Тема: СТАРОДАВНІ ТА ЕТНО-НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ
Мета:подати основні відомості про формування та розвиток національних релігій світу та визначити їх особливості.
План
1. Релігії Стародавнього Єгипту й Месопотамії.
2. Релігія Стародавньої Індії.
3. Релігійні погляди у Стародавньому Китаї.
4. Релігія Стародавньої Греції і Риму.
5. Іудаїзм.
6. Давньослов'янська релігія.
Література
1. Древние цивилизации: от Египта до Востока. – М., 1998.
2. Лубський В.І., Теремко В.І., Лубська М.В. Релігієзнавство. – К.: Академвидав, 2008.
3. Тейлор Э. Первобытная культура. – М., 1980.
4. Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. – К.: Наукова думка, 2007.
5. Васильев Л.С. История религий Востока. – М., 1988.
6. Ерастов Б.С. Культура, релігія и цивилизация на Востоке. – М., 1990.
7. Религии Древнего Востока. – М., 1995.
8. ТокаревС.А. Религия в истории народов мира. – М., 1982.
9. Бойс М. Зороастрийцы: верования и обычаи. – М., 1987.
10. Религии Древнего Востока. – М., 1995.
11. Светлов Г.Е. Путь богов: Синто в истории Японии. – М., 1985.
Основний зміст
Лекцію присвячено національним релігіям світу, особливостям їх формування та розвитку. Розглядаються історичні умови їх виникнення та становлення. Зосереджено увагу на особливостях культової системи, основних напрямках та течіях релігій стародавнього світу.
Етнонаціональні релігії —церелігії, чия поява та функціонування, межі поширення й основних символів пов'язані з певним етнонаціональним співтовариством.
|
|
|
Стародавній Єгипет.Релігія Стародавнього Єгипту успадкувала анімістичні уявлення про нерозривність зв'язку душі з тілом навіть після смерті людини, пантеїстичні культи «родових» богів, у яких значне місце займали тотемістичні подання.
Релігія Стародавнього Єгипту була політеїстичною і в міфології робляться спроби зв'язати богів родинними відносинами. Найбільш шанованими верховними божествами в цій цивілізації були: бог сонця Ра, що мандрує в небесній турі по денному небокраї; бог-творець Птах, що створив світ богів і людей своїм божественним словом; Озіріс (Осіріс)– бог землеробства, що уособлював вмираючу й воскресаючу природу, владика загробного світу; Ізіда (Ісіда) - богиня-мати, покровителька подружньої любові й материнства; Сет - бог скотарства, що вбив Осіріса; Гор- син Осіріса, що його воскресив.
В релігійно-культовій системі Стародавнього Єгипту центральна роль належала фараонам. Фараон – живий бог – забезпечував життєдіяльність держави й підданих. Головним достоїнством фараона була його здатність впливати на богів, бути серед них представником своїх підданих. Єгиптяни вважали, що основою взаємин людей і богів є жертвопринесення. Приношення богам жертв було головним привілеєм і обов'язком фараонів.
|
|
|
Піраміди фараонів і усипальниці знаті свідчать про те, як сильно єгиптяни піклувалися про свою посмертну долю. Відповідно до вірувань єгиптян, кожна людина являє собою синтез трьох основних субстанцій: фізичного тіла, духовного двійника й душі. Тільки спільне існування цих трьох субстанцій може дарувати безсмертя, тобто посмертне існування. Тому єгиптяни надавали великого значення посмертному збереженню тіла. Посмертне існування сприймалося як продовження звичайного життя на землі.
Стародавня Месопотамія.В IV тис. до н.е. у Межиріччі Тигру і Євфрату не було стабільних централізованих держав. Вони періодично зміняли один одного: Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирія. Тому тут постійно видозмінювалися релігійно-культові системи: відмирали одні боги й присвячені їм храми, на їх зміну приходили інші, котрим приписувалися функції й заслуги вже знятих богів. Своєрідність релігії шумерів і вавилонян полягало в тім, що їхній досвід сприйняття божественного був пов'язаний із зоряним небом і космічним порядком, незмінним ходом небесних світил.
