IV. Десять найголовніших мовних заповідей свідомого громадянина.
ЛЕКЦІЯ 1. Вступ. Предмет, мета, завдання курсу.
ПЛАН
1. Предмет, мета, завдання курсу.
2. Поняття про загальнонаціональну і літературну мову.
3. Роль рідної мови у вихованні людини.
Література
Ахманова О.С. Словарь ливгвистических терминов.— М., 1966.
Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. — Львів, 1990.
Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології українській мови. — К., 1985.
Жовтобрюх М. А. Культура мовлення і школа. — Культура слова (КС). — 1988. – Вип. 34. — С. 3-10.
Іван Огієнко. Незабутні імена української науки: Тези доп. Всеукр. наук, конф., присвяченої 110-річчю від дня народження проф. Івана Огієнка. (28-27 травня 1992 р.) – Ч. 1. – Лівів, 1992. — С. З-І6.
Коваль А. П. Культура української мови. — К., 1964.
Культури української мови. Довідник. — К., 1990.
Потебня Олександр. Мова. Національність. Денаціоналізація / Упорядкування і вступна стаття Юрія Шевельова. — Нью-Йорк, 1992.
1. Предмет, мета, завдання курсу. Мова — це безцінний дар, яким природа наділила людину. Але цей дар особливий: він потребує ненастанної праці людини і суспільства над його вдосконаленням, дбайливого ставлення до його збереження, примноження, вилучення всього щкідливого. Недарма М. Рильський порівнював мову з садом, у якому треба «пильно й ненастанно» полоти бур'ян. Великий поет закликав кожного не лінуватись доглядати свій сад, свою мову. Як тут не згадати Бернарда Шоу і його знаменитого героя — професора Хіггінса з п'єси «Пігмаліон»: мовознавець Хіггінс, почувши грубу, вульгарну мову в устах молодої дівчини — продавця квітів — з властивою йому різкістю і схильністю до гіпербол заявляє: «Жінка, яка видає такі потворні і жалюгідні звуки, не має права сидіти ніде... взагалі не має права жити! Згадайте, що ви — людська істота, наділена душею і божим даром роздільної мови, що ваша рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона і Біблії!» Застосуймо цей приклад до себе і спитаймо себе, чи розмовляємо ми мовою Шевченка, Пантелеймона Куліша, Панаса Мирного, Лесі Українки, Коцюбинського, Рильського? На жаль, відповідь буде негативною. Навчатися рідної мови в школі ще не означає вивчити мову досконало. Адже відома приказка: «Чужу мову можна вчити рік чи два, а рідну — все життя».
|
|
|
Що ж говорити про людей, які обрали собі фах, знаряддям якого є слово,— вчительський. Глибоко помиляється той, хто вважає мистецтво володіти словом потрібним лише вчителеві-словеснику на уроках літератури і мови. Хіба вчителеві фізкультури, математики чи природознавства необов'язково володіти багатою, емоційною мовою, для того щоб уміти переконливо щось пояснити, довести своїм учням, примусити їх повірити у правильність висловлених учителем тверджень?
|
|
|
Отже, виникає потреба вчити мову не лише на філологічних факультетах. Та й сам аспект її вивчення має бути дещо іншим, відмінним від шкільного: предметом курсу «Мовна майстерність» є не структура мови, а норми та виразові засоби усного та писемного мовлення. Для пояснення звернімося до прикладів. З погляду нормативності цілком правильним буде речення «Петрик працює погано». Однак переконливіше воно звучатиме, якщо ми цю думку оформимо за допомогою фразеологізму: «Петрик працює, як мокре горить» або синонімів мляво, абияк, недбало. В останніх випадках ми звернулися до варіантних експресивних засобів вираження і досягли кращих наслідків щодо переконання читача чи слухача. А це є вже одним з елементів мовної майстерності — того, що й охоплюється поняттям «культура мови». У словнику лінгвістичних термінів О.С.Ахманової подано таке визначення культури мови: «Культура мови — це ступінь відповідності нормам вимови (орфоепії); слововживання та ін., установленим для даної мови; здатність наслідувати кращі зразки в своєму індивідуальному мовленні». Орієнтація курсу на вчительський фах передбачає розгляд моментів, важливих саме у роботі вчителя: специфічні засоби звертання до дітей, доступність викладу матеріалу та ін.
