиться, сміятися над ним і под. Допомогти в цьому може зокрема книга за загальною редакцією О. Сербенської «Антисуржик» (Львів, 1994), у якій подано рекомендації щодо усунення ненормативних слів і виразів в українській мові. Однак найкращий засіб доби­тися високої культури українського мовлення — це постійно уживати українську мову на роботі (поганий приклад дають ті вчителі, які, провівши урок українською мовою, на перерві з дітьми, колегами говорять російською), вдома, на вулиці, в різ­них закладах і установах, куди доводиться звертатися в певних справах.

Літературні штампи.. У газетах, журналах, зокрема в стат­тях публіцистичного характеру, часто можна подибувати вирази і звороти, які кочують від статті до статті, набуваючи функцій го­тових, «ходячих» слів і виразів, або інакше — штампів. Це зде­більшого викликано особливостями журналістської праці, яка вимагає високого темпу, швидкого відгуку на ту чи іншу подію. Тому й вдаються автори газетних статей до такого готового мате­ріалу, внаслідок чого виникають постійні епітети типу продук­тивна праця, активно відгукнулись, доленосні рішення, стра­тегічне партнерство або звороти підняти питання, мати місце, по лінії, з боку, в справі і под.

Літературні штампи первісно створювались як образні, влучні вислови, однак від постійного вживання образність поступово стирається і колись свіжі та влучні епітети перестають хви­лювати читача. Так, твердження «ми живемо у складний і напру­жений час», яке висловлюється стосовно кінця XX ст., однаково можна прикласти й до іншого періоду, епітети складний і напру­жений уживаються автоматично, не відбиваючи сутності по­няття.

Ще більшої шкоди завдають штампи, перенесені з офіційно-ді­лового стилю. Візьмімо речення: «Необхідно переглянути підхід адміністрації шкіл, заступників директорів з виховної роботи до управління і контролю за її станом» (Із збірника наказів і розпоряджень управління освітою). Зайвим тут є словосполучен­ня з боку; два однорідні члени управління і контроль вимагають різного керування, тому краще буде до управління нею і контро­лю за її станом. В остаточній редакції це речення може звучати так: «Необхідно переглянути підхід адміністрації шкіл, заступ­ників директорів з виховної роботи до управління нею і контро­лю за її станом».

Неприпустимо, коли штамповані слова і вирази використову­ють на уроках української літератури, історії, та й будь-якого іншого гуманітарного предмета. Звичні, заяложені слова і фрази знижують виразність, яскравість мови, а це означає, що промова учителя не зачепить серця учнів, залишить їх байдужими.

Ми розглянули найважливіші випадки використання лексич­них (меншою мірою фразеологічних, але про них пізніше) засобів мови, які дають змогу забезпечити її багатство і різноманітність мови, точність слововживання, чистоту і ясність висловлювання. Взявши до уваги викладені положення, кожний, хто бажає вдо­сконалювати свою мову, може це робити самостійно, звертаючись до словників, посібників та кращих зразків української літера­тури.

 

ЛЕКЦІЯ 5. Стилістична диференціація лексики української літературної мови

ПЛАН.

1. Емоційно-експресивне забарвлення слів. Функціо­нальний поділ лексики.

2. Поняття про нейтральну лексику.

3. Розмовна лексика, її класифікація за стилістичними та струк­турними ознаками.

4. Книжна лексика, її класифікація за сти­лістичними та структурними ознаками.

5. Висновки.

 

Література

Ахманова О.С.Очерки по общей и русской лексикологии. — М., 1957.

Винокур Т.Г.О содержанни некоторых стилистических понятий // Стилистические исследования. — М., 1972.

 

Для того, щоб зразково володіти мовою — в її писемній чи усній формі, необхідно не лише знати значення слів, але й мати уявлення про їх додаткові відтінки, які прийнято називати сти­лістичними. Знання цих відтінків, а також сфер, у яких ужи­вається те чи інше слово, забезпечує таку рису культури мови, як доцільність уживання. Якби раптом хто-небудь із сту­дентів звернувся до свого товариша з таким привітанням; «Доб­рий день, високошановний Петре!», то останній, мабуть, або дуже здивувався б, або образився, Прийнявши таке звертання за іро­нію. Втім за певних обставин, наприклад, на ювілейному вечорі у звертанні до старших осіб вибір згаданого слова був би цілком доцільним. Завданням цієї лекції є подати відомості про стиліс­тичні відтінки словникового складу української мови, про до­цільність використання тих чи інших шарів лексики за різних обставин спілкування.

 

1. Емоційно-експресивне забарвлення слів. Функціональний поділ лексики. Кожне слово має предметно-логічний зміст, на­приклад, школа означає «навчальний заклад для дітей або дорос­лих», трава — «рослина з однорічними м'якими пагінцями, які не дерев'яніють». У багатьох словах, крім предметно-логічного змісту, є ще й елементи, якими можна виразити певні почуття (любов, ласку, презирство, огиду тощо), підкреслити предметно-логічний зміст слова. Наприклад, водиця, голубонька, оченята — в цих словах виражені позитивні емоції, ледацюга, зубрій, плакса, хвалько, ножище — негативні. Такі додаткові елементи називаються емоційно-експресивними. Вони є природними властиво­стями слова. Однак на відміну від цих постійних природних ознак слів є ще й властивості, яких слова набувають унаслідок постійного вживання в певній галузі чи сфері людської діяль­ності. Такі властивості називають функціональними — за тими функціями, які виконують слова у певних сферах спіл­кування. Наприклад, терміни трикутник, синус, косинус, до­тична, крива використовуються в математиці для позначення математичних понять. їм не властива образність, емоційність. Водночас вони мають забарвлення, яке ми б узагальнено назвали забарвленням книжності, «ученості». На відміну від термінів математики слова таїна, багрянь, яснозорий, стоустий виклика­ють почуття прекрасного, високого, але ми усвідомлюємо, що так не говорять у щоденному спілкуванні, що це теж слова книжні, але особливого ґатунку — поетичні. Сфера поезії наклала на них свій відбиток. Інакше ми розмовляємо у побуті. Тут доречним може бути слово для привітання «Привіт!» замість «День доб­рий!», вживання слів шеф (про начальника, керівника), маг (за­мість магнітофон), летючка (замість нарада) і под., шоферувати (працювати шофером), учителювати (працювати вчителем). Крім усної мови, ці слова можуть уживатися і в мові писемній, коли цього вимагають завдання писемного твору. Переважна сфера уживання таких слів — публіцистика, художня література. На відміну від описаного вище книжного забарвлення, забарвлення наведених слів можна визначити як розмовне. Функціональні властивості слів усіма мовознавцями визнаються стилістичними, оскільки вони формують стилі: публіцистичний, науковий, діло­вий та ін, Щодо емоційно-експресивних одиниць такої одностай­ності немає, бо вважається, що вони не співвідносяться з відпо­відними стилями [3, с. 128—129]. Тому емоційно-експресивні ознаки слів здебільшого розглядають окремо від функціонально-стилістичних, що утруднює визначення стилістичної характе­ристики слова навіть ученим, зокрема лексикографам, тобто укладачам словників, не кажучи вже про широкі кола людей, які б хотіли навчитися говорити доброю українською мовою. Однак мовознавці роблять спробу об'єднати функціональні і емоційно-експресивні відтінки і властивості слів, щоб спростити, а, можли­во, й зробити точнішою стилістичну кваліфікацію слова. Розгля­немо, як це здійснюється.