Шумерсько-аккадські племена мали общинні культи: кожна громада почитала свого бога-заступника. Під час утворення рабовласницької держави Аккад виникла віра в загальнодержавних богів: бог небес – Анну (Ан), бог землі – Энліль, бог місяця – Наінар, бог сонця – Уту й інші, хоча для кожного з них були особливі місця поклоніння. Шануючи їх, віруючі приносили багато жертв, навіть людських. Поступово на основі цих уявлень сформувався пантеон на чолі з богом Ану.
|
|
|
Шумерських богів і богинь у стародавності знали далеко за межами Шумеру. В II тис. до н.е., коли Вавилон став центром держави, головним богом вважався бог цього міста Мардук.
У вавилоно-ассірійської релігії були й землеробські культи, і демонологія (навчання про ієрархію злих духів), численні засоби магії, удосконалена система ворожінь.
За уявленнями шумерів, життя у Всесвіті управлялася божественними законами. Відомо більше ста таких законів («Ме»). Вони визначають єдину реальність - Всесвіт і все, що в ній укладене, разом з людиною й суспільними інститутами. Усе встановлено законами, незаперечно, незмінно.
Історію релігії Індії ділять звичайно на три періоди: ведичний, брахманський і індуїстський.
Перший період (II тис. до н.е.) називають ведичним за назвою найдавніших релігійних текстів – Вед (веда – знання, відання). Веди - це чотири збірники релігійних заклинань, ритуальних формул і пісень: Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарведа. Ведична релігія була політеїстичною.
|
|
|
У Рігведі важливу роль грає Індра – бог грози й воїн, що знищує ворогів арійців. Значне місце займає Агні – бог вогню, за допомогою якого індус, що сповідає Веди, приносить жертви й у такий спосіб звертається до інших богів. Продовжують список божеств рігведского пантеону Сурья (бог сонця), Сома (бог однойменного оп'яняючого напою, використовуваного в ритуалах), Ушас (богиня ранкової зорі), Дьяус (бог небес), Ваю (бог вітрів) і багато інших.
Існував культ предків. Культ ведичної релігії був нескладний, без пишних церемоній, але значне місце в ньому займали жертвопринесення й магія. Дуже шанувалися жерці-брахмани, які нібито брали участь у боротьбі численних богів з демонами, які спокушали людей і заважали їм.
В I тис. до н.е. наступає другий період в індуїзмі – брахманський. У цей період поглиблювалося кастове розшарування суспільства, складалися касти брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), з яких відбувалися князі й царі. Вільне населення (хлібороби, скотарі, торговці) утворювали касту вашьї. Існувала й каста рабів з позбавленого волі корінного населення – шудри. Кастовий пристрій освячувався брахманізмом. У ньому ведичні боги, які найчастіше персоніфікували природу, поступилися місцем кастовим богам.
Основним повчальним джерелом цього періоду є збірник гімнів – Упанішади.
У цю епоху сформувалася одна з важливих релігійних теорій – ідея перевтілення. Відповідно до уявлень брахманів, душа людини після її смерті не гине, а переселяється в інше матеріальне тіло. У що саме вона втілитися, залежить від поводження людини в її нинішньому житті, і насамперед від дотримання нею кастових правил. Невіддільною частиною Упанішад є концепція колообігу життя (сансара)і тісно пов'язаний з нею закон карми. Від нескінченного ланцюга перероджень звільняє пізнання, у результаті чого індивідуальна душа повертається до Брахми, де залишається вічно, вийшовши з під впливи карми. Це і є, як учать Упанішади, шлях богів (деваяна).
