XXI. Студенти вищнх шкіл і рідна мова.
Студентство вищих шкіл — то найкращий цвіт нації, то найміцніший її ґрунт, на якому вона зростає.
Висновки. 1. Курс «Мовна майстерність» покликаний не лише підвищити рівень володіння нормами української літературної мови, а й навчити вибирати з кількох варіантів той, який найточніше виражає думку, впливає на почуття читача і слухача, допомагає сформувати розуміння зразкової мови і бажання її наслідувати. У ньому акцентуються деякі аспекти культури мови, що мають вихід на учительський фах. 2. Літературна мова є складовою частиною загальнонаціональної мови, її відшліфованим і удосконаленим варіантом. Тому літературна мова і є головним об'єктом вивчення у курсі. Вона має тривалу історію свого розвитку. Українською літературною мовою створено величезну кількість текстів різних жанрів. Несприятливі умови розвитку спричинили неоднорідний характер функціонування літературної мови в різних сферах людської діяльності. 3. Сьогодні перед спеціалістами різних галузей разом з мовознавцями стоїть завдання створити наукову термінологію, яка відповідатиме сучасному рівню розвитку науки. Вчителі ж, незалежно від свого предмета, покликані навчати учнів висококультурної української мови. 4. Вивчати рідну мову, піклуватися про її культуру — обов'язок кожного громадянина України. Про це нагадує різним верствам населення України, особливо інтеліґенції, «Наука про рідномовні обов’язки» видатного сина українського народу Івана Огієнка.
|
|
|
ЛЕКЦІЯ 2.Культура мовлення і письмо. Історія розвитку української літературної мови.
ПЛАН
1. Культура мовлення та письмо. Виразність і чіткість письма.
2. Технічні умови письма, загальноприйняті правила переносу та скорочень.
3. Історія розвитку української літературної мови.
Література
1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990. – С. 45.
2. Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К.: "Феміна", 1995. – С. 27.
3. Жовтобрюх В.Ф., Муромцева О.Г. Культура мови вчителя: Курс лекцій / За ред. О.Г. Муромцевої. – Харків: Гриф, 1998. – С. 7.
1. Культура мовлення і письмо. Безсумнівно, культура письма визначається і загальною культурою суспільства, і культурою кожного його члена зокрема. Вона є віддзеркаленням культури розумової і культури усного мовлення. Тому все, що було сказано про культуру мовленнєвого спілкування в різних сферах життєдіяльності людини, мало проекцію й на писемну форму мовлення. Та писемні форми мовлення специфічні ознаки усе ж мають.
Пишучи, слід завжди пам'ятати про майбутнього читача. Тому виразність письма, чіткість літер, акуратність (охайність) тексту, незважаючи на те, що каліграфії нас, на жаль, давно не навчають, мусять бути законом. І не варто виправдовуватись «таким» почерком, поспішністю, тим, що, мовляв, це «чернетка»,— неохайність написаного свідчить про погану звичку і про неповагу до того, хто читатиме текст.
|
|
|
Писати завжди слід з полями (зліва чи справа, а в документах — тільки зліва) — цього вимагають і технічні умови, напр. підшивання ділових паперів, і традиція зберігати поле для заміток, правок, доповнень, і навіть естетика форматів. Розташовувати текст на форматі (стандартний аркуш паперу) слід з урахуванням пропорції, естетики співвідношення формату й обсягу тексту. Не варто «втискувати» в рядок частину фрази — вона вільно може бути перенесена в наступний рядок.
Щодо технічних правил переносу, то нагадаємо: 1) не можна в одному рядку залишати ініціали, а в наступний переносити прізвища; 2) не слід відкривати при переносі назви посад, звань від прізвища (тов., т., проф., доц., д-р філол. наук); 3) не дозволяється розривати буквосполучення йо, ьо\ сполучення букв дж, дз — якщо вони передають на письмі злиті звуки (африкати); односкладові префікси (воз-, під-, об-), і частку-префікс най-, ініціальні абревіатури (АН УРСР НТП, НОП, КПЗУ), комбіновані абревіатури (БелАЗ, КамАЗ); 4) не розриваються умовні графічні скорочення типу вид-во, т-во, і т.д., і т.ін., та ін.; 5) не розриваються числа, знак номера і число (12540,1 млн 400 тис, № 453); граматичні закінчення, зв'язані з цифрами через дефіс (8-й, 1-му, 10-им); 6) не переносяться в наступний рядок знак переносу, дефіс, розділові знаки.
|
|
|
У ділових паперах рекомендують уникати переносів, але це не звільняє від обов'язку дотримуватись естетики словорозташування. У пресі нерідко порушення технічних правил переносу пояснюють особливими поліграфічними, технічними причинами — вважаємо, що не може бути ніяких виправдань, якщо нехтують діючими нормами (є чимало способів уникнути порушення). Оскільки пресу читає і той, хто вчиться мови, опановує норми, то друковані органи не сміють перекреслювати пропоноване школою.
З метою економії часу і текстової площі у тексті слова можна записувати скорочено, але скорочення повинно здійснюватись так, щоб не допустити двозначності чи непорозуміння: скорочення проводяться або за прийнятими традицією правилами, або усікається така частина слова, без якої слово не перестане бути зрозумілим кожному, хто читатиме текст.
|
|
|
Ось загальноприйняті скорочення:
кг – кілограм
г – грам,
т – тонна,
м – метр,
см – сантиметр,
дм – дециметр,
мм – міліметр,
га – гектар,
ц – центнер,
год. – година,
хв. - -хвилина,
сек. – секунда,
(одиниці виміру скорочуються
тільки після числових назв),
рр. – роки,
ц.р. – цього року,
с. – село,
м. – місто,
смт. – селище міського типу,
обл. – область,
тт.- товариші,
акад. – академік,
проф. – професор,
доц. – доцент,
чл.-кор. – член-кореспондент,
в.о. – виконуючий обов’язки,
пом. – помічник,
заст. – заступник,
зав. – завідуючий,
інж. – інженер,
с. – сторінка,
гл. – глава,
ч. – частина,
ін. – інші,
і т. ін. – і таке інше,
див. - дивись,
і т. д. – і так далі,
М. – Москва,
Х.- Харків.