|
|
|
Термін «культура мови» має і спеціальний лінгвістичний зміст: дослідження проблем нормалізації з метою вдосконалити літературну мову як знаряддя спілкування. Під таким кутом зору цей курс вивчають філологи. Мета пропонованого курсу — дати майбутнім учителям необхідну суму відомостей про головні засади культури усного і писемного мовлення. До завдань входить прищеплення навичок усного спілкування в тісному колі і перед широким загалом, ознайомлення з головними нормами української літературної мови, формування стійкого інтересу до власної мови, прагнення добиватися вдосконалення її в практичному володінні.
Курс складається з таких частин: вступ; культура усного мовлення, до якої входить культура міжперсонального спілкування і публічного виступу; культура писемної мови.
2. Поняття про загальнонаціональну і літературну мову. Щоб точніше уявити об'єкт вивчення курсу «Мовна майстерність», необхідно з'ясувати питання: в яких формах існує українська мова, яка саме з цих форм є предметом вивчення у згаданому курсі.
Мова всього народу, всіх його верств — освічених, неосвічених, дипломатів і жебраків, жителів сіл і великих міст — становить собою загальнонаціональну, або загальнонародну мову. У ній чітко виділяються жива народна мова і писемна, або літературна мова. Жива народна мова — це усна мова народу, його широких верств. До неї належить мова окремих територій, так звані територіальні діалекти, мова окремих груп людей, об'єднаних віковими, фаховими та якимись іншими спільними рисами — жаргони, та мова злодіїв, жебраків — арго, або таємна мова.
|
|
|
В Україні є три головних наріччя — південно-східне, південно-західне та північне, які відрізняються лексичним складом, фонетичними та морфологічними відмінностями. Житель Харківщини, Луганщини, який недостатньо володіє нормами літературної мови, вживає дієслівні форми 1-ої особи ходю, просю. возю. Однак мешканці північних та південно-західних областей нашої країни уживають форми ходжу, ношу, прошу, які є нормою в літературній мові. Якщо в значній частині північних та південно-східних говірок уживають дзвінкий приголосний перед глухим або в кінці слова (казка, сторож), то в південно-західних такі приголосні вимовляються як глухі: каска, сторош. Різні місцеві особливості накладають на мову людини свій відбиток, і тому майже завжди можна пізнати вихідця з тих чи інших територій України.
У мові різних соціальних груп нерідко виникають спеціальні слова, відомі лише членам цих груп. Однак згодом вони можуть набувати і більшого поширення. Наприклад, у мові вчителів є такі терміни як вікно — проміжок часу між двома уроками, що дорівнює 45 хвилинам і двері — проміжок, що дорівнює двом урокам. Є специфічні терміни і в мові людей інших професій. Сучасна молодь уживає такі вирази, як ловити кайф, крутий, круто упакований (добре одягнений) та ін. Це все ознаки молодіжного жаргону. Що ж до арготизмів, то це питання вивчене ще недостатньо в українському мовознавстві. Приклади злодійського арго навів І. Микитенко у повісті «Вуркагани». Один з героїв повісті, Матрос, висловлюється так: «Я надумав, як заробити грошей на робу. За два місяці ти матимеш такі шкари, бобочку, кліфт, кальоса й чепу, що й на Матроса плюнеш» (штани, сорочку, піджак, черевики й картуз).