Індуїзм – релігія заспокоєння в єдиному, збагнення того, що множинність миру ілюзорна. Основу цієї релігії становить думка про те, що світ – не випадкове, хаотичне сполучення речей і явищ, а впорядковане ціле. Загальний і вічний порядок, що зберігає, утримуючи Всесвіт як єдине ціле, називається дхарма (тримати). Дхарма - не символ бога-законодавця, тому що вона перебуває в самих речах і явищах. Вона втілює якусь безособову закономірність Всесвіту.
Відмінність індуїзму від трьох світових релігій полягає насамперед у тім, що він був створений не яким-небудь засновником і пророком, а сформувався в ході тривалого історичного розвитку.
Культ Шан-ді – типова рання політеїстична форма релігії. На поч. II тис. до н.е. у долині Хуанхе склалася іньська цивілізація. Іньці шанували багатьох богів-духів, яким приносили жертви. Верховним божеством був Шан-ді, одночасно легендарний родоначальник іньців і їхній предок-тотем. Згодом на перший план висунулося відношення до Шан-ді як до першопредка, що насамперед повинен піклуватися про добробут свого народу.
Згодом в епоху династії Чжоу культ Шан-ді злився з культом Неба. Китайський правитель став сином неба, а його країна стала іменуватися Піднебесною. Культ Неба одержує морально-естетичне звучання.
В першій половині I тис. до н.е. виникли класичні книги китайської освіченості, найважливішої серед яких є «Книга змін». У ній утримуються перші уявлення про світ і про людину в китайській філософії. У книзі закладені основи й принципи розвитку філософського мислення у Китаї, що починалося з розподілу всього сущого на чоловічий і жіночий початок. Чоловічий початок, янь, асоціювалося із сонцем, з усім світлим, яскравим, сильним, жіноче, інь - з місяцем, з темним, похмурим і слабким. Але обоє початки гармонійно з'єднувалися, створюючи все суще. На цій основі складається подання про великий шлях Дао – загальний закон, символ істини й чесноти. Виникає даосизм.
В IV-III у до н.е. даосизм складається в розвинену релігійно-культову систему. Основоположником уважається Лао-Цзи (старий учитель), що вважається старшим сучасником Конфуція. Лао-цзи приписується авторство книги «Дао-децзінь», що стала основою розвитку даосизму.
У центрі даосизму – навчання про великийДао – недоступний людині, укорінений у вічності «шлях», саму божественну першоістоту, Абсолют, з якого виникають усі земні явища й людина, те, що панує скрізь і завжди, що безмежне. Велике Дао ніхто не створив, все відбувається з нього, безіменне й безформне, воно дає початок, ім'я й форму всьому на світі. Навіть велике Небо йде за Дао. Пізнати Дао, випливати йому, злитися з ним - у цьому зміст, мета й щастя життя.
Шляху Дао властива сила де. Саме через де проявляється в кожному індивіді Дао. Але цю силу не можна витлумачити як зусилля, а навпаки, як прагнення уникати всякого зусилля. Де – означає «недіяння» (ву-вей), заперечення цілеспрямованої діяльності, що йдуть у розріз із природним порядком.
Моральний ідеал даосизму - це пустельник, що домагається високого духовного стану, що дозволяє йому поринути в спілкування з божественним Дао, тобто злитися із природою, жити відповідно до її ритмів.
Конфуціанство – китайська державна релігія. Її засновник – Конфуцій, перший китайський філософ. Основний зміст його навчання становлять п'ять простих і великих чеснот, що перебувають відповідно до законів природи й найважливіших умов, що є, розумного порядку в спільному житті людей: мудрість, гуманність, вірність, шанування старших, мужність.
Вищим божеством у цій релігії вважалося орієнтоване на чесноту Небо, а в якості великого пророка - мудрець Конфуцій, що пропонує моральне вдосконалення в рамках строго фіксованих, освячених авторитетом стародавності етичних норм. Імператор є сином бога Неба. Він одержує від неба чесноти (і передає надалі іншим), покриває все існуюче на землі, як Небо, і висвітлює, як Сонце. Небо визначає розподіл суспільства на тих, хто управляє - «шляхетних», здатних до чесноти, і тих, хто годує й обслуговує перших.