(усі інші міста — місця видання книги —пишуться в бібліографії повністю).
Скорочення імен і по батькові — ініціальне, тому написання типу Ів, Андр., Ант., Олекс. (Олександр чи Олексій) і подібні неправильні. Якщо перед прізвищем є назва вченого ступеня, звання, посади професії, то після цієї назви пишемо прізвище, а потім ініціали (проф.Савченко О. Н), без таких назв ініціали записуються перед прізвищем (І.І.Сидоренко). Цього вимагає й етика. Так само в публіцистичних матеріалах не бажано ім'я писати після прізвища — в усному мовленні наголос падатиме на ім'я, а це нелогічно неправильно — не ім'я, а прізвище виділяє з групи подібних (отже, Василь Петренко, а не Петренко Василь), звичайно, у списках (журнали, учнівські зошити), де діє алфавітний принцип, на першому місці пишуть прізвище.
Поштові відправлення (листи, бандеролі) можна підписувати У двох варіантах: село, район, область, вулиця, прізвище, ім я, по батькові (у Д. в.) і: область, район, село і т. д., у зв’язку з чим звертаємо увагу на розділові знаки.
Чернівецька обл.,
Кіцманський р-н,
с. Валява,
вул. Південна, № 3, кв. 1,
Іванову Петрові Сидоровичу
с. Валява
Кіцманського р-ну,
Чернівецької обл..,
вул. Південна, № 3, кв. 1..
Іванову Петру Сидоровичу.
| 49 |
Щоб уникнути одноманітності, чоловічі прізвища або імена, що відмінюються за II відміною, варто подавати з паралельними закінченнями: Жовтобрюху Михайлові Андрійовичу чи Карпенкові Юрію Олександровичу, Ващенкові Василю Семеновичу.
Дотримання специфічних правил вимагають епіграфи і цитати. Як відомо, чужі слова в тексті беруться в лапки. Лапки – знак, що служить для виділення чужих слів з-поміж авторських. Але таку ж функцію можуть виконувати й інші знаки. Написання епіграфа справа на листку (тобто зміщення його відносно тексту) уже виділяє його, тому епіграфи не беруться в лапки. Якщо вказівка на автора слів наведеного епіграфа подається відразу після останнього слова, то ініціали (або один ініціал — для письменників) і прізвище записуються в дужках, а після них ставиться крапка. Якщо фраза епіграфа закінчувалась знаком питання або знаком оклику, то вони пишуться після останнього слова, автор зазначається в дужках, а після дужки все ж ставимо крапку. Якщо ж вказівка на автора подається з нового рядка — як підпис (а так краще, особливо для епіграфа у віршованій формі), то ініціали і прізвище в дужки не беруться, а після прізвища ставимо крапку. Напр.:
Не поет, хто забуває про тяжкі народні рани (Леся Українка).
Цитати можуть бути у віршованій і в прозовій формі. Віршовані (обсягом в строфу або півстрофи) рекомендуємо виносити на новий рядок, записувати без лапок, розташувавши пропорційно на аркуші (це позбавляє неточностей у написанні кожного рядка строфи з великої чи з малої літери, що при записуванні суцільним текстом («у втяжку») слід враховувати. Цитати ж із прозових текстів (або окремі слова іншого автора) записуємо як пряму мову, тобто беремо їх в лапки. Щоправда, великі за обсягом тексту цитати теж можна виносити в наступний рядок, але записувати весь текст треба, змістивши його вправо відносно основного тексту. У цитатах слід зберігати всі особливості авторського написання, не можна змінювати жодного слова, на місці пропущених слів ставимо три крапки; коли якесь слово потребує пояснення, то вказуємо, що це пояснення наше (напр.: «Він (поет.—Н.Б.} не йде на компроміс із совістю»). Якщо в цитаті підкреслюємо словочи частину фрази, то після цитати в дужках вказуємо: (підкреслення наше.— Н. Б.); якщо слово виділяємо в друкованому тексті курсивом чи півжирним (або прописним) шрифтом, зазначаємо: ( виділено нами. – Н.Б.).
Цитату слід подавати у властивому їй і колориті, у точному її значенні, без найменшої видозміни.
Цитування можна застосовувати у писемній і в усній формі мовлення. Вправність у цих випадках залежить від знання предмета мовлення, досвіду людства у цій галузі та від почуття міри і з посиланнях на чужі здобутки.
Отже, щоб від знання мови перейти до майстерності в користуванні нею, потрібні добрі навички, які будуть різноманітні, коли увага до власного мовлення збережеться на все життя. Кожна людина має свій стиль мовлення, але для вироблення доброго стилю потрібен час і неабиякі зусилля. Обсяг цих зусиль «залежить частково від здатності відчувати стилістичні відтінки мови, рівня загальної освіти, але більшою і, очевидно, вирішальною мірою — від професії, тобто від того, чи є у людини потреба в постійній роботі над писемним вираженням своїх думок. Якщо ж такої необхідності немає, то людина залишається з тими навичками, яких набула в школі. З часом значна частина засвоєних у молодості навичок письмового вираження своїх думок може втратитись» — людина в усному їх вираженні не править, не шліфує мову і не відчуває потреби в її збагаченні, удосконаленні. Отже, читання і писання повинні супроводжувати людину все життя.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 221; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!