Популярним у сучасному мовознавстві є поділ функціональ­них лексичних засобів на розмовні і книжні. При цьому під роз­мовною розуміють лексику, що обслуговує усне мовлення, а під книжною — ту, що вживається в писемному спілкуванні. Дослідники відзначають перехрещення, накладання емоційно-експре­сивної лексики на лексику, співвіднесену з функціональними стилями [4, с. 176]. Так, цілий ряд слів, що виражають відтінки згрубілості, пестливості, утворюють шар розмовної лексики (плакса, дівчисько, ножичок, рученька), а слова із забарвленням піднесеності, урочистості (звитяжець, стяг, мудрий, волелюбний) до­повнюють лексику книжну. Таким чином, «знижена» і «висока емоційно-експресивна лексика відповідає функціональному протиставленню «розмовна» — «книжна». Спільним виявляється і призначення функціональних та емоційно-експресивних оди­ниць: викликати асоціації з тим чи іншим змістом мовлення, виявити відповідно до призначення мовлення ту чи іншу оцінку предмета мовлення, почуття. Таким чином, подібність істотних властивостей функціональних і експресивних засобів промовляє на користь об'єднання їх в одну групу стилістично забарвлених засобів.

Доказом можливості й доцільності такого об'єднання може служити й інша спільна риса функціональних та емоційно-екс­пресивних одиниць; наявність стилістичного значення, тобто постійного й у принципі не залежного від контексту експресив­но-стилістичного забарвлення [2, с. 16]. А одиниці, що мають стилістичне значення, яке або закріплене за певним поняттям, що виражається словом, або асоціюється з можливостями його функціонального використання, можуть виступати й виступають як стильоутворюючі одиниці [Там же, с. 1]. Таким чином, наявність стилістичного значення має бути основною ознакою при стиліс­тичній диференціації мовних засобів. З огляду на це, слід прина­гідно зауважити, що поділ лексики за сферами вживання, який наводиться у вузівських підручниках з української мови, не від­биває повною мірою справжніх стилістичних властивостей слів, оскільки, наприклад, слова, що належать до різних сфер уживан­ня,— суспільно-політична, науково-термінологічна, ділова лек­сика — виявляються стилістично однорідними: їм усім властиве стилістичне значення «книжності» [1, с. 274—276]. Використо­вуючи усталені терміни «розмовний» і «книжний», усі стилістич­ні одиниці можна розподілити між цими двома групами лексики, маючи на увазі не їх функцію і формальні відмінності, зумовлені відмінностями усної і писемної форми спілкування, а стилістичне значення «розмовності» і «книжності». Перше характеризується невимушеністю, свободою і викликає уявлення про побутову сферу спілкування (реально вживаючись, як уже було зазначено» і в писемних стилях — художньо-белетристичному зокрема), друге позначене певною «сухістю», або, навпаки, піднесеністю, але в обох випадках співвідноситься із сферою інтелектуальних відношень — не лише в писемному, айв усному спілкуванні (суспільно-політичне, судове красномовство). Всередині кожної із цих двох основних стилістичних груп виділяються підгрупи.

2. Поняття про нейтральну лексику. Можливість виділення стилістично забарвленої лексики зумовлюється тим, що існує величезна кількість слів, нейтральних щодо емоційно-експре­сивного забарвлення, або індиферентних. Нейтральна лексика служить фоном, на якому розкриваються властивості стилістично навантажених слів, тією точкою, від якої відштовхуються при визначенні стилістичної забарвленості. До цього шару лексики належать слова на позначення найбільш звичайних і поширених явищ, предметів, ознак дійсності: назви рослинного і тваринного світу: дерево, клен, береза, трава, будяк, кінь, корова, теля, слон; частин тіла людини: рука, нога, ніс око, губи та Ін.; назви явищ природи: мороз, вітер, сонце, дощ; назви одягу, страв, напоїв: сукня, пальто, спідниця, джинси, борщ, хліб, молоко, картопля; назви дій, процесів, пов'язаних з життям людини: ходити, біга­ти, їсти, вчитися, працювати, молотити та ін. Нейтральні слова становлять більшу частину української лексики; вони є в усіх граматичних класах слів, за винятком вигуків, які, внаслі­док своєї специфіки — служити засобом вираження людських емоцій,— мають яскраву експресивність.

Термін «нейтральна лексика» ніякою мірою не означає, що цей шар лексики відіграє якусь незначну роль у стилістичній системі мови. Становлячи основний будівельний матеріал будь-яких стилів, нейтральні слова можуть набирати виразності при спеціальному доборі, для вираження авторського задуму. Таке явище спостерігається в художній літературі, про що свідчать кращі зразки української прози. Розберемо такий уривок: «Все навколо благало дощу, але з білястого, злинялого від спеки неба нещадно пекло сонце, і тільки вечорами в останні дні над обрієм стали громадитися хмари.

Довго збиралась десь гроза й ніяк не могла вбитися в силу, щоб дотягтися до розпареного, принишклого міста й упасти на нього зливою. Змучені спекою городяни з тривогою поглядали вечора­ми на південний захід, де короткі спалахи осявали на мить край неба й часом долинав відтіля приглушений грім. Але чи то ж таки грім?» (Б. Антоненко-Давидович). У цьому тексті 77 слів. Однак слів, що мають емоційно-експресивне забарвлення, зовсім неба­гато: благало, нещадно, змучені, тривогою. Викликають певні почуття такі виразні вислови, як вбитися в силу, розпареного міста, злинялого від спеки неба. Причиною цього є слова, вжиті в переносному значенні. У прямому ж значенні вони б не привернули нашої уваги. Отже, як бачимо, основу наведеного художнього опису становить нейтральна лексика, тобто слова, позбавлені якогось особливого стилістичного забарвлення, але змальована картина вражає своєю силою.