Велике значення Конфуцій надавав ритуалу. У ритуалі він бачить головний засіб, що дозволяє вписати кожну особистість, суспільство, державу в нескінченну ієрархію людино-космічного співтовариства.
Основною формою конфуціанського культу був культ предків, як живих так і мертвих. Одне з основних положень релігійної етики є навчання про «сяо» - шанобливості з боку синів. Найважливіша частина культу предків - вимога строгої покори старшим.
Релігія Стародавньої Греціївиникла в II тис. до н.е. Духовним стрижнем життя еллінів у цей період стають міфи.
Догомерівська релігія заснована на культі Землі, з якої усе виникає й у яку все повертається. Небо також є породженням Землі. Релігійний світогляд цього періоду відтворюється в «Теогонії» Гесіода (VI в. до н.е.). Спочатку існував тільки вічний, безмежний, темний Хаос. У ньому полягало джерело життя. Усе виникло з безмежного Хаосу – увесь світ і безсмертні боги. З Хаосу виникла й богиня Землі – Гея. З нього народилася могутня сила Ерос – любов. Хаос породив вічний морок і вічну ніч. З мороку й ночі з'явилося світло – Ефір і день – Гемера. Найдужчим божеством став Уран – небо. Всі подальші форми відбулися від сполучення землі й неба, Геї й Урана. Уран, відповідно до міфів, - батько миру.
Головна тенденція гомерівської релігії – олюднення богів. Давньогрецький пантеон очолює Зевс (світле небо). Син Кроноса й Реї, батько олімпійських богів і людей. Світ керований Зевсом і великими героями – це світ який ґрунтується на порядку, гармонії, красі. Місцем перебування богів вважалася гора Олімп.
Родина Зевса складалася із дружини – Гери (образ мікенської богині-корови) і дітей: Аполлон -бог сонця й музики, Артеміда -богиня полювання, Афродіта - богиня любові, Афіна - богиня мудрості, Гермес - бог торгівлі. Брат Зевса Посейдон вважався богом моря, брат Аїд – богом підземного царства.
Стародавні греки вважали, що світ сам по собі вічний і не вимагає творця. Олімпійські боги не були творцями світу, вони захопили його і розділили між собою. Вони нічого не роблять, а лише керують світом і гуляють.
У давньогрецькій релігії основною формою культових дій є жертвопринесення. Із цією метою будувалися храми й вівтарі, присвячені різним богам.
Однієї з найважливіших характеристик релігійного світогляду стародавніх греків – віра у всесилля Долі. Мойри знають веління Долі й тільки вони (Клото - пряде життєву нитку, Лахес - виймає жереб, Антропос - заносить усе в сувій, що призначили сестри).
Релігія Стародавнього Римувиникає у II тис. до н.е. У ній значну роль грали залишки тотемізму. Римляни вважали, що пішли від вовчиці: засновники Риму – Ромул і Рем були вигодувані нею. Тотемічними уявленнями позначена легенда про священних гусаків богині Юнони, які врятували Рим.
Римляни запозичили у стародавніх греків увесь пантеон, а також пов'язану з ними обрядовість. Грецькі боги в Римі одержали нові імена й нову прописку: Зевс – Юпітер, його дружина Гера – Юнона й т.д.
Пануючою формою релігії Римської держави в класичний період був культ полісних богів, центральна роль у якому приділялася культу заступника Рима Юпітеру.
Іудаїзм – національно-державна релігія євреїв, що починається з історії скотарів-семітів, які жили на Аравійському півострові. В II тис. до н.е. окремі племена освоювали кращу частину Палестини - Ханаан, перейшли до землеробства, стали посередниками в торгівлі між різними народами. Це обумовило економічний розвиток, виникнення союзу племен, що одержав назву - Ізраїль. Виняткова роль у його утворенні належала племені Іуди, що поклонялося богу Яхве.