Під літературною мовою розуміють форму загальнонародної мови, яка є взірцевою. Літературна мова має унормований характер, вона вироблена, окультурена поколіннями майстрів слова, які шліфують, огранюють мову, як коштовний діамант. На відміну від територіальних і соціальних діалектів літературна мова обслуговує різні сфери діяльності всього суспільства, що говорить даною мовою. Розвиток літературної мови безпосередньо зв'язаний з розвитком культури всього народу, особливо Його художньої літератури. Літературна мова існує в двох формах: усній і писемній, В усному різновиді літературної мови допускається вживання слів розмовного характеру типу читалка, курортник, пляжник, шоферувати, вчителювати і под. У писемній формі літературної мови цим словам відповідають читальний зал; той, хто відпочиває на курорті, пляжі; працювати шофером, учителем. Крім лексичних відмінностей, писемний різновид літературної мовн характеризується і спеціальними синтаксичними конструкціями, як-то дієприслівникові та дієприкметникові звороти, переважанням прямого порядку слів у реченні та іншими ознаками. З розглянутого аналізу форм загальнонаціональної мови випливає, що об'єктом вивчення в курсі «Культура мови» є літературна мова в ЇЇ усній та писемній формах, її норми, комунікативні та естетичні якості, відмінності усного та писемного мовлення. Мова людини, яка володіє літературною мовою, повинна відповідати таким вимогам як правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність, доцільність. Ці риси будуть поступово розкриватися в процесі вивчення курсу.
3. Роль рідної мови, у вихованні людини. Рідна мова — один ізприродних елементів виховання людини як члена родини і певного народу, нації, громадянина країни- Однак право людини на рідномовне виховання, а особливо освіту було порушене в Україні насильницькою русифікацією, що призвела до денаціоналізації великої частини населення України, особливо ж інтелігенції. Денаціоналізація і її вплив на розвиток особистості було і є предметом досліджень видатних учених. Цікавими і повчальними зокрема є думки видатного філолога-харків'янина О.О. Потебні, якийпідкреслював, що денаціоналізація зводиться до неправильного виховання, моральної хвороби: вона викликає неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння, впливу; ослаблення енергії думки; послаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, що заміняється досить слабким зв'язком з чужими; дезорганізацію суспільства, аморальність та под. Багато сил і праці для роз'яснення ролі рідної мовл в житті кожної людини в побудові держави, розвитку культури, науки доклав видатний учений, громадський і церковний діяч Іван Огієнко Він написав спеціальну працю «Наука про рідномовні обов'язки», у якій в афористичній формі виклав свої міркування про значення мови для народу, окремої особи, про її обов'язки щодо рідної мови. Сьогодні не зайвим буде нагадати деякі з положень цієї праці:
IV. Десять найголовніших мовних заповідей свідомого громадянина.
1. Мова — то серце народу: гине мова — гине народ.
2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.
3. Літературна мова — то головний двигун розвитку духової1 культури народу, то найміцніша основа її.
4. Уживання в літературі тільки говіркових мов сильно шкодить культурному об'єднанню нації.
5. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією.
6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис.
7. Головний рідномовний обов'язок кожного свідомого громадянина — працювати для збільшення культури своєї літературної мови
8. Стан літературної мови — то ступінь культурного розвою народу.
9. Як про духову зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.
10. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов'язки свого народу.
XII. Школа й рідна мова.
Рідна школа — то найсильніше джерело вивчення й консервації своєї рідної мови взагалі, а літературної зокрема.
XIII. Учитель і рідна мова.
Кожний учитель — якого б фаху не був він — мусить досконало знати свою соборну літературну мову й вимову та соборний правопис. Не вільно вчителеві оправдувати свого незнання рідної мови нефаховістю.
XIV. Батьки й рідна мова.
Виховуйте своїх дітей тільки рідною мовою, бо тільки вона принесе їм найбільше духових цінностей.
XV. Мати й рідна мова.
Жінка завжди чуліша до рідної мови, а тому й сильніше впливає на мовне виховання дітей.
XVI. Молодь і рідна мова.
Цілий народ мусить дбати, щоб його молодь правильно з своєчасно навчалася соборності літературної мови, цебто виховувалась на почутті всенаціональної єдності.
XX. Вища шкода й рідна мова.
Завершенням перетворення етнографічного народу в культурну націю є створення вищих національних рідномовних шкіл.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 373; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!