Виходячи з характеристики нейтральної лексики, можна зро­бити висновок, що стилістично забарвлені слова перебувають щодо неї або «нижче» (тобто маємо певне «зниження» стилю), або «вище» (в цьому разі спостерігаємо підвищення стилю) [1, с. 244—245]. Якщо скористатися термінами «розмовний» і «книжний», ужитими для позначення функціональних і експресивних одиниць, то лексика розмовна означає певне зниження стилю, а лексика книжна — підвищення.

3. Розмовна лексика, її класифікація за стилістичними та структурними ознаками. Терміном «розмовний» позначаються різні за ступенем стилістичного зниження групи. Так, переважну більшість розмовної лексики становлять слова, які, не утворю­ючи зниження стилю у власному розумінні слова, характеризу­ються більшою вільністю, невимушеністю порівняно з нейтраль­ними словами. Коли малодосвідченій людині говорять, що вона ще «зелена», а вразливу називають «тонкосльозою», то такі слова не знижують висловлювання, а надають Йому жвавості, образно­сті й експресивності. Пор. ще приклади: білоручка, авто, вокзал, газик, гальорка, трояк, товарняк, усячина, лементувати, ген-ген. Така лексика може бути названа власне розмовною на відміну від лексики згрубілої, яка являє собою справжнє зниження стилю. Уявлення про неї можуть дати такі приклади: голодранець, гультяп, примазатися, розмазня, розпатякувати, уминати (їсти) і под. Розмовно-знижену лексику навряд чи вико­ристає культурна людина в своєму спілкуванні; слова цієї групи належать до периферії літературної мови.

Крайню, межу стилістичного зниження становлять слова грубі, вульгарні типу гавкати (говорити), гадина (про людину), ґиґнути, дуля і под. Вони перебувають за межами літературної мови, проте в художній літературі використовують­ся для характеристики дійових осіб, їх мови.

Відзначені стилістичні особливості розмовної лексики знахо­дять вираження в особливостях їх змісту (семантики) і будови. Спинимося на деяких структурних ознаках досліджуваної стиліс­тичної групи.

ІМЕННИКИ. Значного поширення останнім часом у влас­не розмовній лексиці набрали утворення із суфіксом -к(а), що становить кілька груп: із значенням предметів, утворених від двох типів основ: прикметникової {анонімка «анонімний лист», моторна «моторний човен», тритонка, бруківка, шосейна, грейдерка, циркулярка, читалка і под.) і числівникової (тридцятка, десятка, двадцятка, сотка, сороківка) та із значенням дій: під­казка, замазка.

Серед іменників — назв осіб слід відзначити такі групи: а) іменники із суфіксами -ик, -ник, яким за змістом відповідають словосполучення: кадровик (кадровий працівник), сезонник (се­зонний робітник) та ін. До цієї групи належать також іменники типу інфарктних, вантажник, пляжник; іменники із суфіксами -ун, -ух(а), -к(о), що позначають осіб за рисами характеру: весе­лун, хитрун, реготун, пустун, і відповідні жіночі назви із су­фіксом -ух(а): веселуха, реготуха, пустуха, хвалько, забудько, незнайко; із суфіксом -ань на позначення зовнішніх ознак: гор­бань, вусань, вухань; в) іменники з суфіксом -к(а) на позначення осіб жіночої статі за професіями: біологічка, хімічка, дирек­торка, прокурорка, екскурсоводка. Водночас приєднання суфікса -к(а) до ряду слів не надає їм розмовного відтінку: студент — студентка, лікар — лікарка.

Усі іменники із суфіксами зменшеності, які не втратили цього значення, теж виразно розмовні: водичка, борщик, деревце, газет­ка, вітрець та ін.

В усному мовленні останнім часом поширилося вживання ско­рочених, або усічених основ: маг (замість магнітофон), авто (за­мість автомобіль), ультрафіолет (від ультрафіолетовий), про­пуск означуваного слова і вживання тільки означуючого при­кметника в значенні іменника: кооперативна (квартира), авто­бусна (зупинка), контрольна (робота) і под.

Для розмовно-зниженої лексики характерні іменни­ки на позначення осіб із суфіксами -ак(а): задавака, кривляка, ло­буряка; -уг(а): волоцюга, злодюга; -л(о): патякало, підлипайло, міняйло, базікало. Проте деякі іменники цієї групи належать до власне розмовної лексики, що зумовлено позитивним змістом їх семантики: роботяга, молодчага, бідняга. Виразно зниженими є збірні назви людей із суфіксами -н'(а), -в(а), -от(а): босячня, братва, злидота» жінота. Досить поширеними в цій групі роз­мовної лексики є складні утворення на позначення назв осіб: дармоїд, горлодер, горлохват. Іменники з суфіксами збільшеності теж позначені згрубілістю: ножище, ручище, кулачище, холодяка, носюра, басюра.

ПРИКМЕТНИКИ. У прикметників не можна з такою чіт­кістю виділяти морфологічні типи розмовних слів, як в іменни­ків. Розмовний характер значної кількості прикметників зумовлений не специфікою будови, а значенням (семантикою) слова. І все ж розмовний характер мають прикметники із суфіксами зменшеності: гарненький, рідненький, більшенький, молодесень­кий, ріднесенький, чистісінький, малюсінький, цілісінький, при­кметники із суфіксом -уват(нй) иа позначення особливостей пове­дінки, рис характеру і зовнішніх ознак людини: забудькуватий, мерзлякуватий, вовкуватий. Взагалі значна частина якісних прикметників, що передають внутрішні риси людини, позначена розмовністю: брехливий, плаксивий, балакливий, балакучий, ро­ботящий.

До розмовно-зниженої лексики належать прикметни­ки із суфіксом -ат(ий), що вказують на рясноту якоїсь ознаки, ЇЇ інтенсивний характер: зубатий, рукатий, головатий. Суфікси -езн(ий), -елезн(ий), -енн(ий), що вказують на високий ступінь ви­яву ознаки, одночасно надають прикметникові відтінку згрубіло­сті: довжелезний, силенний, здоровенний. Те саме можна сказати про суфікси -ущ(ий), -ащ(ий): злющий, багатющий, загребущий. Численними у групі згрубілих прикметників є слова, що змальо­вують зовнішність людини: голоп'ятий, твердоголовий, довготе­лесий та ін.

ЧИСЛІВНИКИ. Розмовний характер мають збірні чис­лівники шестеро, семеро, десятеро, дванадцятеро, тринадцяте­ро та двійко, трійко, п'ятірко і под.; неозначені: кільканадцять, кількадесят, стонадцять.

ЗАЙМЕННИКИ. Розмовністю позначені займенники із суфіксами зменшеності: такенький, самісінький, нікогісінько, а також неозначені: абиякий, такий-сякий, казна-який, хтозна-який, хтозна-хто і под.