Відомості про життя євреїв перебувають у Торі, тексти якої є священними й атрибутивними елементами в іудеїв, а у християн - були покладені в основу Старого Заповіту.
Особливостями іудаїзму є визнання єдиного бога Яхве, догмата про «боговибраність» єврейського народу, визнання священних книг непогрішними й віра в месію й загробне життя.
Релігія Біблії – це релігія єдинобожжя – монотеїзм. Біблійний Бог – творець світу. Він створює його з нічого, силою духу. Ім'я біблійного Бога Яхве (Ієгова) у перекладі означає Сущий. Моральний і культовий Закон, викладений у двох варіантах - у Второзаконні й результаті визначає незмінну суть іудаїзму, те, що зберігається на всіх наступних стадіях його розвитку. Відношення до Бога є слухняність і проходження Закону, у цьому складається найважливіший обов'язок віруючого. Це умова й застава порятунку: народ рятує посланець, помазаник, месія, що прийде по велінню Яхве. Віра в месію в пророкуваннях пророків стає основою іудаїзму.
Найбільш значні обряди: обряд ініціації (обрізання на 8-й день після народження), церемонії бар-міцва й бат-міцва (висвітлення вступ у повноліття хлопчиків і дівчинок).
Найбільш значні свята: шабат (субота) – час відпочинку й заборони на будь-яку діяльність; йом-кіппур (день всепрощення) – добовий пост, що символізує покаяння; песах (паска) – свято, що знаменує початок весни; суккот і шнуот – свята, присвячені збору врожаю; симхат-тори (радість Тори) – свято з нагоди завершення циклу читання Тори в синагозі.
Головну роль у поширенні іудаїзму зіграли жерці, які спочатку групувалися навколо Ієрусалимського храму, де відправлявся єдиний культ Яхве. У міру розселення євреїв за межами Палестини функцію релігійних центрів почали виконувати синагоги – релігійне суспільство, храм для відправлення релігійного культу.
Давньослов'янська релігія.В III тис. до н.е. у долинах рік Дністра, Бугу, Пруту, а потім і Дніпра з'являється трипільська культура. У цей період і зароджується релігія древніх слов'ян.
У слов'ян були поширені сімейно-родові культи, культи предків, Роду й Породіллі як богів родючості. Відомий культ богині Макоши в супроводі двох богинь Лади й Лелі, які опікувалися домашнім вогнищем і родиною. Древні слов'яни обожували предмети й сили природи, поклонялися деревам, кущам, річкам, озерам, пагорбам і т.п. Родовий пантеон доповнювали боги неба Сварог, Хорос і Дажбог. Значна роль у цьому пантеоні належить Волосу (Велесу) – охоронцеві тварин і торгівлі. Бог Сварог був заступником ковальського ремесла.
У древніх слов'ян існували культові об'єкти. Боги персоніфікувалися ідолами, яких установлювали на культових площадках (мольбищах, требищах). Минулого й криті храми, але рідко. Ідолам приносили жертви (іноді й людські), на їхню честь організовували врочисті церемонії зі співом, хороводами, ритуальними танцями. Існували жерці волхви, які виконували шаманські, магічні й лікувальні функції.
Питання для самостійного вивчення:
1. Релігії народів Малої Азії і Східного Середземномор’я (хетська, фрігійська, халдейська та сирійсько-фінікійська).
2. Давні європейські релігії (давніх германців, кельтів, слов’ян).
3. Релігії доколумбової Америки (вірування давніх майя, ацтеків та інків).
4. Релігії Австралії та Океанії.
5. Релігії давньої Японії.
6. Давньоіранськірелігії (мітраїзм, аналітизм, зороастризм).
Лекція 4.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 275; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!