ДІЄСЛОВА. Серед дієслів до власне розмовних слів належать утворення з суфіксом -ува- на позначення дій за певною професією: шоферувати, лікарювати, чабанувати. По­ширені в розмовній мові дієслова, утворені за допомогою різних префіксів та постфікса -ся: забалакатися, заговорюватися, роз­кричатися, розвередуватися, розхворітися, напроситися; змен­шені форми дієслів: їстки, питки, спатоньки. До розмов-но-зниженої лексики належать дієслова» утворені від за­йменників: викати, тикати, якати, від вигуків і звуконасліду­вальних слів: айкати, агакати, мекати. Згрубілістю позначений суфікс -ону-, який підкреслює інтенсивність дії: рубонути, сту­сонути, сипонути, рвонути і под.

ПРИСЛІВНИКИ. Серед розмовних слів багато прислів­ників: притьмом, ходором, прямцем, сидьма, ридма, тишком-нишком, часто-густо, донесхочу, духом, ліньки, живосилом, безперестань, недалечко, змалечку, трошечки. Прислівники згрубі­лого характеру трапляються рідше.

Серед СЛУЖБОВИХ СЛІВ розмовним забарвленням найбільше відзначаються частки. «Словник української мови» в 11 томах вказує на розмовний характер часток еге, авжеж, ач, аякже, ото, отож, но, дай. На нашу думку, слід додати сюди ще частку бо, яка «відтворює в певних обставинах мовлення емоцію рішучості або енергійного спонукально-наказового чи благально­го тону» [5, с. 263].

ВИГУКИ, як уже згадувалось, належать до сфери усного мовлення, окремі з них стилістично знижені, наприклад: баста, каюк, капут, геть, цить.

4. Книжна лексика, її класифікація за стилістичними та структурними ознаками. Лексика книжна, так само як і роз­мовна, не становить стилістично однорідної маси. Спільною її ознакою є стилістичне забарвлення «книжності», яке означає, що слова цієї групи відчуваються «чужими», до деякої міри штуч­ними в усному побутовому мовленні. Правда, в наш час, у зв'язку із зростанням рівня освіченості, відбуваються значні зміни в ха­рактері розмовного мовлення, і тому книжні слова дедалі більше проникають в усне мовлення, нейтралізуючись у стилістичному відношенні, про що свідчить, зокрема і відсутність спеціальних позначок при багатьох із них у словниках.

Всередині книжної лексики насамперед виділяється група слів, яку можна було б назвати власне книжною. До неї належать терміни різних галузей науки й техніки, переважна більшість із них — іншомовного походження. Це слова, позбав­лені емоційно-експресивного забарвлення.

Приклади власне книжної лексики за частинами мови — імен­ники: екзотика, єство, свідомість, тектоніка, кон'юнктура; прикметники: гомогенний, ефемерний, конфіденціальний; при­слівники: аморально, апріорі, діаметрально; дієслова: дезінфор­мувати, домінувати, регламентувати.

До книжної лексики належать також слова, що не мають термінологічного значення, але вживання яких пов'язане саме з писемною сферою мовлення: звершення, знаменувати, поборник, воєдино. Останнє стосується і деяких службових слів: внаслідок того що, незважаючи на, протягом, оскільки.

До книжної лексики слід віднести й лексику стилістично підвищену, яка позначена експресією урочистості. Урочиста лексика становить неодмінну складову частину таких писемних стилів, як публіцистика, поезія. Використовується вона і в усному мовленні, коли цього вимагають обставини спілкування (ораторський стиль). На відміну від власне книжної лексики, позначеної певною «сухістю», урочисті слова надають висловлю­ванню високої тональності, що значною мірою зумовлюється їх складом: до урочистої лексики входить певна кількість слів із старослов'янської мови, застарілих слів української мови. Ця група лексики представлена різними частинами мови — іменни­ками: стяг, зодчий, форпост (миру), провісник, воїн, борня, дар, дерзання, возвеличення, возз'єднання, торжество, клич, предте­ча; прикметниками: звитяжний, урочий, дерзновенний, велич­ний, доленосний, славний; прислівники (вони здебільшого ста­новлять утворення від відповідних прикметників): звитяжно, дерзновенно; дієсловами: дерзати, сотворити, торжествувати, провіщати, возвеличувати. Урочистий характер має вигук о: «О земле, велетнів роди!» (П. Тичина), слава: «Слава! Слава! про­котилось та й лягло до ніг (В. Сосюра), спонукальна частка хай (для вираження урочистих закликів).

Окремим відгалуженням урочистої лексики є лексика пое­тична, яка характеризується не лише своїми експресивними властивостями, спрямованими до почуттів, уяви людини, а й пев­ною стилістичною замкненістю — уживаністю лише в поетичних жанрах. Слова поетичної лексики .здебільшого становлять другі назви загальновживаних предметів, понять, явищ. Наприклад:

 

поетичні слова таїна цілунок видноколо, виднокрай, виднокруг юнка рать

загальновживані, нейтральні слова таємниця поцілунок обрій, горизонт дівчина військо

 

Як і всяка стилістична категорія, поетична лексика є історич­ним явищем. Тому склад її не може залишатися незмінним. На ньому позначається і розвиток суспільного життя, і розвиток самої поезії як жанру, і навіть мода. Поетична лексика XIX ст. значно відрізняється від сучасної. Характерною рисою україн­ської поетичної лексики XX ст. є поєднання як архаїчних, так і нових, індивідуального творення слів, спільним призначенням яких є підвищення експресивності, образності, небуденності пое­тичного мовлення. Про це свідчать наведені приклади — іменни­ки: безгомінь, безум, виногроно, вітровіння, вітровій, тепловій, зірниця, златоглави, злет, злото, цвітінь, юнь; прикметники: безтрепетний, яснозорий, світоносний, стоязикий, стрункостанний, сяйний, тепловійний, золотавий, злоточолий, чужодальній, широкозлотий, срібнокрилий; прислівники: безпечально, солов'ї­но, увись, удаль, злотисто; дієслова: розквилитися, розверзнутися, озорити.

Межа між поетичною і урочистою лексикою, а інколи між ісііижною і поетичною або урочистою не досить чітка, оскільки Урочиста лексика широко використовується також і в поезії, що зумовлено жанром, змістом, стилістичними настановами творів. Крім того, спільною рисою цих стилістичних різновидів лексики є їх переважне вживання в писемних стилях, що інколи стирає відмінності між ними (порівняй: лоно — позначено як «книжне» і «поетичне», борня — «поетичне» і «урочисте» в «Словнику ук­раїнської мови» в 11 томах).

Окрему групу всередині поетичної лексики становлять слова, засвоєні літературною мовою з усної народної творчості. На від­міну від власне поетичних слів, за якими закріпилися ознаки книжності, слова фольклорного вжитку зберігають виразний усно-народний колорит: ніченька, неволенька, доленька, жар-птиця.

У структурному плані різновиди книжної лексики одноманіт­ніші, ніж розмовної. Як уже зазначалося, власне книжна лексика включає до свого складу багато запозичень. У цьому головна від­мінність книжних слів від урочистих, де неможливі такі терміни, як дискваліфікація, інтерпретація, альтруїзм, інспіратор і под. У книжній лексиці поширені утворення від іншомовних основ за допомогою суфіксів іменників -аці(я), -изм(-ізм), -ість, -ств(о), -нн(я): інтенсифікація, інтеграція, дидактизм, інтелектуалізм, дисгар­монійність, адекватність, асиміляторство, аргументування, анулювання; дієслівних суфіксів -ува-, -изува-,(-ізува-), -ирува-: інтенсифікувати, інтегрувати, теоретизувати, абсолютизува­ти; суфіксів прикметників -н(ий), -ичн-(-ічн-), -нвн(ий), -арн(ий), -альн(ий): дисгармонійний, імперативний, альтруїстичний, ко­мпілятивний, раціональний, молекулярний; від прикметників утворюються відповідні прислівники з суфіксом -о: алогічно, аде­кватно, імперативно і под.

Частина книжної лексики і урочиста мають однакові струк­турні ознаки: це переважно слова із суфіксами абстрактності, слова з використанням старослов'янських префіксів і суфіксів. Розрізнення цих двох груп лексики здійснюється в основному за конкретними значеннями слів і сферами вживання: свідо­мість, вічність, пізнання, оскудіння, митарство, зубожіння — книжні; звершення, возвеличення, торжество — урочисті. Уро­чистий характер мають також прикметники із суфіксами -енн(ий), -анн(нй), -им(ий) і префіксом не-: незбагненний, непримиренний, нездоланний, незримий, невгасимий, нерушимий.

Щодо структурних особливостей поетичної лексики, то туті слід відзначити чималу кількість утворень з нульовим суфіксом:, блакить, вись, міць, можуть, юнь, злет; морфологічних варіантів:; зелен, рад (замість зелений, радий), молодії, ряснії, веселії (замість молоді, рясні, веселі); фонетичних варіантів: вольний (замість вільний). Незначна кількість слів має фонетичні ознаки старослов'янізмів: древо, златоглав і под.

Висновки. Таким чином, виходячи з аналізу матеріалу, ви­дається можливим зробити такі висновки: 1) при стилістичній диференціації лексичного складу слід враховувати наявність у слові стилістичного значення. Стилістичне значення включає в себе як ті додаткові властивості, що їх дістає слово внаслідок переважного вживання його в певній сфері, так і притаманне йо­му емоційно-експресивне забарвлення; 2) емоційно-експресивні і функціональні одиниці внаслідок спільності їх призначення, взаємозв'язку і перехрещування у вживанні доцільно об'єднати в одну систему стилістичних мовних засобів; 3) терміни «книж­на» і «розмовна» лексика слід розуміти ширше: лексика із за­барвленням «книжності», або стилістично підвищена лексика, і лексика із забарвленням «розмовності», або стилістично зниже­на лексика; в групі лексики розмовної виділяємо власне роз­мовну, розмовно-знижену, вульгарну лексику; книжна лексика поділяється на власне книжну, урочисту і поетичну лексику.

Повернімося до тієї тези, з якої почалася лекція. Вживання слова на своєму місці, у притаманному йому оточенні і з влас­тивим йому забарвленням утримує людину від недоречностей у висловлюванні, які можуть призвести іноді навіть до комічних ситуацій. Особливо часто це трапляється тоді, коли мовець пере­носить терміни з своєї професії на побутове спілкування. У реаль­ному житті це викликає посмішку, а у мистецтві слова — худож­ній літературі — є засобом створення комізму. Наведу приклад з п'єси Миколи Зарудного «Веселка» (П’єси.— К., 1971), у якій герой, за професією бухгалтер, освідчується в коханні: «Ринд я . Наташо... Наталіє Антонівно, ви мені сказали, щоб я забув сюди дорогу... Н а т а ш а. У вас хороша пам'ять... Р и н д я. Дуже хороша... Ще покійні мамаша говорили... Вони в мене акушеркою були по жіночій лінії, Наталіє Антонівно... То як зрозуміти ваші слива, чи є у вашому серці... якесь сальдо для мене? (Наташа розсміялась). Наталіє Антонівно, любов — це велика бухгалтерія. Кожна людина має свій активний чи пасив­ний рахунок. Наташа. У вас — пасивний. Р и н д я . А коли я збільшу дебет? Наташа. Ревізор запротестує. Р и н д я . Наталіє Антонівно, будьте ви моїм ревізором! Я розкрию перед вами всі графи своєї душі». Замість звичайних, нейтральних слів, які б годилося вжити у цій розмові, Риндя використовує професійні терміни, до того ж іншомовного походження: саль­до — «залишок», дебет — «усі наявні гроші» та ін., які позбав­лені відповідного для даної розмови забарвлення, характеризу­ються сухістю, діловитістю. Вони недоречні в ситуації, що наво­диться в п'єсі, а це викликає сміх у глядача і читача.

Однак недоречним є і надмірне вживання власне розмовної чи розмовно-зниженої лексики в офіційному виступі, у спілкуванні вчителя з учнями, батьками. Це створює враження фамільярно­сті, неповаги до співбесідника чи співбесідників. Тим більше не може мати місця така лексика в офіційних документах. Уявіть собі пояснювальну записку вчителя чи учня, написану в таких тонах: «Я спізнився на урок, тому що проґавив потрібний трам­вай. Довелося топати пішки, через що я й запізнився». Так само недоречним є й уживання книжних слів в усному мовленні або зловживання ними як у бесіді, так і на письмі (канцеляризми, штампи, про що вже говорилось у попередній лекції). Звичайно, відтінки «книжний» та «розмовний» з їх підвидами властиві не лише словам, а й словосполученням, окремим граматичним формам, синтаксичним конструкціям. Наприклад, писемній мові властиві дієприслівникові та дієприкметникові звороти, пасивні конструкції дієслова, сполучники незважаючи на, оскільки, від­повідно до та ін. Писемний, книжний характер мають і деякі конструкції речень: незважаючи на..., все ж; оскільки..., то.... Детальніше цей матеріал вивчатиметься в інших лекціях та практичних заняттях. Отже, бути уважним не лише до значення слова, а й до стилістичних відтінків слів, граматичних форм, синтаксичних конструкцій означає дбати про культуру своєї мо­ви. Допоможе в цьому не лише теоретичний матеріал, наведений у лекції, а й постійне звернення до словників. Зокрема, позначки про емоційно-експресивне забарвлення слова, сферу його вживан­ня дає тлумачний «Словник української мови» в 11 томах. Може бути корисною книга проф. В. А. Чабаненка «Стилістика експре­сивних засобів української мови» (Запоріжжя, 1993), у якій детально описані експресивні засоби української мови та їх вико­ристання.

 

ЛЕКЦІЯ 6. Складні випадки вживання деяких морфологічних форм

ПЛАН.

1. Морфологічна нормативність мовлення.

2. Особливості словозміни іменника.

3. Особливості формотворення та словозміни прикметника.

4. Особливості словозміни числівника.

5. Особливості словозміни займенника.

6. Особливості словозміни та вживання дієслова.

Література

Антоненко-Давидович Б.І. Як ми говоримо. — К., 1991.

Коваль А. П. Практична стилістика сучасної української мови.— К., 1987

Коваль А.П. Ділове спілкування.— К., 1992.

Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. Частина 2. Синтаксис: Підручник. – 2-е вид. перероб. і доп.— К., 1965.

Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. Вид 3-є. / Українська академія наук. Збірник історично-філологічного відділу № 8.— К., 1925.

Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови.— К., 1992.

Сучасна українська літературна мова / За ред. А. П. Грищенка.— К., 1993. Український правопис / 4-е вид.— К., 1993.

 

1. Морфологічна нормативність мовлення. Рівень культури мовлення людини великою мірою виявляється в морфології, де питання нормативності тієї чи іншої форми визначається досить точно. Ненормативність морфологічної форми є одним з найбільш грубих порушень у мові, тому незнання морфологічних норм свід­чить про низький рівень освіченості мовця. З іншого боку, в мові наявна варіантність словозміни різних частин мови. Звичайно, переважна більшість слів змінюється за суворими правилами, які не припускають відхилень чи паралельних утворень. Водночас існують слова, які, змінюючись за своїми граматичними ознака­ми (родами, числами, відмінками, особами, часами тощо) можуть утворювати варіанти форм. Наприклад: директорові і директору, популярніший і більш популярний, п'яти і п'ятьох, на моєму і на моїм, визначатимем і визначатимемо, повідомлятиму і буду по­відомляти і под. Дослідники вважають, що такі слова «досить об­межені за кількісним складом і розпорошені у різних стилях мови незначними вкрапленнями» [2, с. 144]. Однак саме вони по­требують розгляду, оскільки наявність нормативних варіантів ставить мовця перед проблемою вибору. Тому необхідно знати, чим саме один варіант відрізняється від іншого.

Існують варіанти рівноцінні за змістом і за сферою вживання (наприклад, відмінкові форми кількісних числівників: п'яти і п'ятьох, п'ятьма і п'ятьома). Є також варіанти, використання яких у тому чи іншому стилі з різних причин обмежене (напри­клад, усічені форми прикметників та прикметникових займенників типу на зеленім, на моїм не вживаються в науковому та офіційно-діловому стилях мовлення).

Наявність варіантів граматичної форми вимагає від мовця у кожному конкретному випадку певного аналізу мовного контек­сту та стилю спілкування, що має базуватися на глибоких знан­нях. Тому далі ми розглянемо найважливіші правила утворення граматичних форм та проаналізуємо варіанти, наявні в системі словозміни кожної частини мови, щоб попередити можливі по­милки в їх уживанні.

2. Особливості словозміни іменника. Іменник є тією частиною мови, де досить часто можна спостерігати варіантність граматич­них форм. Водночас виникає багато питань, пов'язаних із слово­зміною іменника, зокрема відмінюванням, норми якого нерідко порушуються.

Варіантні форми за ознакою роду існують лише у незначної кількості слів, до того ж ці варіанти чітко розмежовуються за стилями мовлення: в науковому, офіційно-діловому, публіцис­тичному стилях слова санаторій, жилет, плацкарт, жакет та ін. чоловічого роду, у розмовному стилі можна зустріти вжи­вання цих слів як у чоловічому, так і в жіночому роді. Відповідно вони можуть змінювати своє звукове оформлення: санаторія, плацкарта, жилетка, жакетка. Такі розмовні форми з певною метою може використовувати і художній стиль, зокрема, для стилізації авторського мовлення. Деякі з варіантів у жіночому роді не лише мають відтінок розмовності, а й сприймаються як застарілі: санаторія, плацкарта та ін. В офіційно-діловому та науковому стилях мовлення вживати їх не слід.

У ділових паперах часто доводиться вживати назви професій, посад, звань. За традицією ці назви є іменниками чоловічого роду: професор, лікар, бригадир, учитель. Коли такі слова позна­чають осіб жіночої статі, у мові нерідко виникають паралельні найменування, які мають різне звукове оформлення: аспірант Петрова — аспірантка Петрова, наш лікар виявила — наша лікарка виявила, вчитель Смілянська — вчителька Смілянська, лектор зупинилась на питанні — лекторка зупинилась на пи­танні. Який з подібних варіантів є доцільнішим?

В офіційно-діловому та науковому стилях мовлення віддають перевагу іменникам чоловічого роду: аспірант Петрова, вчитель Смілянська, лектор зупинився на питанні. Таке вживання підкреслює соціальну роль людини, а не її стать. Слід зауважити, що деякі утворення на -ка все ж уживають в офіційно-діловому та науковому стилях: студентка, аспірантка, дисертантка. Су­фіксальні утворення на позначення осіб жіночої статі за професією чи званням або близькі до розмовної лексики (р секретарка), або входять до неї (директорша, секретаріат лікарша). Деякі суфіксальні утворення мають експресивне забарвлен­ня (директриса, деканеса).

В офіційних текстах слова, синтаксично залежні від наймену­вання посади чи звання, узгоджуються з цим найменуванням у чоловічому роді, зокрема й тоді, коли мова йде про осіб жіночої статі: дільничний лікар виявив, черговий диспетчер дозволив. Якщо в реченні вказано прізвище особи, то означення узгоджу­ється а назвою посади, а присудок — з прізвищем: дільничими лікар Иовицька виявила, директор школи Ковалевська доповіла, черговий диспетчер Гайова дозволила.

В українській мові існують також варіантні вживання число­вих форм іменника. Так, велика кількість однорідних предметів у деяких випадках може бути позначена як формою множини, так і формою однини. Ці форми дещо відрізняються за змістом: форма множини є більш нейтральною, передає властивий їй зміст, а форма однини вказує на цілісність, нерозчленованість предметів і служить засобом узагальнення. Саме тому форма однини частіше побутує в офіційно-ділових текстах, особливо в тих, що містять переліки або прейскуранти в рекламі, а також у наукових текстах, коли необхідне узагальнення. Наприклад: Яблуко кримське — 2 т; Фірма реалізує гусеничне кільце; Ви­вчення розділових знаків у складному реченні. В інших випадках, зокрема, коли мова йде про велику кількість однорідних предме­тів, що можуть бути обчислені, доцільно вживати форму множи­ни: Завод виготовляє м'ясорубки.

Форма однини на позначення множини може вживатись та­кож у реченнях типу: Відвідувачі повинні мати перепустку. Таке вживання є доцільним, оскільки кожен з відвідувачів мислиться окремо, тобто має одну перепустку.

Частина іменників в українській мові вживається тільки в од­нині (хоробрість, пізнання, вода) або тільки в множині (окуляри, вершки, ресурси). Важливо звернути увагу на іменники, ш° ма­ють лише форму однини. Найчастіше це власні назви (Іван, Петренко, Ужгород), іменники з абстрактним значенням (вмін­ня, ніжність, мислення), іменники з речовинним значенням (грязь, пшениця, сіль), збірні іменники (студентство, молодь). Деякі з таких іменників можуть утворювати форми множини, але в таких випадках завжди наявна відмінність у значенні форм однини і множини. Так, власні імена осіб у формі множини метафорично вживають для узагальненого найменування: З'яв­ляться нові Прометеї; Історію пишуть Гомери. Абстрактні імен­ники в формі множини позначають конкретні прояви станів чи почуттів, це можна спостерігати в різних стилях мовлення: Завод збільшує потужності; Ці ніжності тут її до чого. Іменники з речовинним значенням у формі множини називають типи, види чи сорти якоїсь речовини: лікувальні грязі, мінеральні солі. Та­кож іменники з речовинним значенням у формі множини можуть називати велику кількість речовини: Золоті жита; Снігами замело.

Отже, вибір варіантів числової форми іменника має бути вмотивованим і відповідати змістові.

Багато проблем виникає з відмінювання іменників. Склад­ність відмінкової системи іменника спричиняє до того, що мовці неправильно утворюють відмінкові форми.

Розглянемо ті випадки відмінювання іменників, коли найчас­тіше трапляються помилки.

Іменники першої відміни з основою на м’який або шиплячий приголосний в орудному відмінку однини мають закінчення -ею: мережею, кручею, ношею, лікарнею, операцією, Наталією, суддею, Іллею, статтею.

Якщо іменник першої відміни має основу на г, к, х, то в формі давального та місцевого відмінка однини відбувається чергування звуків: г/з, к/ц, х/с: смуга — смузі, наука — науці, завірюха — завірюсі, тайга — у тайзі, зупинка — на зупинці, стріха — на стрісі. Таке ж чергування відбувається в формі місцевого відмін­ка однини іменників чоловічого роду другої відміни: каталог — у каталозі, капелюх — у капелюсі, рік — у році.

Досить складною для вживання є форма родового відмінка од­нини іменників чоловічого роду другої відміни. В залежності від значення, а також деяких морфологічних та акцентологічних ха­рактеристик ці іменники можуть мати закінчення -а(-я) і -у(-ю): паспорта, глобуса, прапора, але прогресу, кредиту, банку.

Закінчення -а(-я) мають такі групи іменників:

а) назви осіб та істот, а також персоніфікованих предметів: оператора, власника, учня, ведмедя, Сніговика;

б) назви конкретних обчислюваних предметів: малюнка, порт­феля, вагона, конверта, диплома; \

в) терміни, геометричні фігури та їх частини, елементи будови чогось: радіуса, відмінка, квадрата, конуса, перпендикуляра;

г) назви мір довжини, площі, об'єму, ваги, часу тощо: кілогра­ма, метра, відсотка, гектара, долара;

д) назви населених пунктів: Ужгорода, Парижа, Мілана;

є) назви річок, озер з наголошеним закінченням: Дінця, Дніст­ра, Іртиша, Сиваша.

Закінчення -у(-ю) мають такі групи іменників:

а) назви дій, процесів, станів: польоту, рейсу, фільму, страху, руху, крику;

б) назви абстрактних понять: аналізу, реалізму, характеру, стилю, принципу;

в) назви матеріалів та речовин: азоту, бензину, ситцю, джему, асфальту, цукру;

г) назви збірних понять: оркестру, колективу, каталогу, батальйону, кодексу;

є) назви установ та організацій: театру, метрополітену, ін­ституту, магазину;

є) назви танців, спортивних ігор: волейболу, вальсу, танцю, тенісу, але гопака, козачка;

д) назви будівель, споруд, приміщень та їх частин: замку, мезоніну, палацу, але будинка, флігеля, карниза;

ж) назви гідронімів з ненаголошеним закінченням; Дунаю, Бугу, Світязю, Нілу, Рейну;

з) назви держав, територій, островів, півостровів, гір: Донбасу, Ірану, Криму, Мадагаскару.

Слід враховувати те, що багатозначний іменник може мати різні закінчення в залежності від того, в якому значенні його вживають: немає цього акта,, але після другого акту п'єси, не вистачає одного алмаза, але видобуток алмазу; пряма до центра круга, але приїхав до центру міста, одержали розпорядження з Центру; дісталися до найбільшого дзвона, але не чути дзвону.

Семантичні групи іменників, що мають закінчення -а(-я) або -у(-ю), окреслені не досить чітко, тому у випадках сумніву треба звертатися до словника. Закінчення родового відмінка однини іменників чоловічого роду, як правило, зазначені у всіх словни­ках української мови.

Виникають проблеми і з відмінюванням інших груд Імен­ників.

Іменники середнього роду другої відміни, які закінчуються на -я, у родовому відмінку множини переважно мають нульове закінчення (завдань, суцвіть, весіль, багать, облич), а також в окремих випадках закінчення -ів (-їв): почуттів, відкриттів, сузір'їв. У складних випадках слід звертатися до словника,

Іменники третьої відміни в формі орудного відмінка однини можуть мати подовження приголосного звука, якщо цей приго­лосний знаходиться між голосними: сталлю, суттю, доповіддю, галуззю, сумішшю, розкішшю, зустріччю. Але подовження не від­бувається, коли наявний збіг приголосних: областю, складні­стю, дійсністю. Зрідка, якщо основа закінчується на губний при­голосний або р, виникає роздільна вимова, яка на письмі позна­чається апострофом: любов'ю, матір'ю, кров'ю.

Вживаючи відмінкові форми іменників, треба пам'ятати, що окремі з них можуть виступати у варіантах.

Так, можливі варіантні форми родового відмінка множини іменників першої відміни. Вони пов'язані з характером вставного голосного між двома останніми приголосними основи або з наяв­ністю/відсутністю такого голосного і відповідними змінами з корені слова: сосон і сосен, крихт і крихот (крихіт), війн і воєн. Ці варіанти є рівноцінними для вживання. Поодинокі випадки варіантних форм іменників у родовому відмінку множини виявляються у можливості вживання нульового закінчення та закінчен­ня -ів: губ і губів, легень і легенів. Варіантні форми можуть бути утворені від різних значень багатозначного іменника. Пор: нарада старост і заслати старостів; пройшов кілька верстов і походив з найнижчих верств суспільства.

Іменники першої відміни можуть мати варіанти і в орудному відмінку множини: сльозами і слізьми, свинями і свиньми. Форми слізьми, свиньми характерні для розмовного та художнього ети­лів мовлення.

Іменники чоловічого роду другої відміни однини в давальному відмінку мають закінчення

–ові (-еві, -єві), якщо вони називають живі істоти: працівникові, директорові, вчителеві, учневі, во­дієві, гостеві, коневі. Такі ж закінчення мають чоловічі імена та прізвища, що належать до другої відміни: Дубові, Коваленкові, Головкові, Кущеві, Зайцеві, Гайдаєві, Петрові, Василеві, Андрієві. Слід звернути увагу на цю форму, оскільки вона часте трапля­ється в різноманітних документах (посвідченнях, довідках і под.). Коли в тексті стоять поряд прізвище, ім'я та по батькові в формі давального відмінка однини, рекомендують для уникнення одно­манітності вживати різні закінчення (-ові, -еві, -єві та -у, -ю); Петренкові Олександру Дмитровичу, Олександрові Дмитровичу Петренку, панові Богдану, добродієві Савчуку, письменнцку Гон­чареві, письменникові Гончару, Василеві Петровичу.

Іменники чоловічого роду, що позначають неістоти, в даваль­ному відмінку однини можуть мати варіанти закінчень: -ові (-еві, -єві) і у, -ю. Наприклад: лісові і лісу, комітетові і комітету, місяцеві і місяцю, краєві і краю.

Деякі іменники чоловічого роду в давальному відмінку мають тільки закінчення -у(-ю), Це пов'язано з тим, що закінчення -ові (-еві, -єві) можуть створювати разом з кінцевими звуками основ немилозвучний збіг або спричиняти до спотворення значення; острів — острову, рів — рову, Київ — Києву, Іванов — Іванову, Тушин — Тушину.

Паралелізм закінчень у формі давального відмінка однини спостерігаємо також у іменників середнього роду, частіше назвах істот на -о: немовляткові і немовлятку, теляткові і телятку, дитяткові і дитятку. Перевагу слід віддавати формам типу немовляткові, теляткові. Іменники середнього роду, що позна­чають неістоти, переважно мають у давальному відмінку закін­чення -у(-ю): вікну, морю, обличчю, хоча і в цій групі можливі варіанти: сонцеві — сонцю, серцеві — серцю, містові — місту.

Оскільки закінчення -у(-ю) можуть мати також іменники чо­ловічого роду другої відміни у родовому відмінку однини, можли­ва омонімія закінчень родового і давального відмінків, що при­зводить до подвійних тлумачень. Пор.: допомога інституту (інститут допомагає) і допомога інституту (допомагають інсти­туту). Вживання у давальному відмінку форм на -ові (-еві, -єві) дозволяє уникнути небажаної омонімії відмінкових форм: допо­мога інституту — допомога інститутові.

Варіантністю форм також позначений знахідний відмінок од­нини іменників чоловічого роду другої відміни. Це явище можна спостерігати серед обмеженого кола іменників, які переважно називають побутові предмети: написав лист і написав листа, взяв олівець і взяв олівця. Значної семантичної різниці між цими формами немає, однак форми з нульовим закінченням переважа­ють у діловому стилі мовлення.

У місцевому відмінку однини іменники чоловічого та се­реднього роду — назви неістот можуть мати варіантні закінчення -і(-ї) та -у(-ю): в інституті — по інституту, на подвір'ї — по подвір'ю. Вживання цих закінчень нерідко визначається при­йменником: закінчення -і(-ї) переважає в конструкціях з при­йменниками в(у), на, при:у полі, на обличчі, при заводі; закінчен­ня -у(-ю) переважає в конструкціях з прийменником по: по полю, по обличчю, по заводу (але для означення часу — закінчення -і: по обіді). Розподіл закінчень -у(-ю) та -і(-ї) може також залежати від місця наголосу в слові: в краї — в краю, в ставі — в ставу, у гаї — в гаю. В деяких випадках спостерігаємо вживання обох закінчень навіть за умови сталого наголосу: по полю — по полі, по тілу — по тілі. Водночас значна група іменників у місцевому відмінку має одну форму без варіантів, незалежно від прийменни­ка чи місця наголосу: на рушнику -— по рушнику, на містку — по містку, у степу — по степу, у саду — по саду.

Іменники чоловічого роду, які є назвами істот, у місцевому відмінку мають варіантні закінчення -ові (-еві, -єві) та -у(-ю) чи -і(-ї): на вчителеві і на вчителі, на працівникові і на працівнику, на приятелеві і на приятелі, на ковалеві і на ковалі, на інже­нерові і на Інженері, на керівникові і на керівнику, на учневі і на учні, на Коваленкові і на Коваленку. Перевагу слід віддавати закінченню -ові (-еві, -єві). Варіантні закінчення можливі і для деяких іменників чоловічого та середнього роду, що називають неістоти: по світові і по світу, у будинкові і у будинку, на ліжкові і на ліжку. Подібний паралелізм закінчень спостерігаємо і в іменниках середнього роду — назвах істот: на немовляткові і на немовлятку, на кошеняткові і на кошенятку.

У географічних назвах з основою на г, к, х можливі варіанти закінчень -у та -і: у Владивостоку і у Владивостоці, в Единбургу і в Единбурзі, але тільки в Петербурзі. Дослідники рекомендують віддавати перевагу закінченню -у, що дозволить уникнути чергу­вання з з, ц, с: у Цюріху, у Лейпцігу, у Люксембургу.

Паралельні словоформи зрідка трапляються в орудному від­мінку множини іменників другої відміни, а також іменників, що вживаються у множині: гостями — гістьми, колінами — ко­ліньми, крилами — крильми, колесами - колісьми, чоботями — чобітьми, конями — кіньми, санями — саньми, воротами — во­рітьми, дверима — дверми, грошима — грішми. Варіанти з закін­ченням -ми характерні для розмовного та художнього стилів мовлення.

Таким чином, вживаючи відмінкові форми іменників, які мо­жуть виступати у варіантах, слід зважати на традиції їх вико­ристання в окремих стилях мовлення. У випадку сумнівів щодо утворення тієї чи іншої відмінкової форми необхідно звертатися до словника.

---

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 724; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!